anna_amargo | Entries tagged with анні страшно мабуть

Не можу повірити, що не сплю цю ніч лиш тому, що на одинадцяту ранку маю квитки у кіно. На «Смерть на Нілі». Авжеж.

Мабуть, це почалося тоді, коли Змій кинув мені посилання на статтю в Телеграфі про старт показів. Щоб я побачила фото, прикріплене до тієї статті.

Я відписала, що: «Ок, усе ок, але там платний контент і я бачу лише заголовок.» А він мені: «Так увійди з мого акаунту, ти ж знаєш пароль.»

Насправді не знаю, авжеж. Але маючи доступ у Змієві мізки, легко можу знайти. Тобто, варто лише зайти в тіло й подумати про пароль, як тіло його мені видає. ( . . . )

Я три роки поспіль в фейсбуці роблю перепост цього жежешного посту. Спочатку це був просто перепост для людини, яка мені порадила подивитися з Фелтоном серіал.

Наступного року, коли фейсбучний допис випав з архіву, я його знов перепостила і тоді написала, що найприкольніше в базальті, це ота романтична хня, яка його супроводжує. Типу: «Я взяв її руку і відчув, що це - моя жінка, що я знав її все життя і все життя до неї тільки ї йшов...»

Посміялась іще. Мовляв, в таких випадках завжди хочеться сказати: «Чувак, та то просто базальт. І подякуй іще, що ти спочатку зустрів цю жінку. Що ти спочатку жінку зустрів взагалі. Бо точно так же на доторк до когось, хто в колі твоєму, твоє тіло реагувало б завжди. Навіть, якщо це був би водій автобусу з Африки, чи якудза якийсь...»

Але найприкольнішим це здавалося до історії з Армандом. Він все – у всякому разі особисто для мене – змінив. ( . . . )

Дві тищі перший закінчувався на скрипі зубів лише. Фер сказав: «Всі ми живі й славабогу.» А Змій – читаючи смс від Арманда – додав: «Так. І не просто живі. Оно Арм ще й отримав під кінець року те, що більш за всього хотів.» «Господи, він таки когось покусав?!» - Спитав Ем, не відриваючись від роботи. На що Змій – з відтінком осуду в голосі - відповів: «Ні, йому дали право бачитися із його дітьми.»

Й ми усім хором, закочуючи очі, так, як це зазвичай робить Змій, промовили: «Сір, це був такий рік, що ніхто б не засудив людину, яка покусала когось.»

Дуже сподіваюсь, що тепер, нарешті, йому поступово приберуть пігулки його усі й відпустить чувака і нас разом з ним.

Бо дев’ять місяців нам здавалось, що ми опікуємося пеклом. Пекло пекло зсередини і пропікало до шкіри. Пекло було у людині, що три чверті року сиділа під замком і вимушена була жити за правилами чужими.

Нам здавалось, що коли людина вийде з того пекла – нам полегшає нарешті. Але... Але це здавалось. Бо ні.

Вільний він більш невільний. І ми всі живимо за годинником Кайманових Островів. Невиспані, ненаситні та злі. З серцями, які колотяться, хочуть вийти і розуміють, що нікуди. Бо – наразі – немає місць на землі, де усе б це можна було б прилаштувати. В затишку і теплі.

І Змій, який знає, який зазвичай для мене тяжкий день Першого Січня через те, що усі срібні в Ніч Новорічну п’ють, і – поки Ніч навколо Світу іде – я не можу ні спати, ні жити, говорить о пів на першу за Києвом: «А тепер ти ляжеш спати. Усе. Пропустиш Берлін. Пропустиш Лондон. Прокинешся разом з Армі.»

І, так. Уперше в житті я просто проспала весь Новорічний біль.

І зараз дивлюся на свою долоню з білими, блакитними і помаранчевими пігулками, дві третини яких – не мої – і розумію, чому базальт – це практично любов. Ні, не тому, що тільки люблячи можна все це терпіти. А тому, що тільки зі знання народитись може любов.

В дзеркалі зелене лице. Зі слідами роботи. Міг би роботу змити, коли з роботи прийшов, але заточився, впав, ліг, довго лежав, думав думав думав й заснув.

Стадії прийняття за 4 хвилини. Шок: «Що значить я став троюрідним дідусем?!!» Заперечення: «Яка дочка Гамільтонів могла народити? Анна? Ні! Вона ще дитина сама. Вона народилась в дві тищі першому, це ось тільки...» Гнів: «Що значить в 20 народжують?! Мені що 20, по-твоєму, не було?!!» Торг: «Чорт, ну, ок, вона хоча б повернеться вчитись, після того, як оце все?..» І нарешті. Депресія: «Якби я народив у 20, то зараз би...»

