квітуче і гірке

Я разів мільйон вже казала і ще раз скажу, що Змія можна прямо таки брати й обожнювати лише за вміння пояснити на пальцях ті речі, які важко пояснювати іншим будь-яким способом.

Після позавчорашньої ескапади досі не відійшов. А вранці лежав, розмазаний шаром тонким, зі страшною мігренню і з серцем у горлі. Й намагається пояснити сестрі – чому йому фізично боляче.

Чому взагалі болить тим людям, Сила яких розрахована на всіх людей в людстві, але душа до всіх не лежить і якихось людей, чи навіть цілі народи вони не підтримують і насмілюються заявити про це – іноді навіть цим, неулюбленим людям, в обличчя й уголос. ( . . . )

Ось зараз кількість ірі наближається до першої сотні тисяч душ здорових й живих. Тих, хто був до того, як я народилась і тих, хто при мені народився, залишилось тисяч шість з половиною. Всі інші – новенькі. Ті, які були кровними родичами якимись отим, початковим, моїм, і прийшли на місце отих, моїх, початкових, які загинули раніше своїх строків, від нещасних випадків, вбивств, аварій, або тут чи там, в Ізраїлі, на війні.

Але мова не про старих, не про моїх, початкових. А про іріранів нових. Про тих, які приходять з двадцять другого січня дві тисячі чотирнадцятого року. Про тих, які зараз прийшли.



З цих новеньких десь близько третини – за відчуттями моїми – читає Марнат досить легко. Я це відчуваю і знаю про це, коли вони в Книгу заходять, знайшовши її в себе в крові. Але, звісно, немає статистики. Є лише сайти з фанфіками, а ще є Пінтрест. ( . . . )

Сьогодні знову рекламою Інстаграму винесло чиюсь фоточку, приправлену роздумом про Божий Дар та про товари, які можна купити за гроші.

І от я знову тут, у дві тисячі дев'ятому році, на старті магічної своєї е-ее-е ну хай буде кар’єри у якості магині для всіх, а не лише для срібних у якості Корве. І знову нию. Тільки тепер вже не Оліверу. А сіру Т.Вудлі. Розповідаю йому, що от магія – це єдина робота, де людина може до тебе прийти і сказати, щоби ти їй безплатно зробив з поганого добре.

Кажу: «Розумієш, тепер люди цього вже не роблять. А раніше було. Поворожіть мені, будь ласка, ви ж можете. Або зробіть мені отаку формулу, щоб і заміж, і гроші. Що значить не можете? Ви маєте!! Ви ж Обдарована!!!»

І сір Т.Вудлі такий: «Ее-е... З цього місця з подробицями. Які аргументи наводяться?» І я така: «Ну, які… Зазвичай відьмам кажуть, що ось Боженька дав вам Дар і ви маєте робити людям добро безкоштовно. Інакше Боженька ваш Дар відбере...» І Т.Вудлі такий: «Ти серйозно?» ( . . . )

Почалося все з розмови про те, чи дійсно сови у «Гаррі Поттері» просто в лапах послання і навіть посилки носили, чи – скоріше за все – щоб мама Мелфоя могла передати йому два фунти шоколаду до школи – до їх лап мали були прив'язані якісь капсули, при тому ще й зачаровані на полегшення і розширення. Дійшло до гугля, енциклопедій і приятелевих дідусів.

Тобто, Змій – о третій ночі – сидить весь зарившись в словниках й у гуглі, й паралельно до того ж пише листа шкільному товаришу, дід у якого історик і видав колись накладом в 50 примірників книгу про німецьких поштових голубів, яких використовували під час Першої Світової.

І я така – обережно: «Знаєш, Вудлі, я ціную твою залученість у мій фанфік, але мене трішки тривожить твій факт, що ти можеш витратити дві години свого часу і потурбувати чийогось діда задля якогось дурнуватого терміну, який згадати у тексті фанфіку мені можливо ніколи й не знадобиться...» ( . . . )

Коли у мене мігрень – я пари слів зв'язати не здатна (Це добре відслідковується, наприклад, тут, по постам в Дрім, або по шматкам мого фанфіку. Де зразу видно, що – велика перерва між текстами – це ті дні, коли мене діставала мігрень).

Але коли мене попускає з головою – мене починає нести. Слів стає забагато, думки, до того затримані й стримана, які тижнями товклися у голові, ломляться всі на вихід.

От сіла сьогодні, наприклад, дописували лист в Марафон про Сон. Й накатала в нього дві сторінки про те, чим відрізняються справжні віщі сни від несправжніх.

