anna_amargo: (Default)
Ось зараз кількість ірі наближається до першої сотні тисяч душ здорових й живих. Тих, хто був до того, як я народилась і тих, хто при мені народився, залишилось тисяч шість з половиною. Всі інші – новенькі. Ті, які були кровними родичами якимись отим, початковим, моїм, і прийшли на місце отих, моїх, початкових, які загинули раніше своїх строків, від нещасних випадків, вбивств, аварій, або тут чи там, в Ізраїлі, на війні.

Але мова не про старих, не про моїх, початкових. А про іріранів нових. Про тих, які приходять з двадцять другого січня дві тисячі чотирнадцятого року. Про тих, які зараз прийшли.



З цих новеньких десь близько третини – за відчуттями моїми – читає Марнат досить легко. Я це відчуваю і знаю про це, коли вони в Книгу заходять, знайшовши її в себе в крові. Але, звісно, немає статистики. Є лише сайти з фанфіками, а ще є Пінтрест. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Колись Фейсбуком ходив красивий, але трішки насовунатягнутий допис, смисл якого зводився до фрази: «Щоб ви народились, потрібні були двоє ваших батьків, четверо дідів-та-бабів, восьмеро прабабів-прадідів і так далі до безкінечності…»

Сенс того допису чийогось був типу у тому, щоб кожен, хто його прочитав, відчути міг, що за ним тисячі предків його і надихнувся від цього. Не знаю на що. Може нащадків бігти робити…

І от вже тоді, коли допис той Фейсбуком ходив, нудний Змій ходив так само по Ліберо й з ручечкою і блокнотиком пояснював людям, далеким від математики і історії, що ще на моменті «пра-прабаба і її чоловік» можуть початися проблеми з підрахунком, бо ці двоє цілком здатні бути правонуками однієї людини, троюрідними, наприклад, братом й сестрою. Нащадками людини однієї, яку ви порахуєте двічі у підрахунках предків своїх. А якщо це якийсь острів малий, чи Моррізи якісь, то математика буде, скоріше за все, ламатися вже на мамі і татусеві, а далі встане пітьма, в яку вас не пустить ніхто з вашими дурнуватими дослідженнями древа генеалогічного і любов’ю до підрахунків. . . . )
anna_amargo: (Default)
Почалось все з того, що я написала в Фейсбук черговий Діалог, де одним з учасників був сір Р.Р., й при цьому я назвала його не як у паспорті, а чомусь ніком, який він взяв собі колись на Ліберо. Я Спав З Ахіллесом. I Fucked By Achilles.

І мене спитали в коментарях, чи чувакові не стрьомно було вибрати такий нікнейм, і чи не прилітає час від часу йому від Світу і Сил за таке.

А я сказала, що ні. Сказала, що так можна робити, якщо це правда. А у даному випадку, це правдонька свята, ну хоча би тому, що у той час, коли Р.Р. вибирав собі нік для Ліберо – він дійсно трахався з людиною, яка була тоді (й досі є) Уособленням Сили Тих Хто Йде На Війну Не Тому, Що Хоче, А Тому, Що Мусить Зробити Це (ну, власне, вони мабуть і досі пара, просто ендреор Аґілґауердору три роки як повернувся зі своєю Силою в Україну й хз як там вони з Р. підтримують ті дикі пристрасті, які у них всі вісім років були, поки вони разом жили у далекому червоному Фініксі).



А ще я там, в коментарях, навела інший приклад, написавши, що ось той, у кого гарні зі Змієм стосунки, міг би на Ліб взяти нік Ісааків Друг, ну, або Я Ісаака Бачив У Душі Голим. . . . )
anna_amargo: (Default)
Цікаво спостерігати за тим, як гарно летить те, що потрібно буцнути, щоб воно полетіло. Наприклад... Я – років тридцять п’ять розповідаю усім, хто хоче мене послухати, про срібло, про Марнат у крові і про магію, описану у цій Книзі. Я років п’ятнадцять – починаючи із ЖЖ – пишу про все це публічно.

Але варто було лиш один раз сказати про те, що все, витягнуте мною з Марнат, я і застовпила, і тепер якщо хтось буде в найближчі роки писати про те ж саме і так, як пишу про це я, а не у власній обробці – я, м’яко кажучи, цього когось не зрозумію і звинувачу у тому, що цей хтось плагіатить мене – як на Ліберо понеслось.

