anna_amargo | Entries tagged with т.в.

Я разів мільйон вже казала і ще раз скажу, що Змія можна прямо таки брати й обожнювати лише за вміння пояснити на пальцях ті речі, які важко пояснювати іншим будь-яким способом.

Після позавчорашньої ескапади досі не відійшов. А вранці лежав, розмазаний шаром тонким, зі страшною мігренню і з серцем у горлі. Й намагається пояснити сестрі – чому йому фізично боляче.

Чому взагалі болить тим людям, Сила яких розрахована на всіх людей в людстві, але душа до всіх не лежить і якихось людей, чи навіть цілі народи вони не підтримують і насмілюються заявити про це – іноді навіть цим, неулюбленим людям, в обличчя й уголос. ( . . . )

Іноді Олесь мені та Змію голосом лагідним зачитує з Інстаграму деякі рекламні пости. Тобто, ті чужі дописи, які йому пропонуються Інстаграмом як людині, що пише про Магію і в Магіє ее-е зацікавлена. Трішки.

Часто це пости з пропозиціями зібратись в якісь дні на якісь магічні ретрити з виготовленням свічок, плетінням вінків під афірмації та пізнанням через Нумерологію коду пробачте душі.

І коли Змій чує пости ці – він спочатку ірже, а потім голосом ще більш лагідним, ніж у Олеся, переповідає Ему всі ті пасажі про кодирування нумерологічне і зламування душ через коди.

А коли це чую я – я, по-перше, згадую розповідь Елелеми про те, як вона років 20 тому потрапила на такий «дамський шабаш» і які враження винесла із пиятики, стрибання над рядами свічок і спільної мастурбації двадцяти великосвітських леді в басейні.

А, по-друге, я б'ю себе по руках, щоб не почати писати пости про те, що вважаю подібні речі – свідомим і несвідомим – шкідництвом. Введенням людей у оману. І знущанням з Магії теж. ( . . . )

Піддивилась й підслухала вчора ввечері Зміїв один діалог, який не могла не записати собі, бо відчувала, що жалітиму, якщо та тирада з шикарною аналогією, яку видав Змій у діалозі цьому, всіма нами забудеться і в Ноосфері десь пропаде.

Бо було так. Змій – після походу в театр – сидів в якійсь забігайлівці зі своїм добрим знайомим, можна сказати із приятелем, і приятель цей побачив, як Змій написав на серветці формулу і протер нею виделку.

І спитав, чи це якийсь ритуал. А Змій відповів, що: «О, ні, Бене, це формула.» Й Бен поцікавився – як всяка нормальна людина, чим формула відрізняється від ритуалу. ( . . . )

І тут раптом дурацька історія у якості спостереження за живою природою. Бо дивно іноді усвідомлювати, що я стільки років Змія знаю, але мене все ще дивує, що його мізки працюють не так, як мої. Що у нас різні стратегії…

Починається історія з того, що у мене на ноуті майже завжди є кілька ігор. Я граю для розвантаження голови. А ще – і це головна із причин – я граю в той час, коли Змій мені читає, чи коли ми щось обговорюємо.

Ну, це щоб не сидіти тупо і не дивитися в одну точку, поки я його слухаю. Звуки гри заглушають розмови і звуки квартири, й я можу зосередитися на Змієвому голосі в моїй голові, але в іграх немає сюжету, а є лише рівні, які я маю пройти, тому грати я можу практично автоматично, на діях не зосереджуючись.

Й є серед ігор одна гра, як й більшість схожих – лімітна. Ну, тобто, така, де граєш, поки в тебе не вичерпається потрібна для проходження рівнів енергія, потім чекаєш, доки енергія знову набереться. ( . . . )

Я – як, мабуть, кожен лінгво-маг у цьому світі – завжди звертаю увагу на текст. Я бачу текст там, де інші не бачать його взагалі. Я будь-що, на чому є текст, розглядаю як магічний об'єкт. Особливо, якщо на цьому об’єкті не просто якийсь тест, а формула відома мені, або й невідома, нова, випадкова, та все ж потенційно робоча.

Сьогодні в Сільпо я побачила об’єкт саме такий. Могла б не побачити, бо цим об’єктом була пляшка вина, а я нечасто буваю в тому відділі супермаркету, де алкоголь продають. Але сьогодні вино це продавалось зі знижкою для тих, хто купує із Сільпошним застосунком, і тому стояло не там, де вина усі, а на окремій полиці.

