anna_amargo | Entries tagged with о.б.

Іноді Олесь мені та Змію голосом лагідним зачитує з Інстаграму деякі рекламні пости. Тобто, ті чужі дописи, які йому пропонуються Інстаграмом як людині, що пише про Магію і в Магіє ее-е зацікавлена. Трішки.

Часто це пости з пропозиціями зібратись в якісь дні на якісь магічні ретрити з виготовленням свічок, плетінням вінків під афірмації та пізнанням через Нумерологію коду пробачте душі.

І коли Змій чує пости ці – він спочатку ірже, а потім голосом ще більш лагідним, ніж у Олеся, переповідає Ему всі ті пасажі про кодирування нумерологічне і зламування душ через коди.

А коли це чую я – я, по-перше, згадую розповідь Елелеми про те, як вона років 20 тому потрапила на такий «дамський шабаш» і які враження винесла із пиятики, стрибання над рядами свічок і спільної мастурбації двадцяти великосвітських леді в басейні.

А, по-друге, я б'ю себе по руках, щоб не почати писати пости про те, що вважаю подібні речі – свідомим і несвідомим – шкідництвом. Введенням людей у оману. І знущанням з Магії теж. ( . . . )

Я – як, мабуть, кожен лінгво-маг у цьому світі – завжди звертаю увагу на текст. Я бачу текст там, де інші не бачать його взагалі. Я будь-що, на чому є текст, розглядаю як магічний об'єкт. Особливо, якщо на цьому об’єкті не просто якийсь тест, а формула відома мені, або й невідома, нова, випадкова, та все ж потенційно робоча.

Сьогодні в Сільпо я побачила об’єкт саме такий. Могла б не побачити, бо цим об’єктом була пляшка вина, а я нечасто буваю в тому відділі супермаркету, де алкоголь продають. Але сьогодні вино це продавалось зі знижкою для тих, хто купує із Сільпошним застосунком, і тому стояло не там, де вина усі, а на окремій полиці.

Дві ще не продані пляшки тулились між здешевленими маринованими оливками й кукурудзяними пластівцями, на які теж знижка була. Полиця стояла на моєму шляху у молочний відділ і формула буквально кричала мені на два голоси з полиці, з кожної зеленкуватої пляшки, формула розмахувала руками, кидалась в очі. Формула була така рада, що я формулу впізнала у ній. ( . . . )

Я люблю Елементи. Я багато про них пишу. Я навіть кільком Елементам без Символу Імені цей Символ Імені склала з Рубару й дала. І я рада, що я не одинока у цім.

Олесь відкопав у Марнат Елемент Івасика-Телесика. Який там, у Внутрішній Книжці, у крові кожного з нас давно зберігається, але якого мало хто до сих пір прикликав.

Мало хто, бо, по-перше, він знайомий здебільшого українців, а нас ще десять років тому було дуже мало. Ну, й, по-друге, ніхто з тих, хто таки Елемент цей пізнав, не попіклувався про Символ Імені. А без нього Елементу ніколи не стати по-справжньому затребуваним і популярним.

Тож Символ Імені Олесь Івасику написав. І зробив Символу Імені запуск, після якого він, цей Символ, в Марнат вже потрапив. Й варто було цьому статися, всі раптом побачили, що без діла в Книжці у нас такий Елемент пропадає. Й побігли його викликати. ( . . . )

Подивилася одним Змієвим оком на останні дописи в Ліб. Прочитала у когось про те, як неймовірно бісить питання, яке часто ставить дружина. «A cosa stai pensando, Stefano?» Вона питає: «Про що ти думаєш, Стефано?» А Стефано не думає взагалі. Він просто завис. Дивиться у вікно, тримаючи чашку перед обличчям у спертій на стільницю руці.

Подивилася і подумала, що бідний Стеф у нашому Базальтовому Колі, у славному малому кібуці давно би дахом поїхав. Бо є питання, які у Базальті ставляться найчастіше:

- Боже, що він там їсть?

(бо обов'язково є вічноголодна людина, яка жере уночі зелений горошок ложкою з банки, або каву заїдає хлібом із цукром і фаршированими сиром оливками). ( . . . )

Стільки було говорено-переговорено про те, що Світ скоро змінюватиметься. Скільки разів повторено, мов мантру, було, що в Світ повернеться Магія і вона штовхне Людство в Майбутнє. Скільки було розмов що і люди у Світі будуть змінюватися також. І от…

Коли це почалось – почулися зі всіх країв стогони. Всім страшно. Всі розгублені й в розпачі. Всі вважають, що краще в жопу комусь запхати усю оцю Еволюцію. Всім все не подобається, бо не так уявляли собі шлях до змін добрі, але налякані люди.

