A.L. + T.T.R. 97

[anna_amargo]

58.
Не знаю, чому - як не намагаюся - не вловлюю значення того погляду, яким вона на мене дивиться все ще...

«Дивовижно...» - Тихо промовляє те слово, яке у неї підчепили вже й ми з Гаррі також. «Дивовижно?» - Питаю. – «Що саме?»

Вона мовчить кілька хвилин, намагаючись до купи зібрати думки, а потім говорить: «Ти. Знаєш, коли Герміона тоді сказала, що ти не змінився... Ніхто з цим не сперечався. Ні Гаррі. Ні я. Це було... Наче так і мало бути. Наче Ґрейнджер правду сказала. Наче ти дійсно залишився саме таким, яким був у дитинстві, коли ми всі тебе знали...»

«Ну.» - Киваю. – «Це ж так. Вона була права. Я залишився таким, яким був у дитинстві. Тут точно сперечатися ні з чим...»

«Так!» - Джиневра раптом подається вперед, простягає руку і накриває нею мою. – «Це воно! Я потім думала. Крутила і так і сяк думку про те, чому Гаррі нічого тоді не відповів їй. Чому він не сперечався з подругою, чому не доводив, що ти змінився... Ну, вона ж начебто погане сказала, так? Вона ж мала на увазі, що ти і зараз такий самий гівнюк, яким був у школі. А він не сперечався...»

«Ну, й що?» - Не наважуюсь поворухнутись, бо не впевнений, що Джинні звернула увагу на те, що тримає за руку мене. Не хочу, щоб вона усвідомила цей свій жест, зніяковіла і відсахнулась, прибравши пальці свої.

«А те...» - Промовляє вона, розсуваючи мої пальці своїми і переплітаючи їх, даючи зрозуміти мені, що вона тримає мою руку невипадково і цілком усвідомлює це. – «Те, що до мене дійшло, що він і не мав переконувати Герміону в тому, що ти тепер кращій, ніж був тоді. Бо ти тепер не кращій. Бо ти і в дитинстві був такий як зараз. Отруйний. Гівнистий. Злий паскудник малий. І при цьому – прекрасна людина. Прекрасна. Бо інакше він тебе ніколи би не полюбив...»

59.
Стискаю її пальці, відповідаючи на стискання і даючи зрозуміти, що теж не настільки занурений у нашу розмову, щоб не помічати того, що роблять мої руки.

«Це ти тому говориш, що я прекрасний...» - Кажу. – «Що Гаррі й тебе також любить. І ти тішиш себе думкою, що раз він закоханий в прекрасну тебе, то і всі, кого він кохає, такі ж прекрасні, як ти...»

«Ой, ні...» - Вона сміється уголос. – «Здається, це ти тішиш себе думкою про те, що Гаррі настільки унікальний, що тільки він на усьому білому світі може бачити тебе, прекрасного, дивовижного, справжнього... Так от... Гаррі не унікальний. Я також це бачу в тобі.»

«Що бачиш?» - Свій голос не впізнаю, бо в мене пересохло у роті. Вона посміхається: «Твій страх. Твою ніжність. Твою любов. Твоє бажання захистити тих, кого ти любиш, хто важливий для тебе. Так. Тільки тих, хто важливий для тебе. Тільки любимих. Своїх. Ти не як Гаррі. Тебе не цікавить весь світ. Тебе цікавить у цьому світі тільки кілька людей. Й ти не будеш, як Гаррі, рятувати весь світ. Навіть пальцем не ворухнеш, якщо світ буде падати в пекло. Але якщо... Якщо в пекло буде падати Гаррі. Чи Скорпіус. Чи... Чи хтось важливий для тебе. Якщо щось загрожуватиме комусь, хто для тебе важливий, ти ні на мить не задумаєшся. Ти діятимеш, попри страх і упередження. Ти рятуватимеш. Скорпія. Й Гаррі. Ти рятуватимеш Гаррі, щоб він мав можливість врятувати весь світ...»

«Я...» - Відкриваю рота, щоб... Але вона не дає. Вона відпускає мою руку і підіймає вказівний палець в повітря: «Тихо будь! Я скажу. Я маю сказати, що ти – прекрасна людина. Ти врятував всіх нас, бо ти рятував тільки свого сина і Гаррі. Ти рятував тільки їх, але ти врятував всю цю історію. Світ, до якого ми звикли. Три рази поспіль. Коли прийшов побитися з Гаррі і розказати йому про найтемніші кути. Коли признався, що маєш часоворот. І коли не дав їй докричатись до її батька…»

«Угу.» - Вишкіряю зуби у відповідь. – «Та я прямо герой. Ні. З натиском. З великої літери. Я. Прямо. Герой!»