Їхали приїхали злазьте, ваша високість, угу. Кидайте роботу і спіть зеленим лицем у подушку. Й дивіться плутані душні сни, в яких не буде дітей, а будуть лише порожні кімнати і повітря зеленкувате, густе, як води навколоплідні старі. ( . . . )

Є теми, яких я майже ніколи не торкаюся словом. Є слова, які я не вимовляю, угу. Не тому, що болючі. А тому, що... Ну, який в цьому сенс?

І є людина, яка знає, що у мене у голові. Для якої немає тем, які вона не може підняти, бо все, що проговорюється – то внутрішній діалог. І лише якісь слова виходять з ротом. Тому, що мають вагу.

Обговорюємо з цією людиною, тобто, зі Змієм, авжеж, один випадок, коли хтось потрапив через мене у ту мережу, яку я тримаю, як Корве. Потім схожий іще. Затим ще якийсь, який був дуже давно. ( . . . )

Вчора Фе на Ліб давав мастеркласи. Показував як висказатися усім і про все, і при цьому зробити це так, щоб з рук все зійшло.

Тобто, секрет у Фе досить простий. Як, власне, завжди у Повітря. Висказуватися варто у свій День народження про...

На моє поздоровляю тебе от так і відповів: «Дякую, людино, яка від щирого серця завжди відштовхує тих людей, які її люблять...»

Дякую.
Мімімі.

Він знає, про що він говорить. Бо я це казала йому. Те, що я кажу всім. Одне і те саме: «Я не впевнена, що це саме я, а не Мережа, не Сила Об’єднувальна, що за мною стоїть...»

І він бісився тоді, злиться досить. Він злиться навіть на Змія, бо той сказав, що те саме я казала й йому. Бо я дійсно кажу це усім. ( . . . )

Спочатку був майстерклас з вислизання. На питання: «Ви коханці?» - закочував очі й з зітханням мрійливо відповідав: «Та якби ж, та якби ж...»

Й всі все розуміли і всі правильно розуміли. Половина як: «Звісно, хотілось би, але, на жаль, ми лише друзі...» Інша половина як: «Та мріяв би бути лише коханцем йому, але ж я з цією сракою практично одружений вже до сраки літ...»

Все так. Все так. Але маленьке але.

Практично одружений – не означає: «Маю в цій родині дітей...»

І от тут понесло.

Тобто, несло вже кілька років. З березня – дуже несло. Але тиждень тому... Ну, тобто, якщо треба причина, то причину нескладно знайти.

Першому треба було поїхати на тиждень по роботі – спочатку на південь Європи, потім на північ – і він спитав – про дівчину, яка в його домі живе: «Коли я повернуся, вона все ще залишатиметься жити тут?» Другий знизав плечима: «Ти у мене питаєш? Спитай у неї мабуть...» ( . . . )

Ніколи не хотіла знати – хто моє коло. Ніколи не шукала тих, кого можна було би відчувати не через мережу, а спиною, плечем, животом, усім тілом з усіма відчуттями його. Ніколи не тримала в голові цю безкінечність, бо таке неможливо повсякчас тримати у голові.

Всі знаходилися самі. Проявлялися. Починали відчуватися поруч. Хтось приємно, хтось ні. Хтось був болючий такий, що я відштовхнула й закрилась. Хтось був зразу своїм.

Й це... Це іноді дивно. Залежати від людини, яку ти не знаєш. З якою ніколи не познайомишся. Не зустрінешся. Не будеш дружити. Залежати від людини, яку любиш попри все і проти всіх-всіх.

Залежати фізично. Прокидатися з нею. Відчувати її запаморочення, нудоту, її тремор. Блискавичну зміну настроїв. Також її. Під пігулками – заспокоєння. Під прямими променями сонячного світла – тривогу, розпач. І гнів. ( . . . )

Іноді любов – не про кохання, не про вибір, не про потребу і секс. Іноді любов обумовлена випадком. Просто поталанило усім.

Й цю любов можна помацати. На неї можна лягти, як на вітер, як на повітря густе. Вона – про підтримку і все.

Змій читає у літаку якийсь дурнуватий роман, де є сцена в якій у картинній галереї під час паніки, що здійнялася чомусь, зі стіни знімають і під полою виносять невеличку картину.

Задумується на кілька хвилин. Потім питає у простір: «Як думаєте, чи є ще на світі галереї, де оригінали не в сейфах запасників, а дійсно на стінах розвішані?» Чують всі. Ем відповідає за мить: «Не думаю, що такі є.» Й Ем же – за пару хвилин: «Але мене трішки лякає те, що ти зацікавився цим...» ( . . . )

Чек Сільпо порадив: «Прислухайтеся до свого внутрішнього голосу». Я прочитала це вголос і внутрішні голоси зареготали всі хором.