І хз як уявляли. Бо що могло би наводити на думки, що еволюціонувати ми будемо не через біль і переляк, а просто тому, що час зростати над собою прийшов? Що змушувало вважати, що Людство, коли еволюціонувало раніше, проходило зміни ці без якихось проблем?

Особливо цікаво – як Еволюцію уявляли собі всі ті срібні, у яких є Марнат, а в Марнат – купа легенд про попередній стрибок еволюційний, про часи, коли Магія поступилася Мові. ( . . . )

День, коли всі вільні, бо Вирвались З Кола Яким Ходили Весь Рік, добігає кінця. Вечір згущується повільно. Всі розслаблені лежать ногами на стінці і розмови ведуть. Одна частина компанії сперечається про те, хто встане з дивану і принесе з холодильника льоду ще. Іншій Змій на пальцях пояснює про Квадру й Стихії.

Каже: «Та ні. Послідовність взаємодії у Квадрі легко запам'ятати. Повітря, Вогонь, Вода і Земля. Дивіться. Все як в житті. Повітря живить Вогонь, Вогонь нагріває Воду, Вода рухає Землю...»

Хтось з глибин крісла запитує: «А Повітря? Хтось піклується про Повітря?» Й Змій задумливо: «Нуу-у... В принципі… Не думаю. Тобто, скоріше за все… Мабуть ні. Бо це Повітря має попіклуватись про всіх. З нього все починається. Нічого не станеться, нічого не буде, якщо воно не...»

Ем – зі стогоном встаючи і повзучи у бік бару і холодильника – демонстративно незадоволено: «Господи, ти міг просто попросити принести тобі той клятий лід!!» ( . . . )

Обіцяла сюди під тегом «Перекладач в Голові» писати частіше про те, як відчувається мова, якої я не знаю, коли я чую її від когось з Базальту. З рота. Або у голову. Обіцяла. Сюди. Але частіше пишу в Фейсбуці про це, бо там у мене начебто записник, куди записати простіше.

От і вчора я написала про те, як мій чоловік сказав мені, що вже треба
думати, що ми дамо в Марафон окрім Рубару у Січні... А я відповіла, що я вже якраз про це думаю, й що – поки Елелема вільна – вона може розповісти про оті свої ритуали для підтримання ваги і краси... Та коли я це казала, встряв Змій зі своїм: «О, так. І Елелема вільна і це якраз тема для Січня.» А Елелема спитала тоді: «А чому саме для Січня? Хіба не треба весь рік...» І Змій сказав Елелемі: «У тебе на телефоні встановлена клавіатура з кирилицею? Дуже раджу загуглити український святковий стіл. Як завжди в картинках...» Елелема щось мовчки потицькала. Й за хвилиночку застогнала щось типу: «Оу. Оу.» А потім сказала: «О. Оцю я перешлю мамі. Щоб в неї був наступний орієнтир, бо той, що був після поїздки по Індії, вона вже пройшла і побила…»

Це був жарт про свята й кількість їжі, й про те, що в родині у Елелеми поступово зріє підозра, що мама на Різдво та ДН спеціально готує таку кількість їжі, щоб вся родина об’їлась і не могла вилізти з-за столів, бо для неї це єдина можливість онуків поруч затримати і поспілкуватись з дітьми. ( . . . )

Сиджу, готую малюнки зі тими Знаками Рубару, які дам в наступний лист про Рубар Забір в Марафон. Змій теж сидить. Й спостерігає за тим, як я замальовую чорним контур одного з напівкіл. Задумливо промовляє: «І от чого всі завжди ці два знаки називають Чоловіком і Жінкою...»

Перебиваю його: «Я не називаю.» Змій мені на це: «Правильно, ти не називаєш, бо тут же явно у назвах слова Чоловіків та Жінчин. Тобто в назвах слова в genetivus, в родовому відмінку, а ти знаєш латину...»

Я на це майже грубо: «Змій! Я не знаю латини!» Й він з роздратуванням: «Окей, я (!) знаю латину і тому ти не робиш таких тупих помилок, як усі, і не називаєш ці знаки Чоловіком і Жінкою!..» ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Що ж. Весілля. Тобто, останній, четвертий, триместр Року Чоловіка. Декада номер один. І другий тиждень. Тиждень лише почався, але вже може вважатися тижнем трішки скаженим. Дурним. З бурлінням різноманітних говен у сферах навколомагічних.

Почалося все з того, що позавчора у фейсбучну приватку мого чоловіка написала одна з його не надто йому знайомих френдес, яка попросила грошей на те, щоб заплатити якійсь «світлій людині» за «енергетичну підтримку». У борг попросила.

