anna_amargo | Entries tagged with фанфік що став магічним проєктом

Той випадок, коли я маю змішанні почуття. Бо плекаю надію на те, що історія ця мене, нарешті, відпустить. І при цьому мені дуже жаль, що вона закінчилась, здається.

Я звикла до них. Я дала їм багато того, що маю сама і того, що піддивилася у Тріо з Бріо. Ситуації. Діалоги. Відчуття і почуття. Всяке різне. І от.

Я написала Епілог, з якого ясно, що Драко був правий – і що все склалося так, як мало скластися. Як Джиневра хотіла. І цей епілог – від дітей. І, можливо, так й мало тут бути, бо у будь якої історії є продовження. І, можливо, головну фразу, заради якої і варто було це писати, промовляє таки старший син Гаррі, якого я і по імені жодного разу не назвала. Сила – в єдності. І коли він говорить про Поттерів, він має на увазі усіх, кого Гаррі любить, мабуть...

слизерін назавжди.jpg

( . . . )

Епілог
--- Привіт. Скорпе, привіт. Це працює? Скорп, це не працює. Або я роблю щось не так. Треба ж просто писати і все? Чи я маю робити щось ще? Закрити зошит й відкрити?

Чорт. Все пропало. Я не бачу нічого, що тільки що написав.

Скорп, привіт. Це працює?

--- Хаха, ти це пишеш, а у мене відчуття, що я не читаю, а чую, як ти у паніці галасуєш. :)

Це працює. Я не відповідав, бо мав вийти в іншу кімнату. Тому просто пиши.

--- Ти як?

--- Ти як думаєш? Ви мене кинули тут і поїхали в значно приємніше місце. Я чотири години слухав про подвиги Арманда Мелфоя і вже майже почав вірити, що він самотужки завоював усю Англію, а Вільгельм просто поруч стояв і подавав йому боєприпаси. ( . . . )

97.
Не знаю... Ні. Знаю, чому, коли ми із нею спускаємося знову на кухню, розумію, що те все дурня. Всі ці майбутні наші труднощі. Всі проблеми. Страхи. Все, що хвилину тому здавалося дуже складним.

Все дурня. І все дійсно просто. Дивлюся на те, як вона ходить кухнею, відкриває дверцята: «Та де ж вони? Куди він усі їх подів? Не може ж бути так, щоб у домі була одна лиш ця склянка?!»

«Джинні.» - Беру за руку і зупиняю її. – «Ти ж знаєш, що все буде добре у нас.» Вона пхекає: «Звісно, Драко, я ж пам’ятаю – хто я і знаю, що все буде так, як я захочу.» «Авжеж.»

98.
Стоїмо з нею голі у смужці вранішнього білого світла. Роздивляємося одне одного. Торкаюся до грудей. «Ти прекрасна.» - Кажу. – «І дивно, що йому ти завжди пахнеш квітами, а мені медом і молоком.» Посміхається: «Й не сподівайся, що я скажу тобі, чим ти пахнеш мені.»

Посміхаюся також: «А якщо і скажеш, то збрешеш же… Ти ж брехуха, Джиневра.» «Та ні…» «Як же ж ні? От вчора тільки брехала. Казала, що полюбила мене після того, як я три рази допоміг. А я впевнений, що раніше. Набагато раніше…»

Посмішка тане: «Коли?» «Не знаю, коли полюбила. А усвідомила у ту ніч, коли я перед зборами Герміониними на кухні просидів з вами от тут…»

«Але як?» - Очі робляться великими й темними. Обіймаю її, притискаю міцно до себе, цілую в волосся: «Не переживай. Я ще не вмію в тебе, як в нього, порпатися в голові. Спостережливість просто. Після ночі тієї, на ранок… Ти відібрала у мене з руки гребінець і причесала мене. Думаю, ти завжди так робиш, коли хочеш освідчитися, але не маєш ще слів. Зав’язуєш шнурки на кросівках, ґудзики застібаєш, або збираєш чиєсь волосся у хвіст…» ( . . . )

93.
Не знаю, чому, прокинувшись через пару годин, хочу світла. Запалюю світло. Кажу: «Люмус!» І світло маленьке спалахує на кінчику палички. Першої, яку знайшов, прокинувшись і пошаривши по підлозі рукою.

Гаррі, що лежить з іншого краю, вигукує: «Максіма!» Світло розгоряється дужче. Заливає кімнату. Ми усі разом мружимося. Гаррі каже: «Добре. Без максіми. Досить!» Джинні говорить: «Ок, награлися, Гаррі. Драко, паличку мою поверни мені!»

«Пробач. Повертаю.» Світло біле згасає. Та воно й не потрібне вже, бо за вікном повільно, але невідворотно починається ранок. Спальня поступово уся наливається іншим, сонячним світлом.

94.
«Пробачаю.» - Бере мою руку. Ту саму. Замикає пальцями пальці, тягне її, підіймає. Тримаючи у руці своїй, роздивлятися починає. Вказівним іншої руки водить вісімку по малюнку, повторюючи контур змії. Сіпаюсь. І вона, на лікоть спираючись, привстає і робить те, що зазвичай робить її чоловік. Припадає губами.

«Драко.» - Промовляє, знову лігши і голову повернувши до мене. – «Все могло бути й гірше.» «Куди там.»

«От… Зразу видно.» - Вона сміється, розвертається так, щоб ногами мене обійняти. – «Зразу видно, який ти далекий від маґлів. А між іншим, ти міг би поцікавитись й знати, що купа людей... Тисячі. Тисячі робили те саме. Тисячі людей десь поруч з тобою живуть отак само як ти, з дурними чи страшними татуюваннями, зробленими у шістнадцять сімнадцять. Помилки юності. Згадки про переконання дурні. Всі оці написи, перевернуті хрести й різноманітні свастики, які для них означають щось не те, що для нас. Щось погане. Настільки ж погане, як у тебе оце. Знаєш... І ти… Ти радуйся, що оце хоча б стильне. Бо, наприклад, кузен Гаррі Дадлі набив собі маму на грудях. Дочка наших сусідів ходить з трояндою от тут от… Так що. Так. Все могло бути й гірше…» «Як саме?» «Ну, не знаю. Ти міг би написати тут щось типу Гаррі Поттер Назавжди!» «О, ні…» «І сердечко.» «О, ні!!» ( . . . )

86.
Не знаю, чому раптом про формальності згадую. Однією рукою гладжу волосся Джиневри, іншою знаходжу голову Гаррі. Запитую у жінки так, наче запитую у обох: «Джинні, мені сказати, що я тебе люблю, чи це і так очевидно?»

Гаррі говорить: «Скажи.» Джинні сміється, трішки відстороняє мене, опускає очі униз, потім піднімає їх, дивиться на мене: «Здається, це очевидно, але ти однаково це скажи.»

Притуляюся вустами до її скроні: «Я люблю тебе, Джиневро.» Вона торкається губами моїх губ. Проводить ними по обличчю моєму. Промовляє: «Я тебе також, Драко. І я впевнена, що мені не здається.»

