anna_amargo | Entries tagged with чарівна кухня

N., Змієва особиста помічниця, яку я, по-глупству своєму, досі іноді зву секретаркою, і про яку я розповідала не раз вже, як про жінку великої мудрості і такого ж терпіння, робить – завдяки вродженій навичці швидко читати і обробляти будь-який текст в голові – робить для Змія неймовірну роботу, тобто, читає все те, що він сам би не прочитав через брак ще сорока п’яти годин у добі.

Фанфіки на сайтах різних ця свята пані теж читає. І обирає в них ті, які підходять під параметри, що видав їй Змій. Там в параметрах є «Драррі обов’язкове + може бути трійця з Джин чи навіть із Герміоною». Ще там «неправильно побудований текст» й «описи різноманітних магічних дій із подробицями».

Звісно, це Змію потрібно не тому, що він так любить читати історії про Гаррі і Драко чужі (підозрюю, що йому і наших, себто, моїх може бути забагато колись). Він відслідковує це, бо по текстам новим найпростіше відслідковувати іріранів нових. Тих, які з’явилися в Кровній нашій Мережі після того, як вона розпадалася і після того, як на місця загиблих передчасно людей почали заходити їх родичі далекі й близькі. ( . . . )

У мене є звичка: дуже часто – поки пишу якийсь (особливо, якщо це особисто мені цікавий) лист у наш Марафон – я ділюся в Фейсбуці роздумами, які у мене виникають попутно. Або діалогами, які під час цієї роботи ми з кимсь ведемо.

І от прямо тепер я розказувала марафонцям про Життєдайні Сили (можливо, я колись себе буцну і напишу про них і тут також, але зараз тут не про них). Й – поки розказувала в листі марафонцям – накатала у Фейсбук пост. Щось на кшталт того, що: «Зазвичай я соромлюся і почуваюсь незручно, коли доводиться в листах Марафону розповідати про якісь очевидні, банальні речі, чи пояснювати те, що зрозуміло всім апріорі.

Але зараз пишу туди лист про Життєдайні Сили і розумію, що не відчуваю жодного спротиву від думки написати:

– Прикрашайте їжу в тарілці, якщо хочете більше здоров'я.

Або:

– Якщо хочете більше поваги на роботі – позамінюйте в книжках, які зараз читаєте, закладинки на свої власні, красиві. Не користуйтесь стрічками, друкарнями вшитими в книгу. І зарадибога не закладайте в своє читання талончики з поліклініки, тролейбусні квитки і атебешні чеки за хліб і молоко…»

Ну, і мала б написати й забути, але почалися питання, тож я вирішила на тридцять хвилин відволіктися від листа в Марафон і роботи й розвити тему. Про Закладинки у Книжки. ( . . . )

Попросили дати назагал якийсь ритуал з яблуками до Дня Останнього Яблука. Я так само попросила Змія подивитися в Марнат щось не надто складне. Він подивився, ми з ним подумали (ну, наскільки нам дозволяла наша спільна мігрень) й вирішили, що найкращим наразі буде той, де у Світ запускається прохання повернути на благо людині всі її зусилля – на роботі, в сім'ї, вкладені у допомогу також.

Думаю, це буде ок. І в побутовому шарі – щоб достойно і вчасно оплачувалася робота, яку ми робимо за гроші. І одночасно – для тих, хто вкладається в оборону і розбудову – щоб кожна їх дія й копійка, правлена на ці цілі – приносила користь їм й тим, задля кого і для кого вони взагалі роблять це.

Особливо це буде слушно на тлі того факту, що з цього року День захисників і захисниць України перенесено на День Останнього Яблука і День Ескалібуру.

Тож. До яблук. Легенда іріранівська стверджує, що почалось все тоді, коли один хтось колись розрізав яблуко не вздовж, від хвостика до пупка, а впоперек. Розрізав і – побачивши зірочку карпели, тобто отой, схожий на пергамент, мішечок, в якому сховане сім’я – сказав, що ця зірочка схожа на людину. ( . . . )

Сиджу днями, спостерігаю очима Змія за черговим П’яним Опитуванням на благословенному Ліб (це така там традиція, що дозволяє людям, які напились і мають дурні запитання, позайопувати своїх близьких).

На цей раз знову хтось вирішив повернутися до питання про найулюбленіший магічний інструмент.

Й я така – до Змія: «Скажи, ти ж не збираєшся відповідати туди? Ти ж посоромишся розповідати, що твій улюблений магічний інструмент це викрутка від Картьє?»

А мені Змій на це: «Звісно збираюся. Після того, як Паша сказав, що його улюблений інструмент – це снайперська гвинтівка, соромитися уже не може ніхто…»

Ну, з одного боку цілком справедливо. Бо якщо у Павлика є велика красива гвинтівка, хто посміє сказати, що Пашиним друзям має бути соромно за викрутку чи павичеве перо? ( . . . )

І ніхто не дізнається, якими неймовірними зусиллями волі я стримала свої руки, які мали намір надрукувати у заголовку улюблену приказку моєї баби Люби, яка будь-який відвар з трав називала: «Зілля від Перділля.» Ніхто, окрім тих, хто це прочитає, авжеж.

Ну, а якщо серйозно то я навіть не знаю, чому раніше ніколи – ні в Марафоні, ні в ЖЖ, ні на Дрім не намагалася пояснити, чим – в нашій само собою традиції – є те Зілля. Й, відповідно, що таке Зілляваріння.