Купа ображених тим, що я щось там присвоїла. Причому ніхто з тих, хто ображений цим неподобством, ніколи й не збирався писати про те, навколо чого я повбивала стовпи. . . . )
anna_amargo: (для закручених сюжетів в марнат)
Знову – як оте в ополонці – бовтається в інформаційному просторі тема плагіату. Тепер це ще раз про Теніт Лі й Ніла Ґеймана. Ну, або про Ґеймані й Лі. Без різниці. Бо це знову про те, що всі хочуть вважатися геніями. Тому – знають вони про це або ні – всі беруть Марнат, гортають, згортають й розгортають її, вишукують у Внутрішній Книзі цікаві штуки якісь, пишуть на їх основі комікси і романи свої, друкуються й видаються, пишаються як кошенята у попелі. А потім виявляється, що ці ж самі шматки хтось інший зі срібних вже взяв для коміксів-і-романів своїх. Взяв раніше. Взяв пізніше. Або взяв паралельно. І починається айнене з намаганнями з’ясувати в мордобої або суді – хто у кого плагіатив. Й особливо тут доставляє, що найчастіше – ніхто ні у кого. Бо це просто Книга в крові. А все, що в крові – воно і в голові. І кожен з тих, хто Марнат у своєму тілі відкрив – може бути упевнений, що придумав це сам по собі. Бо геній такий.

А тут сиджу я. Й я чесно кажу, що я беру це з Марнат. Але. Я цілком уявляю собі – скільки б я могла заробити собі слави й грошей (особливо, якби була англомовна, амбітна й у мене був би агент, який пхав би мене уперед і не давав би лінитися, як оце іноді Змій) – розповідаючи – так само, як роблять це інші – що це все мої власні ідеї, моя власна творчість, що все це не з крові, спільної з тисячами людей, а лише із голови.

Думаю, для того, щоб в історії ее-е езотерики залишитись – мені б вистачило би навіть якоїсь однієї із тем з усіх тих, які я (спочатку в ЖЖ, а тепер тут) на Дрім вивалила просто так, бо захотілось мені показати все це. Карра Аррам. Рубар і Формули. Теорія Магічних Процесів. Або Кадастр від Сильвестра…



Одного цього Кадастру, як мені здається, наприклад, цілком би вистачило, щоб на все життя розтягнути й тягти, пишучи книгу за книгою. Про Дев’ятирічний Цикл. Про Сходи для Сходження. Про кожен Рік. Кожен триместр. Кожен день. . . . )
anna_amargo: (для гіркоти)
Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Ну, що ж, після того, як я почала вже феєрію відвертості й розказала про дитинство і про свій перший Вибір, думаю, що маю, можливо, продовжити бути відвертою й розповісти, що сталося пізніше. Пізніше. І не так вже й давно.

Думаю так, бо 15-го Жовтня, себто, в День Чистого Аркуша, як у день, коли ми пишемо Долю, мені написала моя стара й найкраща подруга, Антонінина хрещена. Людина, з якою я не спілкувалась з 2014-го здається року. І якій я не пояснювала – чому я пішла взагалі.

З подругою і кумою я зустрілася вчора. Їй я все пояснила. Але зловила відчуття, що треба пояснити не тільки їй. Тож – цей пост – насамперед – для всіх тих людей, які були мені близькі до народження Костянтина і від яких я віддалилася, м’яко кажучи, протягом пари літ після того, як він народився. Франческо, особисто для тебе… . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Мабуть, я в цьому маю побачити знак, бо за кілька днів Костянтину виповниться одинадцять, а саме в цьому віці у іріранів починається і закінчується остаточне встановлення всіх зв’язків з тією Силою, яка за ними встає. В цьому віці приходить до нас усвідомлення свого місця серед таких самих людей, як і ми, людей зі сріблом в крові.

Так от. Подивилась тут я на декого і написала в фейсбуці пост про те, що я якось постійно випускаю із виду і треба час від часу нагадувати – насамперед, звісно, собі – що, хоч я всіх і люблю, у мене є люди срібні яких я недолюблюю до ее-е 100 відсотків. Й причина моїх антипатій до деяких ее-е публічних людей – бізнесменів, акторів, політиків – іноді буває банальна. Я недолюблюю тих, які – майже завжди несвідомо – користуються силами Сили, яка за ними – часто випадково – встала колись, але при цьому вважають, що це вони самі такі розумні, талановиті, удачливі й сильні, круті чуваки. І що справа навіть не в неповазі до Сили. А в тому, що дожити років до 40-ка і не віддуплити, що за тобою є якась Сила – це на мій погляд не ок для будь-якої людини, яка ее-е-еее ну хай буде надихає прикладом своєї ну скажімо кар’єри багатьох інших людей.