Вони іржали тому, що знали – не треба прислухатися, навіть слухати немає потреби, бо голос не встигає за думками, а думки – за відчуттями, за реакцією тіла.

Поки він на роботі має годину на те, щоб просто сидіти й чекати, цей час можна витратити або на читання, або на триндіж. ( . . . )

Коли говориш комусь про базальт і про базальтові зв’язки між людьми – уявляєш завжди щось величне. Про те, що об’єднує всіх людей в Світі і людяним робить цей Світ.

Коли торкаєшся базальту свого – виходить якесь ай-не-не. Грались, копирсаючись один у одного в голові. Грались у дихання. В сни. Грались у жести. У секс. В щось не грались? Господи, та у це...

Але. Сьогодні, коли Ем спілкувався із Змієм, у того запілікало щось. І Змій, показуючи у вебкамеру браслет й телефон, сказав: «Гаджети сповіщають, що пульс аж занадто швидкий.»

пульс 111.jpg

«Що таке? Це ж не серце?» - Спитав переляканий Ем, бо Змій, звісно у той момент просто собі біля столу сидів й не так щоб ворушився. ( . . . )

З тих пір, як я розісралася і перестала спілкуватися тісно з більшістю креодмів, тобто, з тих пір, як з мого життя – разом з креодмами – випали всі, хто міг креодмами стати – я перестала тримати у голові взагалі таку можливість для будь-кого...

Можливість для будь-кого, хто має цей ген, цю похибку в організмі. Можливість стати креодмом. Я не забувала про неї, ні. Я просто перестала тримати це в голові.

Приблизно так, як люди, які розлучаються з алкоголіками, перестають постійно тримати у голові всі ті десятки, сотні і тисячі найменших знаків, дзвіночків, що сповіщають про настрій п’яниці, про кількість випитого, про те, в який стан ввів сьогодні його алкоголь – в благосний чи агресивний. ( . . . )

Не знаю, скільки разів я вже переживала подібне. Але ось – знову здорова та оп’ять дваццать п’ять.

А варто лиш запам'ятати було:

Якщо ти Корве і роками не робиш чогось (наприклад, не дивишся фільму, яку скачала і яка лежить у тебе нерухома на диску з кінця дві тищі сімнадцятого) то значить – на це Є Причини.

І також якщо тобі раптом стукнуло в голову подивитись кіно це (наприклад, тому, що тобі про нього нагадала кума) значить – і на це Є Причини також. ( . . . )

Я вже писала колись про те, як можна пропхати потрібне майбутнє в життя своє літературними засобами. І писала, який з засобів різноманітних я часто вибираю і дуже люблю.

І ще писала про те, що головне правило в мною вибраному варіанті це: «Не дозволяти персонажам перебирати хоч щось із досвіду автора».

На цьому правилі багато хто страчує. Бо у більшості авторів тільки і є, що свій досвід, свої власні спогади, свої смаки й свої мрії.

Мені тут поталанило. Я так собі письменник. Але я Корве й мій досвід – це досвід купи людей.

Тож в образ кожного з персонажів – по краплині зі всіх, кого я знала колись, кого відчувала – і ось вони вимальовуються такими, якими я їх усіх уявляла.

Ну, і до того ж, тріо. Тріо з Бріо, у якого запросто можна просто брати і цупити величезні шматки спогадів та розмов. Просто брати підслухане і те, що піддивилась, і те, що мені розказали і показали. Брати, міняти імена, трішечки редактувати та й вставляти у текст.

Ось і, здавалось би все... Фанфік сунеться потроху. Коли маю час і не відвалюється голова – пишу і викладаю шматки, як і маю робити, націлившись на хвилю магічну.

Але одне але.

Прототипи, у яких я забрала для своїх персонажів обличчя (двоє з трьох) стоять десь недалеко в базальті. Ну, це тому, що прототипи ще ті, Жертовників й Самопожертви, ну, і тому, що зазвичай ендрєори, пов’язані з Жертвами, всі купочкою, тобто, разом. Всі восьмеро – британці, всі приблизно одного віку і всі стоять поруч стовпами, бо мають обмінюватися відчуттями своїми.

Так от.

Я про що.

Я про те, що вся ця писанина стає схожа на комп’ютерну гру, з тих, де можна накопичити грошей ігрових і купити нову територію. Територію. Шматок за шматком.

І я накопичила вже і купила собі. Бо в одному з героїв почав прорізуватися навіть не персонаж, а той, хто грався в нього.

Спочатку – як ритм, як басову лінію (Й потім хтось із моїх знайшов випадково фото, яке мені цю асоціацію пояснило). А потім – як відчуття. Як те, що я отримала через зв’язки невидимі, як те, що я ніколи не робила, але що я знала. ( . . . )

І, здавалось би, писати фанфік про трійцю T.T.R. + A.L. + N.F. я вже закінчила. Але, мабуть, ще ні.