Спойлер: справжні завжди символічні. Тобто, Світ вам показує Символами щось таке, про що ви не знаєте ще і знати не можете. Щось, про що ви не думали і ні з ким не говорили. Ну, наприклад, живу рибу снить жінці, яка завагітніє лише за місяці, а зараз навіть не подумала би думати про вагітність, бо не тільки не задумувалась про дітей, а й не має поки що того, з ким можна дітей завести. ( . . . )

Таке іноді стається. Він ціпеніє й мені доводиться силою розгинати його пальці, змушувати його рухатися, дихати, говорити. Віддавати накази. «Сядь. Візьми виделку. Скажи йому що ти радий чути, що його книжка потрапила в список «The 50 best paperbacks of 2024». Посміхнися. Вибачься. Встань. Йди до туалету. Зайди в останню кабінку. Замкнися. Зіприся обома руками на стінку. Розтисни кулаки. Відчуй холодну плитку під долонями. Тримай руки. Тримай. Тримай доти, доки вони не переймуть холод стіни. Опусти одну руку. Розстібни пасок…»

Я не знаю, хто добрим людям розповів, що всім-всім подобається, коли їх хвалять і що треба обов’язково хвалити всіх, кому хочеться зробити приємно, але. ( . . . )

От варто було розпочатись нарешті Року Вчителя, як купа наших розмов почала раптом крутитись навколо навчання. От наприклад, хтось днями згадав що в житті кожної людини має бути обов’язковий – з магічної точки зору, угу – для становлення її особистості – хоч один епізод неочікуваного розчарування Учня у якомусь із Вчителів.

Вчитель не обов’язково має бути прям от шкільним викладачем, це може бути просто старша людина, яка до тих пір мала в дитини неабиякий авторитет.

Але. Маги (нашої магічної традиції, прости, Змій, прости) вважають, що пройти через це мають всі. Бо якщо ти не розчарувався хоч раз у людині, слово якої ловив – ти невидимий для тих Сил в Світі, які відповідають за Творчість, й ти можеш лише наслідувати й виконувати кимось написану роль.



І от тут ми всі сиділи, ділилися. Хто з вчителів і коли кого з нас розчарував був настільки, що в нас сигнальна лампочка загорілася у тому місці нашої голови де формувався світогляд. ( . . . )

Я прокидаюся о сьомій ранку вже тиждень, бо в когось будильник виставлений на п’яту годину і цей хтось не встигає вимкнути годинник у ту мить, коли будильник спрацьовує і віддається вібрацією у лівій руці.

Я прокидаюся. Встаю. Сідаю за стіл й роблю щось не надто потрібне (наприклад, пишу пости Теургію й Тавматургію), відчуваючи струмінь лондонської води, який ллється з лійки душу на голу спину, смакуючи лондонську каву, хапаючи ротом лондонське повітря на ранковій пробіжці. Потім, коли хтось у Лондоні їде нарешті на роботу (й починає робити щось, можливо, дійсно потрібне), я знову лягаю і знову сплю. Потім прокидаюся і якийсь час лежу, намагаючись зрозуміти – де я у цей момент, дивлячись на денне світло, слухаючи розмови чи відчуваючи пальцями легкий спротив м’якої білої клавіатури.



В ту хвилину, коли я виринаю вдруге за ранок зі сну, у мене нарешті вмикається Базальтовий Перекладач В Голові. І от я лежу, нарешті остаточно прокинувшись, і втикаю у телефон. А Змій – десь на роботі, але скоріше в курилці – говорить щось комусь, говорить, затягується і говорить. ( . . . )

Час від часу зі Змієм ми читаємо фанфіки Драррі. Чужі. І англійською. Ну, ок. Або так. Час від часу – Змій читає мені. Зазвичай він це робить коли в нього є в роботі перерва, а в мене якась рутина типу роздумів над складанням Формули, або малювання для листів марафонцям Графем.

Фанфіки ці шукає для нас його помічниця. За заданими параметрами. Й параметри дуже чіткі. А якщо їх окреслювати, то фанфік може бути будь чим, аби лише Драррі і – ось це головне – аби в ньому були якісь магічні дії з сюжетом.