Можливо, приводу не було. А, може бути, мене, як бідолашечку Гаррі Поттера, лякав трішки Снейп. Бо напишеш щось не те і отримаєш у відповідь на свій есей саркастичну посмішку й «Троль».

Так от. Зазвичай Зілляваріння у книжках і фільмах виглядає так: чаклуни та відьми дуже-дуже довго і нудно калапуцять щось в казані, слідуючи дуже-дуже складному рецепту, потім це п’ють і Зілля надає їм якихось навичок й сил. ( . . . )

Моя ее-е магічна традиція вважає цей Світ витвором безкінечної як Всесвіт фантазії та Божественного мистецтва, й предметом багатошаровим.

Ні, багатошаровим не так, як пиріг, від якого треба відрізати трикутний шматок, щоб побачити усі шари й зрозуміти що всередині в пирозі тім було.

Скоріше це схоже на багатошаровість постілі. Де є основа – саме ліжко, каркас та ламелі гнучкі. На яких лежить матрац або перина, або сотня перин, між якими схована горошина, об яку можна поламати боки. А зверху на всьому цьому – простирадло. На простирадлі людина. На людині ковдра. Чи три. А ще є подушки, грілка, старий потертий ведмедик. Всі ті речі, які не обов’язкові у постілі, але ми тягнемо їх всі туди. Ну, і, звісно, крихти, бо в постілі завжди хтось печиво їв.

Platt Powell Ryder - Woman At Spinning Wheel

Так от. Багатошаровий Світ, це Світ, у якому люди затиснуті між парою найближчих шарів. В тій реальності, яку вони – на цьому етапі розвитку своєї цивілізацій – здатні осягнути, зрозуміти, витерпіти й на собі перенести. ( . . . )

Коли я задумала притягти в Марафон тему Прикрас, як Символів – лише Змій мені не сказав, щоб я про це навіть не думала. Він демонстративно мовчав, коли і Ем, і Елелема, і Олівер говорили: «Не треба. То така тема – туди лиш пальці, як у темну воду, зануриш і вона тебе затягне, повір...»

Тепер – коли я вже почала, коли написала вже перший лист в Листопад – Змій нарешті заговорив. Про Прикраси. Зі мною. Тим тоном, яким зазвичай говорять з людиною, яка вже дурні наробила й тепер її лиш рятувати залишилось. І все.

І я пишу в Марафон: «Тож всі оці поради типу: Купіть аметист для приваблення любові., чи: Для того, щоб на вас посипались гроші носіть хризоберил. – прекрасні поради і дуже допомагають. Але тільки тим, хто каміння це продає. Бо жоден хризоберил в гаманці ще досі нікого не зробив мільйонером просто так, без ритуалів, магічної роботи і навіть просто роботи і додаткових зусиль.»

А Змій мені: «Ого. Це ж не я диктую. Це ти. Ти сама пишеш. А ти ж не я. Ти ж наче не схильна до безапеляційності. А тут така однозначна заява. А раптом...»

А я, яка тільки тепер зрозуміла в яку тему вляпалась: «Ну і? Раптом що? Раптом хтось поклав в гаманець хризоберил і йому допомогло? Прокидається такий вранці, заглядає у гаманець, вау, а там десять тисяч долярів і монетами ще мільйон...»

Й Змій, хитаючи головою: «Ти стаєш як я. стаєш схожа на мене. Я на тебе погано впливаю...» А я йому: «Так. На цьому місці має зайти моя мама і сказати: Саночко, ти з цим хлопчиком не дружи, він тебе поганому вчить...» А – коли він жестом у телефон простягає мені цигарку, яку діставав з пачки, поки ми говорили – я: «Ну, любий, не настільки поганому. Дякую, але ні...» ( . . . )

Вчора ми в Марафоні нашому магічному розповідали про про те, який символізм закладений у Кухонне Начиння й про те, що недалеко від ритуалів пішло, але насправді є не ритуалами, а Ритуальними Діями.

Ритуальні Дії – це те, що доступне усім і що не потребує від магів витрачання купи сили Впливу та сил фізичних й душевних, що особливо важливо у буремні часи.

Ритуальні Дії – це те, що кожен з нас – свідомо чи ні – робить по багато разів кожен день.

Ритуальні Дії – це непомітний, але надпотужний зв’язок між нашим побутом і тим світом, який вже є магічним.

Всі ж пам’ятають, що суть ритуалів у тому, щоб робити щось таке, що люди не роблять у звичайному своєму житті? Що ритуали – це те, що викидає людей з побутової колії. І що потрібні ритуали для того, що Світ, Стихії та Сили, які могли б людям якось за запитом допомогти – звернули на людей увагу саме у той момент, коли вони починають робити щось таке, чого зазвичай не робили.

Так от. Ритуальні Дії – це ще не ритуали, але вже і не побут. Бо зазвичай для побуту вони не потрібні. Бо зазвичай для побуту не має значення – чи складете ви вранці свою постіль, в якій під захистом і у теплі перебували всю ніч.

Якщо ви не чекаєте у цей день гостей, або не збираєтесь запрошувати когось з них до спальні – ви можете не прибирати ковдри і подушки, не накривати ліжко покривалом красивим.

Але ви робите це. Бо це – Ритуальна Дія. Вона шле повідомлення в Світ: «Зверни увагу, мій Всесвіте! Я вже прокинувся. Я готовий до праці, до звершень. Допоможи мені в цьому. Й бережи мене так, як беріг мене під ковдрами уві сні.»

Це одна з найпростіших Ритуальних Дій Переходу.

Переходу зі стану сну в стан продуктивний.

