квітуче і гірке

Ну, можу нарешті сказати, що Уляні, дочці Андрео і Олівера доведеться таки завтра йти до зоо-крамниці по хом’яка і по клітку з колесиком. Бо парі я таки виграла. Я таки написала – у відведені терміни і у відповідності з умовами виставленими – Фанфік про Локі та Тора.

Ми якось сиділи з Уляною. Сиділи сиділи. Теревенили в скайпі про різне всіляке. І зачепили тему про те, що іноді Ляна – щоб відволіктися від побуту і виховання дітей - пише фанфіки для якогось там італійського сайту.

Ну, зачепили і зачепили, але я візьми та і ляпни щось типу: «Фанфіки – це ж зовсім не серйозно, дитино моя.» А дитина зірвалася, та і каже: «Не серйозно? Ти спробуй спочатку!!»



Ну, і умови запропонувала свої. Не менше 24 сторінок чотирнадцятим кеглем (в мене вийшло розтягти на тридцять одну, зате я вклалася якраз у двадцять чотири шматки). Історія мала мати сюжет і діалоги. Бути психологічно більш менш достовірною. В ній повинен був бути секс. А, бажано, ще і кохання. І – головне – вона мала виглядати як пропущена сцена з книги або фільму. Тобто, мала починатися з того, що було у чиємусь творі чужому і закінчуватися чимсь, що було написано або зіграно кимсь вже. ( . . . )

22.
В тиші проходить ще кілька хвилин. Потім я кажу: «Насправді час вже вставати. Давай, Тор.»

І я встигаю встати раніше, ніж він міг би зробити спробу мене затримати, або почав заперечувати. Я відходжу від ліжка, шукаю свою білизну і починаю вдягатися.

Він все ще лежить і я намагаюся не дивитися у його бік. Я стаю перед дзеркалом, вибираю собі образ магічний. Відкидаю один, другий, третій. Нарешті зупиняюся на якомусь і на собі закріпляю.



«Тобі личить.» - Він підходить ззаду до мене і дивиться на моє відображення. «Мені личить все.» - Кажу я. Потім додаю: «Ти ще голий. Тобі потрібно вдягтися.» ( . . . )

19.
«Я бачу, ти скучив.» - Говорить він. «Я бачу, що бачиш.» - Промовляю я, злізаючи з його грудей, знімаючи нарешті підштаники і лягаючи поруч із ним. – «Але якщо ти думаєш, що це зійде за секс і тепер я тобі просто дам, то ти…» «Тупий?» «Ні. Наївний.»

Він мовчить. Довго лежить і мовчки дивиться в стелю. Потім говорить: «Мені це навіть подобається.» «Що?» «Бути наївним. Ти настільки зморений і наляканий, що анітрішки не брешеш. Я настільки наївний, що не сумніваюся в жодному твоєму слові. Ми тут удвох…» ( . . . )

17.
Я кажу: «Спочатку я, потім ти», а він такий зайнятий пошуком моїх поцілунків, що навіть не сперечається про черговість, як міг би. Як завжди це робить.

Тільки, коли я вже протискую долоню свою між нашими животами і починаю розстібати і стягувати з нього штани, він запитує: «А світло?»

«Ні.» - Відповідаю я, забираючи в нього свої вуста, прикладаючи їх до його шиї справа і цілуючи шкіру вологу й солону під відстовбурченим вухом. – «Хай горить. Я тебе бачити хочу.» ( . . . )

14.
«Не хроплю я!» - Він робить один рвучкий рух і опиняється зверху. Сідає на мій живіт, складає руки на шиї моїй, корчить звіряче обличчя і говорить: «Ще раз це скажеш і я тебе удавлю!»

Я посміхаюся: «Так, Торе. Задуши мене, будь ласка, зроби мені таку послугу. Бо, якщо я буду мертвий, я ніколи вже не почую того, як ти, зараза, хропеш!!»

Він не витримує сцени. Починає сміятися. Валиться на мене всім тілом і, здригаючись у конвульсіях реготу, проказує: «Ну, чому ти такий гад, брате мій?!» ( . . . )

11.
«Розумію.» - Відповідає він. – «Розумію, чому ти мене постійно кинути або вбити бажаєш. Але не розумію, з якого раптом дива я – слабкість твоя?»

«Що-оо-о?» - Я дійсно не уловлюю, до чого він веде. – «Ти про що?» «Чому я – слабкість твоя, брате Локі? Чому не сила? Не опора? Не стрижень, на якому ти тримаєшся, щоб не скотитися в безумство?..» «Ги ги ги, Тор, слова контролюй.» - Шкірюся я. Він перехоплює думку, питає: «Що, про стрижень було занадто вульгарно?» «Та мабуть так.» - Відповідаю я і ми обоє регочемо.