«О, Джинні.» - Не можу стриматись і знову видихаю в обличчя їй. Гаррі, що в цей час цілує жінці потилицю, і, обійнявши іззаду її, пестить груди й живіт, підіймає погляд і мені посміхається. Говорить: «Ну, раз так, то давайте туди вже…» ( . . . )

80.
Не знаю, що забавного в його словах, але коли він, підіймаючись з колін, промовляє: «Ні. Краще ніколи не буду питати в тебе про це...» ми з Джинні починаємо сміятися знову.

Обіймаю його. Притуляюся лобом до його живота. Кладу руки на його сідниці і притискаю до себе. «Люблю тебе.» - Кажу йому у живіт. – «Люблю тебе. І хочу бути з тобою. І щоб нас бачили. І щоб всі розуміли, що ми з тобою разом. Що ми усі втрьох разом. Ти, я і Джинні...»

«Джинні?» - Перепитує він. Відпускаю його, щоб він міг повернутись до неї. Він розвертається, дивиться на дружину: «Джинні? Ти...»

Вона знизує плечима: «Любий, але ж Драко зразу тобі сказав. Цілий галлеон. Я хочу цілий галлеон. І тебе, і його. Обох вас...»

Мить він стоїть біля мене. Потім робить кілька кроків і падає на свій стілець. Нарешті питає: «По справжньому? Як зі мною, так й з ним? З ним, як зі мною, як з чоловіком?!»

Вона не відповідає йому. Посміхається мені: «Драко, сонце, як думаєш, оце зараз, це ревнощі? Він не хоче ділитися? Мене ділити з тобою, чи тебе зі мною?»

«Та ні.» - Відказую їй. – «Це не ревнощі. Шок. Він шокований тим, що у ситуації, яка здавалась йому безвихідною, є таке просте рішення. Яке йому, ідіоту, самому ніколи в голову би не прийшло, не прилетіло би, мабуть.» ( . . . )

75.
Не знаю, чому, але Гаррі чує лиш одне слово зі всіх, які я його дружині кажу. Відриває погляд від листа, дивиться на Джиневру: «Джинні, ти йому писала в мій зошит?»

Закочую очі: «Недоумку, вона не пам’ятає цього. Вона весь той вечір тримала при собі той зошит і лист, але вона не пам’ятає. Не може.»

«Але вона питала тобі?» - Дивиться на мене тепер. – «У мій зошит. Щоб ти прочитав. Бо, мабуть, коли ти просив її взяти той зошит з собою, ти їй пояснив, що зошит, то Двері. І, коли вона писала, вона знала, що пише тобі і що ти це прочитаєш?.. Вона...»

«Гаррі, а це нічого...» - Джинні перебиває його. Підвищує голос. – «Нічого, що я тут сиджу? Я тобі не заважаю?»

Гаррі знічується й замовкає. Місіс Поттер переводить погляд на мене: «Що я написала тобі?»

«Нічого особливого, Джин.» - Кажу їй, дивлячись на її чоловіка. – «Просто попросила прийти. Ти написала, що хочеш, щоб я прийшов зразу, як я прочитаю...»

«І ти сьогодні уперше відкрив той свій зошит?» - Запитує. «Так.» - Киваю. Гаррі голос подає: «То тому ти прийшов? Бо вона попросила?!»

«Звісно.» - Відповідаю. – «Я прийшов, бо вона написала і попросила. А ти думав, що тому, що ти приходив й просив?»

Він посміхається: «Авжеж. Я то таке. Не той ритуал. Не так встав, недостатньо низько вклонився...» Посміхаюся також: «Так. Мало церемоній. Не так, як я люблю...»

76.
Джиневра сміється: «Ви таки дивовижні. За оцими виставами вашими так подобається спостерігати. Але на вистави у нас буде життя ще. А тепер... Повертаючись до листа і до мого запитання... Драко?!» «Так, люба?» «Ти казав йому колись, чому ти вибрав його?» ( . . . )

69.
Не знаю, за якою дивною логікою Гаррі, обвівши поглядом кухню у пошуках чар, чи слідів якихось заклять, й побачивши на столі практично повну пляшку і склянку, з якої ніхто так й не пив, робить висновок: «А-аа. Так ви напилися. Просто напилися. А привід? Привід якийсь у нас є?»

Хапаюся за лице, подавившись сміхом, схожим вже на ридання. Джинні рушником кухонним витирає сльози: «О, ні... Ми не п’яні. Але привід випити є. Ти сідай, Гаррі, сідай. Зараз ми розповімо… Розповімо… Тобі. Все. Про те, який ми маємо привід…»

70.
Він сідає. Сидить. Переводить погляд з дружини на мене і знову дивиться на дружину. Але ми мовчимо, то ж він каже: «Та почніть вже. Хоч один з вас має почати...» ( . . . )

65.
Не знаю, чи ще живий. Не можу поворухнутися в мить, коли вона іншою рукою торкається моєї руки, забирає з долоні моєї золотий галлеон і, на секунду притулившись до мене всім тілом, обійнявши мне, знаходить навпомацки задню кишеню штанів, з якої я монету дістав.

Кладе її на місце. Відстороняється. Відходить. Йде до свого стільця і сідає. Дивиться мені у лице, чекаючи, доки не сяду також, а потім лиш промовляє: «Правильно. Це неможливо. Та й не потрібно. Нащо мені половина монети? І навіть ціла монета від тебе. Якщо я буду мати і твою монету, і тебе, і взагалі все, що в тебе є й чим ти є. Ти ж сам так сказав... Я можу бажати усе...»

66.
Ми кілька секунд вивчаємо одне у одного очі. Вона говорить, немов би читаючи мої думки: «Без шансів. Драко, без шансів. Ти не зможеш втекти від нього. У тебе не буде жодної причини кинути його. Ніяких варіантів не сказати сьогодні йому, що ти подумав і вирішив, що будеш із ним. Що ти хочеш бути із ним. Що ти хочеш жити із ним кожен день і кожну ніч під одним дахом. Драко, у тебе жодної надії на те, що я передумаю, злякаюсь, прокинусь завтра і зрозумію, що я тебе не люблю і не хочу тут бачити. Жодного шансу. Я впевнена в своїх почуттях так само, як впевнена в тому, що я Джинні Візлі-Поттер, а ти – Драко Мелфой...» ( . . . )

60.
Не знаю, звідкіля в мене беруться сили не відповісти їй: «Я тебе, Джиневра, також.»

Збираю всю волю. Змушую себе їй не вірити. Кажу собі: «Ні, тільки не купляйся на це... Тільки не купляйся на це... Не хапайся за це, як за вихід. Як за можливість залишитись назавжди із ним, жити із ним, бути поруч із ним. Можливість, яку вона дарує тобі. Дарує, бо думає, що вона тебе любить. Не купляйся на це. Не погоджуйся з цим. Бо завтра вона зрозуміє, що насправді її почуття не такі. Що це не любов. Що завгодно, але не любов. Завтра вона злякається сама себе, не повірить, що вона, така хороша, могла покохати Мелфоя. Вона зрозуміє, що так не можна, вичахне, відштовхне тебе і від себе, й від нього. Й ти за раз втратиш все...»

61.
Останні сили йдуть в мене на те, щоб зробити лице кам’яним. «Це не любов, Джиневро.» - Майже шепотом промовляю. – «Це не любов. Це називається вдячність.»