Інша – така ж проста і практично усім доступна Ритуальна Дія. Вона полягає в банальному поданні на стіл не круто звареного яйця у спеціальній підставці й поїданні його.

Підставка для варених яєць – тут символ вашої влади, вашого контролю. Вона – як будь-який посуд у вашому домі, в який ви щось насипаєте, наливаєте, кладете – робить те, що в нього потрапляє також вашим.

А яйце – це Всесвіт. Це символ Світу й всього, що у ньому є, й всього, що ви можете взяти, вийшовши у цей Світ.

Тож Ритуальні Дії тут в тому, що ви спочатку варите весь оцей Світ, роблячи його собі за смаком, робите його таким, яким ви полюбляєте його їсти.

А потім ви переміщаєте його у підставку для яйця, у Владу свою, у свій власний простір. І вже так – ще до того, як почали його їсти – робите його своїм. ( . . . )

Перед тим, як написати про Сіль, хочеться написати про те, як я вдячна Роберту-Анхмару із Гербертом-Сильвестром за те, що вони не цуралися алкоголю колись.

Бо якби Анхмар не напився одного прекрасного дня – у нас всіх, у срібних, ніякої б Марнат не було б. А якби не було би Марнат – не було б того масиву інформації, яку запхали в неї покоління і покоління нудних іріранів, які у всьому копаються, бо їм нічого більше робить, і до істини доколупуються, а потім пишуть її. Навіть, якщо вона проста і всім очевидна. Тож, і про те, як працює Сіль – в Маранат багато написано. Бо комусь було спочатку цікаво зрозуміти, а потім занотувати не лінь.

sale grosso

Всі радять Сіль як захисника і як чистильника. Всі дають купу ритуалів із Сіллю, радять мити підлогу солоную водою, радять сипати сіль під поріг, щоб біда не проникла у дім. Але – з тих книжок інших традицій, які потрапляли до рук – мені не ясно було – чому саме Сіль і як вона працює в цьому. ( . . . )

І тут я згадала, що – починаючи розповідь про Літні Вінки Захисні – треба було починати з самого початку. Тобто, з принципів, за якими вінки ці працюють, і з матеріалів. Мабуть.

А значить – ще раз почнемо.

Чому і на чому конкретно працюють такі вінки?

Як не дивно, вони допомагають з тих самих причин, з яких можуть нашкодити гарне осіннє листя, принесене в дім, або залишений в вазі без води і засохлий букет.

Тобто, якщо не вдаватись в подробиці й не витягати трактатів з купи суворих книжок про магію та біологію, то – відрізані від коріння і засохлі рослини неприбрані – для більшості недружніх до людей сил, які підселяються у домівки й паразитують на побуті людському й людині – це такі собі маячки. ( . . . )

Власне, про всі вінки. Бо всі можливі вінки – це вінки захисні. І ті, що вішаються перед Різдвом на двері. І ті, що плетуться на Літнє Сонцестояння і туляться до вікна. І ті, що на голову кладуть нареченим. І навіть ті бутоньєрки на гумці, які носяться на руці, мов своєрідний браслет, що їх хлопці дарують дівчатам на Бал Випускників. Всі вони – захисні. Всі мають захищати від чогось. Всі мають когось берегти.

Але сьогодні таки про Літні. Про ті, які для вікон й – іноді – для дверей, якщо двері ті ненадійні, або прозорі, скляні.

Тобто, для вікон такі вінки робляться з тих часів, коли люди перестали будувати домівки, де всі вікна були із віконницями, що прикривали вхід від світла і від очей. Робляться саме тому, що вікна з тих пір – це найбільш відкриті, незахищені місця на стіні.

Тож вінки – сенс яких – заплутати ворогів, змусити усіх непрошених, хто хоче в дім увійти, ходити по колу, втомитися і без поживи піти – вішаються на ту слабину, щоби магічними засобами посилити якось її. Щоби перетворити місце, прикрите лише тонким, крихким склом на щось схоже на монолітну стіну. ( . . . )

Вчора, коли я написала першу спробу висновків з Марафону, понабігали Олівер і гадючкуватий Т.В., та й давай знущатися з мене.

Мовляв, ха-ха-ха, подивись-но на себе, ти взялась людей вводити в Сімейну Магію, а азів не дала і, можливо, люди навіть не знають, якої вони насправді Стихії і яка в них робоча рука.

Про Стихію З Народження якось іншим разом (бо, насправді, вона – для людини дорослої – не така вже й важлива штука, людина після двадцяти одного року вже зазвичай налагоджує діалог зі всіма). А от про руку – важливо.

паличка.jpg

Важливо про руку тому, що руками ми (в тих простих ритуалах, які були в Марафоні і які, можливо, ще будуть) запускаємо власну Силу і хотілось би, щоб запускалась вона саме тією рукою, якою ми налаштовані віддавати, не брати. ( . . . )

Колись вже писала, здається, про все це. І про ритуали й про те, як працюють формули. І навіть про плату, або умовну безкоштовність того, що можна отримати магією.

Але знову спитали тут і я, відповідаючи, сформулювала ще раз свої думки про насущне. І, здається, сформулювала не так і погано... Тож можна і повторити...

Три відповіді на три питання:

1.Ритуали побутові і повсякденні навіщо?

Бо вони прокачують вашу власну Силу Впливу. Бо оце твердження про те, що: «Всі жінки відьми» - воно, можливо, і вірне, але приблизно так само, як твердження, що «Всі грамотні - то вже письменники.»