Написала це і тему закрила. Аж тут подруга у приватці спитала: «Я ти як зрозуміла?» І оттут я раптом згадала історію і подумала, що не згадувала її в подробицях більше тридцяти п’яти років.

Ну, і коли вже згадала завдяки питанню подруги – то й подумала: «Чим не знак? Чим не символ? Чим не натяк природи до Костянтинового Дня народження?»

А раз так – то напишу. Хоча і незручно трохи згадувати про таке.

Мій батько, який був срібним, помер, коли мені не було і двох років. Після його смерті мама моя не справлялась з усім, що навалилось на неї й мене здали маминій бабусі – моїй прабабусі Стефанії, яка жила у селі Приморське Василівського тоді району.

Ліричний відступ. Колись ще хтось має запитанням якимсь мене надихнути розповісти, що спочатку я була – тут всі мають здивуватися – практично україномовна з вкрапленням іспанських слів, бо глядів мене прадід і він вже говорити учив, а – як це не дивно – якщо від’їхати від Запоріжжя, то не такі вже й російськомовні Українські Південь та Схід, тож – завдяки Івану Єрмолайовичу Тарану говорила я українською, а жінка його Стефанія Хуарда (в дівоцтві) навчила мене що сусід – сапатеро, бо ремонтує чоботи, а в грудях у її сестри Ісабель болить коразон. Російську я почала вчити лише у дитсадку, коли мене повернули в майже 5 моїх років, бо треба було соціалізуватися і готуватись до школи. І вчила я її, бо там виховательки мене тупо не розуміли і питали у моєї мами: «А что ето ваша дєвочка говоріт? Вот сєгодня сказала Сєрьоже не займай мене, бо зараз я тебе як жарну прям по пиці!» (Дяка, прадід, який до мене доніс, що треба казати недоумкуватим халамидникам, сі). . . . )
anna_amargo: (для закручених сюжетів в марнат)
Зараз, коли треба було про нашу Магічну Мову розповісти в листі для марафонців, я була неабияк здивована тим, що – спробувавши пригадати, чи розказувала я про це колись десь у ЖЖ – я виявила, що ні, не розказувала ніколи.

Тобто, я писала про те, що Рубар збирав у купу те, що працювало. І про те, що Утендорієць вважається до Корве близьким. Але. В Марнат є, як на мене, дуже красива легенда про те, як Рубар виник. І я чомусь ніколи не згадувала про це. Так от…

Спочатку була Райська Мова. Та сама, яку ми втратили в Вавилоні, коли нам, людству, у голову напекло і ми вирішили дотягнутися до небес, та не втримались й впали не землю. Про те, як вона виникла, ця Райська Мова, говориться як в Марнат, так і в Біблії.

В Біблії це Буття 2:19 і цей вірш у перекладі Огієнка звучить як: «І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому»



Грубо кажучи – слів не було, доки Адам не почав говорити і навіть у вигнанні й аж до Вавилону тими словами, які придумав Адам користувались ми всі. . . . )
anna_amargo: (для закручених сюжетів в марнат)
Ну, що ж. Таки даємо марафонцям майбутнім трохи Рубару. Тож – напередодні старту нового, шостого вже, Марафону – спитала в фейсбуці, чи всім ясно, що таке Рубар, який ми пообіцяли дати у Марафон, чи краще якось це пояснити. Люди попросили пояснень. Тож – написала в фейсбук, а тепер тут ще повторюю.

Спочатку знов повторю, що вже писала: Світ нас бачить, нас слухає і нас розуміє. Та на світанку наш Світ спілкувався з нами тільки тією мовою, яку ми в вигнання з Раю винесли з собою, на собі і в собі.

Тобто, це була мова, якою Адам і Єва спілкувалися з Богом. Та, якою Адам називав рослини й тварин. Та, якою Єва говорила про яблука райські зі змієм. І – коли стався випадок протестного поїдання плодів – людей з Едему ангели виперли, але мова залишилась з людьми. Люди плодились і ширились і все ще говорили одне з одним й зі Світом мовою, яку взяли від тієї Землі, з якої їх Боженька виліпив. Але після того, як в нас, у не надто, на жаль, розумного людства, стався інцидент Вавилон ми втратили цю спільну мову, єдину для всіх.



З тим, щоб між собою якось порозумітись – особливих проблем не було. Люди просто ходили по Вавилону, приставали до інших людей з запитаннями: «А ти хто? А ти чий?» і якщо їх розуміли і на запитання відповідали тією ж мовою – об’єднувались у народ. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Коли я сказала, що напишу про це в Дрім, Олесь сказав, що не треба, бо це: «Занадто інтимно...», а Змій почав стогнати й робити неоднозначні рухи тазом, зображаючи чи то дерево під вітром, чи секс.