На диво, вона не зашарілася й не зблідла, не відсахнулась, не встала й не вийшла із кухні.

Вона залишається сидіти навпроти мене, простягає руку через стіл, відставляє склянку, про яку я навіть забув. Потім кінчиками пальців торкається моєї руки. Схиливши голову набік, дивиться на мене і з посмішкою іронічною та питає: «Думаєш, ти класно розбираєшся в людях? Думаєш ти добре розумієшся на почуттях інших людей? Ти думаєш, ти вмієш розпізнавати в інших людях любов? Ти думаєш, ти знаєшся на цьому так добре, що вмієш розрізнити те, що вони самі розрізнити і впізнати не здатні? Так, Мелфою? Скажи? Ти настільки зарозумілий гівнюк, що твоя самовпевненість дозволяє тобі думати, що краще за мене знаєш мої почуття? Так чи ні?» ( . . . )

58.
Не знаю, чому - як не намагаюся - не вловлюю значення того погляду, яким вона на мене дивиться все ще...

«Дивовижно...» - Тихо промовляє те слово, яке у неї підчепили вже й ми з Гаррі також. «Дивовижно?» - Питаю. – «Що саме?»

Вона мовчить кілька хвилин, намагаючись до купи зібрати думки, а потім говорить: «Ти. Знаєш, коли Герміона тоді сказала, що ти не змінився... Ніхто з цим не сперечався. Ні Гаррі. Ні я. Це було... Наче так і мало бути. Наче Ґрейнджер правду сказала. Наче ти дійсно залишився саме таким, яким був у дитинстві, коли ми всі тебе знали...»

«Ну.» - Киваю. – «Це ж так. Вона була права. Я залишився таким, яким був у дитинстві. Тут точно сперечатися ні з чим...»

«Так!» - Джиневра раптом подається вперед, простягає руку і накриває нею мою. – «Це воно! Я потім думала. Крутила і так і сяк думку про те, чому Гаррі нічого тоді не відповів їй. Чому він не сперечався з подругою, чому не доводив, що ти змінився... Ну, вона ж начебто погане сказала, так? Вона ж мала на увазі, що ти і зараз такий самий гівнюк, яким був у школі. А він не сперечався...»

«Ну, й що?» - Не наважуюсь поворухнутись, бо не впевнений, що Джинні звернула увагу на те, що тримає за руку мене. Не хочу, щоб вона усвідомила цей свій жест, зніяковіла і відсахнулась, прибравши пальці свої.

«А те...» - Промовляє вона, розсуваючи мої пальці своїми і переплітаючи їх, даючи зрозуміти мені, що вона тримає мою руку невипадково і цілком усвідомлює це. – «Те, що до мене дійшло, що він і не мав переконувати Герміону в тому, що ти тепер кращій, ніж був тоді. Бо ти тепер не кращій. Бо ти і в дитинстві був такий як зараз. Отруйний. Гівнистий. Злий паскудник малий. І при цьому – прекрасна людина. Прекрасна. Бо інакше він тебе ніколи би не полюбив...» ( . . . )

57.
Не знаю, яких саме слів від Джиневри чекаю. Але, мабуть, не тих, що вона раптом промовляє, дивлячись у очі мені: «Що не так з Герміоною?» «Що? З Герміоною? Ти серйозно зараз хочеш побалакати про Герміону?»

«Ну, не знаю...» - Місіс Поттер знизує плечима. – «Можливо, ти чекав не такої бесіди. Але... Коли ти був тут останній раз, ти... Ну, мабуть, розізлився. І ти пішов через неї... Через Герміону. Сказавши, що згадав, як сильно вона тебе бісить...»

«І-і-ііі-і?..» - Починаю розуміти, куди клонить Джинні і не можу повірити в це.

Вона, під моє іі-і-і випрямляється, задирає підборіддя та майже з викликом промовляє: «Роздратування – це також емоції. Емоції. Почуття!»

«О, ні!» - Я підіймаю склянку, з якої ще жодного ковтка не зробив, і стукаюсь об неї лобом. – «Нічого більшого за роздратування, повір мені.»

«Тоді що з нею не так?» - Джинні складає руки на грудях і дивиться все ще із викликом. – «Я чула ту розмову. Твою з Гаррі. Під вікнами. Ви... Ви говорили про неї. Про Герміону...»

«Ні.» - Хитаю головою і посміхаюся. – «Ми говорили не про неї. Ми говорили про випадок, про який ти, мабуть, чула...» «Тебе поранив гіпогриф. Ну, і що?!» «Мене поранив гіпогриф. В мене текла кров. Герміона злякалася. Вона е-ее-е як би це сказати. Втратила спокій. Самоконтроль. Почала командувати тим телепнем Геґрідом. Побігла відчиняти ворота. А потім ще стурбовано запитувала у Гаррі, чи зі мною все буде гаразд. Та розумієш, що це означає? Ні? Джин, це просто. Вона уперше побачила мою кров і раптом розкрилася, перестала контролювати себе і удавати, що я ніщо і що вона мене не помічає, що для неї я не існую. Все ще не розумієш?» ( . . . )

54.
Не знаю, як так виходить, але, стоячі на порозі будинку їх, розумію, що жодних сумнівів більше не маю.

Й, ні миті не сумніваючись, без стуку і без попередження пальцями відмикаю замок і заходжу в їх дім. Роблю кілька кроків неосвітленим коридором, беруся за ручку кухонних дверей і відчиняю їх.

Джинні, що стоїть над великою мискою з тістом, водить паличкою над ним і міситися змушує, озирається.

«Оу.» - Промовляє із посмішкою. – «Драко... Ти нарешті прийшов. Мабуть, Гаррі таки не витримав і сьогодні у тебе був?»

«Був.» - Погоджуюсь. – «А зараз він де?» «Відправився до школи.» - Відповідає вона, залишаючи тісто і сідаючи за стіл на один з тих стільців, що ми з Гаррі зробили. – «Хоче підтримати Албуса перед іспитами і ще… Здається, збирається зводити його на могилу Седріка Діґорі, щоб поговорити там про щось важливе...»

«На могилі? Поговорити? З дитиною?..» - Сідаю також і простягаю ноги, займаючи ними чи не пів кухні. – «Тобі не здається, що хтось має йому підказати, що кладовище – не найкраще місце на світі, куди можна зводити дитину для того, щоб у неї з’явився настрій із батьком поговорити?.. Є ж крамниці з цукерками. Каруселі. Ці ще... Як їх там? Місця, де людям показують історії, які вони переживають як справжні...» «Театр і кіно.» «Так. Театр і кіно. Можна ж було повести Албуса в театр, або в кіно, а потім поговорити про це, а тоді вже...» ( . . . )

51.
Не знаю, чому, коли чую: «І довго ти збираєшся лежати колодою і дивитися в стелю?!» - зразу знаю – який із портретів, що ще залишились висіти на стінах кімнати, заговорити насмілився.

Повертаю голову вбік, дивлюся на зображення, яке моя мати колись забрала зі смітника, стверджуючи, що робить це не тому, що їй подобається кузен, а тому, що їй до души палітра і талановито написане тло.