Єйтс.jpg

Ні. Щоб стати письменником, навіть маючи добрий запас слів і талант, треба писати й виписуватися, а не просто користуватися грамотою, занотовуючи перед поїздкою в супермаркет список покупок на тиждень. ( . . . )

Тут Катя підкинула тему, якою я не цікавилась ніколи раніше. Не цікавилась, мабуть, тому, що тема – про сережки, як прикрасу, а я майже все життя ношу, не задумуючись про причини і не знімаючи взагалі, одну й ту саму золоту пару, тож і якось пофіг було.

Але Катя тему підкинула, я полізла у Книжку, а там ого-го. Багато цікавого. Дуже. Починаючи з того, що сам розділ про кульчики називається «Радники Таємні Та Втаємничені». Закінчуючи різними правилами про те, як слід купувати таку прикрасу й від кого її можна й не можна брати у подарунок.

het meisje met de parel.jpg

Чому радники таємні? Тому, що колись жінки покривали голову, ховали волосся, і часто разом із зачіскою під хусткою або чепцем ховалися і сережки. Тобто, бачити цю прикрасу могли не усі, хто бачив жінку, а лиш ті, хто бачив її з непокритою головою. Але все, що промовлялось при жінці – без різниці, чи була вона в капорі на пікніку парафіяльному, чи сиділа у спальні своїй, причісуючись перед дзеркалом – сережки, що висіли у вухах, чули й запам’ятовували. ( . . . )

Побачила спаржу в Сільпо і згадала про формулу. Купила спаржу в Сільпо і подумала, що, можливо, формула комусь знадобиться.

По-перше, вона проста і дієва. По-друге, можливо, час настає реабілітувати колір зелений, який деякі українці розлюбити устигли. Ну, і, по-третє, й найголовніше, мабуть – зайвим не буде в цей непростий і непередбачуваний час економічної дупи, яка над світом нависла, запустити ще одну формулу маленьку на достаток у хаті, угу.

Значить так. Формула запускатися має саме у цей от час – на переломі весни, що бере, та весни, що віддавати вже починає. У час, коли вже збираються перші урожаї зелені. Овочі й трави, поки що не зовсім поживні – не картопля, не ріпа. Але цілком їстівні і іноді навіть смачні.

травичка перша.jpg

І суть ритуалу у тому, щоб з’їсти щось зелене таке з тарілки, на який написана формула з посилом: «Зараз перше зелене їм, а завтра буду щось краще, більш поживе і смачне, і завжди буду таке, яке хочу сам чи сама…» ( . . . )

У день Того, Хто Точить Ножі мав би, мабуть, бути пост про ножі, але про ножі уже був. Тому цей буде про точильні бруски. Про осли, тобто.

Виявилось – точило це - штука неймовірно цікава. Бо древня, як Світ цей. І до того ж вважається символом царства Ауріоннетамдорійського. Раптом.

Знаєте, що то за царство? Самопожертви, ага (оу оу, і тут він також, король того царства, хай помножить Аллах його дні і печінки йому полікує).

осла.jpg

Ну, тобто, логіка очевидна – що ще може бути символом царства того, як не предмет, який стирається, руйнується, помирає поступово, роблячи інші предмети гострими і до роботи готовими. ( . . . )

Так. Якщо вже в фейсбуці зачепили тему магічного інструментарію – розповім більш докладно про те, що називається Ібс.

Ібс – це умовно – Земля. Не як Стихія. Як Ґрунт. Тобто, це місце, на якому спалюють. На якому жертви приносять, або проводять різноманітні магічні господипрости ритуали.

Купа ж ритуалів таких. З рекомендацією щось взяти й спалити. І половина купи радять палити те, що треба спалити, не будь де, а на Землі.

таця.jpg

Але через те, що купа ритуалів для захисту будинку і тих, хто в будинку живуть, мають проводитися саме вдома, під дахом – вогонь треба розводити на підлозі. Або у каміні, якщо він у вас є. ( . . . )

Не впевнена, що в тему про Магічну Кухню можна писати про книжки, але… Хочеться написати. По свіжих слідах розмови про бібліотеки із Ем…

Так от. Про бібліотеки. Домашні. Ті, що з паперових книжок. Ті, що є, мабуть, у кожного з нас. Так, навіть, у тих, хто читає все з покетбука.

Саме про них хочеться коротко написати, бо бібліотеки і книги – так само, як кухні і кухонне приладдя – вміють магію запускати і самі по собі також магія.

книжки.jpg

Ну, ви ж самі, мабуть, знаєте. Оце… Книжка кращий подарунок. Книжка хранитель секретів, заначок і записок. Книжка як прив’язка. На добру і довгу пам’ять Васі від однокласниці Галі Олеша Три товстуни. Книжка як записник. І книжка, як смерть, що всотає соки покладених в неї листиків дубових і квітів. Й книжка як передбачення. І ворожіння по книжці. Загадай сторінку й рядок… ( . . . )

Поки там Драко, любий мій персонаж, чеше ріпу й вирішує чи має бути у фанфіку моєму епілог від нього, прекрасного, чи якось і без епілогу можна цілком обійтися – напишу про предмети.

Про ті, які зазвичай використовуються у іріранівських ритуалах, у магії простій, побутовій. Тобто, про звичайні, щоденні і найближчі нам речі, якими ми користуємося кожного божого дня просто так, і які іноді юзаються у запусках різноманітних і через те стають незвичайними. Магічними. Символічними. Космічними навіть буває стають.

пляшка тіло.jpg

Ну, от. Думаю з чого почати. З цвяха, чи з голки? З ґудзиків? З тарілок? З крючків для риболовлі, чи, може, з панчіх. Або з пляшки, можливо.

