квітуче і гірке

Вони – ці Подвійні Стандарти – одна з моїх улюблених тем. Ні, не етичних. Магічних. Я люблю Подвійні Стандарти хоча би просто тому, що вони дотичні до теми найулюбленішої – до Правила Не Брехати Собі.

Вчора сталось щось дивне. Твітер, що офіційно ведеться від імені Петра Порошенка запостив привітання товаришу Сі. І – окрім того, що сам факт того, що запощено було щось таке – було ще кілька моментів, які ее-е ну скажімо здивували. По-перше, зазвичай такі пости постяться у всіх соцмережах, а тут це зробив твітер, але люди, що займаються соцмережами від імені Порошенка, не продублювали цього в фейсбук (Так, я шукала в фейсбуці, бо в твітер давно не ходжу). По-друге, не зрозуміло було, чи не двозначний сенс мав би нести пост, адресований у Китай, й розміщений в мережі, яка не всім у цій країні доступна, як нагадав мені Змій (Це був натяк на що? На те, що комуністи не рівні у тому, що дозволити можуть собі?).

Але насправді не це мене здивувало. Здивувала реакція українців. Перепопердолило всіх. Здійняли такий крик, ніби це не якийсь твіт з поздоровленням прохідним, а пропозиція до Росії передати їй Крим (Так, мене ще не попустило від хитродупості Ермопардорійця, угу.)

А ще дуже здивував один френд (сподіваюсь, він не відфрендив мене ще і не забанив, та не став френдом колишнім). Він прийшов до мене у месенджер і почав говорити про те, що мені не варто писати про такі речі, як дипломатія та дипломатичний же ж етикет, бо Порошенко на те все учився і краще мене знає, як треба...

Та прикол в тому, що цей самий френд кілька місяців тому у цій самій приватці розказував, що мій чоловік, який захищає посла (на той час) України в Німеччині вапщє-і-взагалі не правий, бо Мельник поганий спец...

І оттут мене понесло. І я написала на сторінці своїй фейсбучній текст приблизно про те, що я всіх френдів дуже люблю, але я також люблю усі оці Подвійні Стандарти. Завжди чіпляюсь за них. ( . . . )

Спочатку ця історія була постом у фейсбуці. Але я сховала там її від людей, бо дехто з – колишніх, на жаль – вже френдів прийшли в коменти мені розповідати, що бачить в ній щось своє, якийсь проступок гнилий.

А я бачу в цій історії інше. В ній – увесь він. В ній – уся та людина, про яку я знаю усе. Ну. Так склалося історично, що є на Світі людина, про яку я знаю усе.

Тобто, я про багатьох іріранів знаю якісь речі, які знати не повинна, але тут винятковий випадок – я знаю дійсно усе, що про себе знає людина, що вона пам'ятає про себе. ( . . . )

Сьогодні Ем – задля якихось моментів в роботі над книжкою, здається – проводив у колі опитування. Запитував у кожного з нас – з якою історією з життя усі інші асоціюються настільки, що іншу людину в цій ситуації уявити просто неможливо.

Про самого Ем згадали історію з дівчиною, яку він відвіз в Вуперталь. Про Змія, звісно, дурнувату історію зі жвачкою на пляжі.

А про мене всі думали-думали, а потім хтось сказав: «Ну, власне, навіщо далеко в минуле зазирати? Ти ж ось, наприклад, уся в тій історії, яка сталась сьогодні, коли ти подругу провела додому і по оптикам потім пішла...»

Тож. Розповідаю історію.

Я провела подругу і вирішила прогулятися містом. Ну, і дорогою зайти в першу-ліпшу оптику і купити потрібне мені.



Я зайшла в першу-ліпшу. В оптиці тій дві продавчині та охоронець у цей час обслуговували попереднього клієнта. Крутилися навколо нього всі троє, пропонували то пакорабан, то армані, розповідали про різні принади тих чи інших сонцезахисних окулярів. ( . . . )

Щоб Майбутнє прийшло хтось має підготувати для нього місце. Плацдарм. Той шматок Сучасності нашої, по якому Майбутнє буде йти, бігти, розганятися поступово.

Це коли ми всі знаємо – яке буде Майбутнє.

Коли ми всі читали Марнат і знаємо, що Майбутнє, новий крок людства по спіралі угору – це повернення Магії. Ну, умовно, угу.

Бо Анхмар так же ж і написав: «Вона повернеться і стане частиною повсякдення кожного живого, кожного хто народиться, бо буде зачатий...»