«Знов захотів на смітник? Чи на горище до інших, таких самих балакучих нахаб?» - Без роздратування питаю, вдивляюся у намальоване, ледь означене тьмяним світлом обличчя.

«Мені без різниці.» - Вуста портрета розліплюються. – «Я вмер давно. Нічого нового зі мною статись не може ні тут, ні на смітнику. Я взагалі – лиш думки твої. Фарба і трішечки магії... І...»

«Що і?» - Мені дійсно цікаво стає. Піднімаюсь, спершись на лікоть і невідривно дивлюся на широкі, густі мазки фарби, якими написані колись були лоб і брови людини, з образом якої розмовляю тепер. – «Ну, що і?!»

«І тому окклюменція не працює, коли ти говориш з портретами.» - Промовляє картина демонструючи мені в усмішці зуби. – «Те, що ти можеш сховати від всіх і навіть від нього, ти не сховаєш від будь якого портрета, з яким вирішиш підтримати діалог. Я у голові...» ( . . . )

48.
Зошити дуже схожі, виглядають і пахнуть майже однаково. Хіба що мій більш пошарпаний і брудний. Не знаю навіщо, але розгортаю зошит зелений свій. Розгортаю, хоч впевнений, що не побачу в ньому нічого.

Не побачу тому, що Гаррі не міг написати нічого в той, що належить йому. А все, що було коли-небудь написане мною на цих, на моїх, сторінках, побачити також не зможу, бо воно не для моїх вже очей.

Але. Розгортаю свій зошит і бачу. Коротке послання, нашкрябане червоним затупленим олівцем. Написане почерком Джинні. Швидким і знервованим почерком. Нерівними рядками написане. Рядками, що сповзають униз, зливаються один з одним. Рядками, деякі слова у яких можна лише вгадати, а не впізнати по літерах.

49.
«Не знаю, Драко...» - Читаю. – «Чи ти колись прочитаєш це. Бо не знаю, чи виживимо ми тепер і чи будемо жити колись так, як раніше. Але зараз ми в школі і тільки що в туалеті у Міртл ти сказав мені, що я особлива. І що я з тих жінок, що мають усе, що забажають. І ще сказав, що я маю бажати більше, ніж зараз. Що я маю бажати усе. Так от. По-перше, я хочу, щоб Скорпіус не був один сам, а знайшов допомогу у тому світі, куди він потрапив, і щоб він знайшов спосіб повернути наш світ, зробити все, як було. А по-друге, я хочу, щоб ти прийшов до мене зразу, як це прочитаєш. Коли б і в якому б з світів ти це не прочитав...» ( . . . )

46.
«Не знаю.» - Відповідаю і він зривається з місця, підходить швидко, обхоплює мою шию долонями й говорить: «Мерлінова борода, Мелфою, колись за це твоє вічне не знаю я тебе придушу!»

«Придуши.» - Кажу. – «Але, Поттере, я дійсно не знаю. Тобто... Я знаю, як я хочу. Але не уявляю, як можна це влаштувати... Тож. Я не знаю. Пробач.»

«Ох.» - Він прибирає руки від мого горла, кладе мені їх на плечі. Питає: «Можна я тебе обійму? Я розумію, що ти зараз не в дусі, не в настрої для обіймів, але можна я тебе обійму?» «Обійми.»

Обіймає. Треться щокою о шоку. Гладить сорочку на спині. Намотує на пальця кінчик мого хвоста. Шепоче: «Коли будеш знати – скажи. Я прийму будь яке твоє рішення.»

«Брешеш.» - Кажу. «Так.» - Сміється. – «Брешу. Ніколи не погоджусь на ті варіанти, в яких ти не будеш зі мною, не будеш моїм, або запропонуєш розійтися і залишитися друзями...»

«Друзями?» - Обіймаю його також. Проводжу по волоссю пальцями розчепіреними. – «Та я краще дружитиму з Ґрейнджер...» «Можливо Візлі буде проти...» «Отож...» ( . . . )

43.
Не знаю, що спонукає мене, але дійсно починаю ремонт. Роблю те, що давно зробити збирався – руйную батьківську спальню. Руйную в домі усе, що завжди зруйнувати хотів.

«Що ти робиш? Здурів?!» - Чую голос за спиною в мить, коли, виставивши пальці вперед, прицілююсь у темне різьблене узголів'я величезного ліжка. – «Що ти робиш?! Зажди!»

Обертаюся: «Приперся чого?» Опановує себе. Розглядає кімнату з цікавістю. Посміхаючись, промовляє: «Мені здається, дарма ти. Мені ця кімната подобалася...»

Відмахуюсь: «Ти був тут лиш раз. Пів хвилини. Ти її встиг роздивитися?» «Ні.» - Ірже. – «Звісно, ні. Я дивився на голого тебе тоді. Але ж правда... Не жалко все це руйнувати?»

«Ні. Не жалко.» - Кажу. Він робить крок до мене: «Тобі допомогти?» Хитаю головою: «Не треба. Я хочу зробити це сам.»

Відступає на кілька кроків, під стінку встає, робить широкий жест рукою, немов демонструє мені краєвиди і розважатися дозволяє: «Ну, продовжуй. Хлопчисько...» ( . . . )

38.
Не знаю, чому він не питає про те, чи був інший спосіб захистити його, не змушуючи жити у Дурслів, під захистом крові маминої сестри.

Він мовчить. Обіймає мене. Відчуваю його долоні на потилиці і спині. Говорить: «Я довго на нього ображався за це. Дуже довго. І можливо, ще й зараз...»

Притуляюсь до його вуха губами: «Золото моє, Гаррі, тут я хотів би копнути Дамблдора... Але. Я маю погодитись з ним. Я також думаю, що іншого способу захистити тебе не було...»

Він мовчить якусь мить. Потім каже: «Ти... Ти міг би сказати, що був. І я би повірив тобі.»

«Ні.» - Сміюсь, трясу головою. – «Ти ж знаєш. Навіть, якщо б я хотів... Я тобі не брешу. Й до того ж. Є купа причин ненавидіти Дамблодора, але не ця... Та все ж тут. Тут я би його прибив лиш за те, що він тобі про цей захист толком не пояснив. А ще за те, що він тебе не попередив...»

«Ну. Не мовчи. Не попередив про що?» «Про Пітера Петіґру...» «Пітера Петіґру?» «А ти не зрозумів? Тебе захищала кров матері, що була у тобі. Щоб захист цей зняти – варто було лише взяти частину крові собі. І коли цей щур мерзенний порізав тебе і віддав твою кров Волдеморту все стало... Все стало дуже складним.»

39.
«Все стало дуже складним.» - Повторює він, мов луна. – «Ти думаєш, мені було б легше, якби Дамблдор мені все це... Про кров. Про мамине жертвоприношення. Про те, що захист крові й любові можна зняти, відібравши з мене кілька краплин... Ти думаєш мені було б легше, якби він про все це зі мною поговорив?» ( . . . )

32.
Не знаю, можливо почати мав з іншого чогось. Але так і не зміг придумати, як обійти Дамблдора. Постать, що застила Поттеру світло і продовжує це робити навіть через стільки років по смерті своїй.

«Дамблдор...» - Гаррі читає думки. – «Я розумію, що ти... Що він тобі... Я розумію. Але.»