Його долоня все ще лежить на скроні моїй. Я все ще вдавлюю його стегно у пружний матрац коліном своїм. «Чому я слабкість?» - Повторює він. – «Локі, чому я слабкість твоя?» ( . . . )

9.
Я промовляю: «Мені подобається, що ти любиш мене попри все…» І тут він раптом говорить: «Ні. Я тебе не люблю.»

Вражений, я на якусь чверть секунди завмираю стовпом з відкритим ротом і виряченими очима. Перша моя думка: «Оце, брате мій, ти ляпнув дарма. Я ж тебе зараз логікою і аргументами по стінах і стелі розмажу.» Перші слова, які я кажу йому після цього: «Ну, як знаєш. Проїхали.»



І, як тільки я це проїхали вимовляю уголос – відчуваю величезне полегшення. Я йду до ліжка, лягаю, заклавши за голову руки, і заплющую очі. Через хвилину я чую, як він підходить і поруч сідає. «Ти чого посміхаєшся?» - Питає він в мене. ( . . . )

5.
Я провалююсь в непритомність, не встигаючи дізнатися, чи встиг він підхопити мене до того, як я впав.

А, коли я повертаюся у свідомість з темряви й тиші і відкриваю очі, перше, що я бачу – обличчя його.

Він сидить на підлозі. Я на підлозі лежу. Моя голова – у нього на стегні і він притримує її однією рукою. Здається, що до того, як я очі відкрив, він навіть дозволив собі гладити мою голову, бо моє волосся все ще пропущене крізь його напружені пальці і затиснуте в кулакові.

«Ти мене налякав.» - Промовляє він. Обличчя його дійсно стривожене, а у оці – переляк легкий.

Я намагаюсь позбавитись від необхідності догравати сцену сентиментальну. Питаю саркастично: «Заєбав помирати у тебе на руках, хочеш сказати?»



Він морщиться, як від болю зубного. Хитає головою. Підіграє мені, промовляючи: «А що, як залишитись зовсім самому буде ще гірше, ніж залишитися з тобою лиш, брате?» «Не сси.» - Кажу я. – «Будемо жити довго і щасливо. І помремо в один день. Тільки я спочатку, ти потім.» ( . . . )

Здається, Уляні таки доведеться програти мені це парі і купити своїм дітям хом'яка разом з кліткою, колесиком і приданим іншим.

Бо не знаю - як далі буде та поки що мене ця розвага навіть тішить, мабуть. І я навіть здогадуюсь вже - чому тішить мене це.


*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
3.
Він цілує мене. Завмирає, просто притулившись губами до моїх вуст. Затримується на кілька секунд. Розуміє, що я не відгукуюсь на його поцілунок. Чекає ще мить. Сподівається, мабуть. Потім відхиляється знову і питає: «І що ти зараз робиш?» «Те, що і завжди.» - Відповідаю я. «Дражниш мене?» «Випробовую, брате.» ( . . . )

Цей допис можна пропускати. Бо він, по-перше, на спір був написаний, а, по-друге, щоби Ем подражнити.

І, насправді, мого власно в тексті майже нічого немає. Частина тексту – це просто парафраза фільму. Частина тексту – просто опис початку однієї любові, що розгорталась буквально на очах, або перед очима.

Я просто зліпила одне з іншим, бо мала, мабуть, поділитися якщо не досвідом, то дивним цим відчуттям від життя, і якому ніколи нічого не буває випадковим, навіть фільми нескладні і романи чужі.

*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
І от стою у дверях капітанської каюти величезного космічного корабля і дивлюся на те, як він роздивляється своє обличчя у дзеркалі.

Він не бачить мене поки що, бо наливає собі якогось пійла, а потім стирчить зі склянкою перед своїм відображенням. Він так довго тримає в руці свою склянку, що, мабуть, й забув вже, що хотів чогось випити.

Він торкається свого обличчя вільною рукою. Пальцями проводить по шкірі скроні, вилиці і щоки, немов намагаючись пригадати – які були відчуття від пальців на шкірі, коли там, де зараз дірку прикриває гладенька пластинка із темного золота, було ще його праве око.



Я не можу дивитися на це і роблю кілька кроків, щоб він побачив і моє відображення теж. Я встаю в нього за спиною і промовляю: «Тобі личить…» Я кажу це і розумію, що я навіть не брешу, як завжди. ( . . . )