Так. З пляшки.

Пляшка, наприклад. Пляшка з темного скла часто стає людиною, уособленням людини якоїсь. Символічно, звичайно. Чому стає? Тому, що її, пляшку цю, людиною назначають. Беруть, себто, просто пляшку якусь і на час ритуалу вважають її за людину. Хоч собою вважають. Хоч сусідом Василем В’ячеславовичем. ( . . . )

Коли почала готуватися до нашого з Олесем Магічного Марафону – відкрила Марнат у тих місцях, де було про Осінь і Вересень, перечитала все й зрозуміла, що я раніше не помічала того, що там, у Книжці, весь рік розписаний під чітку картинку, структуру.

День Вичесаного Волосся. День Торбинки. День Останнього Вузлика. Період приготування до народження людини і людства.

Потім період родини. День Адама. День Весілля. День Єви. День Каїна, Першого Сина. За ними дні об’яв і дні пирування. Потім, нарешті, перехрестя, за яким дні жнив уже.

часник.jpg

І на кожен божий день є купа ритуалів, маленьких й великих. І майже всі ці ритуали – просто побут, навколишнє середовище. Звичайна хатня робота. Дрібна і повсякденна. ( . . . )

Отримала свою пляшку лавандового сиропу. Кілька ковтків зробила просто із пляшки. М-мм-м цей м’який, але невідчепний смак, аромат, який ні з яким іншим сплутати неможливо.

Покатала у роті. Поплямкала губами, які злипались, солодкі. Подумала, що таке добро не можна просто так пити їсти без сенсу. І знайшла в Марнат стару формулу.

Фасмір Ур Рім. Це щось типу Довірся Солодкому Тілу, можливо. Пишеться на пляшці сиропу, на горщику не загусклого меду, та хоча б і на банці згущенки її теж можна писати, мабуть.

лавандовий сироп.jpg

Потім солодке густою хвилею доливається в будь які гіркуваті напої. В чай. Або в каву. Або, наприклад, у тонік. ( . . . )

Так, іноді вона – саме та людина страшна, від якої у вас в набитому вагоні метро перехоплює дихання, бо вона облилася діором якимсь, солодким, багатошаровим й душним, а ви сидите поруч неї, намагаючись неглибоко дихати, і її майже ненавидите, вдихаючи аромат, який асоціюється у вас з неспромогою щось змінити, або протестувати хоча б. Бо – як протестувати? Що їй сказати? «Навіщо ви вилили на себе флакон тих сраних парфумів?» Чи, може: «Ви, що, тітко, не відчуваєте, який навколо вас стоїть штин?!»

А іноді вона – саме та мила людина, якій так приємно підказати щось, допомогти чимсь, з якою спілкуватися хочеться, до якої кортить доторкнутися навіть, якщо не рукою, то поглядом хоч. І ви робите крок, щоб вдихнути тоненьку плівку ермесу і посміхнутися, коли вона гляне на вас.

Вона – просто жінка. Просто жінка з утилітарним ставленням до парфумів. Для якої одеколони і туалетна вода – лише інструменти. Чи слуги.

пробники парфумів.jpg

Вона та, що збирає, колекціонує різноманітні парфуми. Вона та, що має десятки, сотні і тисячі пляшечок і флакончиків пахощів, запечатаних у воді, у олії, та у різних спиртах. ( . . . )

Перебираю лаванду, прислану з-під Києва подругою. Голова все ще болить, то я – зі всієї роботи, що маю робити, роблю лиш таке, яке не потребує процесу думання напруженого і участі голови.

Руками роблю сиджу. Голову не вмикаючи. І тут він говорить. У голову прямо мою: «Я знав колись дівчину, яка збирала різноманітні трави. Заходила у ліси чужі. Паслася на луках. Їздила у Шотландію і навіть у Францію іноді. Привозила мішками, розбирала, сортувала і зв’язувала, робила з них віники, які розвішувала під стелею у кімнаті своїй…» «А далі що?» «А нічого. Ті віники так і висіли попід стелею осінь, зиму і перший місяць весни, збирали пилюку, давали прихисток малим павукам. А в травні вона їх знімала і на смітник виносила. Викидала, прибираючи дім перед першою подорожжю по нові трави…»

бур'ян.jpg

Я відволікаюсь від оббирання квітів зі стебел, подумки роблю: «И-ии-и-и…» І він на це відповідає: «А що? А ти напиши!»

Я не знаю, що писати. То так йому і кажу. Він кидає: «Та знаєш же. Правда же ж знаєш.» І йде з голови моєї, забравши трохи болю, до речі.

А я залишаюсь сидіти з руками у коробці з лавандою, з серіалом The Hollow Crown на ноуті, і з думкою: «Та хрін я знаю. Ну, чесно. Що можна написати про те, про що і так знають всі...» ( . . . )

Елелема, дружина Ферро, колекціонує парфумні мініатюри. Шафка китайська у спальні, що замикається на ключ від дітей, іноді відривається – як живіт мертвого чорного дракона, розписаного золотом і інкрустованого перламутром, під скальпелем зооанатома – і демонструє багатства свої.

А в мене – дві однакові книжки – але одна залишиться мені, а інша – поїде, як подарунок, за кордони, за море. Я, роздягнувши одну, фотографую їх для інстаграму. Для акцентів кладу на білий колір щось прозоре та сине щось.