Дві ще не продані пляшки тулились між здешевленими маринованими оливками й кукурудзяними пластівцями, на які теж знижка була. Полиця стояла на моєму шляху у молочний відділ і формула буквально кричала мені на два голоси з полиці, з кожної зеленкуватої пляшки, формула розмахувала руками, кидалась в очі. Формула була така рада, що я формулу впізнала у ній. ( . . . )

Сьогодні знову рекламою Інстаграму винесло чиюсь фоточку, приправлену роздумом про Божий Дар та про товари, які можна купити за гроші.

І от я знову тут, у дві тисячі дев'ятому році, на старті магічної своєї е-ее-е ну хай буде кар’єри у якості магині для всіх, а не лише для срібних у якості Корве. І знову нию. Тільки тепер вже не Оліверу. А сіру Т.Вудлі. Розповідаю йому, що от магія – це єдина робота, де людина може до тебе прийти і сказати, щоби ти їй безплатно зробив з поганого добре.

Кажу: «Розумієш, тепер люди цього вже не роблять. А раніше було. Поворожіть мені, будь ласка, ви ж можете. Або зробіть мені отаку формулу, щоб і заміж, і гроші. Що значить не можете? Ви маєте!! Ви ж Обдарована!!!»

І сір Т.Вудлі такий: «Ее-е... З цього місця з подробицями. Які аргументи наводяться?» І я така: «Ну, які… Зазвичай відьмам кажуть, що ось Боженька дав вам Дар і ви маєте робити людям добро безкоштовно. Інакше Боженька ваш Дар відбере...» І Т.Вудлі такий: «Ти серйозно?» ( . . . )

Якісь перейняті в Базальті звички помічаю за собою буквально зразу, як їх набуваю. Але якісь дрібні бзіки довго залишаються непоміченими, аж поки я не ловлю когось, у кого це перейняла, за тим же самим, що сама якийсь час вже роблю.

Ем, йдучи повз стіну, або їдучі на ескалаторі, відставляє трохи руку убік, щоб торкатися пучками пальців чи нігтями поверхонь які проминає.

Ферро, засинаючи, відбиває двома пальцями, середнім і вказівним, ритм, що імітує його власне серцебиття, або серцебиття тієї людини, до якої він притулився і чиє чує серце.

Змій… Від Змія купа всього. Але одна звичка бісить. Якщо він, набираючи текст, помиляється чи одруковується, він не переходить на хибно написане слово, щоб виправити свою помилку, а стирає все набране до того місця, в якому помилився і пише знову без помилок. ( . . . )

N., Змієва особиста помічниця, яку я, по-глупству своєму, досі іноді зву секретаркою, і про яку я розповідала не раз вже, як про жінку великої мудрості і такого ж терпіння, робить – завдяки вродженій навичці швидко читати і обробляти будь-який текст в голові – робить для Змія неймовірну роботу, тобто, читає все те, що він сам би не прочитав через брак ще сорока п’яти годин у добі.

Фанфіки на сайтах різних ця свята пані теж читає. І обирає в них ті, які підходять під параметри, що видав їй Змій. Там в параметрах є «Драррі обов’язкове + може бути трійця з Джин чи навіть із Герміоною». Ще там «неправильно побудований текст» й «описи різноманітних магічних дій із подробицями».

Звісно, це Змію потрібно не тому, що він так любить читати історії про Гаррі і Драко чужі (підозрюю, що йому і наших, себто, моїх може бути забагато колись). Він відслідковує це, бо по текстам новим найпростіше відслідковувати іріранів нових. Тих, які з’явилися в Кровній нашій Мережі після того, як вона розпадалася і після того, як на місця загиблих передчасно людей почали заходити їх родичі далекі й близькі. ( . . . )

Почалося все з розмови про те, чи дійсно сови у «Гаррі Поттері» просто в лапах послання і навіть посилки носили, чи – скоріше за все – щоб мама Мелфоя могла передати йому два фунти шоколаду до школи – до їх лап мали були прив'язані якісь капсули, при тому ще й зачаровані на полегшення і розширення. Дійшло до гугля, енциклопедій і приятелевих дідусів.

Тобто, Змій – о третій ночі – сидить весь зарившись в словниках й у гуглі, й паралельно до того ж пише листа шкільному товаришу, дід у якого історик і видав колись накладом в 50 примірників книгу про німецьких поштових голубів, яких використовували під час Першої Світової.