Але як би там не було. Це сталося і ось воно є. Змій відволікся вдень на роботу. Олесь поїхав до «Книгарні Є» на презентацію книги, модерувати яку його запросили, і взяв з собою Антоніну. А я вирубилась. Провалилась у сон.

Вони фільтри. Обоє. Вони між мною й людьми, яких стало багато й які беруть з мене Силу, що її від всіх Сил всіх Ендреоратів віднімає Сімейство й акумулює в мені. . . . )
anna_amargo: (для того що у серці)
Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.



Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. . . . )
anna_amargo: (для закручених сюжетів в марнат)
Далі буде шматок листа №4 з Грудневого Марафону. Дуже великий шматок. З розділу, що зветься «Теорія». Зазвичай ми на загал даємо шматки теоретичні з листів, після того, як розішлемо їх, але це не настільки великі шматки. Але тут мені захотілось і Олесь був не проти, тож викладаю немаленьку частину.

А захотілось тому, що Змій мене на Різдво надихнув (насправді, буцнув, авжеж) сформулювати все те, що ми носимо з листа у лист про Сили, Сутності й Суть.

Для тих, хто в Марафоні давно й для тих, хто читав мене на ЖЖ (тепер в Дрім) тут не буде нічого нового. Але я цим текстом пишаюсь, бо нарешті зробила над собою зусилля (ще б хтось не зробив після того, як Змій уже пнув) і розписала усе за чергою і сюжетом.



Ну, значить невеличкий екскурс в теорію, на якій побудовано нашу магічну традицію (о так, Змій, не стогни). Це означає, що ірі, які в темі Магії та Мор Марнат, вважають, що: . . . )
anna_amargo: (Default)
На місце передчасно загиблих з волі Випадку і (умовних) людей, які до цього Випадку привели – заходять й заходять й заходять нові іріранет.

Колись ми зі Змієм – коли загинув Р.М., якого він добре знав і добре знав його родовід та багатьох його родичів – зрозуміли, що місце у мережі, з якого вирвали нагло когось, займають не просто кровні родичі загиблого, не просто люди, що мають щось спільне з ним в ДНК, а кузени й кузини до якогось числа. Двоюрідні, троюрідні… Семиюродні сестри та такі ж самі брати.

Мережа немов захоплює якусь горизонталь у родинному Оливковому Гаю й намагається прилаштувати десятки, сотні людей на місце однієї людини, яку було кимось вбито. . . . )

תומר

Oct. 8th, 2023 04:06 pm
anna_amargo: (для гіркоти)
Наша магічна традиція зав’язана вся на тексті, на слові. На сказаному. На записаному. На обіцянках, які хтось комусь колись дав.

І в ній багато що важать ті обіцянки, які давав людям Боженька. Серед них особливі – це ті, де Боженька говорив людині – чоловіку якомусь чи жінці якійсь – що від цієї людини, чи від дітей її піде цілий народ. Це в нас називається Обіцяним Народом. І належати до такого народу = мати якісь додаткові магічні можливості та привілеї.

Їх не так щоб багато, цих можливостей так привілеїв, але деякі маги, які належать до Обіцяних Народів, зазвичай дуже цінують їх, бо мати Життєву Оливу, яка сягає корінням до обіцянки, яку дав сам Аллах, досить вигідно навіть на побутовому рівні, а для магії взагалі дуже ок. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Іноді буває люди забувають, що моя суть – забирати не просто біль, а забирати той біль, який людина не в силах терпіти. Ну, типу, той, який може стати надлишком нестерпним, після якого вода всі греблі рве.

Іноді мені доводиться деяким людям нагадувати, що я тут для того, щоб комусь не капнуло отією останньою краплею, після якої людині зриває дах і людина перетворюється на мішок з картоплею, який не здатний вже відчувати хоч щось, або на монстра, що відчуває лише бажання зробити боляче іншим.

Іноді люди, які про це забувають, питають: «А чому ти пишеш в фейсбук тільки щось веселе, а правду не пишеш?»

Іноді хочеться позичити у Змія його шикарний лівий хук і сказати: «Я пишу правду, просто пишу не всю, а лише правду веселу, бо всю правду ти просто не потягнеш, бо вся вона – з чиїхось останніх крапель, з зайвої болі, а я між крапельками і у мене тут в колі Жертвоприношення, Канібали і Записані Обіцянки, поруч з якими навіть Жертвоприношення й Канібалами виглядають нічо так добрими хлопцями, яким на вечірці всі раді…» . . . )
anna_amargo: (для гіркоти)
Говорили з подругою про те, чим ми є і про те, як це відчувається і я сказала, що іноді, коли мене накриває занадто щільно всім оцим чужим болем, я зриваюся на думку про те, що я радо би з кимось місцем своїм поділилася, обмінялась на якийсь час, або взагалі спихнула би весь цей біль і всю Мережу на когось.