Тобто, це може бути і порно, але там поміж сценами (які зазвичай Змій читає як прогноз погоди чи якийсь довідник, бо ці сцени у більшості авторів одноманітні й нудні) повинні бути ритуали якісь шлюбні чи захисні, робота з кулями передбачень, робота з пам'яттю та ілюзіями, опис проклять і антипроклять, артефакти, алхімія, зілляваріння і всяке таке. ( . . . )

Ну, що ж… Знов прокинулися на Ліб астрологи з тих, які дивляться на зірки, потім дивляться в календарі, а затим заявляють: «Ну, ось, це відбулось…»

Тепер в нас, здається, настала дата чергового – тепер остаточного входу в Водолієву Еру. Бо астрологи з Ліберо кажуть, що 19-го Листопада 2024-го року нарешті щось відбулось, що змушує їх вважати, що тепер уже офіційно ми в Ері, яку нам обіцяли Леві Х. Доулінг та Марко Леві.

Звісно, ті, хто цю тему в Марнат мусолить з раннього Середньовіччя, зітхають, але не здивовані. Бо у них орієнтація не на планети у Космосі, а на передбачені колись події. Вони на пам’ять можуть зацитувати усі оті: «Залишиться один лише Корве, який буде для всіх срібних Вузлом…» ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Що ж. Весілля. Тобто, останній, четвертий, триместр Року Чоловіка. Декада номер один. І другий тиждень. Тиждень лише почався, але вже може вважатися тижнем трішки скаженим. Дурним. З бурлінням різноманітних говен у сферах навколомагічних.

Почалося все з того, що позавчора у фейсбучну приватку мого чоловіка написала одна з його не надто йому знайомих френдес, яка попросила грошей на те, щоб заплатити якійсь «світлій людині» за «енергетичну підтримку». У борг попросила.

А коли він у мене спитав: «Ну, й шо?» – я сказала: «В жодному разі не в борг. Хочеш дати грошей – просто подаруй. Хоча б те, що на монокартці лежить.» І як я розумію, Олесь вчора так і зробив.

А вчора «світлу людину» рознесло по фейсбуку дрібними бризками вже. Десятками постів й перепостів ось цього посту десятками різних людей. Й подробиці, що спливли, здаються мені неймовірними. Ще більш неймовірним виглядає той факт, що це все тяглося роками і на очах у купи близьких тих жінок, на горі чиєму наживалася «світла людина». Але розверзилося лише тоді, коли кинув з картки грошей Олесь.

Я вже і не згадаю, коли в останній раз «подаруй» спрацювало так швидко. Але це, мабуть, усі ми вже стільки Сили Впливу надрочили на тих, хто використовує для наживи біди військових і їх родин, що тут затримки чекати не варто було. ( . . . )

Мабуть, я в цьому маю побачити знак, бо за кілька днів Костянтину виповниться одинадцять, а саме в цьому віці у іріранів починається і закінчується остаточне встановлення всіх зв’язків з тією Силою, яка за ними встає. В цьому віці приходить до нас усвідомлення свого місця серед таких самих людей, як і ми, людей зі сріблом в крові.

Так от. Подивилась тут я на декого і написала в фейсбуці пост про те, що я якось постійно випускаю із виду і треба час від часу нагадувати – насамперед, звісно, собі – що, хоч я всіх і люблю, у мене є люди срібні яких я недолюблюю до ее-е 100 відсотків. Й причина моїх антипатій до деяких ее-е публічних людей – бізнесменів, акторів, політиків – іноді буває банальна. Я недолюблюю тих, які – майже завжди несвідомо – користуються силами Сили, яка за ними – часто випадково – встала колись, але при цьому вважають, що це вони самі такі розумні, талановиті, удачливі й сильні, круті чуваки. І що справа навіть не в неповазі до Сили. А в тому, що дожити років до 40-ка і не віддуплити, що за тобою є якась Сила – це на мій погляд не ок для будь-якої людини, яка ее-е-еее ну хай буде надихає прикладом своєї ну скажімо кар’єри багатьох інших людей.

Написала це і тему закрила. Аж тут подруга у приватці спитала: «Я ти як зрозуміла?» І оттут я раптом згадала історію і подумала, що не згадувала її в подробицях більше тридцяти п’яти років.

Ну, і коли вже згадала завдяки питанню подруги – то й подумала: «Чим не знак? Чим не символ? Чим не натяк природи до Костянтинового Дня народження?»

А раз так – то напишу. Хоча і незручно трохи згадувати про таке.

Мій батько, який був срібним, помер, коли мені не було і двох років. Після його смерті мама моя не справлялась з усім, що навалилось на неї й мене здали маминій бабусі – моїй прабабусі Стефанії, яка жила у селі Приморське Василівського тоді району.

