A.L. + T.T.R. 103 104

[anna_amargo]

75.
Не знаю, чому, але Гаррі чує лиш одне слово зі всіх, які я його дружині кажу. Відриває погляд від листа, дивиться на Джиневру: «Джинні, ти йому писала в мій зошит?»

Закочую очі: «Недоумку, вона не пам’ятає цього. Вона весь той вечір тримала при собі той зошит і лист, але вона не пам’ятає. Не може.»

«Але вона питала тобі?» - Дивиться на мене тепер. – «У мій зошит. Щоб ти прочитав. Бо, мабуть, коли ти просив її взяти той зошит з собою, ти їй пояснив, що зошит, то Двері. І, коли вона писала, вона знала, що пише тобі і що ти це прочитаєш?.. Вона...»

«Гаррі, а це нічого...» - Джинні перебиває його. Підвищує голос. – «Нічого, що я тут сиджу? Я тобі не заважаю?»

Гаррі знічується й замовкає. Місіс Поттер переводить погляд на мене: «Що я написала тобі?»

«Нічого особливого, Джин.» - Кажу їй, дивлячись на її чоловіка. – «Просто попросила прийти. Ти написала, що хочеш, щоб я прийшов зразу, як я прочитаю...»

«І ти сьогодні уперше відкрив той свій зошит?» - Запитує. «Так.» - Киваю. Гаррі голос подає: «То тому ти прийшов? Бо вона попросила?!»

«Звісно.» - Відповідаю. – «Я прийшов, бо вона написала і попросила. А ти думав, що тому, що ти приходив й просив?»

Він посміхається: «Авжеж. Я то таке. Не той ритуал. Не так встав, недостатньо низько вклонився...» Посміхаюся також: «Так. Мало церемоній. Не так, як я люблю...»

76.
Джиневра сміється: «Ви таки дивовижні. За оцими виставами вашими так подобається спостерігати. Але на вистави у нас буде життя ще. А тепер... Повертаючись до листа і до мого запитання... Драко?!» «Так, люба?» «Ти казав йому колись, чому ти вибрав його?»

Знизую плечима: «Не пам’ятаю. Мабуть, що ні, не приходилось якось... Це важливо?»

«Звісно, що так!» - Вона простягає руку, торкається руки чоловіка зі словами: «Гаррі, скажи, як думаєш, чому він вибрав тебе? Тільки не кажи, що думаєш, що він зробив це, бо йому хотілось дружити із знаменитістю. Бо я тебе просто приб’ю. Бо ми обоє прекрасно розуміємо, що це – не та причина...»

77.
Він ошкірюється: «Звісно. Мені здалося тоді, що ця простягнута до мене рука була занадто очевидним жестом запропонованої опіки. Я дивився на цю руку і думав, що всі ці однолітки, які стояли навколо нас на тих сходах, зараз бачать в мені дурника і нікчему, обшарпанця, якому потрібне заступництво більш розумного і вправного хлопчика. Та саме це він мені тоді, власне, й пропонував. Зарозумілий вишкварок. Стояв, тягнув до мене руку і дивився у очі. Він хотів дружити зі мною, бо мав почуватися старшим. Більш дорослим. Більш розумним і розуміючим. Більш досвідченим. Завжди. Він хотів дружити зі мною, бо зі мною міг бути наставником. Бо вдома йому не давали проявити себе. Бо вдома він мав бути слухняним сином, який виконує накази батька і ніколи не буде самостійним настільки...»

«Мордред мій!» - Падаю обличчям в долоні. – «Джинні, він ідіот. Ти живеш з ідіотом. Я живу з ідіотом. Ми з тобою будемо жити з ідіотом до кінця наших днів! На що ж я підписався, скажи?! Невже цього я хотів?»

78.
Не знаю, чому, але коли вони дуетом промовляють: «А хіба ні?!» - зразу ж розумію, що вони питають про різне.

Джинні перепитує, чи дійсно мені не хочеться жити з ним все життя, хай би він й ідіот.

А Гаррі дивується, що помилявся щодо причин, з яких мені хотілось дружити з ним.

Й кивнувши Джиневрі, розвертаюсь до її чоловіка: «Ні, ідіоте, ні... Ти... Я хотів з тобою дружити, я простягнув тобі руку, бо ти... Бо ти сяяв. Ти відрізнявся від всіх. Всі вони... Всі вони знали, що вони належать до магічному світу. Хтось народився в магічних родинах, хтось, як твоя подруга Ґрейнджер, зрозумів це в дитинстві. Всі вони знали, що будуть навчатися в Гоґвортсі. Ходили на курси. Готувалися. Читали магічні книжки. Вони всі були звичайні. А ти, недоумку, сяяв. Бо ти потрапив у казку. Тебе за день до цього висмикнули з твого життя. З твого страшного, паскудного і нудного життя. В якому тебе ніхто не любив. В якому не було магії. Ніяких чар. Нічого такого, що було звичним для мене. І ти... Тебе радувала кожна річ, кожна дрібниця у магічному світі робила тебе здивованим і щасливим. І я тебе вибрав за це. Бо хотів доторкнутись до цього, бо зі всіх цих дітей ти був найбільш несхожий на мене. Бо я сподівався, що ти мені покажеш мій світ таким, яким ти його бачиш – незвичним, новим й дивовижним...»