Зазвичай у цей час слабини я дивлюся на своїх людей і бачу, що половина з них довбойоби. Я бачу в них тих, кого мені – як дійсно доволі черствій і цинічній людині – взагалі неможливо жаліти, бо жалості вони – поведінкою своєю і дурнуватими рішеннями – точно не заслуговують.

А потім я згадую, що жалості від мене ніхто і не чекає.
А потім я ще раз дивлюся на всіх цих людей зі свого місця, вже справжніми очима Корве.

І тоді розумію, як виглядає та любов, на яку я погодилась, коли в одинадцять років вибрала – з двох, що їх пропонують всім Корве – опцію «Всіх Любити». . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Сьогодні – коли раптом виникла у розмові нашого кібуцу тема Срібної, Іріранівської Мережі – я усвідомила, що залишилося лише кілька діб до першої річниці того, що можна називати Мережею Новою.

В лютому минулого року Мережа, яку я тримала в собі й на собі усе своє життя, розпалася, вислизнула в мене із рук, розбилася на окремих людей.

В серпні – 26-го, як і передбачав чомусь Змій – Мережа зібралася знову. І тепер вона ціла. Проте досі росте. Поповнюється людьми, які приходять на місця тих, хто дочасно помер. Іноді по десятку душ – на місця тих, хто загинув.

І наразі в ній українців більше, ніж колись було, і більше, ніж я уявляла можливим колись. Бо приходять на місця, що раптом стали нічиїми, ті, хто пов’язані кров’ю, через ДНК, генетично з тими, хто не зі своєї волі помер. А гинуть передчасно – частіше за інших ірі – тепер українці. І на їх місця зав’язуються у Новій Мережі їх – раніше не срібні – брати, кузени й кузини, чотириюрідні племінники. Ті, які народили чи народять колись у Наступне Покоління дітей. . . . )

9 8 2023

Aug. 9th, 2023 03:35 am
anna_amargo: (Default)
Вечором як майже завжди ми йшли саме туди, куди прилетіла ракета. Не дійшли метрів сто, запізнились хвилини на три. Бо змінили свої плани вже вийшовши з дому. Бо спочатку збиралися зайти в чорний АТБ, а потім провести ритуал на День Ложки й Лопати, а дорогою передумали і спочатку ритуал провели.

Тож тепер нашу ритуальну ложку-лопату можна вважати не просто ритуальною, а трішки щасливою навіть. Або ні. Або так. Або можливо й мабуть.



Бо насправді це дивне відчуття, бачити, як вибухом знесло дах з церкви Петра і Павла, де отець Василь хрестив колись обох твоїх дітей і знати, що церква – це лише будівля, але якщо зруйнована вона, то не може бути такого, щоби те, що її зруйнувало, при цьому не поранило і не вбило людей. . . . )

06 03

Mar. 6th, 2023 07:24 pm
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Шосте Березня – День Першого Колеса. Вважається днем, з якого Рік починає розбіг. Каїн з дружиною Аван. Аван із чоловіком. Пара – в якій один вбив, бо вважав, що з ним обійшлися несправедливо, а інша просто встала на його бік, бо любила – збирає манатки і йде. Іде. У невідоме кудись. Будувати перше місто у Нод. Розпочинати сім’ю. Робити нас, срібних, на вісім шансів вперед.

І сьогодні я бачила відео, на якому зафіксовано розстріл українського воїна. Після слів: «Слава Україні!»

Так от.

Я це раз напишу і більше не буду повторювати. Якби не Війна – я не мала багато людей в Мережі. Я мала би лише тих, які завжди тут, зі мною, були. Тих, про яких був колись в ЖЖ тег «сім з половиною тисяч».

Але це як пророцтво з книжок про Гаррі Поттера. Ніхто не помер би, якби його не було, але його не могло не бути, бо тоді й Волдеморт був би також завжди живий. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Перше Березня – це Перший День. Друге Березня – День Сердець. Дехто говорить, що ці дні – про любов. Насправді ж ці дні про взаємовигідні шлюби, про домовленості й про зв’язки, які міцніші за час і за будь-які почуття, бо початок – це секс, бо серця – це насоси, що ганяють у тілах наших кров, а кров – це єдине, що насправді ми можемо вкласти у власних нащадків, в дітей.