Бо Ем дочитує до кінця, а потім каже: «Oh, Liebes, nein. Хірня це якась. Ти зупинилася на найцікавішому. Бо найцікавіше те, що буде далі. Те, про що Драко в фіналі говорить – як буде з роботою, як з родинами, з дітьми. Де, пробач, епізод, коли його уперше беруть з собою на якесь родинне свято до Візлі?»

«Ну...» -Відповідаю. – «Ну, беруть, ну і шо?» «А нічого... А він залишається Драко. А він приходить в Барлог, дістає хустинку з кишені і протирає стілець перед тим, як на нього усістися... От...»

фан арт Alek.jpg

Він каже це. І от тут. От тут я розумію, що у всіх нас є досвід спілкування з людьми, які – як мій персонаж, як актор, який в кіно, з якого все починалося, зіграв мого персонажа – тих же родів. Сарурди і Ардіори. І у всіх хтось знайомий є. Бо всі, хто це чує, починають реготати. Занадто яскраво уявивши собі цю картинку з автоматичним протиранням стільця у такому домі, як дім сімейства Візлі, угу. ( . . . )

Стрижуть себе майже всі діти. Часто - двома заходами роблять це. У ранньому дитинстві і у підлітковому віці.

Ну, тобто, дівчата стрижуть себе два рази. А хлопці зазвичай стрижуться маленькими, а коли стають підлітками то, навпаки, відпускають довге волосся і ходять так якийсь час.

В цього є магічне пояснення, звісно. Ніхто ж не думав, що такого немає? Пояснення просте як фоулт ів, як два пальці.

Дитина – будь якої статі, угу – має спочатку сама себе відрізати від матусі своєї. І вона робить це десь у віці трьох-шести років.

Антоніна після стрижки 1.jpg

А потім має або (як дівчинка) відрізати коси і - з тим - себе й від родини іще, щоб стати частиною ширшого кола, світа, суспільства. Або (як хлопчик) відростити волосся, щоб зробити до родини більш сильну прив'язку і бути у ній навіть тоді, коли піде у ширше коло, у суспільство, у навколишній світ. ( . . . )

Ем сказав: «За все треба платити. Хочеш дім і родину – віддай, котику, яйця…» Але котик бився, як лев. Розідрав мої руки. Намагався – навіть в наморднику – дотягтися зубами бо рук ветеринара. Бачив вени. Кров людську відчував.

Але. Дві анестезії і сон. Це могло би бути жертвоприношення, якби Ем так не напружувався, проводячи паралелі між собою й котом нашим рудим.

«Ти знаєш, що поталанило тобі? Всі кошенята, що залишались на вулиці поруч з твоєю матусею, зиму не пережили. Їх потруїли. Вижила тільки маман, але і вона виглядає втомленою і не дуже здоровою. Вона ще вірить комусь з тих, хто годує її? Довіра… Така дивна штука…» ( . . . )

Чоловік мій каже сьогодні: «Воно, звісно, з тих людей, які роблять подібні магічні марафони, ми, мабуть, єдині заморочились малюванням карток з різноманітними підходящими формулами. Але колись, років через тридцять, можливо, ці картки стануть рідкістю і, можливо, будуть навіть люди, які стануть розшукувати їх, щоб купити і зібрати повну колекцію...»

Я задумливо погоджуюсь словом тим же: «Можливо...» Аж тут Змій починає реготати і говорить: «Ага. От саме тому я з Саною домовився ще восени, що вона збере всі, які будуть, а по закінченню марафону вишле мені їх.» І Ем такий: «Ах же ж ти!» «Та не нервуй ти…» - Змій відповідає йому: «Не розстроюйся так, дорогенький. Років через тридцять викупиш їх в мене. Тисяч за п'ятдесят...»

серце не вичерпується.jpg

Й на цьому б нам й закінчити. Але Ферро, який бачить все, що Т.В. робить, але зробити поки що зі Змієм не може нічого в силу відстані, що їх розділяє, говорить тут раптом не по-доброму так: «Угу. Або в мене їх викупить…» ( . . . )

От. Драрі таки не відпускає. Все ще намагаюся працювати під фільми. І вже другий тиждень намагаюся читати. Хоч по три рядка, хоч по три слова. Хоч п'єсу.

І маю сказати. Мені чомусь завжди здавалось, що щось не так, щось не дуже ясно зі ставленням Джоан до героїв нею написаних книг. Мені здавалося, що авторка недолюблює трішечки Герміону свою і – навпаки – дуже ніжно, з любов’ю ставиться до одного з персонажів, які мали б сприйматися як виключно негативні.

Коли я сідала свій фанфік писати – я відштовхувалась від цієї ідеї. І ще від того, що розповів мені Змій, який читав колись «Прокляте дитя» і знав продовження історії Гаррі Поттера.