А коли він у мене спитав: «Ну, й шо?» – я сказала: «В жодному разі не в борг. Хочеш дати грошей – просто подаруй. Хоча б те, що на монокартці лежить.» І як я розумію, Олесь вчора так і зробив.

А вчора «світлу людину» рознесло по фейсбуку дрібними бризками вже. Десятками постів й перепостів ось цього посту десятками різних людей. Й подробиці, що спливли, здаються мені неймовірними. Ще більш неймовірним виглядає той факт, що це все тяглося роками і на очах у купи близьких тих жінок, на горі чиєму наживалася «світла людина». Але розверзилося лише тоді, коли кинув з картки грошей Олесь.

Я вже і не згадаю, коли в останній раз «подаруй» спрацювало так швидко. Але це, мабуть, усі ми вже стільки Сили Впливу надрочили на тих, хто використовує для наживи біди військових і їх родин, що тут затримки чекати не варто було. ( . . . )

Колись, коли Ем про щось пожартував чорно та тупо, а Змій став сміятися отим своїм гієнячим сміхом, я спитала у Ферро: «Чому ти назвав його Змієм, якщо треба було назвати Гієною?» і Фер відповів щось типу: «Бо я його голим побачив раніше, ніж почув як він отак от ірже…»

І я, коли Фер сказав це, подумала, що не тільки же ж він. А і я. Й також Ем. Бо у Змія є звичка не тільки купатися голяка на забутому Богом пляжі , а і так само нагим по хаті ходити. Тож його тіло – це перше, з чим ми познайомились всі.

Тіло – те, з чим нам треба було змиритися, примиритися, до чого ми мали звикнути, щоб мати змогу далі іти. Щоб мати змогу опанувати прекрасну голову Змія, його почуття і думки.

І – сьогодні, коли переповнений сарказмом і біллю наших різноманітних мігреней, Змій сказав – знову, звертаючись до нас, як до базальту, голосом низьким і слабким: «Мої милі союзники...» – я усвідомила раптом, що є різниця у тому, що я одночасно знаю який сенс в його словах і чую в перекладі їх. ( . . . )

Коли я сказала, що напишу про це в Дрім, Олесь сказав, що не треба, бо це: «Занадто інтимно...», а Змій почав стогнати й робити неоднозначні рухи тазом, зображаючи чи то дерево під вітром, чи секс.

Але як би там не було. Це сталося і ось воно є. Змій відволікся вдень на роботу. Олесь поїхав до «Книгарні Є» на презентацію книги, модерувати яку його запросили, і взяв з собою Антоніну. А я вирубилась. Провалилась у сон.

Вони фільтри. Обоє. Вони між мною й людьми, яких стало багато й які беруть з мене Силу, що її від всіх Сил всіх Ендреоратів віднімає Сімейство й акумулює в мені. ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.

Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Вечором як майже завжди ми йшли саме туди, куди прилетіла ракета. Не дійшли метрів сто, запізнились хвилини на три. Бо змінили свої плани вже вийшовши з дому. Бо спочатку збиралися зайти в чорний АТБ, а потім провести ритуал на День Ложки й Лопати, а дорогою передумали і спочатку ритуал провели.

Тож тепер нашу ритуальну ложку-лопату можна вважати не просто ритуальною, а трішки щасливою навіть. Або ні. Або так. Або можливо й мабуть.

Бо насправді це дивне відчуття, бачити, як вибухом знесло дах з церкви Петра і Павла, де отець Василь хрестив колись обох твоїх дітей і знати, що церква – це лише будівля, але якщо зруйнована вона, то не може бути такого, щоби те, що її зруйнувало, при цьому не поранило і не вбило людей. ( . . . )

Іноді буває я на вулиці зустрічаю людей, які вдягнені так, наче вони мають – під загрозою штрафу чи терміну в Азкабані – виконувати вимоги Міжнародного Статуту Про Секретність.

Ну, тих, які вдягнені так, немов вони маги. Маги у маґлівському світі. Маги, які думають, що вдяглися як маґли. А насправді вдяглися не так, як вдягаються маґли, а лише відповідно своїм уявленням про те, як маґли мали б вдягатись.

Сьогодні – коли ми з Олесем побачили одну таку людину – я згадала про це. Й тут же Змій вліз у мою голову, щоб подивитись на те, що я бачу, а потім сказав: «Але ж і нормальні люди, коли хочуть вдягнутись, як маги, іноді вдягаються так, як за їх уявленнями мають вдягатися маги.»