«Що але?» - Питаю, штовхаючи його ліктем у бік. – «Що ти, взагалі, розумієш? Що я його не любив? Що він мені не подобався? Так. Без ніяких але. Що але? Ти досі не здогадався, що він був єдиною людиною в світі, яку я цілком щиро ненавидів і ладен був вбити?» «Драко! Боже мій...» - В нього аж дихання перехоплює. – «Ладен вбити був? Та за що?!»

«За те, що він все життя з тобою робив...» - Відповідаю. – «Якщо хочеш завершити розмову – кажи.» «Ні.» - Мотає головою так, що відчуваю це власним тілом й мені аж паморочиться у голові. – «Тепер вже я хочу почути усе. Раз ми вже почали... Але мені треба сісти. Тут є де сісти?»

«Ну, давай он туди...» - Тягну його на якісь сходи попід млявий фонтан, який хлюпає рідесенькими струменями, так, наче жаліє води. Він сідає. Видихає: «Так що? Ти мені поясниш, за що ти його не любив...»

33.
«Не любив?» - Стою над Поттером, нависаю згори. – «Я ж сказав, що ненавидів...»

«Так.» - Махає долонею перед обличчям, немов відганяє осу. – «Я чув, що ти сказав. Але мені важко це собі уявити. Важко повірити в те, що ти міг би ненавидіти когось. Ну, окрім Волдеморта, мабуть...»

«Ги. Всі можуть таке уявити, а ти не спроможний? Чого б це?» - Намагаюся жартувати. Та він відповідає серйозно: «Знаєш, це Албус. Мій син. Я з ним після всього цього мав кілька розмов. Тобто, він нарешті зі мною кілька раз поговорив. Так от. Він сказав, що ніколи ні на одну секунду він не вірив у те, що Скорпіус може бути темною хмарою. Злом. Сином Волдеморта. І, знаєш, чому? Чому він не вірив у це?» ( . . . )

25.
Не знаю, чи не варто було затіяти цю розмову лише заради того, щоби побачити це обличчя у Герміони. Очі, що лізуть з орбіт. Напіввідкритий рот...

«Що значить?» - Вона хапає ротом повітря. – «Що значить, ніякої різниці немає?!» Посміхаюся: «А ти думаєш – є?»

Вираз її обличчя не обіцяє нічого приємного. Шипить: «А от ти зараз знущаєшся, так?» Хитаю головою: «Та ні ж. Дійсно немає. Незалежно від того, скільки в кому справжньої магічної крові, і як кров та отримана була, чи напряму від батьків, чи через п’ять поколінь, коли спрацював той як його... Похований десь глибоко, отриманий від якоїсь прапрабабусі признак...» «Рецесивний ген. Це називається ген рецесивний.» - Перебиває вона. Відмахуюсь: «Та як би не називалось, чорт з ним. Що б в людині не спрацювало, і хто б не були в неї батьки. Якщо магія проявилась, то ми однакові всі...»

Вибухає: «Але чому ж ти тоді?!. Але чому ж ви тоді?!! Волдеморт. Смертежери. Війна. Коли хапали і знищували. Чому?!» «Як думаєш, може тому, що могли?»

26.
Промовляю: «Ее-е-е. Ну, може, тому, що могли?» І Ґрейнджер умить поникає. Під ніс собі бурмотить: «Ну. Мабуть так. Можливо, для цього... Для такого не потрібно справжніх причин... Але ж...» ( . . . )

22.
Не знаю, чому перше, що згадую у цю дивну мить – це слова Волдеморта. Ті, які звучали у моїй голові і в усіх головах під час перерви у битві.

Розвертаюся знов до Гаррі. Кажу: «Ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш, коли він викликав тебе у ліс на двобій, він почав говорити зі слів: Ви билися відважно. Але марно. Я цього не бажав. Кожна пролита краплина чаклунської крові – це жахлива втрата...»

«Так.» - Киває. – «Я пам’ятаю. Але до чого тут це?» «До того, що це й є закон. І він знав, що закон цей порушує. Але боявся його. Ти це розумієш?»

23.
Питаю у Поттера, але замість нього Ґрейнджер відповідає. «Ні.» - Говорить. – «Не розуміємо. Поясни нам, будь ласка...»

Розвертаюся і найбільш саркастичним тоном з усіх, що маю в запасі, промовляю до неї: «Ні. Почекай. Я маю усвідомити це. Знаєш, не так вже і легко звикнути до думки, що я живу в світі, де міністерка магії і головний аврор, голова відділу з дотримання магічних, магічних, Гаррі, законів, взагалі не розуміються на природі магії і на тому, до чого тут якась кров. Я маю це усвідомити. Я маю це пережити.» ( . . . )

20.
Не знаю, чому це для мене сюрприз. Вирячившись на Ґрейнджер, питаю: «Тобто? Що саме спитати?!» І вона відповідає: «Що це? Про що це? Що це все означає?!»

Не вірю. Дійсно не вірю їй. І всім своїм тілом демонструю цю свою недовіру.

Відсуваюсь на стільці від столу, простягаю ноги під стіл, складаю руки на грудях: «Ти знущаєшся, так? Це мені така помста за те, що я тебе дражнив й бруднокровкою обзивав? Змусити мене зараз говорити про це...»

Вона також вирячується: «Ні. Ну, тобто, ти, звісно... Але це не помста. Я просто хочу це знати. Коли ти там говорив, мені здалося, що ти говорив про щось таке... Загальновідоме. Звичайне і звичне.»

«Ну, так.» - Погоджуюсь, все ще не розуміючи, до чого Герміона веде. – «Загальновідоме. І що?» Вона розводить руками: «Але, якщо це таке звичайне і звичне, тоді чому я нічого не знаю про це?» ( . . . )

17.
Не знаю, чи була у нього думка така – залізти у мою голову і подивитися все надумане мною. Але, навіть якщо Гаррі хотів би, однаково би не встиг.

Бо в мить, коли він рота відкрив і почав: «Та я навіть не ду…» - відчинилися двері і на кухню увійшла Джинні.

Зі словами: «Драко, ти не міг би затриматися після того, як закінчите тут усе? Бо Герміона прислала сову із листом. Хоче з тобою про щось серйозне поговорити сьогодні.»

18.
Закочую очі: «Та що ж це таке? Поттере, чи всі твої жінки мають до мене серйозні розмови? Чи Рональд утримається від пропозиції зробити й на його кухні ремонт?»

Джиневра хихоче в кулак. Чоловік її густо червоніє. Брякає: «Вони не всі мої…» Потім, трішки подумавши, додає: «А Рональд навіть не жінка…» «Ну…» - Відповідаю. – «Тобі краще знати. Це ви у своїй тісній компанії гралися з багатозільними настойками, перетворювалися один на одного і знаєте – хто є який, і що у кого в штан…» «Замовкни!» - Жартома замахується на мене рукою із молотком. Джинні каже: «Любий, ти ж розумієш, що якщо його зараз вб’єш, то наступний ремонт на цій кухні будеш робити без його допомоги…» «Так-так.» - Киваю, погоджуючись. - «Забий вже, заради Мерліна, цвях той та чаю хоча б завари. Бо зараз прилетить Герміона. Для серйозної розмови. Уу-у-уу-у…» ( . . . )

13.
Не знаю, скільки часу під дверима стояла Джинні і що вона встигла почути, але заходить вона у ту мить, коли Гаррі говорить мені: «Я тебе люблю, Гаррі Хоч Ти І Недоумок Поттер.» Відповідаю: «Я тебе також, Драко Яка Ж Ти Зміюка Мелфой.»