79.
Мені дійсно хочеться плакати. Розревтися розпачливо. Так, як ніколи ще не ревів. Як не плакав навіть в дитинстві, бо контролювати себе навчився раніше, ніж почуватися розчарованим і ошуканим.

Він встає і до мене іде. Опускається на коліна поруч з моїм стільцем. Впирається головою в плече моє: «Чому ти ніколи мені цього не казав?»

Хитаю головою: «Бо мені здавалось, що мотиви мої очевидні.» «Не тоді, коли мова про Поттера, Мелфой.» - Промовляє Джинні й ми з Гаррі обидва піднімаємо до неї очі.

«Думаю, Гаррі десь в глибині душі вірить, що не може дати нічого окрім тієї сумнівної слави.» - Говорить вона. – «Хлопчик, який вижив. Снейп любив його тому, що він єдине, що залишилось від Лілі. Дамблдор бачив в ньому інструмент, яким можна перемогти у війні. Всі, всі починали з того, що бачили в ньому того самого Поттера. А він не впевнений, що в ньому є щось більше за це. Він сподівається, що воно є. Що його люблять за інше. І він боїться шукати це інше, бо боїться не...»

«Боїться не знайти?» - Питаю я. – «Не знайти і упевнитися, що ми любимо його тільки за те, що він саме той Гаррі Поттер?!»

Джинні киває. Опускаю очі, дивлюся на Гаррі, що все ще стоїть навколішки і впирається в моє плече головою.

Питаю: «Опудало, ти хоч розумієш, що коли ти любиш когось, ти не можеш відповісти на питання – за що ти любиш людину цю?»

Підіймає голову і, напруживши чоло, про щось розмірковує. Кажу: «Ні? Не розумієш? Тільки зараз почав розуміти? Коли я це сказав і ти почав розмірковувати, за що ти любиш мене? За що Джинні? Дітей? Так же? За що? За все і ні за що окремо, конкретно, чи не так?»

«Так...» - Шепоче. Торкаюся його шраму: «За все і ні за що. І коли ти спитаєш мене – за що я тебе люблю і я зможу відповісти на це питання – можеш бути упевнений, що я тебе розлюбив. Бо це буде означати, що я почав бачити в тобі якісь речі, які я вже не люблю...»



75.
Не знаю, почему, но Гарри слышит только одно слово из всех, которые я его жене говорю. Отрывает взгляд от письма, смотрит на Джиневру: «Джинни, ты писала ему в мою тетрадь?»

Закатываю глаза: «Придурок, она не помнит этого. Она весь тот вечер держала при себе и тетрадь, и письмо, но она не помнит. Не может.»

«Но она писала тебе?» - Смотрит на меня теперь. - «В мою тетрадь. Чтобы ты прочитал. Потому что, наверное, когда ты просил её взять ту тетрадь с собой, ты ей объяснил, что тетрадь - это Двери. И, когда она писала, она знала, что пишет тебе и ты это прочтешь?.. Она...»

«Гарри, это ничего...» - Джинни перебивает его. Повышает голос. - «Ничего, что я тут сижу? Я тебе не мешаю?»

Гарри смущается и замолкает. Миссис Поттер переводит взгляд на меня: «Что я написала тебе?»

«Ничего особенного, Джин.» - Говорю ей, глядя на её мужа. - «Просто попросила прийти. Ты написала, что хочешь, чтобы я пришел сразу, когда я прочитаю...»

«И ты сегодня впервые открыл ту свою тетрадь?» - Спрашивает. «Да.» - Киваю. Гарри голос подаёт: «Так поэтому ты пришел? Потому что она попросила?!»

«Конечно.» - Отвечаю. - «Я пришёл, потому что она написала и попросила. А ты думал, что потому, что ты приходил и просил?»

Он улыбается: «Конечно. Я это такое. Не тот ритуал. Не так встал, недостаточно низко поклонился тебе...» Улыбаюсь тоже: «Да. Мало церемоний. Не так, как я люблю...»

76.
Джиневра смеётся: «Вы всё же удивительны. За этими представлениями вашими так нравится наблюдать. Но на спектакли у нас будет жизнь ещё вся. А теперь... Возвращаясь к письму и к моему вопросу... Драко?!» «Да дорогая?» «Ты говорил ему когда-то, почему ты выбрал его?»

Пожимаю плечами: «Не помню. Пожалуй, что нет, не приходилось как-то... Это важно?»

«Конечно, да!» - Она протягивает руку, касается руки мужа со словами: «Гарри, скажи, как думаешь, почему он выбрал тебя? Только не говори, что думаешь, что он сделал это, потому что ему хотелось дружить со знаменитостью. Я тебя просто убью. Потому, что мы оба прекрасно понимаем, что это - не та причина...»