Але також він написав, що більшість людей не помітить приходу Магії, бо вона прийде не так, як приходить дощ, а так, як приходить ріка. Приход дощу ми помічаємо зразу, коли накрапати починає згори. ( . . . )

Дивовижний День народження. Всього дивовижного навіть не перерахую, якщо рахувати візьмусь.

Ліб рубився Квадра на Квадру, бо завтра День Заснування Єрусалимського Царства, а значить – напівофіційний – день Злиття Стихій, а значить – ті, у кого є Квадра своя, можуть святкувати, угу.

І от раптом хтось виявив – бо Змій спитав щось технічне – що ми тут міжсобойчиком милим також дуже часто запускаємо якісь ритуали квадратом, як Вершники справжні.



Мамамія, що почалось! Крик: «Ніхто не сміє брати в Квадру Корве, бо Корве – для всіх і не може бути частиною чогось, віддільного від Сімейства!!» ( . . . )

Весь Закон Материнської Крові, до речі, написаний не за принципом тим, за яким пишуть закони. Не з параграфів. Не з пунктів й підпунктів. Він нагадує лист. Звичайнісінький лист.

Бо починається з фрази: «Ми бажаємо тобі, Юліє, процвітання, а також дітям твоїм і дітям дітей тих, що народились від тебе, і хочемо розповісти…»

Всюди Юлія. «Юлія, бачиш…» «Ми подивилися, Юліє…» «І, можливо, тебе, Юліє, вразить в саме серце той факт…»



І всюди ми. «Ми перевірили…» «Рахували ми десятками й сотнями…» «Ми кожному одне ім’я нарекли, а інше ім’я записали…» ( . . . )

Другу добу на Ліб висить чергове П'яне Опитування. Це один з тих дивних дописів, що з’являються на свята якісь, в дні, коли люди заливаються зазвичай алкоголем. Один з тих дописів, у яких є цікавість і провокація, де питають про щось таке, про що зазвичай не питають. І де – люди, що перебрали вина, джину та коньяку – відповідають так щиро, як зазвичай би не стали.

Наразі питання не таке, як завжди. Не про девіації сексуальні. Не про крадіжки в крамницях. Не про те навіть, хто до якого віку вірив у Санта Клауса і сцявся у ліжко.



Наразі відповідають на питання від Тобіаса. Він питає: «А, скажіть, хто готовий зізнатися прилюдно у тому, що срібний, що використовує магію і знається на всьому тому, що Сана там, у своєму ЖЖ і в фейсбуці бере і на люди пре?» ( . . . )

Згадала кілька разів поспіль допис про Таргам, багатошаровість імені. Згадала не просто так, а в контексті дивного людського бажання змусити когось називатися не так, як зручно не йому, а так, щоб було зручно людям оточуючим.

Згадала, бо постійно чіпляюсь за це – як за гачок, як за намагання, на перший погляд невинне, вже при першій зустрічі, при знайомстві – хапатися за контроль над чиїмось життям.

«Добрий день, мене звати Тімоті Вудлі, і я хотів би свій столик на трьох...» «Ой, а хіба вас дійсно Тімоті звати? Це хіба ваше справжнє ім'я?»



«Хелло, я Сана. Я думаю…» «Сана це ж скорочено, так? А повне ім'я яке в тебе? Як ти Анну скоротила до Сани? І навіщо скорочувати, якщо в обох іменах по чотири букви?!» ( . . . )

Дивний вечір був у того дня, що літо собою закрив. Дуже дивний вечір напрочуд дивного дня, тридцять першого серпня.

Бо варто було мені про знаки згадати, як Ем через кілька годин вщент розбив свій телефон, впустивши його вниз у атріум якогось торгового центру.

Сперся на перила, пишучи мені смс, не втримав апарату у пальцях, впустив, поспостерігав, як він стрімко падає з другого на перший поверх, і, звісно, побачив у цьому поганий знак однозначний. Бо телефон був важливий. Бо той телефон був парним телефоном до телефону чоловіка мого. ( . . . )

Остання декада серпня і дві перші декади вересня - настільки жіночі, що прямо аж сочаться. Стікають соком. Теплим, солодким й червоним.

Тут кінець літа осені початок. Там десь кінець зими. Елелема рахує на пальцях. Говорить: «Від будь якого Нового року – вагітність. Сім місяців. Дев’ять.» Її чоловік морщить лоб. Не зразу розуміє. Дивиться на свої руки. Загинає пальці: «А-ааа-а. Так. Ти права, авжеж.»