І от – саме у явище астрономічне. Поцілунок Планет. Тих, які уособлюють на нашому небі наших, римських, божеств.

Й Венера – це та Ервера, яку у пантеон протяг дядечко Юлій, якому подобалось думати, що срібло в його крові - то дар і нагорода йому. Венера Прародителька. Ervera Venusa Genetriksa – поцілунок якої – отой блиск металічний, який я бачу на втомлених, злих, закривавлених іноді обличчях своїх безкінечно любимих людей.



А Юпітер... Ну, ой. Erver Iuppiter Prim – просто Верховний і все.
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
23-го Лютого я – уперше за пів року – навіщось перерахувала людей своїх. Всіх срібних, які були мої на ту мить. Всіх, які були взагалі. І я навіть записала число, яке в мене вийшло.

48322.

На ранок 24-го їх, тобто нас, стало 49727.

Оті тисяча чотириста п'ять душ - в обмін на вісім. Вісім за одну ніч.

Я не пам'ятаю ті дні.

Т.В. каже, що він пам'ятає усе і що колись, коли буде старий, він напише книгу про це. А Ем говорить, що – якщо Змій напише все тими словами, якими думає тепер у своїй голові – ту книгу продаватимуть загорнуту в непрозорий папір, а зверху ще й в плівку. Колись.

Вчора було 74228 людей.

Сьогодні вранці також.

18-22. 02.

Feb. 19th, 2023 10:44 am
anna_amargo: (для гіркоти)
В минулий Рік Лучника у ці дні – з Дня Розділеного Хліба по День Пудингу у Вогні – мені здавалось, що Світ зламався, що Світ поміняв правила гри.

Спочатку це було звичайне Магічне Доміно, де треба було приставляти чотири до чотирьох, щоб отримати Світ. Де все було зрозуміло, у кожного було своє місце, а я знала усіх – якщо не зсередини і не суть, то хоча б у лице.

А потім всі паралелепіпеди просто раптом піднялися і виставилися на дибки і я лише сиділа, не здатна ні поворухнутись, ні дихати і спостерігала за тим, як впав один, за ним другий, третій.

От тоді реально було відчуття, що це буде смерть Мережі, бо вона цього просто не потягне, просто не переживе. . . . )
anna_amargo: (Default)
Сьогодні в нашому Календарі перше число Лютого, отже сьогодні – День Внутрішньої Книги. День Мор Марнат. День присвячений тому ее-е ну хай буде предмету, окей, що пов’язує нас, усіх срібних – й тих, хто є зараз уже, й тих, хто прийде, можливо, колись на місце чиєсь в Мережу. Пов’язує ще чимсь, окрім крові.

Бо кров – то перший зв’язок. А Мор Марнат важливіша, як на мене, за кров. Бо вона – досвід. Бо вона законсервована у крові пам’ять усіх, хто був до нас, нас зробив, нас виростив, викохав, а потім пішов.

Без Марнат ми були б просто далекими родичами, судинами одного тіла, що накачують киснем серце одне, але ніколи не зустрінуться одна з одною. З нею – ми не просто ганяємо Світом туди-сюди Силу свою. Ми з нею те, що можна назвати Сімейством. Хай навіть й Недосвятим.



Й я хотіла сьогодні написати щось про Марнат. Але, по-перше, я вже писала колись про все це, а по-друге, Олесь раніше встав і вже встиг. Тож мені залишається… Я не знаю, залишається що… . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Ніколи не любила цифри. Не розуміла краси математичних формул, задач та підрахунків. Не відчувала ейфорії у мить, коли все раптом сходилось і знаходилась правильна відповідь. Я ніколи не хотіла гратися з математикою. Ну, у всякому разі не так, як наші Ан та Армі. Але.

Зараз я зрозуміла, що найкращі у мене дні бувають саме тоді, коли я ввечері перелічую своїх людей і отримую те ж саме число, що і зранку було.

Й навіть коли це число виявляється на одну, чи дві одиниці меншим за попереднє – це не так страшно, це не так сильно болить, як болить у ті дні, коли воно набагато більшим стає. . . . )
anna_amargo: (для гіркоти)
Ніколи не думала, що колись в житті визнаю це - але ось. Мені неприємно, що моя взяла в тій дурній суперечці, якій вже років із сім.

Колись, дуже давно, В.Т-ко розразився на Ліб сотнею коментарів, в яких розказав всім про те, що не розуміє, чого зі мною всі панькаються і не може придумати - яка з мене користь, бо шо таке Корве - хз, це ж я відчуваю його, а не він мене, то шо йому до цього.