77.
Он оскаливается: «Конечно. Мне показалось тогда, что эта протянутая ко мне рука была слишком очевидным жестом предложенной опеки. Я смотрел на эту руку и думал, что все эти сверстники, стоявшие вокруг нас на той лестнице, сейчас видят во мне дурачка и ничтожество, оборванца, которому нужно покровительство более разумного и умелого мальчика. И именно это он мне тогда, собственно, и предлагал. Высокомерный говнюк. Стоял, тянул ко мне руку и смотрел мне в глаза. Он хотел дружить со мной, потому что должен был чувствовать себя старше. Более взрослым. Более разумным и понимающим. Более опытным. Всегда. Он хотел дружить со мной, потому, что со мной он мог быть наставником. Потому, что дома ему не давали проявить себя. Потому что дома он должен был быть послушным сыном, который выполняет приказы отца и никогда не будет самостоятельным настолько...»

«Мордред мой» - Падаю лицом в ладони. - «Джинни, он идиот. Ты живешь с идиотом. Я живу с идиотом. Мы с тобой будем жить с идиотом до конца наших дней! На что я подписался, скажи?! Неужели этого я и хотел?»

104. 78.
Не знаю, почему, но когда они дуэтом говорят: «А разве нет?!» - сразу же понимаю, что они спрашивают о разном.

Джинни переспрашивает, действительно мне не хочется жить с ним всю жизнь, пусть он и идиот.

А Гарри удивляется, что ошибался относительно причин, по которым мне хотелось дружить с ним.

И кивнув Джиневре, разворачиваюсь к её мужу: «Нет, идиот, нет... Ты... Я хотел с тобой дружить, я протянул тебе руку, ты... Ты сиял. Ты отличался от всех. Все они... Все они знали, что они принадлежат к магическому миру. Кто-то родился в магических семьях, кто-то, как твоя подруга Грейнджер, понял это в детстве. Все они знали, что будут учиться в Хогвартсе. Ходили на курсы. Готовились. Читали магические книги. Они все были обычные. А ты, придурок, сиял. Ты попал в сказку. Тебя за день до этого выдернули из твоей жизни. Из твоей страшной, похабной и скучной жизни. В которой тебя никто не любил. В которой не было магии. Никаких чар. Ничего такого, что было привычным для меня. И ты... Тебя радовала каждая вещь, каждая мелочь в магическом мире делала тебя удивлённым и счастливым. И я тебя выбрал за это. Потому, что хотел прикоснуться к этому, потому что из всех этих детей ты был самым непохожим на меня. Я надеялся, что ты мне покажешь мой мир таким, каким ты его видишь - необычным, новым и удивительным...»

79.
Мне действительно хочется плакать. Разреветься отчаянно. Так, как никогда еще не ревел. Как не плакал даже в детстве, потому, что контролировать себя научился раньше, чем чувствовать себя разочарованным и обманутым.

Он встаёт и ко мне идёт. Опускается на колени рядом с моим стулом. Упирается головой в моё плечо: «Почему ты никогда мне этого не говорил?»

Качаю головой: «Потому что мне казалось, что мотивы мои очевидны.» «Не тогда, когда речь идет о Поттере, Малфой.» - Говорит Джинни и мы с Гарри оба поднимаем к ней глаза.

«Думаю, Гарри где-то в глубине души верит, что не может дать ничего кроме той сомнительной славы.» - говорит она. - «Мальчик, который выжил. Снейп любил его потому, что он единственное, что осталось от Лили. Дамблдор видел в нем инструмент, которым можно победить в войне. Все, все начинали с того, что видели в нём того самого Поттера. А он не уверен, что в нём есть что-то больше этого. Он надеется, что оно есть. Что его любят за другое. Но он боится искать это другое, потому что боится не...»

«Боится не найти?» - Спрашиваю я. - «Не найти и удостовериться, что мы любим его только за то, что он именно тот Гарри Поттер?!»

Джинни кивает. Опускаю глаза, смотрю на Гарри, все еще стоящего на коленях и упирающегося в моё плечо головой.

Спрашиваю: «Чучело, ты хоть понимаешь, что когда ты любишь кого-то, ты не можешь ответить на вопрос - за что ты любишь этого человека?»

Поднимает голову и, напрягая лоб, о чём-то размышляет. Говорю: «Нет? Не понимаешь? Только сейчас начал понимать? Когда я это сказал и ты начал рассуждать, за что ты любишь меня? За что Джинни? Детей? Так же? За что? За всё и ни за что отдельно, конкретно, не так ли?»

«Да...» - Шепчет. Касаюсь его шрама: «За всё и ни за что. И когда ты спросишь меня - за что я тебя люблю и я смогу ответить на этот вопрос - можешь быть уверен, что я тебя разлюбил. Потому, что это будет означать, что я начал видеть в тебе какие-то вещи, которые я уже не люблю...»