Гаррі і Дитя.jpg

Тобто я відштовхувалася від власного відчуття авторських упереджень й симпатій, та від того, що Гаррі працює у Міністерстві і що у нього є син, якому він одного разу спересердя сказав, що краще б його не було. Й ще від того, що син цей є найкращим другом синові Драко Мелфоя. І більше не від чого. ( . . . )

Вчора сиділи з Т.В., кожен зі своєю мігренню, кожен – ніжного відтінку блідо-зеленого кольору, кожен – стримуючи нудоту в собі. Сиділи і спілкувалися про всяке й про різне.

Розговорились про одну його подругу і про те, як вона потрапила у біду і потім довго вибиралася звідти.

«І що з нею було?» - Спитала я. Подумав Т.В. і сказав: «Дика історія. Дика тому, що банальна. Звична. Звичайна. Тисячі таких і мільйони. Коли нам було десь по двадцять, вона вчилася зі мною. Ми були у компанії. Тусили майже щодня. Вона була товариська, постійно кудись всіх нас тягла, постійно знаходила якесь нове місце, куди ми мали піти. А потім вона познайомилася з одним чоловіком, що був трохи старший за нас. Переїхала до нього і через якийсь час дала нам всім зрозуміти, що у неї на нас вже немає часу.»

срані обладунки.jpg

«І?!» «І більшість людей в компанії швидко змирилися з тим, що ця дівчина раптом відпала. Спочатку їй ще телефонували, запрошували кудись, а потім перестали, бо знали, що однаково вона відмовиться, знайде привід не йти. І перестали чіпати її.» ( . . . )

На Ліб – так, неочікувано – прямо зараз, вночі, точиться прекрасна розмова. Всі розмовляють один з одним. Всі щирі і милі. Всі милостиві. Всі поринули в спомини.

Бо один хтось спитав: «Якої своєї ілюзії ви в дитинстві позбулися таким чином, що, залишившись без неї, зрозуміли, що стали раптом дорослими?»

Хтось написав і спитав. І всі кинулися пригадувати дитинство своє і відписуватися під постом тим прекрасними коментарями.

хворий листочок.jpg

І я взагалі-то за іншим чимось зайшла, але зачепилася поглядом, втяглася, сиділа, читала. Й мене вразила історія Піппо.

Він написав: «Я років до одинадцяти був свято вірив, що закохуватися і палко кохати вміють лише інтелектуально достатньо розвинені люди. Ті, що знаються на поезії, кількома мовами розмовляють, багато читають книжок. Я був упевнений, що треба бути дуже розумним для того, щоб покохати когось. Думав, що дурні просто трахаються…» ( . . . )

Я не була упевнена, що ми з чоловіком далі будемо робити наш Марафон. Я думала – це тільки на Вересень. Ну, ок, на Вересень й Жовтень.

Але раптом стала вимальовуватися ідея зробити це не просто Марафоном, а закільцьованою подією. Подією на дванадцять місяців, на цілий рік.

Так, щоб у кожного місяця була своя тема. Так, щоби на кожен місяць був свій набір ритуалів і свій набір листівок із формулами, більшість з яких – універсальні і до дат не прив’язані.

маратон новемба.jpg

А коли Фе, Олівер й Піппо написали: «Навіть якщо групи на Листопад не набереться – однаково пиши Марафон на цей місяць так, ніби пишеш для групи, бо потім колись все це переробиш у книжку, за яку тобі навіть в Сімействі багато хто дякую скаже…» - я зрозуміла, що ідея вжене просто у повітрі літає туди сюди, а в землю впала і вкоренилася вже…

Є дві людини, про яких мені ніколи не хочеться сказати щось зайве. Є два актори, чиї фільми передивитися час від часу у мене виникає потреба.

Поставити у плеєр й по колу. Можливо, на кілька днів. Щоб бачити і чути. Щоб забити етер. Щоб – окрім них – більш нікого в голові і думках.

Це нестерпне майже бажання, сверблячка у тому місці, де життя розділяється на те, що я не контролюю, бо воно не зараз, а у майбутньому, і на те, що я не контролюю, бо не можу це контролювати.

бусінка справедливості.jpeg

Якщо це таки страх перед неконтрольованим, то... Що лякає більше? Діти? Чи Справедливість? Справедливість? Чи Діти?

Насправді, звісно, лякає лиш те, що ми все ще тут, але ми поступово йдемо. Здаємося, здаємо та йдемо. Втомлюємося, відходимо від справ, визволяємося з мотузок, від обов’язків, від царств, від Сил з якими асоціацію брали. Не просто старшаємо і старішаємо, а стаємо Старим Світом, потрібним лише для того, щоб Світу Новому відштовхнутись від чого було. ( . . . )

Це все таке дивне. Це ось саме та дивна штука, яка не піддається ніколи спробам її передбачити. Це ті перехрещені колії, по яким ми всі їдемо, котимося і ніхто не може сказати – на чию колію він потрапить, чиї відчуття він отримає.