єйтс.jpg

«Це мініатюра Arlesienne від L'Occitane?» - Запитує у мене Т.В., коли я кидаю йому у приват Ліберо фотографію з питанням: «Ту, що ліворуч, чи іншу? У тієї, що я роздягла, все ще склеєні сторінки, одягнену я погортала.» ( . . . )

Кожного року під Новий рік я пишу формулу подарункову. Мабуть, це вже традиція. Мабуть, я тепер почуватися буду ніяково і незатишно, якщо намагатимуся традицію цю хоча би один раз порушити.

Тож формула. Прекрасний класичний Tedesca Rubar, тобто Рубар замішаний круто на мові німецькій. Твердий. Елегантний. Святковий. І весь до останньої риски – про удачу, везіння і уникнення неприємностей.

Формула пишеться на банці з цукерками, або на коробці цукерок. Не дуже великій коробці. Ідеально – по цукерці на місяць.

марципан пан.jpg

Добре, щоб ті цукерки були з довгим терміном зберігання і могли би спокійно долежати десь у шафі до наступного січня.

Бо – в ідеалі – їх має вистачити на весь рік. Щоб можна було і у березні і у серпні при необхідності взяти одну штучку, покласти до рота її і, розжовуючи, думати про якесь завдання, задачу, проблему чи якусь ситуацію, у якій би вам не завадило трішечки везіння й удачі. ( . . . )

Декілька днів поспіль я пишу тут пости для себе і для Ем, і потім їх прибираю. Декілька днів я більше пишу, мабуть, у ліб.

Ну, буваю там частіше так точно вже. І маю вже декілька відкриттів. Наприклад, про те, що нарешті можу писати там для мене зручною мовою, а не як завжди. Бо я ж завжди у ліберо дописувала італійською і англійською мовами. Ну, тобто... Дописувала... Мого запасу італійської та англійської вистачало хіба що на те, щоби лаятися в коментарях там, й пости я писала своєю, звичайно, а потім відсилала текст брату, він перекладав на одну, або на обидві зразу, повертав його мені і я тоді викладала.

Ернум Парзиртаур.jpg

Днями — через мігрень і задовбаність — я скоротила процес. Написала пост невеличкий, малюнок додала, та і виклала так. А через годину зайшла і побачила — всі все зрозуміли. Хто не зрозумів — сам поніс в гугль з української перекласти. Хто виявився більш розумний — попросив у Олівера та Андрія переклад, і отримав його внизу, в коментарях. І ніхто не варнякав про мову незрозумілу, всі були котики і зайчики.

Думаю, це тому, що пост був про формулу, яка всіх зацікавила. Думаю, прикол був у тому, що коли ти пишеш щось, що аудиторія ладна відірвати з руками, аудиторії пофіг — якою ти це мовою пишеш, люди радше будуть вчити мову твою, ніж нити: «Я бачу тут формулу про зір, але роз'яснення до неї ніхт не розумію, ну-у чому-уу не ітааа-аа-алійськоюю-юу-у?»

Думаю, я ту формулу віднесла туди, бо мені була потрібна допомога із її запуском. Думаю, вони зрозуміли. Тому, що — допомогли. ( . . . )

Ну от, дядьки у ліберо закінчили обговорення тих костюмів, в яких їхні діти підуть на хелловінські вечірки. Закінчили також нарешті також сратися про те, чи повинен був сір Рікардо купувати ті фотографії, яких не мала бачити Іларі. І почали обговорювати кіномистецтво чомусь.

Я пізно прийшла і не бачила — з чого це обговорення почалося, але у ту мить, коли я по обіді зазирнула на форум, там всі розповідали про те, кому яка сцена з класичного кіномистецтва здається просто мерзенною, такою, що краще було б її в житті ніколи не бачити, бо, побачена, вона вразила так, що тепер забути не можна ні її, ні ті відчуття захвату і — одночасно — огиди, які сцена та викликала.

масла дохуя

«А я терпіти не можу сцену з маслом з Останнього танго в Парижі.» - Написав Ем під чиїмось розлогим коментом про іншу картину з Брандо.

Його спитали: «Тому, що там зґвалтування?» «Ні.» - Відповів він. - «Тому, що там для зґвалтування використане вершкове масло.» ( . . . )

Гарний день для цього, бо 10 05 саме є днем ножа. Все, що сьогодні буде відрізане, зроблене й сказане — зі зла, спересердя та з психів — має сказане бути. Бо в день ножа — будь яка наша дія і слово будь яке наше — це ніж, яким ми відрізуємо шматок минулого нашого, щоб дістатися до шматка, що символізує наше майбутнє.

Я теж зробила подібне щось на відрізання ножем. Бо на телефоні у мене оновився андроїд і через те позлітали деякі налаштування оформлення. Я з хвильку поколупалася, намагаючись налаштувати контраст фотографії моря, що стояла у мене обкладинкою, так, щоб колір годинника перестав на ній розпливатися. А потім психонула і просто змінила картинку. Було море, а тепер там Берлін став. Це — моє десяте нуль п'яте. Це — мій ніж, яким я відрізала те, що було зі мною з літа дві тищі п'ятнадцятого, що пережило вже три моїх телефони.

ніж, про який

Але через те, що ніж треба виймати спонтанно, я напишу пост сьогодні і сховаю його до шостого. А шостого жовтня я встану й відкрию. Мабуть. І він буде одночасно й про ніж, як річ, всім корисну у домі, і, можливо, комусь виправданням за якісь вчинки й слова. ( . . . )

Згадала таки вчора про час Жіночих Жнив, хоча зазвичай не згадую про них ні о цій порі, ні просто так взагалі. Ну, і раз згадала, то, мабуть, треба про них написати, щоб потім не згадувати про Жнива років десять ще, чи п'ятнадцять.