Іржемо. Джинні робить крок в кухню, промовляє зі сміхом: «Ну, от бачите, як спільна праця працює. Як магія. Краще за магію. Залишила вас на п’ять хвилин, а ви ще досі один одного не повбивали.»

не знає 81.jpg

«Не скажи.» - Промовляю. – «Ще не вечір. Я не можу ручатись за себе від цього моменту і до кінця цього дня.»

Гаррі шкіриться, возячи валиком на місці одному. «А чому такий колір?» - Питає вона, повернувшись до Гаррі. Той пхекає: «Тому, що. Це. Моя. кухня. А ти тут лише час від часу. Печеш. Свої. Пироги.» ( . . . )

10.
Не знаю, чому він такий упевнений був, що я цього не зможу, що для мене це буде важко занадто.

Зараз здивований більше, ніж тоді, коли Дельфі показала йому своє вміння підніматись в повітря. Витріщається. Не може повірити: «Драко, ти… Ти дійсно це вмієш?» «Фарбуй давай!» - Відповідаю, тицькаючи йому пензля під ніс. – «А то пофарбую тебе.»

не знає 80.jpg

«Але. Чому ти це вмієш?» - Ніяк не заспокоїться. Знизую плечима: «Тому. Тому, що я живу сам. Один у величезному будинку. Без слуг. І без ельфів, Гаррі. Тому я вмію усе.» ( . . . )

7.
Не знаю, чому дивуюся, коли заходжу на їх кухню і бачу все той же погром, який наробили ми з Гаррі.

Спочатку дивуюся, а через мить розумію, що у Поттерів не було ні хвилини часу, щоб зайнятись ремонтом.

Бо спочатку ми, користуючись моїм часоворотом, моталися у той клятий день, з якого Дельфі перенеслася сама у минуле і викинула туди наших дітей.

Ні. Моталися не для того, щоб завадити їй і схопити до того, як вона вчинить вбивство. Ні, бо Гаррі і Герміона так вчепились в теорію Минулого Неминучого, що не дозволили б навіть метелика зачепити у часі, який ми всі вже колись пережили.

Ми прибували в той день, а потім в наступний за ним, і з той, що йде за наступним, так, щоб нас не бачив ніхто, а потім – так, щоб нас бачили всі – ходили колами і зображали людей, що ретельно шукають щось, обшукують територію. ( . . . )

4.
Не знаю, що ще маю сказати, щоб він, нарешті, пішов. Підвищую голос: «Та йди вже!»

Він робить сумне обличчя, але розвертається, йде від мене коридором і повертає за ріг, у бічний коридор, що веде до його кабінету.

І в ту ж мить з-за іншого рогу з’являється його дружина, що, побачивши мене, радісно вигукує: «О, Драко, як добре…» Трясу руками повітря: «Та ви що, змовились всі!?»

Вона розуміє швидше за Гаррі, прикладає палець до вуст, промовляє шепотом: «Так, змовились, ти ж знаєш сам…»

Не можу не посміхнутися: «Джинні, ти…» «Тс-с-с.» - Каже вона. – «Я просто маю сказати, що після суду на тебе чекає дуже серйозна розмова…»

«О ні.» - Промовляю. – «Наскільки серйозна? Чи в мене є шанс сховатися від цієї розмови у в’язниці, наприклад? Я ж ще встигаю піти зараз до аврорів й здатися? Написати щиросердне зізнання…»

«Драко!» - Вона робить суворе лице, але сміється очима. Киваю: «Добре. Окей. Після суду можемо зустрітися і поговорити… Про все, про що ти захочеш.» «Готуйся.» - Говорить вона, проходить повз мене і йде Гаррі наздоганяти. ( . . . )

Частина Четверта.
1.
Не знаю, чому, коли чую його голос позаду, не впізнаю його зразу. «Ти збираєшся уникати мене все життя?» - Хтось питає за спиною в мене і проходить майже пів миті, поки розумію, що це питання – до мене, і що ставить його саме він.

Обертаюся: «Що?» Він дивиться перелякано: «Ти мене не впізнав?» Зізнаюся, що ні, не відразу.

Головою хитаю: «Ні. Мабуть, ні, і це, мабуть, тому, що я не міг повірити в те, що ти здатен спитати от таку от дурню.» «Дурню?» «А хіба не дурню?»

Він наближається. Зупиняється за кілька кроків. Дивиться на мене благально. Намагаюся не дивитись на нього, відступаю, оглядаюсь на всі боки. Не може стримати усмішку: «Шукаєш туалет поблизу десь?»

«Ні.» - Відповідаю, жарту не оцінивши. – «Не хочу, щоб хтось подумав, що ми тут домовляємося про щось, обговорюємо, як нам брехати і впливати на суд…»

2.
Ми стоїмо в міністерському коридорі. Нас обох по сто сотому разу викликали давати свідчення про злочини моєї кузини. Тільки що від головного судді ми вислухали, вже багато разів у варіаціях різноманітних чутий, спіч про виховання підлітків й контроль з тим, що роблять вони. ( . . . )

166.
Не знаю, чому не відчуваю страху. В мене не перехоплює дихання. Не зупиняється серце. Навіть, коли у сичанні чується смертоносне: «Гааа-аррі Поо-оо-отер… Я йдуу-уу-у…» - не відчуваю нічого, окрім втоми, справжнього виснаження.

Тіло реагує на викид Сили, витраченої на приборкання Дельфі. Розум при цьому ніяк не реагує на Волдеморта.

Можливо так відбувається тому, що тіло дійсно боролось і билось за нас, за наше майбутнє, а мозок не може забути, що все, що станеться зараз – вже сталось колись, у минулому.

Мозок розуміє, що ми тут, всі разом в цьому місці, зібралися тільки тому, що колись сталось ось це.

167.
Сичання наповнює все повітря навколо нас. Скорпіус питає: «Що це?» Гаррі каже: «Ні. Ні. Ні. Не тепер.» У Албуса переляканий голос, він хапає за руку Скорпіуса: «Скорпіус. Що? Що це таке взагалі?» «Волдеморт.» - Рон відповідає йому.

Раптом Дельфі викрикує: «Батьку!» Бачу, як широко відкривається її рот. Чую крик дуже схожий на тітчин. Розумію чомусь, що якщо Волдеморт почує ці надривні волання – він зупиниться, зрозуміє, що кличуть саме його. ( . . . )

161.
Не знаю, чи здатне слово якесь зараз зупинити хоч когось тут. Албус зникає у тьмі, ниряючи у решітку.

Гаррі на підлозі лежить. «Ти відповзаєш від мене?!» - Дельфі сміється і сміх здається знайомим. «Вона така ж… Така сама як тітка. Як її мати.» - Промовляю, дивлячись на Джиневру. Джинні киває. «Пам’ятаєш, чому тебе твоя мама навчила?» - Питаю. Киває знову. «Звісно, пам’ятаєш…» - Кажу.