«Мантії.» - Сказав мій чоловік. «Купа чудернацьких срібних прикрас.» - Додала Елелема. «Загадкова пика.» - Промовив Ем, а потім глянув на Змія, який заварював чай, і сказав: «А, ні, деякі маги досі носять таке.»

Всі заіржали. Змій пробурмотів щось типу: «Чай – це магія. Тож під час ритуалу я можу вдягати на своє лице такий вигляд. Але ж зазвичай я його не ношу…» Всі погодились. Мовляв: «Угу.» «Ага.» й «Звісно-звісно, золотко наше, ти тільки не хвилюйся, бо свій магічний напій раптом ще зіпсуєш…» ( . . . )

В магії є речі, про які я ніколи не хотіла би згадувати. А тим паче не хотіла би про них говорити. А тим паче паче ніколи не хотіла би вчити когось користуватися цим.

Не тому, що це фу. А тому, що хотіла б, щоби ці речі ніколи нікому не могли б знадобитись.

Це як Медицина Катастроф. Вона спасає життя, але вона потрібна лише тоді, коли катастрофа вже сталась і ось тоді стають у нагоді всі знання усіх тих, хто вміє пришивати кінцівки і вправляти назад вивернуті животи.

Тож Магія Катастроф. Це розділ в Марнат, який так не називається. Але так його назвав Змій і між нами воно прижилось, тож тепер Магією Катастроф цей розділ називаємо усі ми. Всім кібуцом. ( . . . )

Ну, що ж. Той розділ в Марнат, який зветься «Paket 3 2 1» і в якому розповідається про Квадру й про те, як взаємодіють один з одним у Квадрі уособлення всіх Стихій, якщо Квадру поділити на пари, або розбити на трійки – виявився неймовірно цікавим.

Але про те, що він неймовірно цікавий я зрозуміла тільки тепер. Коли я виросла з підліткового віку, у якому уперше надибала у Мор Марнат розділ цей. І коли я маю свою Квадру і можу теорію покласти на приклади, щоб сказати: «Оо-о, боже, дійсно, так воно й є, так воно, насправді, і є…»

Колись я – уперше читаючи це все – думала: «Ото людям нічого було робити, щоб писати все це, занотовувати у кров і залишати нащадкам в крові.»

Я прямо бачила всіх цих перших послідовників Анхмара й Сильвестра, друге й третє покоління авторів Чорної Книги. Священників і монахів, аристократів духовності, яким дійсно нічого було робити у їх багатому монастирі, окрім як систематизувати й описувати різноманітну хрінь – Календар, Кадастр, Перелік Імен і Взаємодію Стихій.

А тепер я бачу, що вони були абсолютно праві. А все, що вони систематизували й описували – абсолютно живе. І підкріплене прикладами. Проілюстроване живими людьми. ( . . . )

У базальтовому колі ми всі пов’язані один з одним, але ці наші зв’язки виглядають так, наче не мають системи, а зав’язались виключно на випадковостях якихось й встановились тому, що зірки так зійшлись.

Кожен в кожному іншому відчуває не все (якщо це не я і не Змій, і не між нами зв’язок). Для кожного кожний інший виділяється чимсь. Хтось перехоплює когось на фізичній активності, відчуває плавання й біг. Хтось поринає у когось лише тоді, коли той хтось засинає чи спить.

Наприклад, найчастіше Олесь від Змія ловить не голос, не рух, не фізичний стан, а запахи і смаки. Тобто, відчуває у своєму роті і носі все те, що Змій п’є і їсть. ( . . . )

Я, звісно, в силу своєї вдачі та того, що я Корве – люто загальмована жінка. Тобто, я навіть не впевнена, що я таки жінка, бо – як все життя кажуть мені – для жінок характерно й важливо мати в році визначні власні дати, якісь важливі ночі та дні.

А я не пам'ятаю дат, не пам'ятаю імен, складно запам'ятовую – навіть срібні – обличчя, я дивилась фільми з Томасом Кречманном і на кожному новому казала тому, хто дивився поруч: «Дивись, якийсь гарний Мороверо-Морріз працює актором у німців, не бачила його раніше, треба буде запам'ятати як там його, такого красунчика, звуть...»

Я не знаю дати, коли зустрілась з чоловіком своїм, не впевнена навіть у порі році дати тієї. Я не знаю також дати першого побачення чи господипрости поцілунку. Я й дату укладання шлюбу запам'ятала тільки тому, що її – за вимогою Олівера – в останній перед відвідинами РАГСу тиждень – різко перенесли.