Я сьогодні крізь сон під суматриптаном сорок хвилин вислуховувала спіч про інвестиції в лондонську нерухомість.

Чоловік мій зараз сидить за нутом своїм, дивиться серіал і відчуває запах кексів, що їх у Австралії допікають вже на недільний сніданок.

І я думаю: «Боженька, а можна наступного разу обмінятися так, щоб мені були аромати прекрасні, а Олесю щоб дісталося сповна того занудного брокера...»

А потім до цих думок додаю ще одну думку: «І щоб нам усім зразу перепало трішечки відчуттів благословенного Ем, який взяв вихідний і цілий день валяється в ліжку. З котами. З двома котами. Зараза.» ( . . . )

Не впевнена, що колись відкрию цей допис для всіх. Тож поки що його можуть читати лиш ті, хто знає пароль від ЖЖ мого. Тобто я. Знову я тією частиною, яка є у Ем. І я, що є у Змія. І я чоловікова. І ще трішки мене там й тут.

Це допис для мене, мабуть. І він не більше, ніж констатація факту якихось змін у мені, у моїй особистості. Змін важливих, можливо.

Змін, можливо, настільки важливих, що я маю запам’ятати день і годину, коли я їх усвідомила. Щоб потім сказати: «В цей день тектонічна плита сіпнулася, з місця зійшла і Світ Мій став трохи інший, інакший.»

Тому. У цей час у цей день у цю саму годину я сиділа дивилася на інстаграмне фото Елелеми у гарній сукні, і раптом я усвідомила, що відчуваю щось зовсім дивне. Нове. ( . . . )

Світ значно цікавіший, коли ти знаєш – які Царства за ким з людей закріпилися. Світ одночасно і більш простий, й більш складний, коли ти усвідомлюєш, що навіть якщо люди ці Сил своїх не усвідомлюють – вони їх пропускають. Через себе. У Світ.

Ну от наприклад. Приїхав у Київ Том Круз.

Нє, ну, чого. Він – вільна людина. Захотів і приїхав. ( . . . )

От буквально на днях, після поста, тут написаного, хтось спитав мене: «А чому ти намагаєшся не потрапляти у своїх вояків?» «А тому!» - Відповіла я. – «Що іноді я не контролюю себе і працюю, як отой ретранслятор. І тоді, якщо я знаю про когось щось, то це знають усі, хто може дотягнутись до мене…»

І тоді, той хто питав, сказав: «Тю. Та хіба то проблема?»

А сьогодні хтось інший мені розповідав вже про те, що, в принципі, так, не проблема.

Про підслухану розмову, про смак бренді у роті і про те, як іноді дивно лежати собі на дивані і відчувати власним тілом всі вправи, які хтось десь робить в спортзалі наввипередки з іншим кимсь.

рука, що відчуває.jpg

Я ретранслятор. Я стою в ванній кімнаті. Змій стоїть в ванній кімнаті. «Як українською називається це?» - Питає він. «Умивальник.» - Відповідаю я, змиваючи з обличчя гель для вмивання гранатовий. Змій миє руки. Поки миє - кілька разів повторює слово для нього нове. Ми посміхаємося один одному в дзеркало, розходимося, а вранці… ( . . . )

Сиджу вся в тривогах печалях, а на Ліб хоч не заходь. Бо, наприклад, зайшла тільки що поділитися своїми переживаннями з приводу Вересневого Магічного Марафону, а вийшла з діагнозом «синдром супер-пупер-гіпер-контролю-всього-і-над-всіма!»

А все через те, що ми з Олесем даємо у Марафоні лише запуски. Ритуали для запусків. Ми не знаємо – на що саме люди будуть запускати і на що вони запускають, на яке бажання вони це роблять і як мрія їх сформульована.

Ми не знаємо. Ми не питали. А люди не говорили нам. І - значить - я не можу контролювати все це. Я не можу поправити щось в тому місці, де у людей формулювання лежить. ( . . . )

Найскладніше – це не бачити. Не дивитися. Не слідкувати. Знати, що вони десь там є, але не знати – де саме, з ким вони там і з якого приводу там вони.

Перераховувати не по головах, бо у голів є очі, бо у голів є вуха, бо голови зазвичай у курсі про те, де зараз є люди ті, що носять їх на плечах.

Це найскладніше – перераховувати своїх, але не лізти у голови. Рахувати серцями, венами, руками, ногами. Рахувати по запаху. Рахувати по диму.