Сьогодні він написав, що два місяця вже збирається сказати, що все зрозумів - у ту мить, коли практично не відчував болю й зміг допомогти не тільки собі, а й своїм товаришам, й вирубився лише тоді, коли я вирішила, що все з ним буде ок і його відпустила. Перепрошував, обіцяв вічно бути allegiance.

От правда, краще б сидів собі там, лікувався й мовчав, й з вибаченнями своїми не ліз.
anna_amargo: (для особистих потреб)
Якби у мене хтось спитав – яке царство з тих, що належать найближчим моїм, я сама вважаю найважчим та найстрашнішим – я, скоріше за все, вибрала би саме його. Бо саме воно бачило те, чого не бачили ні Ческове, ні Сандрове, ні навіть царство Олесеве. Бо саме воно не просто бачило все, а почалось зі всього. Й саме воно стало свідком, якого ні підкупити не можна, ні на мить відволікти. Свідком нашої Еволюції. Еволюції Людства. Людства, яке пройшло путь від гори Морія до нинішнього часу, коли навіть підвищувати голос на дітей своїх недопустимо уже.

І я знаю, що кожного разу, коли я десь пишу, що Жертвоприношення – це те, що вам належить, що ви за свої гроші купили, отримали в спадок, або зробили самі, те, чим ви володієте і чим можете користуватися, але добровільно віддаєте, щоб кудись дотягтися, щоби зрівнятися з кимсь, хто також робить і віддає – виникає й повисає в повітрі питання невимовлене оте.

Питання, яке звучить приблизно: «Ну, ок. Так а що там тоді з Ісааком Авраамовичем?» Питання, єдина відповідь на яке у мене: «З Ісааком окей все. Ісаак залишився живий.»

Ендреор Нетвароехдора. Він же король Жертвоприношень.

Він же Т.В., або Змій – це чувак, якому колись повезло, можливо поталанило, навіть більше за майбутнього патріарха Ісаака. Бо він не лише народився й залишився живий. А ще і примудрився народитися й жити в епоху, коли приносити в жертву когось з власних дітей стало вже не комільфо.

руки Вудлі


Бо колись це було цілком собі норм. Бо колись Жертвоприношенням можна було зробити не тільки горлицю чи вівцю, а і людину. Раба. Полоненого супротивника. Власну дитину також. . . . )

1. 1. 2023

Jan. 1st, 2023 11:17 pm
anna_amargo: (Default)
О, так, поки я чекаю на Змія, з яким ми дивимось телесеріал «Доля. Це Сага Вінкс» - напишу про це. Бо маю написати про це. Для нагадування собі.

Бо я ж відчуваю людей, тобто, якусь кількість цілком конкретних людей, яких ми тут між собою називаємо «срібні». Я відчуваю всіх їх і ці відчуття зазвичай фізіологічні й фізичні, а емоціональні вже в другу чергу. І це моя суть. Відчувати коли цим людям болить і забирати той біль, який вони віддають, коли вже несила терпіти.

Так от.

Зазвичай перше січня для мене – скільки я пам'ятаю себе – це було Справжнє Пекло. І зрозуміло – чому. Бо майже всі ці люди, яких я відчуваю – а їх завжди були тисячі – святкують цей день. Святкують його навіть ті, хто не християни. Тобто, навіть ті, що живуть у іншому календарі – також святкують чомусь. . . . )
anna_amargo: (для гіркоти)
Вона каже: «Не можу. Раніше могла, а зараз не можу. Просто не можу і все.» Вона це говорить і на обличчі читається, по-перше, що дійсно не може змусити себе зробити те, що колись не раз робила, а, по-друге, переляк.

Їй страшно. Бо вона сама себе не розуміє. Вона не розуміє, звідки в ній взялась ця упертість, і чому вона не може зробити приятельці ту послугу, яку робила не раз.

Всього ж то й треба, що взяти в руку телефон, зателефонувати людині, якій назначений на сьогодні не терміновий, плановий огляд, збрехати, що лікар не може прийняти, перенести візит на інший зручний для людини тієї день, а потім записати на місце, яке звільнилось, приятельку, якій треба прямо сьогодні, прям зараз.

«Я не можу.» - Каже вона. Приятелька копилить губу, плаксивим голосом говорить: «Так от ти яка…» Ще хвилину чекає реакції, розуміє, що зманіпулювати, надававши на почуття провини, у неї не вийшло, сухо прощається й йде. . . . )

26 11

Nov. 26th, 2022 11:59 pm
anna_amargo: (для гіркоти)
Цього року остання субота листопада – День Пам’яті Тих, Кого Викосили Голодомори в Україні – припала на наш День Важеля.