«Ти відповзаєш від мене?» - Дівчина заливається сміхом. – «Гаррі Поттер. Герой чаклунського світу. Плазує як щур. Вінґардіум Левіоза!»

Церковна лава підіймається у повітря. «Питання лише в тому, чи варто мені марнувати свій час на твоє знищення, бо після того, як я зупиню батька, твоя смерть буде гарантована. Яке ж рішення прийняти? Ох, яка нудота, краще я сама тебе вб’ю…»

Вона щосили жбурляє лавку згори на Гаррі. Лавка розлітається на друзки, але він в останню мить встигає відкотитися вбік.

Обидвоє вони зайняті одне одним. Крізь решітку в підлозі пролазить ніким не помічений Албус. Дельфі наводить паличку на Гаррі: «Авада…» Албус викрикує: «Тато!» Гаррі кричить: «Ні, Албусе! Ні!» ( . . . )

155.
Не знаю, чи їй допоміг хоча б чимсь. Підіймаюся: «Мені треба йти. Не проґавити б її появу.» «Добре, Драконе, іди.»

Зупиняюсь на мить. Стою над нею і дивлюся на неї. Піднімає на мене очі. Дивиться розосереджено, потім повторює: «Я в нормі, Драко. Іди…»

156.
Коли йду до одного із вікон, бачу, що на моє місце біля Джиневри всідається її син.

Тепер можу бути спокійний. Спостерігаю за своїм шматком вулиці і церковного кладовища. Чую, як Скорпій, що стоїть біля іншого вікна, всім кричить: «Це вона! Це вона! Вона його побачила!»

«Займайте свої позиції. Всі!» - Викрикує Герміона. – «І пам’ятайте, ніхто не виходить, доки він не виведе її на освітлене місце. Маємо єдиний шанс, і головне його не змарнувати.»

«Герміона Ґрейнджер…» - Стогну. – «Мною керує Герміона Ґрейнджер. І мені це навіть починає подобатися.» Ґрейнджер повертається до мене, посміхаюся їй.

157.
«Тату!» - Скорпій хапає мене за рукав і тягне у схованку. Ми розсіюємося. Ховаємося за двома великими дверима. Син стискає мою руку. – «Тату, все буде окей?»

«Так.» - Відповідаю. – «Все буде добре. Бо найстрашніше у нас зазвичай трапляється саме тоді, коли ми поодинці десь. А зараз ми всі разом. Тож, так, сину, все буде окей.» «Ти не дуже вмієш брехати.» - Шепоче. Також шепотом відповідаю: «Зате я вірю у це…» ( . . . )

151.
Не знаю, чому Візлі кожен раз озивається до мене у ту саме мить, коли про нього абсолютно забув. «Це просто, Мелфой.» - Говорить. – «Коли вона буде з ним, він приведе її сюди. І ми її тут прикандичимо всі разом.»

«Прикандичимо?» - Навіть знати не хочу, де можна набратися от таких слів. Але для Ґрейнджер нормально усе. Вона роззирається на всі боки. Розмірковує вголос: «Ми сховаємося за цими дверима. Якщо ти, Гаррі, зможеш вивести її от сюди, на місце, куди падає світло з вікна, ми вискочимо зі схованки і зробимо все, щоб вона не втекла…» «Ми її прикандичимо!» - Зиркнувши з-під волосся на мене знову повторює Рон.

Закочую очі. Відступаю від Гаррі. Складаю руки на грудях. Герміона говорить: «Гаррі, запитую востаннє, ти впевнений, що зможеш це зробити?» «Так.» - Киває він. – «Я це зроблю. Прямо зараз.»

«О, ні. Ні.» - Говорю. – «В нас ще багато невиясненого. Надто багато речей можуть нам завадити… Трансфігурація може виявитися нетривалою, або вона її викриє… Якщо вона втече він нас зараз,то може наробити незчисленного лиха. Нам… нам потрібен час, щоб усе належно розпланувати…»

Вочевидь, мені дійсно страшно. Вочевидь, в мені таки квочка живе, яка може йому щось дозволити, але не здатна його відпустити. І вона відкриває мого рота і квокче. ( . . . )

148.
Не знаю, що допомагає мені не захотіти зарізатися самому, доки вимушено слухаю Візлі, що белькоче: «Ну, цей… В такому разі. Гадаю, що ним маю стати я. Тобто це не означає, що… Бути Волдемортом надто приємно. Але мусимо визнати. І це не якесь там вихваляння... Визнати, що я, мабуть, найбільш розкутий і безжурний серед нас усіх. Тому трансфігурація в нього… В Темного Лорда. Заподіє мені найменше шкоди, ніж… Будь-кому з вас… Занадто ее-е-е вразливих…»

При цьому Рон дивиться чомусь на мене. Гаррі відходить убік, заглибившись в роздуми. Зиркаю на Джиневру з запитанням в очах: «Можна, я брата твого трішечки удавлю?» Герміона слушно питає: «Кого це ти називаєш занадто вразливими?!» «Ее-е. Ну…» - Її чоловік відступає перелякано крок.

«Я теж хочу зголоситися.» - Неочікувано для себе кажу, щоби Візлі від гніву жінки спасти. – «Мені здається, що перетворення на Волдеморта вимагає акуратності. Без образ, Роне. І знання темної магії… І…»

Ґрейнджер забуває про необачні слова чоловіка, в ній прокидається мій конкурент: «І я теж би хотіла зголоситися. Гадаю, що маю на це право і несу відповідальність як міністр магії.»

«Може, нам треба кинути жереб…» - Чую голос сина. «Ні.» - Відповідаю суворо. – «Ти вже награвся. Ти, Скорпію, в цьому точно участі не береш…» ( . . . )

147.
Не знаю, чого вони обоє регочуть. «Чого смієтеся?» - Питаю. – «Гаррі, я хоч раз помилявся у матримоніальних пророкуваннях? Не пригадуєш такого? Тож, готується хай.»

«Та ну.» - Не може зупинитись Джиневра. – «У нас всіх є шанс не пережити сьогоднішній день.» «Так!» - Вторить їй Гаррі. – «Можливо у Рона є ще надія до сюрпризу такого не дожити, ага…»

«Що за сюрприз?» - Підходить до нас Герміона. Джинні відповідає: «Здається, ми зрозуміли плани цієї дівчини. Подумай сама. Нащо чекати тут саме цього дня, якщо можна вбити Гаррі у будь який інший день. До того, як це спробує зробити сам Волдеморт…»

Ґрейнджер секунду думає. Потім говорить: «Ти, Джинні, правильно кажеш. Дельфі не збирається вбивати Гаррі. Вона хоче перешкодити Волдемортовій спробі вбити Гаррі. Геніально.»

Кидає погляд у мій бік, ніби лиш тепер розуміє, чому назвав був Джиневру найрозумнішою жінкою в світі. «То що?» - Питаю у неї. – «Ми просто тут сидимо і чекаємо? Поки з’явиться Волдеморт?» ( . . . )

142.
Не знаю, як раніше не усвідомлював річ настільки очевидну. Хвилину просто мовчу, потім зітхаю: «Так. Схоже, це правда. І схоже, що я тебе також. Також тебе бережу.»