павутиння.jpg

Перший. Другий. Третій провів усю ніч під дощем, в нього температура, але він не зважає. Четвертий спить. П’ятий відчуває всім тілом близьке гуп гуп гуп. Шостий вже добу страшенно хоче курити, але не може. Сьомий. Восьмий. Дев’ятий. ( . . . )

Раптово зійшлися у смаках з Елелемою. Точніше, вона підійшла до великого дзеркала, щоб поправити на шиї кольє, а я подивилася її очима і подумала: «Оу. Сара Белтран. Вай вай! Красота яка!»

І це була нагода торкнутися прикраси з тих, які мені дуже дуже подобаються, але самі по собі, а не так, щоб носити. Відчути текстуру, тепло, шорсткість та гладкість. Впізнати матеріал пучками пальців. Здивуватися, що все – впізнаване, знайоме, моє.

І це була нагода побути у тілі людини, яка стояла перед дзеркалом, поклавши пальці на шию і не здатна була виринути із задумливості, прибрати руку й піти.

Sara Beltran (1).jpg

І це була нагода подумати, мабуть, й зрозуміти, що всі пошуки споріднених душ - це не більше ніж пошуки пальців, які вміють затримати тебе на якийсь час, не торкаючись твоєї руки. ( . . . )

Поїздка була спонтанною. Поїздка була дуже дивною. Бо мені сказали: «Здається, ти маєш приїхати і піти на стадіон.» І я погодилась зразу. Ну, майже зразу, окей.

Погодилась, розуміючи, що Ліб вибухне і покриється пухирями й коростою. Бо я є Корве. А Корве має у будь якому протистоянні, де іріранет наявні з обох сторін барикад, зберігати нейтралітет і позицію: «Мир дружба жвачка не бийте один одного сильно!»

Погодилась, бо я і так вже двічі херила правило це і не знайшла в собі жодної причини дотримуватися його тепер, а не похерити втретє. Погодилась, бо відчувала, що в Києві на мене чекає… Хтось. Щось. Я не знаю…

Київ Квітень (1).jpg

Тож я зібралася і сіла у потяг. Вісім годин читала книжку, яку мені у дорогу видала Антоніна, сказавши, що я, як хороша маман, повинна цікавитись іноді тим, що цікавить дитину мою. Весь цей час з усіх сил намагалася не встрявати в бесіди з подорожніми своїми, які мені не подобалися. І час від часу, коли Київстар воскресав, говорила телефоном із Олівером: «І що там?» «Нічого, сістер, нічого. Вони вже допизділися до того, що недоумок отой от спитав – а хто Сані дозволив їхати на дебати?» «І ти що відповів?» «Матюки опустити? Нічого.» «Ну, то скажи йому, що через те, що формально Сана головна людина в Сімействі, то Сана мені і дозволила. Скажи – Сана спитала у Сани, чи можна Сані поїхати подивитись дебати, і Сана Сані відповіла – звісно їдь, дорогенька…» ( . . . )

Я пишу пост у фейсбук і згадую поміж іншим там, що не люблю, коли мене торкається хтось без дозволу. І у цю мить хтось до Ем наближається і на його плече кладе руку.

Ем сіпається. Я сіпаюсь разом з ним. Його колега, який тихо підійшов щось спитати, розуміє все правильно і прибирає руку з плеча, бурмочучи: «Пробач. Я просто хотів… Мені здалося, ти спиш…»

Ем говорить: «Та нічого. Я майже спав, ти правий.» «Не висипляєшся? Ніяк не звикнеш до різниці у часових поясах?» «Угу.» - Каже Ем і далі його розмова з тією людиною стає мені вже не цікава, я відволікаюся на роботу свою, а коли повертаюсь до Ем, виявляю, що він лежить у ванні з розплющеними очима і дивиться у одну точку.

«Що?» - Питаю я. Він відповідає: «Нічого.» Потім заплющує очі, занурюється у воду на мить. Виринає й говорить: «Мені через сорок хвилин до роботи знову ставати, а я лежу тут і думаю, як добре, що ти почала забивати мігрень свою переглядом Марвелів мамуїх. Бо саме вони, точніше та аналогія з богами Тора і Локі, навели мене на думку про те, з якою саме Силою мені слід домовлятися у першу чергу. Перед тим, як намагатися домовитися зі своїм Царством…» ( . . . )

Іноді він мене настільки сильно вражає тим, що він говорить і робить, що мене аж пре, так мені сильно хочеться швидше бігти сюди, чи в фейсбук, щоб поділитися цим. Ну, наприклад:

Мама Ем питає у Ем: «Сину, чому ти так легко знаходиш підхід до своєї дочки? Це, мабуть, тому, що вона дівчинка, а не хлопчик. Бо я з тобою, коли тобі десять було, не могла так легко поговорити про все.»