Ліричний відступ. Колись ще хтось має запитанням якимсь мене надихнути розповісти, що спочатку я була – тут всі мають здивуватися – практично україномовна з вкрапленням іспанських слів, бо глядів мене прадід і він вже говорити учив, а – як це не дивно – якщо від’їхати від Запоріжжя, то не такі вже й російськомовні Українські Південь та Схід, тож – завдяки Івану Єрмолайовичу Тарану говорила я українською, а жінка його Стефанія Хуарда (в дівоцтві) навчила мене що сусід – сапатеро, бо ремонтує чоботи, а в грудях у її сестри Ісабель болить коразон. Російську я почала вчити лише у дитсадку, коли мене повернули в майже 5 моїх років, бо треба було соціалізуватися і готуватись до школи. І вчила я її, бо там виховательки мене тупо не розуміли і питали у моєї мами: «А что ето ваша дєвочка говоріт? Вот сєгодня сказала Сєрьоже не займай мене, бо зараз я тебе як жарну прям по пиці!» (Дяка, прадід, який до мене доніс, що треба казати недоумкуватим халамидникам, сі). ( . . . )

Колись я дала собі обіцянку не зачіпати ее-е колег своїх (за виключенням лише тих, які свідомо підміняють Магією Медицину, обіцяють вилікувати те, що лікувати мають лише лікарі, й цим забирають в людини час, життя, а іноді і останню надію).

Тому не скажу, що мене насправді зачіпає хоч якось те, про що далі тут напишу. Скажу, що це не більше, ніж спостереження. Й скажу, що скоріше все, про що напишу, дивує мене. Дивує, коли я дивлюсь на деяких своїх ее-е-е колег, які себе рекламують.

Які рекламують себе одночасно як Тарологів, Магістрів кількох Орденів, знавців Некромантії, Хаосу і Трасології, які кажуть, що можуть навести Приворот, зняти кимось Пороблене і при цьому отримують силу від Магії Кревних, знають секрети сільських заговорів від своїх прабабів та розбираються в Маасе Берешіт і роботах Келлі та Кроулі.



Ні, я правда їм вірю. І я в захваті. Бо я дивлюся на цих людей, які молодші за мене на двадцять, а то і всі тридцять років, і які так багато вже встигли. Не те, що я. Не те, що всі ті, хто колупається все життя в чимсь однім, щоб сказати за сорок років: «Моя спеціалізація Магія Крові, а Віщування на Рунах й Викачування Яйцем я зовсім не вмію…» ( . . . )

Коли я в травні сіла писати лист в Марафон про те, як зібрати себе до купки, коли почуваєшся розчавленим і розбитим – я знову почала частину з теорією з того, що Магія не лікує, а лише шукає шляхи на Життєвому Дереві, які допомагають найкраще лікування знайти. Я написала тоді, що якщо ця розбитість і апатія у людини – не просто від стресу та втоми, а є симптомом депресії – людині треба до Медицини.

Тож так. Хай я виглядатиму страшенно нудною і хай зруйную чиїсь ілюзії стосовно того, що Магія це вжж-жух, помах паличкою і всі зразу здорові – я повторюся іще і повторюватиму знову і знову.



В нашій магічній традиції ці сфери – Магія й Медицина – розділені чітко. І вважається, що Магією можна підтримувати здоров’я. Тобто, Магією можна знімати втому і стрес, які послаблюють імунітет, можна, навпаки, посилювати імунітет й так захищати себе і близьких від негативного впливу цивілізації, яка нагинає у великих містах екологію, можна спробувати протистояти заразі якійсь, яка пре епідемією, можна Магією намагатися обійти різноманітні Випадки, як то купівля яєць з сальмонелою або падіння зі сходів, ну і можна з допомогою Магії знайти варіанти для кращого лікування, бо Варіанти – це те, що є на гілках Життєвих Дерев й іноді навіть від Вибору дати операції, або анестезіолога залежить чи буде результат позитивним. ( . . . )

Сьогодні буде один з тих постів, які б я не написала, якби мене до цього не підштовхнули. Не доштовхали. Якби мене до цього не довели.

Почалось все з того, що я люблю слово «нарід». Ніжно. Усім моїм серцем. І я написала його на фейсбуці в пості. А в коменти прийшла людина і почала мені розповідати, що використовувати слово «нарід» замість слова «народ» може лише справжня скотина. І жоден мій аргумент – про те, що слово питомо українське, що його використовували Улас Самчук, кардинал Гузар і українські націоналісти у марші своїм – до людини чомусь не дійшов. Тож людину я – після того, як вона перейшла на особистості й намагалась зачепити мене і мою френдесу – просто забанила. А потім вирішила написати таки трохи про цю літеру І.