Але. Сьогодні я переконалась, що я зовсім теєчки... Не в цій реальності перебуваю, а у власному вакуумі, десь в порожній своїй голові нян-кетом лечу. Бо – тут стався такий діалог. ( . . . )

Мабуть, коли я писала про те, що у кожного в базальті своє власне коло, свій кластер з вибраних, я мала би написати й про те, що ці люди впливають... Вони впливають – і всі гуртом, і кожен поодинці – на того, хто вибрав, на того, хто знаходиться у власному центрі базальтового кола, як у власному центрі Всесвіту безкінечного.

Цей вплив постійний. Та зазвичай малопомітний. Бо людина просто перебирає від кожного те, що треба їй – якісь звички, якісь знання, якісь вміння.

А через те, що коло тісне і всі поруч в форматі «магічна сімка плюс мінус двоє» – те, що переймає одна людина від когось з своїх – переймають так само і інші.

Й з роками це просто починає бути схожим на те, що у колі кожної людини всі більш-менш однодумці, зі спільними інтересами і схожими смаками щодо їжі, музики й книг.

Якщо ж є хтось, чия особистість досить сильна для того, щоб інші – самі того не помічаючи – на себе приміряли її, то і професії у колі навколо тієї людини у всіх будуть схожі. Бо один тоді свій напрямок задає.

Такий вплив вже давно підмічений та давно обговорений вже. Але. Але є одна річ, говорити про яку – у всякому разі в нашому, в моєму особистому колі – досі уникали. ( . . . )

Я вже писала, що кожного з нас при народженні приходять привітати всі Чотири Стихії і кожен хапає одну. І я розповідала, навіщо – на думку традиції моєї магічної – Стихії розбирають ще у дитинстві людей під опіку свою. Казала, що вони опікають нас як майбутніх творців, що мають колись придумати всевимірний Всесвіт у різноманітті усім.

І я ще тоді хотіла про Квадру. Але. Якби я про Квадру написала тоді – це було би просто про Квадру. Не про мене. А тепер. А тепер все інакше. Здається.

Four Horsemen of the Apocalypse - Arnaldo Dell'Ira - 1939-1940

Four Horsemen of the Apocalypse - Arnaldo Dell'Ira - 1939-1940

Бо я – офіційно мій чоловік, бо Корве не може бути частиною Квадри, але ми одне ціле, тож я також, як і він – тепер частина Квадри. Квадри Сегунди, авжеж. ( . . . )

Нещодавно я радила тим, хто хоче знайти свій базальт , завести собі щоденник і записувати туди усі ті моменти, коли починає здаватися, що відчувається щось не своє.

І я тоді ще казала, що може поталанити натрапити на когось, у кого є сталі звички якісь. Мовляв, таким чином базальту шукач зможе точно упевнитися, що відчуває саме базальт, а не глюк свій. Бо у глюків не буває звичок ходити у спортзал три рази на тиждень, або по п'ятницях напиватись.

Так от. Ідею про такий от щоденник підкинув тоді мені Змій.

Він розповів мені, що сам мав такий і досить довго у нього відчуття різноманітні записував. Й натякнув, що про мене там записи також є. І, само собою, що в інформацію цю вчепилась. І що я йому мізки виїдала з тих пір проханнями показати з зошита того ну хоч щось. Я вмію виїдати, угу. Бо я таки доїла, дотиснула, добилась. ( . . . )

Вночі з Липня на Серпень (під час об’явленої повітряної тривоги у Запоріжжі – це важливий, мабуть, нюанс) сиділи собі та тринділи в месенджері з німцем й англійцем.

І тут (дуже раптово, угу) вирубився інтернет одночасно і в мене, й в Олеся (бо був такий важкий тиждень, що в мене необхідність поповнити Київстар просто вилетіла з голови).

Звісно, одночасно і в Берліні, і в Лондоні чуваки у перші секунди навідкладали з переляку цеглин. Але за хвилину обидва оговтались, перейшли у базальт і зіштовхнулися в моїй голові (ніколи так не робіть, заходьте спокійно в людей, а не встрибуйте перелякані, якщо ви, звісно, не хочете зробити комусь близькому інсульт).

Й я написала в фейсбуці про це. Й додала, що в буремні часи емпатія у базальті, само собою, той ще подарунок. Але. Що якщо б м мене спитали поради, що робити людині тоді, коли вона щось таке вже зловила нове і явно чуже у своїх відчуттях – я би сказала: «Хай не боїться цього, не відштовхує це, а краще тренує. Може нащось й згодиться... Колись...» ( . . . )

Іноді любов – не про кохання, не про вибір, не про потребу і секс. Іноді любов обумовлена випадком. Просто поталанило усім.

Й цю любов можна помацати. На неї можна лягти, як на вітер, як на повітря густе. Вона – про підтримку і все.