Я намагаюся Змію пояснити українське слово серпанок. Відволікаюсь на мить. Вслухаюся в іншу розмову. Дивлюся на пальці. Клацаю навіть пальцями. Кажу: «Ну, cloud cover, чи mist. Ні. Це хуйня. Бо це особливий туман. Як тканина. Як тоненька тканина напівпрозора, якою накрили усе.» «Ясно.» - Киває Змій. Але я розумію, що ясно йому не тому, що я добре все пояснила, а тому, що він заліз в мою голову і образ перехопив.



Знову киває, підтверджуючи: «Ясно. Що Ем?» «А що Ем?» - Я відчуваю роздратування. – «Копирсаєшся в моїй голові! Бачиш про Ем! А потім ще перепитуєш! Нахабству межа є?!» «Так що Ем?» - Ігнорує моє запитання. Сміється. Майже ствердно питає: «Ревнує Ем?» ( . . . )

Ем летить у Лондон. По роботі, не до Змія, звичайно. Але Лось, який – майже як коханка стара – ревнує Ем до роботи, до розваг і до всіх нових друзів, не витримує і питає таки: «Ну, що, як ти збираєшся витрачати там, час вільний від твоєї роботи? А з Т.В. зустрічатись збираєтеся, поки у Лондоні будеш?» Ем огризається: «Так, Лосе, так. Дякую, що нагадав, зараз напишу йому, щоб не забув купити презервативів.»

Лось, почувши це, рже, здається, що навіть з полегшенням, бо знає Ем занадто добре і знає, що жарти такі – не про зраду йому, а про те, що він таки заєбався. Я теж регочу. Регоче і Змій, який відповідь Ем, мабуть, зловив також.

І лиш царство Ем, яке гумору свого короля не розуміє ніколи, напружується злегка. Мить стоїть стовпом золотим, прикидаючи, настільки сумісні Секс з Жертвоприношенням, а Жертви із Насолодою.



Потім проходить мить. Таморердор попускає і я відчуваю момент, коли Сила немов опадає зі словами: «Аа-а. Він просто пожартував так… Це просто жарт. Розумію.» ( . . . )

Це прекрасно. Просто прекрасно. Кілька тижнів тому на Ліб з’явився новенький. Не після загального голосування з’явився, а за правилом «Запрошення Старигана + 2». Ну, тобто, це був той нечастий випадок, коли опитування – чи хочемо ми бачити на форумі цю конкретну людину – не проводилось зовсім, а просто один із адмінів видав чуваку три інвайта – для нього і два про запас.

Новенький, він же ж Т.В., дуже швидко освоївся, встряв у пару срачів і – коли йому у занадто гарячому і неприємному (на мій погляд) срачі – знадобилась підтримка – привів по «запасному» інвайту друга свого.

В дискусії вони двоє задавили з десяток недоумків магічних. Але наступного ранку друга того інший адмін викинув з Ліб. З формулюванням: «Він не маг, йому тут робити нічого…» ( . . . )

Кожен новенький в Лі, прийшовши і навкруги роздивившись, зазвичай - рано чи пізно - питає: «А чому тут немає от тієї людини? І тієї також?!»

Найчастіше питають таке про мого чоловіка. Так, прямо так і питають: «А де тут чоловік Сани? Чого тут його немає?»

Зазвичай після питання цього Ческо починає бомбити. Дико. Страшно. Величезними текстами. Про честь, про обіцянки і ще про обов’язки.



Останній такий перформанс на Ліберо ми всі спостерігали десь роки два тому, коли прийшов Ем і прямо у третьому своєму пості здивовано запитав: «А Олесь десь тут є? Нє? А коли буде?!» ( . . . )

Коли ти Корве – ти майже постійно в напрузі і під напругою, і ти за якийсь час, скажімо, за сорок років, досить добре навчаєшся розумітись на тому, що саме тебе напружує і чому воно струмом б’є, а іноді навіть бомбить.

Сьогодні, наприклад, я подивилась провокаційну рекламу Gillette про чоловічу токсичність так звану, і мене вдарило струмом внутрішнім. Бомбонуло мене від усвідомлення того, як легко людині прогнути власну самоповагу, коли хочеться зробити добро собі, або комусь, або і Всесвіту всенькому.

Бо, по-перше, ми визнаємо, що – як суспільство і як індивіди – ми залежні від реклами і підхоплюємо стандарти, які нам нав'язують ті великі корпорації, що продають нам якісь послуги, або споживчі товари.

По-друге, ми раді, що корпорації, які продають нам послуги і товари, починають просувати в рекламу ті принципи, стандарти і моделі поведінки, які для нас є прийнятними.

А, по-третє, це ой... Та це ж я під напругою. Та це ж моя улюблена тема. Ну, ок, друга улюблена після теми «Формулювання Бажань».