І я така – обережно: «Знаєш, Вудлі, я ціную твою залученість у мій фанфік, але мене трішки тривожить твій факт, що ти можеш витратити дві години свого часу і потурбувати чийогось діда задля якогось дурнуватого терміну, який згадати у тексті фанфіку мені можливо ніколи й не знадобиться...» ( . . . )

Я люблю Елементи. Я багато про них пишу. Я навіть кільком Елементам без Символу Імені цей Символ Імені склала з Рубару й дала. І я рада, що я не одинока у цім.

Олесь відкопав у Марнат Елемент Івасика-Телесика. Який там, у Внутрішній Книжці, у крові кожного з нас давно зберігається, але якого мало хто до сих пір прикликав.

Мало хто, бо, по-перше, він знайомий здебільшого українців, а нас ще десять років тому було дуже мало. Ну, й, по-друге, ніхто з тих, хто таки Елемент цей пізнав, не попіклувався про Символ Імені. А без нього Елементу ніколи не стати по-справжньому затребуваним і популярним.

Тож Символ Імені Олесь Івасику написав. І зробив Символу Імені запуск, після якого він, цей Символ, в Марнат вже потрапив. Й варто було цьому статися, всі раптом побачили, що без діла в Книжці у нас такий Елемент пропадає. Й побігли його викликати. ( . . . )

Коли у мене мігрень – я пари слів зв'язати не здатна (Це добре відслідковується, наприклад, тут, по постам в Дрім, або по шматкам мого фанфіку. Де зразу видно, що – велика перерва між текстами – це ті дні, коли мене діставала мігрень).

Але коли мене попускає з головою – мене починає нести. Слів стає забагато, думки, до того затримані й стримана, які тижнями товклися у голові, ломляться всі на вихід.

От сіла сьогодні, наприклад, дописували лист в Марафон про Сон. Й накатала в нього дві сторінки про те, чим відрізняються справжні віщі сни від несправжніх.

Спойлер: справжні завжди символічні. Тобто, Світ вам показує Символами щось таке, про що ви не знаєте ще і знати не можете. Щось, про що ви не думали і ні з ким не говорили. Ну, наприклад, живу рибу снить жінці, яка завагітніє лише за місяці, а зараз навіть не подумала би думати про вагітність, бо не тільки не задумувалась про дітей, а й не має поки що того, з ким можна дітей завести. ( . . . )

Подивилася одним Змієвим оком на останні дописи в Ліб. Прочитала у когось про те, як неймовірно бісить питання, яке часто ставить дружина. «A cosa stai pensando, Stefano?» Вона питає: «Про що ти думаєш, Стефано?» А Стефано не думає взагалі. Він просто завис. Дивиться у вікно, тримаючи чашку перед обличчям у спертій на стільницю руці.

Подивилася і подумала, що бідний Стеф у нашому Базальтовому Колі, у славному малому кібуці давно би дахом поїхав. Бо є питання, які у Базальті ставляться найчастіше:

- Боже, що він там їсть?

(бо обов'язково є вічноголодна людина, яка жере уночі зелений горошок ложкою з банки, або каву заїдає хлібом із цукром і фаршированими сиром оливками). ( . . . )

Прагматики думають, що Світ тримається на Законах і Грошах. Романтики сподіваються, що Світ тримається лише завдяки Дружбі й Любові. Насправді ж Світ не скочується у Хаос лише тому, що його утримують на собі Жертвоприношення й Договори.

Жертвоприношення – це те, що ви маєте і можете залишити для себе, але добровільно віддаєте, не чекаючи нічого взамін.

Договори – це будь-яка добровільно дана, промовлена чи написана обіцянка, добровільно прийнята іншою стороною.

Добровільно в обох випадках – ключове, мабуть, слово.

Будь-яке життя починається з Жертвоприношення. От саме тоді, коли люди вирішують віддати свій час і здоров’я, щоби виносити, народити і виростити дитину.

В принципі вони мають робити це просто так. Від любові. З любові. Бо Боженька людям сказав плодитись колись. Плодитись для того, щоби людство могло заселити всю землю, творити і розширювати на всі боки цей Світ. ( . . . )

Стільки було говорено-переговорено про те, що Світ скоро змінюватиметься. Скільки разів повторено, мов мантру, було, що в Світ повернеться Магія і вона штовхне Людство в Майбутнє. Скільки було розмов що і люди у Світі будуть змінюватися також. І от…

Коли це почалось – почулися зі всіх країв стогони. Всім страшно. Всі розгублені й в розпачі. Всі вважають, що краще в жопу комусь запхати усю оцю Еволюцію. Всім все не подобається, бо не так уявляли собі шлях до змін добрі, але налякані люди.