Змій читає у літаку якийсь дурнуватий роман, де є сцена в якій у картинній галереї під час паніки, що здійнялася чомусь, зі стіни знімають і під полою виносять невеличку картину.

Задумується на кілька хвилин. Потім питає у простір: «Як думаєте, чи є ще на світі галереї, де оригінали не в сейфах запасників, а дійсно на стінах розвішані?» Чують всі. Ем відповідає за мить: «Не думаю, що такі є.» Й Ем же – за пару хвилин: «Але мене трішки лякає те, що ти зацікавився цим...» ( . . . )

Так склалось, що я алкоголю ніякого не п'ю взагалі, тому в цьому участі не беру. Але тут у нас в кластері-ковені-оцьому-всьому хтось придумав штуку забавну.

Штука полягає у тому, щоб у різних країнах купувати однаковий алкоголь і час від часу напиватися одночасно. Повз відстань напиватися і повз часові пояси. Ніби сидячи за столом одним й кімнаті одній. Начебто як тісною компанією.

Правда п’янички мої близькі ті іще. З Нового року катували кожен свою з джином пляшечку блакитну. На День народження мого чоловіка майже допили вже той джин. І тут стало питання, що пити далі.

Дискутували. Вирішували. Опитування проводили. Навіть у мене питали, угу. Спочатку хотіли одне щось, потім інше, потім вибрали, але з’ясували, що в Австралії таке не купити ніяк. І я вже думала, що забили і допиватимуть джин. ( . . . )

Днями чоловіку моєму приснився сон. Про те, як він сидів десь у компанії, яка обговорювала цікаве щось й пліткувала. Й – по сюжету того сну – він також хотів щось сказати, але всі навколо нього так торохтіли, так голосно і багато балакали, що він просто не встигав упіймати паузу і вставити у неї хоч слово.

Коли він прокинувся – розповів про сон цей мені і сказав: «Здається, це був не мій сон, а когось з нашого навколишнього базальту.» Я сказала: «Угу, дуже схоже на те.»

А потім пішла по близьким порозпитувати, чиє сновидіння бігає по головах чужих. До Т.В. також прийшла.Він спитав про сюжет, а потім сказав: «Так. Це був мій сон. Це був мій кошмар. Один з тих, що про втрату контроля й повертаються час від часу.»

Я на це відповіла: «Як цікаво. Бо Олесь не сприйняв цей сон як кошмар...» А Т.В. заіржав: «Ну, авжеж, щоб цей сон був кошмаром, треба бути мною, мабуть.» ( . . . )

Чек Сільпо порадив: «Прислухайтеся до свого внутрішнього голосу». Я прочитала це вголос і внутрішні голоси зареготали всі хором.

Вони іржали тому, що знали – не треба прислухатися, навіть слухати немає потреби, бо голос не встигає за думками, а думки – за відчуттями, за реакцією тіла.

Поки він на роботі має годину на те, щоб просто сидіти й чекати, цей час можна витратити або на читання, або на триндіж. ( . . . )

Колись ми з Ем чомусь вирішили, що його картаті сорочки мають бути магічними символами.

І спочатку ми пів дюжини його сорочок у синю клітинку назначили сорочками про секс, а потім десяток його різноманітних сорочок червоно-клітчастих назвали сорочками про дорослість і про відповідальність, що обруч дорослості йде.

Назвали та, мабуть, й забули уже. Аж раптом...

Аж раптом сьогодні Т.В. виклав на Ліб своє фото. На фото був він, а поруч з ним сфотографована була молода руда дівчина, знайома його якась, у якої проблеми якісь, які, як Т.В. вважає, можна було би розрішити нескладними магічними маніпуляціями. Тож про дівчину він і спросив: «Що думаєте, як допомогти тут?»

Відповіді не забарились: «Тут? Ніяк!», «Тобі вже нічим ніхто не зможе допомогти!», «Боже, ну ти попав!!», «Чим ти думаєш? Чому ти ще тут? Біжи і ховайся, чувак!!» та «От ти тупо спалився, прям наче й не ти, а якийсь дурачок...» ( . . . )

Звісно, як тільки шасі літака відірвалося від землі, ми знали, що його це проб’є. Як би він не намагався стримуватися і дихати рівно.

Але ж. Кілька діб ми усі відчували лише його. І я навіть зробила допис у фейсбуці. На пам’ять. Щоб - коли голову відпустить (досі не відпустило, угу) - покопатись глибше у цьому відчутті.