Це тема: «Чесність З Собою Насамперед». Тема, яка передбачає правило: «Якщо треба пояснювати нюанси, то – не треба нічого пояснювати...» ( . . . )

Знову продивляюся стрічку фейсбучну і знову в мене свербить у долонях і на язиці. Хочеться, дуже хочеться влізти, вступити у срач.

Хочеться через те, що там, у фейсбуці, останнім часом масами масажується і мусується тема церковної автокефалії і простигосподи християнської віри в цілому. І люди, що полюбляють йти проти течії, будь якої, ага, стали все частіше писати пости на кшталт: «Як вам, громадяни, не соромно обговорювати теми Боженьки і релігії в еру прогресу технічного і відкриттів наукових?!»



Хочеться, бо я не можу відкараскатися від картинки нав'язливої. Картинки, у якій всі ці люди, що пишуть: «Як ви можете вірити в Боженьку, містику, магію і взагалі, чуваки, як ви можете вірити в щось, що наукового підґрунтя не має, тепер, коли на дворі у нас часи науки і техніки, часи, коли космічні кораблі Ілана Маска бла бла бла аж до Марсу вже майже...» мені чомусь представляються у подобі дівчинки, яка сама, майже не дивлячись у папірці, підключила до телевізора, увімкнула й налаштувала касетний відеоплеєр. ( . . . )

Рождество вроде бы. Наступило. Пришло. И тут пока остаётся. А мы его удачно проспали на пару с Эм. Каждый в своём городе, в своём доме, в своей постели. Просыпаясь только поесть и выпить очередную таблетку.

Вечером — очередной разлив желчи у меня, после поста Кати со ссылкой на статью какой-то девы магической, що бідкається через те, що мир устроен сложно и поделен на обычных людей и на магов, вечных андердогов, угу.



Не. Я тоже люблю пожалеть себя в разных местах. Хотя в последнее время — с появлением Эм в моей жизни — жалеть себя удаётся мне всё реже и реже. Бо как только начнёшь тут оглаживать себя по голове и говорить: «Бедняжечка, никто тебя не понимает, никто тебе не сочувствует...» - так Эм и заржёт сразу же и брякнет что-то вроде: «Ну да ну да расскажи мне!» ( . . . )

Не хотела писать сегодня никакого поста. Но напишу. Уложусь, как мне кажется, в пару абзацев всего лишь. Потому, что больше мне и не нужно, чтобы сказать, что я даже не удивилась, когда Оливер мне сообщил: «Эм позвонил Маркобелло и битых четыре часа торговался с ним и слушал его рассказы про жизнь и про взгляды на жизнь. Сан, понимаю, что ты будешь зла из-за этого, но ты же догадываешься быть может, зачем Эм Марко звонил?!»

И я вроде бы понимаю, зачем Эм это сделал. Зачем Эм говорил. Зачем Эм всё это выслушивал. Зачем Эм, хоть и троллил бедняжечку, но на хер таки не послал. Я понимаю. Но.

Но мне это правда не нравится. Просто потому, что я знаю, что на самом деле это Марко звонил Эм, а не Эм звонил Марко. Просто, блин, потому, что слышала этот звонок. Потому, что — аллё, ребята! — я слышу, когда у Эм звонит его телефон. Особенно — аллё, ребята, ещё раз! — я хорошо слышу, когда Эм кто-то звонит на самсунг, а не на айфон.

С утра написала в фейсбуке пост о том, что у меня - среди черт людских с заморочками - есть любимчики некоторые. Например, я обожаю в людях определённых один момент поведения, который некоторых ээээм-мм коллег моих, магов, простите, бесит и раздражает, но на который сама я смотрю обычно сквозь пальцы. И иногда даже считаю его вполне милым, ага...

Случается он вот тогда, например, когда девушка какая-нибудь пишет мне: «Вот вы мне формулу дали две недели назад. Помните? Ну, я хотела, чтоб Вася мне позвонил. Вася мне не звонил. И вы мне формулу дали, спонукающую Васю на исходящий звонок мне. Но формула не понадобилась. Вася мне и так позвонил.» «То есть, - интересуюсь я осторожно, - вы не писали формулу, не делали ритуала, но Василий всё равно позвонил вам в ваш телефон?» «Нет, - девушка отвечает, - я формулу, конечно, писала, и самолётик делала и с моста его запускала. А через два дня Вася наяривал мне прямо в восемь утра. Но это ж не формула. Это же он сам захотел. Он же так и сказал, что это он сам захотел...» «Ну, да, ну, да... Конечно, сам, конечно, моя дорогая, он сам захотел...» - Мурлычу я. И ухожу умиляться. ( . . . )