І хз як уявляли. Бо що могло би наводити на думки, що еволюціонувати ми будемо не через біль і переляк, а просто тому, що час зростати над собою прийшов? Що змушувало вважати, що Людство, коли еволюціонувало раніше, проходило зміни ці без якихось проблем?

Особливо цікаво – як Еволюцію уявляли собі всі ті срібні, у яких є Марнат, а в Марнат – купа легенд про попередній стрибок еволюційний, про часи, коли Магія поступилася Мові. ( . . . )

Змій – як сноб записний і як чувак дуже розумний і не здатний не хизуватися цим – часто використовує слова багатолітерні. Навіть в побутовій розмові. Причому іноді слова це такі, які українською не перекладаються просто так якимсь словом одним.

Наприклад, як трохи алхімік, він регулярно користується словом «compartmentalize». Й мій мозок, з його вбудованим базальтовим перекладачем, спочатку чесно перекладав це по суті. Ну, тобто, коли я це чула – я розуміла, що Змій каже щось типу «розділити це таким чином, щоб воно більше не змішувалось».

Але потім мій мозок – спіткнувшись пару разів на тому, що Змій продовжує говорити, а перекладач в голові гальмує на перекладі Змієвих довгих слів – почав спрощувати життя і мені, і собі.( . . . )

Таке іноді стається. Він ціпеніє й мені доводиться силою розгинати його пальці, змушувати його рухатися, дихати, говорити. Віддавати накази. «Сядь. Візьми виделку. Скажи йому що ти радий чути, що його книжка потрапила в список «The 50 best paperbacks of 2024». Посміхнися. Вибачься. Встань. Йди до туалету. Зайди в останню кабінку. Замкнися. Зіприся обома руками на стінку. Розтисни кулаки. Відчуй холодну плитку під долонями. Тримай руки. Тримай. Тримай доти, доки вони не переймуть холод стіни. Опусти одну руку. Розстібни пасок…»

Я не знаю, хто добрим людям розповів, що всім-всім подобається, коли їх хвалять і що треба обов’язково хвалити всіх, кому хочеться зробити приємно, але. ( . . . )

День, коли всі вільні, бо Вирвались З Кола Яким Ходили Весь Рік, добігає кінця. Вечір згущується повільно. Всі розслаблені лежать ногами на стінці і розмови ведуть. Одна частина компанії сперечається про те, хто встане з дивану і принесе з холодильника льоду ще. Іншій Змій на пальцях пояснює про Квадру й Стихії.

Каже: «Та ні. Послідовність взаємодії у Квадрі легко запам'ятати. Повітря, Вогонь, Вода і Земля. Дивіться. Все як в житті. Повітря живить Вогонь, Вогонь нагріває Воду, Вода рухає Землю...»

Хтось з глибин крісла запитує: «А Повітря? Хтось піклується про Повітря?» Й Змій задумливо: «Нуу-у... В принципі… Не думаю. Тобто, скоріше за все… Мабуть ні. Бо це Повітря має попіклуватись про всіх. З нього все починається. Нічого не станеться, нічого не буде, якщо воно не...»

Ем – зі стогоном встаючи і повзучи у бік бару і холодильника – демонстративно незадоволено: «Господи, ти міг просто попросити принести тобі той клятий лід!!» ( . . . )

Таморердор, Ендреорат Сексу – це така Сила, яка змушує розкриватися тих, хто розкритись не може з якихось причин. Це не про фрікції, чи обмін рідинами. Це навіть не про насолоду. І точно не про дітей. Це про виявлення Сили Впливу через тимчасову втрату здатності тримати Контроль.

Тобто, це про те, щоби люди, які ніколи не вважали себе магічними й особливими, раптом могли усвідомити наявність Сили Впливу в собі. Помацати – через взаємодію з тілом іншої людини – своє власне тіло і його чарівні можливості.

Іноді Таморердор не дуже приємний. Буває так, що люди – заклопотані й тихі завжди – поруч з цією Силою розкриваються таким чином, що оголюють в собі все нав’язливе й агресивне.

Й Змій – поспостерігавши за тим, як люди реагують на Ема – тепер, коли вони йдуть кудись, де будуть люди, які очевидно стримуються, попереджає про це.( . . . )

От варто було розпочатись нарешті Року Вчителя, як купа наших розмов почала раптом крутитись навколо навчання. От наприклад, хтось днями згадав що в житті кожної людини має бути обов’язковий – з магічної точки зору, угу – для становлення її особистості – хоч один епізод неочікуваного розчарування Учня у якомусь із Вчителів.