седця.jpg

Бо це було щось нове про базальт. Бо звикла вже, що зазвичай всі відчувають Фера більше за інших усіх разом взятих. Бо саме Фер найменш закритий зі всіх нас. ( . . . )

Коли говориш комусь про базальт і про базальтові зв’язки між людьми – уявляєш завжди щось величне. Про те, що об’єднує всіх людей в Світі і людяним робить цей Світ.

Коли торкаєшся базальту свого – виходить якесь ай-не-не. Грались, копирсаючись один у одного в голові. Грались у дихання. В сни. Грались у жести. У секс. В щось не грались? Господи, та у це...

Але. Сьогодні, коли Ем спілкувався із Змієм, у того запілікало щось. І Змій, показуючи у вебкамеру браслет й телефон, сказав: «Гаджети сповіщають, що пульс аж занадто швидкий.»

пульс 111.jpg

«Що таке? Це ж не серце?» - Спитав переляканий Ем, бо Змій, звісно у той момент просто собі біля столу сидів й не так щоб ворушився. ( . . . )

Я знаю всі слова. Я впізнаю всі слова. Бо це діалог, який – в різних варіаціях – повторюється регулярно. Кожен раз одне і те саме питання. Кожен раз – нова відповідь. І кожен раз однакове відчуття, що колись – рано чи пізно – воно рвоне таки... Таки вибухне.

Перший у Другого запитує: «Чому ти не хочеш признатися всім знайомим, а не тільки вузькому колу і родичам?»

Другий, дивлячись на хвилю, яку робить у склянці, похитуючи її тихенько в руці (так, цей жест я персонажу фанфіку свого подарувала колись), відповідає: «Я не хочу, бо я не люблю, коли мені співчувають.»

злити і змити.jpg

Перший запитально: «Ее-ее-е? Співчувають?» Другий, підіймаючи обличчя, на якому вже посмішка, що зводить розмову всю нанівець: «Ну-у. Будуть же співчувати, якщо дізнаються, що я тебе п’ятнадцять років терплю.»

Мій чоловік цікавиться: «Ну, чого ж зразу співчувати? Може заздритимуть навпаки...» Дружина Першого, поперхнувшись коктейлем, відкашлюється: «Кхе кхе... Заздритимуть... Заздритимуть... Кхе кхе кхе...»

Перший, розуміючи, що його намагання поговорити про те, що його справді турбує, пішло собаці під хвіст, здіймає бокал свій у себе над головою і запитує вгору також, у Космос кудись: «Господи, є тут хоч хтось, хто співчуває мені?!» Я говорю: «Я. І я про це напишу.»

Я знаю всі слова. І я знаю, як важко Першому, бо це важко взагалі, а таким як він – особливо. Такі, як він, не зроблені для подвійного життя, для тримання в собі таємниць.

Але я також знаю, що насправді він боїться правди набагато більше, ніж той, кого він час від часу дістає питаннями про правду, про зізнання та про вихід із шафи. Бо...

Бо тоді доведеться жити зовсім іншим життям.

А це також лякає, мабуть.

Кілька людей питаннями своїми повернули мене до початку. Туди, де базальт був дивний, дивовижний, цікавий, бо завжди був раптовий. Неконтрольований нічим, окрім вітру. Того вітру, яким мене заносило час від часу в голови їх.

«Ти не глюк?» «Я не глюк.» «Ну, то давай мені адресу. Я вишлю листа, щоб пересвідчитися, що ти не глюк...»

Зараз же, повертаючись до того, найпершого листа, до конверта, на якому Т.В. написав справжній адрес і прізвище, я думаю, що вже тоді він був правий – немає сенсу ховатися за абонентською скринькою, якщо твій адресат вже в тебе у голові.

«Ти пам’ятаєш, що ти прислав?» «Е-ее... Так. Щось колекційне. З Гаррі Поттера. Так?» «Так. Тобі не здається, що в цьому був якийсь символізм. Ну, з урахуванням того, що потім на Гаррі Поттері у мене тут заквасилося і рости почало?» «Ну. Можливо. Хоча. Просто якщо це були не глюки у голові, а справжня магія, то перше, що приходить у голову, коли ти думаєш про те, що покласти в конверт разом з листом, це мабуть...» «Ага...» ( . . . )

Не знаю, хто перший помітив це, але коли учора підняли цю тему на Ліб, я раптом прозріла.

Спочатку прикинула так і сяк, потім намалювала картинку. Потім опитала своїх всіх. А затим вже пішла на Ліберо і написала під постом, у якому це обговорювалось: «Не знаю, хто перший сказав це, але, здається, він був правий.»

А весь прикол був у тому, що Базальт в чомусь логічний, але зовсім не так, як можна було би очікувати від нього.