Так от. Жнива вони саме тому, що Жнива. Збирання того, що виросло. Жіночі, бо хтось колись, мабуть, подумав, що буде вдалим жартом назвати жіночими дні, коли люди збирають те, що вони не садили самі, не сіяли й не вирощували.

Тобто весь прикол тижнів цих, відведених на Жнива — можливість зібрати і забрати собі той врожай, на вирощування якого не затрачено було власних сил і ресурсів.

І кожен прикол цей розуміє по-своєму. В силу виховання. В силу потреб. В силу власних уявлень про баланс й дисбаланс.

Для одних Жнива — це колхоз. І вони — керуючись принципом «все навкруги тут колхозне, значить все навкруги тут моє» — обносять чужі сади, доять чужих кіз і корів, і чужих чоловіків забирають. ( . . . )

Голова все ще не відчувається мною як моя голова. Тобто, нібито і моя, нібито і відчувається, і, навіть, ніби працює вже трішки, але не так, як моя.

Це відчуття, мабуть, схоже на те, як ми відчуваємо руку зомлілу, або ногу, яку ми відсиділи. Біль, поколювання і повернення. Працювати — як і рукою зомлілою — головою такою я поки що не здатна, на жаль. Але можу щось нескладне написать у ЖЖ. Наприклад, допис

про Торти.

Торти — на відміну, скажімо, від пирогів чи пиріжків і ватрушок — це більш складний щабель побутової магії. Бо тут мало взяти продукти, поєднати їх й випекти.

Естерхазі

Торт — це laseelev. Себто те, що спочатку треба приготувати частинами, а потім частини ці скласти якось докупи так, щоб утворилась гармонія. А потім зїсти це так, щоб гармонія їжі поєдналася з тілом, наповнила його собою і сенсом і вийшла посилом у Всесвіт. ( . . . )

Знову хворію. Тепер — на щось мерзотне вірусне інфекційне, що Антоніна принесла зі школи своєї, мабуть. Голова немов барабан, горло обкладене, закладені вуха обидва, тіло все болить і горить і боляче думати навіть.

Тому спілкуватися з Каррою я зараз не так щоби здатна. А здатна лише на щось простеньке і не дуже важке. Наприклад я можу додати дещо до теми, яку зачепила Катя сьогодні. Себто, нашвидкуруч накидати ще усіляких дрібниць, які для людини можуть бути чимсь на кшталт повербанків і розеток для термінової підзарядки.

Я не буду писати про справді серйозні речі. Бо, по-перше, це мені не під силу в цю мить. А, по-друге, є ситуації, коли щось примітивне буває важливіше за кохання, море й політ. Тому я пишу про

HUSCH HUP

Хуш Хуп — це той самий, поетами й рок-зірками оспіваний Матусін Маленький Помічник, але не хімічний, не в пігулках і без побічних ефектів.

Тобто це якась річ, або набір дій якихось, що допомагають тілу людському швидко підзарядитися, скинути втому і встати знову до подвигу, пісні та праці. Це річ, яка в людини робочої має бути десь під рукою. Або це дії, які людина може зробити не напружившись дуже. ( . . . )

Й тут — неожиданно, да — пост будет сразу на русском. Ну, то есть, само собой, я его начала на украинском писать, разогналась уже, а потом поняла вдруг, что я устану таскать украинский текст в гугль-переводчик, а потом подчищать русский текст, вычитывать и перечитывать. Поэтому покамест вот так вот.

Тем более, что этот пост у меня — не про Эм и не для Эм, а просто так себе пост. Про магию примитивную и про еду несложную. В продолжение рассказов про волшебную Фасоль и про чудеса Винограда. И как ещё одна похвала дарам обеих Америк. Пост будет

о Шоколаде.

Шоколад — прекрасная вещь. И не только для целей: «Утешиться под сериал», «Наесть красивую попу большую» и «Дать взятку лаборантке из Второй Поликлиники».

Потому, что, во-первых, шоколад универсален - он шоколад, даже если он белый, во-вторых, он бывает и в плитках, и в кусках, и конфетами, но — самое главное — его можно плавить легко. Даже голыми руками. Температурою тела. ( . . . )

Иногда бывает откроешь умную книжку Mor Marnat, полистаешь туда сюда, да и задумаешься вдруг о том, что бы Семейство делало, если бы обе Америки оставались закрытыми. А потом ещё понять попытаешься — как наши люди в колдунствах своих обходились без всего того, что завезли из-за моря.

Когда-то я тут писала про Виногдад. И Эм тогда эта писанина тогда невероятно понравилась. Потому, что, во-первых, он - как немец, ага - любит простые вещи, которые исправно работают. И потому, во-вторых, что он формул в Марнат не видит и из-за этого предпочитает магию, в формулах не нуждающуюся. Ну, и, в третьих, ещё потому, что Эм обожает готовить и есть приготовленное, посему волшебство через пищу — это самое то для него.

Поэтому уже неделю Эм подталкивает меня к тому, чтоб написать что-нибудь для тега про Волшебную Кухню. И я напишу

о Фасоли.

Любая фасоль — это будущее. Потому, что любая разваливается на две аккуратные мёртвые половинки и выпускает росток, который тут же ищет опору себе и за неё цепляется.