Колись давно я писала про українську Ї як про частину Рубару. Й там розповідала, що Ї, І та, наприклад, латинська Z – це літери ті, які в магічних текстах всі срібні намагаються сьомою дорогою завжди обійти.



Скажімо, у слові LIBERO І замінюється на пару ЕЕ й отримуємо слово LEEBERO. А замість тієї ж Z навіть в назві нашої мови ми пишемо S й на виході RUBAR ZABIR перетворюється на RUBAR SABEER. Голова пам’ятає, що SABEER читається як «забір». Але то голова. Ес і дві і, один пишемо три на умі… ( . . . )

Змій – десь високо в небі – сидить у літаку й читає якусь популярну дурню на тему магічності жіночого тіла. Читає мовчки двадцять хвилин. Зітхає тихо, майже нечутно, кожні дві або три. Нарешті не витримує і видихає повітря зі словами: «Господи, дай нам дожити до тих благословенних часів, коли люди зрозуміють, що народжувати нащадків – то побут, і перестануть писати, що магія жіноча залежить від такої фігні як фертильність...»

Весь кібуц відривається від своїх справ, щоб спитати: «Ти збираєшся прожити ще років двісті?» «Триста?» «П'ятсот?» «До другого пришестя?!» «Завжди?!!»

Змій знімає окуляри і кладе їх на стіл відкидний, потім кидає чтиво в той кошик, з якого він його витяг, накриває руками лице і говорить: «Заткніться.» Хтось тягнеться, щоб погладити його по голові зі словами: «Ну, не плач, майнелібе, обіцяю, ти доживеш.» Хтось додає: «Ага, якщо кинеш курити і слідкуватимеш за рівнем холестерину в крові…»



Змій щось бухтить у долоні про те, що якщо ми його так дражнитимемо, то зі всього кібуцу хоч до чогось доживе тільки він, а жоден з нас не доживе, бо він нас усіх покидає в річку в мішках з-під картоплі. Хтось сміється. Я кажу: «Тобі не варто читати все те, що люди залишають в орендованому літаку в якості розважальної літератури для вбивання часу. Ти розчаровуєшся і перестаєш любити людей.» ( . . . )

Вечором як майже завжди ми йшли саме туди, куди прилетіла ракета. Не дійшли метрів сто, запізнились хвилини на три. Бо змінили свої плани вже вийшовши з дому. Бо спочатку збиралися зайти в чорний АТБ, а потім провести ритуал на День Ложки й Лопати, а дорогою передумали і спочатку ритуал провели.

Тож тепер нашу ритуальну ложку-лопату можна вважати не просто ритуальною, а трішки щасливою навіть. Або ні. Або так. Або можливо й мабуть.



Бо насправді це дивне відчуття, бачити, як вибухом знесло дах з церкви Петра і Павла, де отець Василь хрестив колись обох твоїх дітей і знати, що церква – це лише будівля, але якщо зруйнована вона, то не може бути такого, щоби те, що її зруйнувало, при цьому не поранило і не вбило людей. ( . . . )

Одні й ті самі люди спочатку: «О-оо бідолашечки Корве погано переносять війну яка зачіпає їх особисто, яка у їх країні, яка забирає людей, яких вони знають, яких вони торкались колись. От хоча б знадайте про Германа, який поїхав кукухою і став серцем нацизму, або пам’ятайте про Федеріко, якому його друзі з іншого боку громадянського протистояння сказали, що може бути погано на півдні й радили залишатись в Мадриді, а він не послухав й спеціально поїхав на південь і дав себе вбити, бо вважав себе не здатним витримати ще і війну. І нам треба берегти те що маємо. Піклуватись про нашого Корве.» І иут же: «Ну, і для чого їй Змій? Чого він треться біля неї? Чи немає тут признаків узурпації влади якихось?»

І я така сиджу, виколупуючи з пластинки останню пігулку наратріптану і думаю про те, як можна пояснити цей стан отримання болю від іншої людини і чому так боляче знати, що болить комусь, кого ти знаєш по імені, знаєш в лице, чийого тіла торкався колись.

Біль – це не посилка, не бандероль запакована там, переслана в моє тіло і тут розпакована.

Біль – це ванна, у яку лягаєш всім тілом, занурююся з головою. Своїм тілом у тіло, яке десь болить.

І це не одноразова акція від кожної людини. Є люди, в яких я занурена роками. Є люди, які повертаються з рецидивами, новими пораненнями, або черговими операціями й післяопераційним періодом. Є люди, які болять тим, що від них вже відрізали. Є люди, які лише уявляють свій біль. І всі вони тут.

Тож. Змій тут для того. Мабуть.