Ем, кілька секунд витріщається повз мамину голову, випускає з рота дим і каже те, що для нього, вочевидь, істина прописна: «Му, при чому тут те, що вона дівчинка, а я хлопчик? Щоб легко говорити із дітьми, треба говорити з ними тоді, коли вони цього хочуть, а не тоді, коли у тебе є на це вільний час...»

лама

Його молодший брат, що в цей час стоїть на веранді у мами за спиною, посміхається, піднімає руки і робить беззвучні аплодисменти, що переходять в овацію. ( . . . )

Є фрази, які звучать як звиздець. Наприклад, речення: «Я хочу з тобою порадитись перед тим, як подати разом з усім своїм відділом заяву про звільнення з роботи...» Воно звучить як звиздець. Або: «Мені довелося уранці взяти машину мами, бо моя все ще на обслуговуванні, а в ній закінчився бензин...» Теж звучить саме так. Як звиздець.

«Звиздець, дружино, тут стає працювати вже неможливо просто.» «Звиздець, Сано, звиздець, мати на заправку вчора так і не заїхала, мабуть. Тому я зараз тут. Я все ще тут. І я спізнююсь усюди, куди тільки можна спізнитись.»

Поки він у машині, що видала йому повідомлення: «Verbleibende Reichweite — 0 km» їде до заправки найближчої і втрачає на гак цей свій час, який був би йому зовсім не зайвим, ми говоримо про його роботу і про роботу Олеся. А ще про чесність чомусь. ( . . . )

Побажання на одній із листівок: «Будь щасливий.» Виглядає, не як побажання. А як наказ, скоріше. Я дивлюся, читаю й кажу: «Схоже на наказ. Правда ж, так?» «На прокляття схоже скоріше.» - Відповідає він, згрібаючи листівки зі стола у коробку і ногою пхаючи ту коробку під стіл.

Його все ще трішечки трусить, бо тільки що він був присутній незримо при розмові одній моїй з Антоніною.

Розмова та почалася з питання про те, як на світ з'являються близнюки, продовжилася запитаннями про близнюків неділимих, тих, що звуться сіамськими, і закінчилася чомусь обговоренням теми: «А якщо хтось з сіамських сестер чи хай би й братів вийде заміж чи жениться — як вони будуть жити? Утрьох?»

10 25

Його трусить, бо він чув, у що вилилася та розмова, і як я розповідала дочці про наші з її татусем великі плани на щасливе і повноцінне життя, і як я на питання: «Це ви хочете з Ем?» відповіла: «Мабуть так...»

Він в цей час був у своїх батьків вдома і одночасно в мені. Він для мене шукав в коробці зі старими паперами листівку, що його батько отримав колись від двоюрідної своєї бабусі.

Зупинився, коли я сказала: «Мабуть, так. Мабуть з Ем...» Похолодів весь, спітнів. Й промовив тихо, чи то читаючи, чи то своїм власним думкам: «Mein kleiner König, sei glücklich!»

«Це прозвучало як наказ.» «Як прокляття скоріше...»

Це такий дивний день, коли у Фе День народження, а в мене у голові дурний біль багатогодинний і нічого весь день не можу, не здатна робити, а під вечір сідаю просто передивлятися поспіль всі фільми про Гаррі Поттера.

Передивляюся їх тому, що ідея передивитися їх виникла в голові Ем. Він сів у перервах між роботами і роз'їздами ковтати шматками серії.

І я спочатку намагалася відсторонитися і займатися своїми справами, а потім таки сіла подивлятися разом із ним тут і там, раз уже однаково нічого путнього не роблю цілий день, а лише пігулки ковтаю і чай п'ю.

І ось я сиджу і дивлюся Гаррі Поттера і Орден Феніксу, думаю про День народження Ческо, про недавній Костянтинів ювілей п'ятирічний, про варіанти для Корве Любити або Ненавидіти, і раптом мене пронизує дуже дивна думка про те, що єдиний вибір, який дитина може зробити в одинадцять років - це вибрати, у що вона буде вірити далі, а що відкине як казку.

Вчора він сказав: «І лице Лося теж закрий чимось.» Я подумала — не хоче пояснювати другові про роги. Про те, що роги може бачити не тільки він, сам Ем, у нетверезому стані, але і ще хтось, хто не Ем і хто тверезий цілком.

Сьогодні він сказав: «Та ні, ти що, Лося не злякаєш рогами вже, він вже звик, що багато хто бачить ту красу на його голові. Рогів і про роги розмов Лось не боїться давно. Він боїться тебе. Тож я попросив прикрити чимось пику його, щоби він не подумав, що ти цікавишся його персоною більше, ніж кимось іншим з моїх друзів, приятелів і знайомих...»

«Боїться? Що значить боїться? Як мене боятися можна?» «Ну, а як ти думаєш? Можна по різному. І у будь який спосіб. До гикавки. Або можна ще до всерачки.» ( . . . )