Вчитель не обов’язково має бути прям от шкільним викладачем, це може бути просто старша людина, яка до тих пір мала в дитини неабиякий авторитет.

Але. Маги (нашої магічної традиції, прости, Змій, прости) вважають, що пройти через це мають всі. Бо якщо ти не розчарувався хоч раз у людині, слово якої ловив – ти невидимий для тих Сил в Світі, які відповідають за Творчість, й ти можеш лише наслідувати й виконувати кимось написану роль.

І от тут ми всі сиділи, ділилися. Хто з вчителів і коли кого з нас розчарував був настільки, що в нас сигнальна лампочка загорілася у тому місці нашої голови де формувався світогляд. ( . . . )

Пару тижнів тому Змій сидів з чоловіком своєї сестри і штовхав довгу промову, якою можна було би підсумувати всі фейсбучні (й не тільки фейсбучні, а взагалі всі) срачі.

Він сказав: «Розумієш, коли я почав читати Марнат, я не знав, що це щось спільне для купи народу. Я думав, що це я унікальний і мені, як унікальному, було надано доступ до якихось знань, винаходів і важливих розмов. І я постійно намагався це з розумом використовувати, щоб довести, що я достойний честі мати цей доступ і постійно намагався знайти у Марнат щось таке ж унікальне й достойне. Найбільше мені подобалося читати те, що я вважав протоколами якихось таємних зборів. Це були різноманітні дискусії між людьми, які були у минулому і іноді сяяли там як зірки природничих наук й філософії. Зазвичай я вибирав про математику щось, або суперечки по теології.

І от я якось натрапив цікаву на підводку. Мовляв там і там дуже цікаво розбираються деякі Книги Біблії. І що я побачив, коли туди я дійшов? Двадцятишестифутову полотнину страшенного срачу. Всі ці вчені теологи, монахи, священники католицькі та англіканські, письменники, губернатор і принц обкладали один одного пенісами, намагаючись з'ясувати – яким саме чином Йона вийшов на сушу із риби, через рот, чи таки через жопу. ( . . . )

Я прокидаюся о сьомій ранку вже тиждень, бо в когось будильник виставлений на п’яту годину і цей хтось не встигає вимкнути годинник у ту мить, коли будильник спрацьовує і віддається вібрацією у лівій руці.

Я прокидаюся. Встаю. Сідаю за стіл й роблю щось не надто потрібне (наприклад, пишу пости Теургію й Тавматургію), відчуваючи струмінь лондонської води, який ллється з лійки душу на голу спину, смакуючи лондонську каву, хапаючи ротом лондонське повітря на ранковій пробіжці. Потім, коли хтось у Лондоні їде нарешті на роботу (й починає робити щось, можливо, дійсно потрібне), я знову лягаю і знову сплю. Потім прокидаюся і якийсь час лежу, намагаючись зрозуміти – де я у цей момент, дивлячись на денне світло, слухаючи розмови чи відчуваючи пальцями легкий спротив м’якої білої клавіатури.

В ту хвилину, коли я виринаю вдруге за ранок зі сну, у мене нарешті вмикається Базальтовий Перекладач В Голові. І от я лежу, нарешті остаточно прокинувшись, і втикаю у телефон. А Змій – десь на роботі, але скоріше в курилці – говорить щось комусь, говорить, затягується і говорить. ( . . . )

Обіцяла сюди під тегом «Перекладач в Голові» писати частіше про те, як відчувається мова, якої я не знаю, коли я чую її від когось з Базальту. З рота. Або у голову. Обіцяла. Сюди. Але частіше пишу в Фейсбуці про це, бо там у мене начебто записник, куди записати простіше.

От і вчора я написала про те, як мій чоловік сказав мені, що вже треба
думати, що ми дамо в Марафон окрім Рубару у Січні... А я відповіла, що я вже якраз про це думаю, й що – поки Елелема вільна – вона може розповісти про оті свої ритуали для підтримання ваги і краси... Та коли я це казала, встряв Змій зі своїм: «О, так. І Елелема вільна і це якраз тема для Січня.» А Елелема спитала тоді: «А чому саме для Січня? Хіба не треба весь рік...» І Змій сказав Елелемі: «У тебе на телефоні встановлена клавіатура з кирилицею? Дуже раджу загуглити український святковий стіл. Як завжди в картинках...» Елелема щось мовчки потицькала. Й за хвилиночку застогнала щось типу: «Оу. Оу.» А потім сказала: «О. Оцю я перешлю мамі. Щоб в неї був наступний орієнтир, бо той, що був після поїздки по Індії, вона вже пройшла і побила…»

Це був жарт про свята й кількість їжі, й про те, що в родині у Елелеми поступово зріє підозра, що мама на Різдво та ДН спеціально готує таку кількість їжі, щоб вся родина об’їлась і не могла вилізти з-за столів, бо для неї це єдина можливість онуків поруч затримати і поспілкуватись з дітьми. ( . . . )

Я так звикла до цих людей, що не так часто думаю про те, що Боженька мене таки любив, коли я народилась. Очевидно любив, бо дав мені у Базальт цих людей.