Крупная и отборная рябая, крапчатая фасоль — это, конечно же, дети. Точнее — это яичники, заключающие в себе тех детей, которые могли бы родиться. И первое колдовство при бесплодии — весенний наваристый фасолевый суп с бараниной молодой. Дождаться конца месячных и купить барашка кусок. Взять меру фасоли, высыпать на стол кухонный и брать в правую руку все по-очереди фасолинки из своей меры. Каждую тридцать первую откладывать на левую сторону. Если к концу разбора слева кучка будет с нечётным числом больших красивых фасолин — положить их в карман и на улице где-нибудь тишком нишком посеять, а из большей кучки сварить волшебный суп, есть его и кормить всю семью. Если, увы, фасолинок в кучке слева количество всё таки чётное — тогда варить просто так суп и ждать месячных следующих. ( . . . )

Значит так. Я тут немножко в пике затяжном. Эм простужен слегка. У меня голова перманентно болит и мозги зависают. Я над Каррой туплю — по два дня над вопросом. И вот с подарком обещанным я тоже слегка протупила. Я давно приготовила формулу, но показать её забывала всё. А на днях выпал снег. Много снега (Больше, чем в Берлине, йя йя). И я подумала, что нужно бы птиц покормить и пошла за крупою в Сильпо. Купила пшеницы, такой, как берут на кутю, купила перловки кило. Шла и думала: «А для чего мне ещё нужна была такая крупа?» И тут меня осенило. Поэтому вот тут вот сейчас — подарочная та самая. Новогодняя, то есть.

Честно признаюсь, сначала я хотела не её здесь выкладывать. Сначала хотела брать формулу попрямолинейней, пожёстче. Что-то типа: «Арбайтен. Арбайтен и загребайтейн с того, что себе наарбайтен...» Ну, просто потому, что многие писали это слово: «Работа.» А, значит, хотели именно работать и зарабатывать на работе. Но Эм сказал: «Sana! Eep! Zieh die Bremse! Год Жены. Тормози.»

Год Жены. Да. Конечно. Об этом я тоже забыла. Хорошо, что Эм мне напомнил-таки. И я таки вспомнила, да, и поэтому формулу про работу в поту и заработки на работе такой я откладываю минимум на год. А сегодня — более соответствующая Году Жены

SADEEĒSTRAULEEB NAURMAN

Она тоже про работу и деньги. Но — гибче, мягче, она легче подстраивается под потребности и возможности конкретного человека, и она поливариантней, так скажем. ( . . . )

Тут с Тори случайно тронули тему цветов и того, что можно вложить — символически и магически — в изображения цветочков или в живые цветы, посаженные, преподнесённые или на теле написанные.

Вроде бы не самая актуальная и серьёзная тема. Но. Но встречала же я удивляющихся. Удивляющихся тому, что на постельном белье в маковое поле алеющее получается только спать хорошо, а с любовником не получается. Удивляющихся тому, что на длинную скромную юбку, расшитую тюльпанами желтыми, проходящие мимо мужчины реагируют взглядами более откровенными, чем на любую другую, даже самую минимальную.

Поэтому — раз уж тему затронули и я не поленилась и полезна в Марнат посмотреть про цветы аки floreesreestavr — перепишу сюда то, что вспомнила и что под рукою было. ( . . . )

На днях одна милая девушка пожаловалась, что сын её в доме её где-то часы потерял свои и, что, всей семьёй обыскивая жилище, найти потерю уже три дня как не могут, увы. И попросила формулу.

Я тут же сбацала небольшую. Из тех, которые даже названий своих не имеют, а называются общим словом Verkreter. Потеряшки. Потерьки.

Формула была на часы у которых есть стрелки и механизм, стрелки эти вертящий. Формула помогла. Уже буквально через пару часов после того, как закорюки написали и использовали по инструкции, я наблюдала в личке фейсбука фото пропажи-находки.

Поэтому — вдохновлённая — я сегодня на родительское собрание в антониныну школу взяла с собой рабочую тетрадь и несколько ручек. Чтоб не убивать время зря, выслушивая бла бла бла завуча и отчёты комитета родительского, а попробовать убить с пользой время и наваять ещё несколько формул для посеянных мелкий вещей. ( . . . )

Совсем плохо мне стало к вечеру. Я варюсь в Эм и не совсем понимаю — кому из нас двоих нехорошо так сейчас.

Сидела, расписывала расклад, не трогала никого. И вдруг начала проваливаться в бессознательное состояние. Холодный пот на верхней губе, холодок у висках, холод в пальцах обеих рук, гул в ушах и перед глазами вращающиеся жернова. Попыталась сосредоточиться, не сразу смогла вспомнить, что это называется «обморок». Из памяти зачем-то всплывало более сложное «вазовагальное синкопе» и хотелось заплакать от утраты привычной простоты слов в голове.

Тут вмешался Эм. Он сказал: «А ну ляг давай на диван и подумай о чём-то простом, о чём способна подумать...» «О чём?» - Спросила я. Эм посмотрел на виноград, который вчера припёр Тим, и сказал: «О винограде вот хоть...» Я сначала хотела засмеяться и ответить что-то вроде: «Тоже мне, остолоп, придумал же такое сказать — простое — про виноград!» Но на смех у меня уже не хватило сил. Поэтому я улеглась поверх покрывала и изо всех сил стала думать

о Винограде.

Ага. Виноград — чудесная штука. Нет, правда. Тим вот всё подтвердит. Он принёс два пакета вчера хворающему товарищу Эм. Золотого и чёрного. Вымыл. Выложил на тарелки. И сказал: «Если ты не можешь жрать потому, что горло обложено, то хоть смотри на виноград. Он красивый. И пахнет... И, между прочим, пахнет он гораздо лучше, чем ты сейчас...» ( . . . )