Тобто. З точки зору пересічної людини, мабуть, логічним було би вважати, що раз Базальт – це зв’язок – то сигнал від кожної окремої особистості розповсюджуватися має на всі боки одночасно, йти колами. Спочатку передаватись найближчим, далі – тим, хто далі, й таким чином охоплювати Світ і долітати до всіх. ( . . . )

Спочатку я це написала в листі, який ми з Олесем відправили учасникам Листопадового етапу нашого Марафону. А потім я сіла подумала і вирішила шматок цей викласти і в ЖЖ.

Бо це історії Іони. Пророка. Яку всі знають. Ну, знають усі, хто виріс у іудейській, мусульманській чи християнській культурі. Але. Яку ірірані розказують трішки не так, як розказують інші. Яку часто згадують у Марнат, як приклад та як закон, але з інакшою трохи мораллю.

Бо для срібних - ця історія – просто символ того, що якщо у Всесвіту плани якісь на нас й є, то вони – не вирок ніколи.

Символ того, що на Світі немає жодного плану, який Світ не міг би змінити по ходу історії залежно від настрою чи обставин якихось. Ніхто ні на що не приречений. ( . . . )

Поки чоловік займається іншою роботою – я пишу більше для Марафону. Сьогодні, наприклад, писала обіцяний ритуал до неділі наступної, на яку у нас в календарі припадає День Відділеного Зерна, а в Україні – день виборів міських голів і депутатів місцевих рад.

Дивовижно, але навіть попри доволі сильний головний біль відчувала піднесення поки писала теорію, а потім практику.

Мабуть, це все ж таки моє. Мій формат. Той спосіб ділитися усім тим, що навалом лежить в моїй голові і розчинене в моїй крові, який мене влаштовує цілком. Ну, майже цілком.

Бо, звісно, легше було би робити те саме у вигляді такого собі інтерв’ю. Щоб мене питали, а я відповідала. Бо зараз мені доводиться вести діалог у своїй голові. І добре, коли для діалогу є вільні від роботи і несплячі Ем, або хоча б Змій. Тоді я прошу їх говорити зі мною. Але часто доводиться самій з собою, угу. ( . . . )

Нормальні люди міняють телефонні апарати тоді, коли їм загоряється нове щось купить, коли впадає в око модель якась. Ну, або коли розбивають чи топлять свій старий телефон.

Ми з чоловіком останні рази телефони міняли тоді, коли Ем казав: «А зараз ми підемо і купимо – ви там, а я тут – телефони нові. Я і гроші вже кинув. Гоу гоу до крамниці, поки вони ще відкриті...»

Чому? Тому, що в Ем руки крюки і нав’язлива ідея, що в нас мають бути – для спілкування між нами – однакові апарати.

Хоча... Ну, ми ж розуміємо, що справа не в спілкуванні зовсім. І навіть не в телефонах, які начебто спілкуватися нам допомагати мають, угу.

Бо спілкуватися можна і в голову з голови, економлячи на дзвінках і не засираючи один одному месенджери картинками дурнуватими.

Справа ж у тому, що – коли ти можеш відчувати якісь предмети тілом чужим, ти шукаєш шкірою, гілочками системи нервової не просто предмети, а тобі знайомі предмети. Добре знайомі предмети, ті, які ти сам сотні раз тримав у руках і всі маніпуляції твої із якими доведені до автоматизму уже.

І це не тільки телефони, чи баночки із косметикою, це – потім – однакові книги, однаковий посуд. А затим поцуплений одяг (привіт, Ферро у штанях Змія, які - аве аве – зійшлись на тобі таки). І однакові простирадла та банні рушники у різних будинках. І – нарешті – ілюзія спільного простору.

Й тут головне – не загратися у ілюзію цю і не почати жити окремо наче разом.

А ниття Ем: «Я ненавиджу ці телефони, чо ви такі андроїдомани, це ж звидець, а ця Біксбі мене зараз що накуй послала, ти гля яка борза, ну чому не айфоооо-ооо-он...» - я вже якось переживу. І, можливо, не раз ще... ( . . . )

Рік Короля, що випав на Високосний рік приміряє Корону. Добрий. Але трішки самодур і тиран. Світ розігнав по домівках. Загружає Сили нові, розпечатує Царства, яких в нас ніколи не буде, які будуть лиш у наших дітей.

Наші діти удома. Не тому, що карантин. Тобто, тому, що карантин. Але. Олівер так сказав: «Антоніні і всім, хто молодше - сидіти вдома усім…»

Тож. Виходимо тільки ми з чоловіком. Тільки раз на два дні. І тільки в крамниці якісь. Сьогодні повернулись – сюрприз.

Це портрет Антоніни.jpg