Людей, у яких не тільки все ок з інтелектом, почуттям гумору й самоіронією активною, але і непогано все з вмінням мислити образно у рамках алхімії, хімії, фізики і різних інших наук...

Ем от тільки що – дивлячись новини із Грузії й вираховуючи скільки приблизно своїх зараз може бути ще в одній, новій гарячій точці на світі – говорить гірко і втомлено: «Боже мій, на чому ми ще тримаємося, чому ми ще не в божевільні з усім цим диким потоком постійного болю?» ( . . . )

Чотири дні тому Змій говорить мені, читаючи від секретарки у месенджері повідомлення: «Ти знаєш, Н.Н. відкопала на тому сайті шикарний фанфік. Вона отут от говорить, що це детектив із нормальним сюжетом, написаний гарною мовою, ну, так, як ти любиш, щоб з ідіомами і з грою слів, на якій ти тренуєш сприйняття Базальтом не вивчених тобою мов…» І я така: «Вау.»

А Змій: «І там є тема, яка нам зараз зайде обом. Гаррі-Самопожертва, як власник всіх Трьох Дарів, тобто, Володар Смерті, здатний через нетілесний зв’язок переміститися зі свого дому на вулицю до Герміони…» І я: « Вже люблю цей фанфік трохи…»

Ну, а Змій: «Ох, так, і він про Поттера, Ґрейнджер й Мелфоя. Вони всі троє аврори. Притому Драко і Герміона партнери на службі. І знаєш, який автор використав символізм? Вони одне одного називають на прізвиська. Герміона для Драко – Гермес, мабуть, через прізвище, а Драко для Герміони – Меркурій, мабуть, через колір очей...» Я – хапаючись прямо за серце: «Як мило. Гра в Іпостасі. В Два Бога…» ( . . . )

Сиджу, готую малюнки зі тими Знаками Рубару, які дам в наступний лист про Рубар Забір в Марафон. Змій теж сидить. Й спостерігає за тим, як я замальовую чорним контур одного з напівкіл. Задумливо промовляє: «І от чого всі завжди ці два знаки називають Чоловіком і Жінкою...»

Перебиваю його: «Я не називаю.» Змій мені на це: «Правильно, ти не називаєш, бо тут же явно у назвах слова Чоловіків та Жінчин. Тобто в назвах слова в genetivus, в родовому відмінку, а ти знаєш латину...»

Я на це майже грубо: «Змій! Я не знаю латини!» Й він з роздратуванням: «Окей, я (!) знаю латину і тому ти не робиш таких тупих помилок, як усі, і не називаєш ці знаки Чоловіком і Жінкою!..» ( . . . )

Знайшла почитати фанфіки, перекладені з англійської українською і знову переконалася в тому, що добре мати свого особистого Базальтового Перекладача В Голові.

Тобто, добре мати при собі Змія, який там десь щось англійською своєю говорить, і добре мати ту магію, яка його бла-бла-бла прямо в голову перекладає мені.

Бо я звикла вже до ідіом, які він час від часу використовує, мій мозок також до них звик і перестав сприймати їх буквально й передавати мені слово в слово. ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Колись, коли Ем про щось пожартував чорно та тупо, а Змій став сміятися отим своїм гієнячим сміхом, я спитала у Ферро: «Чому ти назвав його Змієм, якщо треба було назвати Гієною?» і Фер відповів щось типу: «Бо я його голим побачив раніше, ніж почув як він отак от ірже…»

І я, коли Фер сказав це, подумала, що не тільки же ж він. А і я. Й також Ем. Бо у Змія є звичка не тільки купатися голяка на забутому Богом пляжі , а і так само нагим по хаті ходити. Тож його тіло – це перше, з чим ми познайомились всі.

Тіло – те, з чим нам треба було змиритися, примиритися, до чого ми мали звикнути, щоб мати змогу далі іти. Щоб мати змогу опанувати прекрасну голову Змія, його почуття і думки.

