
Всі кинулися писати – хто роман, хто фанфік, хто лист у жилконтору. І мабуть тому, що навколо письменників, як за банею будяків, біля мене то тут то там постійно виникають розмови про літературу, як про магічний процес. Точніше – як про різні магічні процеси.
Бо писати й одночасно проштовхувати якесь свої бажання у Світ можна багатьма різноманітними способами. Два з них – найпростіші і найчастіше використовуються.
Перший – зовсім простий. Берете зошит і пишете своє власне майбутнє. Але без слова «буде». А так, наче все те, що ви бажаєте мати, у вас уже є.
Пишете наприклад: «18-те липня. Я вийшла з басейну о шостій й піднялась на другий поверх свого будинку, бо мені подобається з балкону спостерігати за тим, як додому з роботи повертається мій чоловік. Зазвичай я спочатку бачу лише куряву на дорозі, там, де нагріте повітря висить між кипарисами, а вже потім з-за живоплоту виїздить його автомобіль... Блаблабла. Бла бла бла...»
Головне тут – писати від першої особи. Про себе. Й ніяк себе не стримувати у своїх прекрасних фантазіях. Не осмикувати. Не казати собі й своїй руці, яка текст виводить: «Ти що? Чи не трісне губа? Чи не забагато ти хочеш?!»
А – най-найголовніше – написавши все, що в голову йшло – нікому це не показувати. Бо це – ваш особистий щоденник. Просто події, що описані в ньому, не відбулися іще. Просто ви прямо зараз закладаєте фундамент для них і готуєте будматеріал якийсь.
Другий спосіб – більш складний. В ньому більше правил і пересторіг. Бо в ньому ви вже знаєте своє майбутнє, але не можете демонструвати його, а можете лише вкладати у майбутнє своє силу людського сприйняття і підтримку людей, яким ви показуєте майбутнє, як ідею, як щось вами написане.
Я саме цей спосіб дуже люблю.
Я намагалась використати таку магію, коли писала «Roma-amoЯ». Я, здається, роблю зараз це з фанфіком «N.F. + T.T.R. + A.L.»
Головне правило тут: Автор має писати щось, що закінчується саме тим, що він сам хотів би мати в житті. Але йти до цього потрібно тим шляхом, яким сам автор ніколи би не пішов.
В Ромі я правила цього не дотрималась. Стратила на моменті у готельній ванній кімнаті. Бо не знала, що можна придумати для ситуації напів-випадкового й дурацького «першого разу». І взяла те, що у мене було. Те, що сталось зі мною і було вже колись пережито.
Цього робити неможна. Треба слідкувати, щоб в текст, який пишете як текст магічний, не потрапляли самі ви. Ваші емоції – так. Але не ваші спогади. Не ваші мрії. Не ваші манери. Не ваші звичайні способи вирішувати якісь проблеми, або розв’язувати якісь ситуації.
Саме тому – коли я зрозуміла, що не просто фанфік для Антоніни пишу, а вже намагаюся в магію зіграти якусь – я зачепилась за те тріо, яке в мене завжди перед очима є.
Бо там жінка не схожа на мене нічим. Бо я ніколи-ніколи не буду така смілива, як вона, й така вільна. Я ніколи не зможу, як вона, сказати двом чоловікам, яких бачу уперше: «Вам не здається, що тут занадто багато народу? Давайте підемо на пляж і подивимося на ее-е зірки...» Я ніколи не запропоную чоловікам, яких знаю півтори години всього лише, поцілуватись один з одним на пляжі, бо: «Я хочу подивитись на це...»
Тому – тут не я, тут хтось інший. І історія не про мене. І ситуації зовсім не ті, які я би вибирала для себе.
З мого тут – лише відчуття правильного фіналу. Кохання. Шлюбу. Сім’ї.
І, звісно, зворотній зв’язок. Бо саме заради нього це й робиться. Бо на ньому все це працює.
Тому, що у другому варіанті – най-найголовніше – показати це людям і отримати реакцію. Зачепити чимсь читачів. Дати кожному побачити щось своє, особливе і особисте. А потім зібрати ці відчуття впізнавання і на ним вже будувати своє власне майбутнє. Бо кожне «впізнавання» читачем у вашому тексті чогось «свого», читачевого – це ще одна цеглинка в будівлю. Бо враження читача, що те, що він читає – «це добре» - це цемент для стіни.
І хай мене пробачать за це і авторка поттеріани, і бідолашечка Драко, угу...