«Драко!» - Вона супить брови. – «Я тут не жартую з тобою. Я серйозно. Ти дійсно такий. Ти герой. Ти нас рятував раз за разом. І, здається, я за це... Тебе, Драко... Я тебе. Здається, люблю.»


58.
Не знаю, почему – как ни пытаюсь – не улавливаю смысл того взгляда, которым она на меня смотрит ещё...

«Удивительно...» - Тихо произносит слово, которое у неё подцепили уже и мы с Гарри тоже. «Удивительно?» - Интересуюсь. - «Что именно?»

Она молчит несколько минут, пытаясь воедино собрать мысли, а потом говорит: «Ты. Знаешь, когда Гермиона тогда сказала, что ты не изменился... Никто ведь с этим не спорил. Ни Гарри. Ни я. Это было... Словно так и должно быть. Как Грейнджер сказала. Как будто, ты действительно остался именно таким, каким был в детстве, когда мы все тебя знали...»

«Ну.» - Киваю. - «Это же так. Она была права. Я остался таким, каким был в детстве. Здесь точно не с чем спорить...»

«Да!» - Джиневра вдруг подаётся вперёд, протягивает руку и накрывает ею мою. - «Это оно! Я потом думала. Крутила и так и сяк мысль о том, почему Гарри ничего тогда не ответил ей. Почему он не спорил с подругой, почему не доказывал, что ты изменился... Ну, она же вроде плохое сказала, ведь так? Она имела в виду, что ты и сейчас такой же говнюк, каким был тогда в школе. А он не спорил...»

«Ну, и что?» - Двинуться не решаюсь, потому что не уверен, что Джинни обратила внимание на то, что держит меня за руку. Не хочу, чтобы она осознала этот свой жест, смутилась и отшатнулась, убрав ладонь свою.

«А то...» - Говорит она, раздвигая мои пальцы своими и переплетая их, давая понять мне, что она держит мою руку не случайно и вполне осознаёт это. - «То, что до меня дошло, что он и не должен был убеждать Гермиону в том, что ты теперь лучше, чем был тогда. Ты теперь не лучше. Ты и в детстве был такой, как сейчас. Ядовитый. Говнистый. Злой мелкий гад. И при этом – прекрасный человек. Прекрасный. Иначе он тебя никогда бы ни полюбил...»

59.
Сжимаю её пальцы, отвечая на сжатие и давая понять, что тоже не настолько погружен в наш разговор, чтобы не замечать того, что делают мои руки.

«Это ты потому говоришь, что я прекрасен...» - Говорю. - «Что Гарри и тебя тоже любит. И ты тешишь себя мыслью, что раз он влюблён в прекрасную тебя, и все, кого он любит, такие же прекрасные, как ты...»

«Ой, нет...» - Она смеётся. - «Кажется, это ты тешишь себя мыслью о том, что Гарри настолько уникальный, что только он на всём белом свете может видеть тебя, прекрасного, удивительного, настоящего... Так вот... Гарри не уникален. Я также это вижу в тебе.»

«Что видишь?» - Свой голос не узнаю, у меня пересохло во рту. Она улыбается: «Твой страх. Твою нежность. Твою любовь. Твое желание защитить тех, кого ты любишь, кто важен для тебя. Да. Только тех, кто важен для тебя. Только любимых. Своих. Ты не Гарри. Тебя не интересует весь мир. Тебя интересует в этом мире только несколько человек. И ты не будешь, как Гарри, спасать весь мир. Даже пальцем не пошевелишь, если мир будет в ад лететь. Но если... Если в ад будет падать Гарри. Или Скорпиус. Или... Или кто-то важный для тебя. Если что-то будет угрожать кому-то, кто для тебя важен, ты ни на секунду не задумаешься. Ты будешь действовать, несмотря на страх и предубеждения. Ты будешь спасать. Скорпиуса. И Гарри. Ты будешь спасать Гарри, чтобы он имел возможность спасти весь остальной мир...»

«Я...» - Открываю рот, чтобы... Но она не даёт. Она отпускает мою руку и поднимает указательный палец в воздух: «Тихо мне! Я скажу. Я должна сказать, что ты - прекрасный человек. Ты спас всех нас, потому, что ты спасал только своего сына и Гарри. Ты спасал только их, но ты спас всю эту историю. Мир, к которому мы привыкли. Три раза подряд. Когда пришел подраться с Гарри и рассказать ему про тёмные углы. Когда признался, что имеешь времяворот. И когда не дал ей докричаться до её отца...»

«Угу.» - Оскаливаю зубы в ответ. - «Да я прямо герой. Нет. С нажимом. С большой буквы. Я. Прямо. Герой.»

«Драко» - Она хмурит брови. - «Я здесь не шучу с тобой. Я серьёзно. Ты действительно такой. Ты герой. Ты нас спасал раз за разом. И, кажется, я за это... Тебя, Драко... Я тебя. Кажется, люблю.»