І – сьогодні, коли переповнений сарказмом і біллю наших різноманітних мігреней, Змій сказав – знову, звертаючись до нас, як до базальту, голосом низьким і слабким: «Мої милі союзники...» – я усвідомила раптом, що є різниця у тому, що я одночасно знаю який сенс в його словах і чую в перекладі їх. ( . . . )

Коли я сказала, що напишу про це в Дрім, Олесь сказав, що не треба, бо це: «Занадто інтимно...», а Змій почав стогнати й робити неоднозначні рухи тазом, зображаючи чи то дерево під вітром, чи секс.

Але як би там не було. Це сталося і ось воно є. Змій відволікся вдень на роботу. Олесь поїхав до «Книгарні Є» на презентацію книги, модерувати яку його запросили, і взяв з собою Антоніну. А я вирубилась. Провалилась у сон.

Вони фільтри. Обоє. Вони між мною й людьми, яких стало багато й які беруть з мене Силу, що її від всіх Сил всіх Ендреоратів віднімає Сімейство й акумулює в мені. ( . . . )

Вчора, коли хтось на сайті з фанфіками поставив kudos моєму давньому вже тексту «Перелітговане Срібло», я знову згадала дискусію, яку вели нещодавно Т.В. й якийсь його знайомий. Хтось, кого Т.В. знає зі школи ще. Дискусію про Науку.

Дискусію під час якої Т.В. зробив отой – ледь помітний для безпосереднього оточення – жест, яким ми зазвичай викликаємо одне одного, коли хочемо щоби інший відчув, побачив, або послухав те, що відчуваємо, бачимо чи чуємо ми.

А коли я зайшла Т.В. в голову – його однокашник якраз розпинався про стовбурові клітини, епігенетичну регуляцію експресії генів і про роботи відомого американського вченого, одного з засновників Інституту біомедичних досліджень Вайтхеда. Однокашник розпинався, а Т.В. ледь стримував сміх.

Йому хотілось зареготати і зареготати йому хотілось тому, що вчений, про якого його знайомий так багато і так впевнено говорив, як про приклад науковця, що веде Світ уперед – є іріраном. ( . . . )

Театр Абсурду. П’єса: «Карма, яка знову настигла.» Дійові особи: Ем, якому треба подивитися кілька приміщень у Лондоні і вибрати те, де він буде писати лекцію. Змій, який підробляє у Ема особистим водієм у цей день. Дін, якому його роботодавець видав ключі від семи галерей і на кілька годин нарік асистентом у Ема.

Зустріч. Дін дивиться на Ема так, наче намагається поєднати наявний образ і уявлення в голові. Виглядає це незручно і навіть трішечки підозріло. Гієна всередині Змія принюхується й вже напоготові хихотіти і бігати колами по червоній землі. Але Дін мовчить і заводить парочку на перший об’єкт.

В Лондоні на чотири секунди з’являється сонце. Золото й срібло ллються у вікна. Дін – обводячи широким жестом приміщення: «Так, тут багато світла, але дуже погана акустика…» Ем: «Я буду в петличці, акустика хвилює мене в останню чергу…» Дін – затинаючись: «Але. Але. Хіба це не важливо для музики?» Змій показує всі двісті тридцять дев’ять зубів. Ем чухає щоку: «Ее-е. Жодної музики. Я розказуватиму про картину…» ( . . . )

Час від часу я роблю замітки про те, як відчувається базальт, як відчувається близькість в базальті й іноді пишу про те, як у базальті сприймаються інші мови.

Звісно, я роблю це для себе, бо не можу покластися на пам’ять, яка все частіше підводить. Але виправдовуюсь тим, що ці записи колись стануть в нагоді дослідникам і науковцям. Ну, тим, можливо, які десь років за сто таки почнуть, можливо, вивчати у базальті зв’язок.

Так от. Сьогодні про мови. Я вже писала колись, що іноземні мови – коли ними говорить з базальту хтось – перекладаються в голові й роблять це автоматично.

Тобто, якщо говорить Ем – без різниці чи зі мною, чи з кимсь іншим, а я у цей час підслуховую – то він говорить німецькою, і я чую як він це говорить; я чую слова, інтонації, голос, але в моїй голові додається ще й сенс. Мій мозок не просто розуміє все, що Ем каже, мій мозок виступає таким собі синхронним перекладачем українською мовою. ( . . . )

Сіла позавчора малювати формулу на захист від Полуденного Демона (від Дементора, тобто) у Драків Зошит і – поки малювала – поставила собі серіал з улюбленцем, ну, ок, з одним із улюбленців, з сіром Клайвом Оуеном. Сиджу і дивлюся.