«Так. Ти мене також. Хіба це не дивовижно?» - Питає. Буркаю: «Та це прокляття якесь.» Він сміється. Продовжую: «А ти тут мені не іржи. Істинно прокляття, кажу тобі. І синам воно передалось. Вони також один одного бережуть. Але…»

«Що але?» «Їм простіше.» - Зітхаю. – «У них дружба абсолютно без сексу… О, до нас Джинні йде. Щось з ерекцією своєю зроби.»

«Що зробити?» - Встигає спитати. Відповідаю: «Ну, не знаю. Про Снейпа подумай. Уяви, як він взяв перевіряти твоє домашнє завдання, а там таке…»

«Там такее-е-е.» - Він регоче. – «Оце жорстоко було.» «Жорстоко плутати той вид полину, що у зілля любовне, з тим, що йде в проносне… А це… Ти якось переживеш.»

143.
Джинні швидко підходить, сідає навпочіпки поруч. «Послухайте.» - Промовляє схвильовано. - «Я зрозуміла усе. Гаррі, а хтось з нас подумав… Чому Дельфі вибрала саме цей день? Сьогодні?» ( . . . )

139.
Не знаю, скільки просидів так, то з заплющеними очима, то дивлячись, як Скорпіус спить. Але коли вже також збираюся спробувати заснути, до мене наближається він.

Гаррі підходить, зупиняється переді мною, питає: «Я можу тут сісти?» «Церква велика.» - Кажу. – «Але, якщо тобі потрібно вмоститися саме тут, то чому би і ні…»

«Так.» - Промовляє він. – «Саме тут. Тут, поруч з тобою, найкраще місце, здається. Чи ні…» «Думаєш, ні?»

«Так. Думаю, ні.» - Він нахиляється, хапається за мій зап’ясток, й тягнучи мене за руку, відтягує від стіни. – «Думаю, найкраще місце на кам’яній церковній підлозі - те, яке ти нагрів.»

Він сідає у мене за спиною, упритул до стіни, на місце колишнє моє, а мене вкладає собі на груди й живіт.

Простягаю ноги, руку даю йому, щоб він міг переплести свої пальці з моїми, голову йому кладу на плече. Він притуляється щокою до скроні моєї. Говорить: «Ти хоч уявляєш, як сильно я тебе люблю?» ( . . . )

136.
Не знаю, що у цей час відображається на моєму лиці, але, дивлячись на мене, мій син починає реготати. Мабуть, навіть знічуюсь: «Що?»

Він сміється: «Ти забавний такий. Я страшенно радий, що ми поговорили про це. Жаль, що раніше ти зі мною так не говорив…»

«Та знаєш…» - Відкидаюся на тверду й незручну спинку лавки церковної. – «Знаєш, Скорпіусе, є, мабуть, теми, на які я б з тобою взагалі не говорив…»

Він і далі регоче: «Зі мною можна говорити про все. Мені чотирнадцять уже.» Також починаю сміятися: «Ти це навмисно кажеш?» «Що кажу?» «Що тобі вже чотирнадцять.» «А що, коли я кажу це, ти почуваєшся зовсім-зовсім старим?»

137.
«Так.» - Говорю, сміючись. – «Почуваюся дуже старим. Але я радий, що тобі чотирнадцять, і що з тобою можна говорити про все.» «Я також радий.» - Відповідає.

«Але знаєш.» - Кажу. – «Це було дійсно страшно. Стільки часу без тебе, й не знати, чи я втратив дитину назавжди, чи ти повернешся, і не говорити ні з ким…» ( . . . )

ПРОФІЛЬ

annaamargo

June 2025

S	M	T	W	T	F	S
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30

МІТКИ

а.н. - 113 uses
адрірано - 3 uses
андрео - 45 uses
анна бідосічка - 880 uses
анна змія є - 1214 uses
анна тупа - 442 uses
анна є зла - 212 uses
анну нудить - 668 uses
анні страшно мабуть - 196 uses
антоніна - 155 uses
анхмар з товаришами - 29 uses
армі - 10 uses
аромарома - 6 uses
базальт - 64 uses
благочестя все вийшло - 136 uses
болить - 327 uses
брати амор - 15 uses
відчуття якесь дивне теж - 1024 uses
вірші також її - 133 uses
галвар - 6 uses
гарвордін - 29 uses
голубка - 8 uses
да - 1 use
дивні люди - 440 uses
дитячі забавки - 206 uses
дихотомія сім'ї одінсон - 36 uses
дім моєї мрії - 13 uses
дістали - 51 uses
елелема - 14 uses
жили-були - 16 uses
знищуючи зошит keri smith - 7 uses
календар - 6 uses
карра аррам - 69 uses
королі без капусти - 30 uses
костянтин - 65 uses
кофнари - 5 uses
креодми вони - 74 uses
листи гранади - 9 uses
м.а. - 528 uses
майже як erlend loe - 10 uses
майже як письменники - 22 uses
майже як 清少納言 - 54 uses
макулатурний гербарій - 4 uses
малюнки її - 92 uses
марко дані кріс й філ - 49 uses
марнат градір - 19 uses
меріона - 18 uses
мор марнат - 505 uses
надія всього світу - 3 uses
не вірю! - 16 uses
о.б. - 276 uses
олівер - 136 uses
паша радість наша - 15 uses
перекладач в голові - 12 uses
питання - 57 uses
пишаюсь собою - 30 uses
поема seehleem - 14 uses
проза не про них - 21 uses
проза її - 195 uses
проста антропологія - 15 uses
проста арифметика - 17 uses
проста космологія - 30 uses
підполковник - 15 uses
піп - 58 uses
рожевий зошит - 75 uses
рома-амор - 95 uses
рубар забір - 131 uses
рукоділля - 13 uses
севілья - 3 uses
сильвестрів кадастр - 58 uses
сорок світлин - 156 uses
суб'єктивні міста - 15 uses
сім з половиною тисяч + 74614 живих душ - 277 uses
сімейство недосвяте - 1017 uses
т.в. - 93 uses
так теж буває - 752 uses
татусі і корони - 7 uses
тріо із бріо - 115 uses
тю нічого собі - 189 uses
ф.т. - 243 uses
факти без аргументів - 10 uses
фанфік не для антоніни - 30 uses
фанфік через парі - 19 uses
фанфік шматками - 64 uses
фанфік що напросився сам - 19 uses
фанфік що не відпускає - 88 uses
фанфік що став магічним проєктом - 93 uses
федеріко - 18 uses
ферро - 19 uses
формули та форми - 336 uses
хай буде - 222 uses
художники пишуть своє - 24 uses
це андалусійці - 18 uses
чарівна кухня - 42 uses
чуже - 34 uses
чужі різні - 66 uses
шекспір би обридався - 3 uses
щоденник драко - 8 uses

PAGE SUMMARY

EXPAND CUT TAGS

No cut tags

Page generated Jun. 9th, 2025 08:07 am

Сана Праєдгарденссон майже завжди

Entries tagged with фанфік що став магічним проєктом

PAGE SUMMARY

EXPAND CUT TAGS