Аж тут. Середина першої серії. Діалог черниці та головного героя. Черниця: «Як написано в нашій Книзі – обіцянка – це несплачений борг.» А головний герой: «Це Новий чи Старий Заповіт?» Три голоси в моїй голові – злагодженим майже хором: «Мор Марнат, ідіот!» Черниця у серіалі: «Талмуд.» Голос Змія: «Ну, або так, ор-ор...»

І хоча тут варто було б накатати пост про феномен Баадера-Майнгоф, бо от тільки ж зачіпали у Марафоні тему Обіцянок й Боргів, аж раптом вона тут знову, в першому новому серіалі, який я вирішила подивитися, хоча нічого, окрім Гаррі Поттера, не ставила собі з початку зими – я не зачепилась за це. ( . . . )

Пару днів тому Змій такий: «Ось дивись, ти вже використала цей мотив, ну, той, який з Мор Марнат, ну, той де про Артура... Артур в сенсі той, що король…» І я така – обережно: «Пам’ятаю. І що?»

А Змій: «Я оце… Не хвилюйся, це по роботі, а не для задоволення. Перечитую зараз, значить, я Мелорі. І там у нього Ланцелот в історії із Елейн просить називати себе шевальє Гівнюком...» Я – ще більш обережно: «Кавалером Мелфейтом?»

Й Змій, киваючи: «Так. Тобто, в Ролінґ от прямо повна алюзія могла би бути на Марнат і історію класичного магічного тріо. Причому красиво закручена, бо лицар й король поміняні місцями. Гаррі там Ланселот, кавалер, тобто, Мелфейт, що вийшов із темряви. Драко там король Артур Пен Драгон. А Джиневра просто Джиневра…»

Тут я – майже не дихаючи, із підозрою, що зараз він це кудись у черговий фанфік увіпхнути захоче: «Ну, ок. Ну, і що?» А Змій: «Я просто подумав, чи авторка спеціально це, чи у неї вийшло так випадково?» ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.

Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Змій – десь високо в небі – сидить у літаку й читає якусь популярну дурню на тему магічності жіночого тіла. Читає мовчки двадцять хвилин. Зітхає тихо, майже нечутно, кожні дві або три. Нарешті не витримує і видихає повітря зі словами: «Господи, дай нам дожити до тих благословенних часів, коли люди зрозуміють, що народжувати нащадків – то побут, і перестануть писати, що магія жіноча залежить від такої фігні як фертильність...»

Весь кібуц відривається від своїх справ, щоб спитати: «Ти збираєшся прожити ще років двісті?» «Триста?» «П'ятсот?» «До другого пришестя?!» «Завжди?!!»

Змій знімає окуляри і кладе їх на стіл відкидний, потім кидає чтиво в той кошик, з якого він його витяг, накриває руками лице і говорить: «Заткніться.» Хтось тягнеться, щоб погладити його по голові зі словами: «Ну, не плач, майнелібе, обіцяю, ти доживеш.» Хтось додає: «Ага, якщо кинеш курити і слідкуватимеш за рівнем холестерину в крові…»

Змій щось бухтить у долоні про те, що якщо ми його так дражнитимемо, то зі всього кібуцу хоч до чогось доживе тільки він, а жоден з нас не доживе, бо він нас усіх покидає в річку в мішках з-під картоплі. Хтось сміється. Я кажу: «Тобі не варто читати все те, що люди залишають в орендованому літаку в якості розважальної літератури для вбивання часу. Ти розчаровуєшся і перестаєш любити людей.» ( . . . )

Мабуть, що наше спілкування виглядає дивно для тих, хто дивиться на нас зі сторони, або збоку. Відеовиклик. І обоє ми сидимо й мовчимо.

Змій читає щось, що він вважає потрібним для мого фанфіку, або щось по роботі. Я малюю в Зошит Драко, або пишу черговий лист в Марафон. Розмовляти немає сенсу, бо розмовляти ми можемо в голову з голови.

Тож це як мовчазний діалог. Я киваю на текст, який мені Змій зачитує, й іноді підіймаю голову і дивлюся у камеру (який придурок придумав цю камеру ставити знизу, втоплену в клавіатуру, в клавішу над знаком запитання і цифрою 7?). Я ставлю мовчки питання. Змій мовчки підіймає брову. ( . . . )