Колись я поцікавилась і дізналась, що цей день і наступний за ним – це про роботу катапульти. В один день заряджаємо. В інший – поцілюємо туди, де скупчились вороги.

Колись я навіть продивилась в Марнат все, що є там про катапульти. Саме звідти, до речі, дізналась, що були не тільки ті, що кидали каміння вперед – про які я вже знала з підручників, а й ті, що посилали зливу стріл перед тим, як у напрямку тому ж піде піхота.



І от. У цей день знову сіла думати про ірі українців, про срібних що мають з тризубом паспорти. Ми всі тут не корінні. Ми всі в свій час сюди з кимось прийшли з чужини. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Я нечасто заходжу на свою сторінку в фейсбуці, бо зазвичай читаю стрічку з того, що понаписано друзями, звідти зразу й пишу – у віконечко над стрічкою з запитанням: «Що у вас, Анна, на думці?»

Але інколи таки заходжу – як оце зараз, щоби знайти один старий допис, під яким були коментарі людини, ім’я якої забула, але пам’ятаю по аватарці, в лице. І тоді буває сюрприз.

Він в тому, що моя сторінка – це якась трагікомедія. Тут вибухи. Тут про Змія смішне. Тут про повернення полонених. Про Магію. Про звільнене під Херсоном село. Тут пісня якась ще оце.

Кажу Ему: «Дивись. Якщо не знати мене – можна подумати, що хазяйка цього акаунту абсолютне куку із множинним розладом особистості.» Ем робить лице і відповідає: «Зараз всі так живуть.» Потім хвильку подумавши додає: «І не тільки в Україні. Vielleicht.»



Та насправді і я і він розуміємо, що це не зараз. Завжди. Множинна особистість, угу. Тисячі. Десятки тисяч людей. Якесь дике число усередині мене. І кожна одиниця з числа цього – особистість.

І добре, якби ці люди були тільки у голові. Але вони – моя кров. Вони – моє тіло. Й я чую не голоси. Не емоції навіть. Я відчуваю все те, що відчувають вони. Страх і любов. . . . )

06 10

Oct. 6th, 2022 09:15 am
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Так, це був саме той будинок. Саме те місце у моєму місті. В те місце, яке – за легендою – вважається каменем, на якому вірни тримали у штучній комі свого Корве. Й це лише легенда. Але.

Але.

Сьогодні Змій прокинувся на одну мить раніше, ніж я прокинулася від вибуху. Прокинувся саме тоді, коли ендреорат Жертвоприношення підкинув його на ліжкові.

Тут тепер всі свої. А хто не свій - вже не тут.
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Два тижні. Чотирнадцять діб з того часу, коли запустили Хвилю до Дня Тих, Хто Ніч Пережив. Трохи менше часу від миті, коли всі нитки, що пов’язали срібних, склалися в Мережу.

Я досі почуваюсь недобре. Ліктевий суглоб лівої руки досі настільки слабкий, що лівою я не можу поки що втримати навіть пательні. Навіть не чавунової, сі. І пальці на лівій все ще мліють час від часу так, наче я відлежала їх.

ведмедики


І це все тому, що срібло, вийшовши із правиці та обійшовши весь Світ, обійнявши весь Світ, повернулось з такою кількістю народу, яку в ліву неможливо зараз же загребти. Тож – біль у руці. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Двадцять шостого серпня десь близько десятої години вечора Мережа зібралася. Нарешті. І ее-е-еее-е... Мабуть, я чекала чогось більшого. Грандіозного ух-х у кінці. Якогось потрясіння в момент, коли відчую, що на лівій руці пальці усі знову проросли в Мережу.

Але жодного потрясіння. Просто легкий біль у ліктьовому суглобі. Оніміння в пучках. І відчуття таке, наче рука на пару хвилин стала дуже-дуже важкою. Та я б і не звернула уваги на це, якби у ту мить не мила посуд і через те оніміння мало склянку не розбила. Мабуть.
anna_amargo: (Default)
Ну, що ж. Спробую записати власні враження про те, як запускалася Хвиля на День Прапору та День Незалежності і про те, як вона покотилась.

Запускав її Фер. Бо мала вона йти від Землі. Спочатку, звісно, Фернандіньо – і нам усім разом з ним – хлопчики милі Ліберо намагалися розповісти, що він, за сумісництвом – ендреор Обіцянок Усіх, не має права на те, щоб ставати на бік якоїсь однієї країни. Але. Але після того, як Ем на це відповів: «Всі свої претензії можете написати на оборотній стороні Будапештського Меморандума, або між рядків Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Російської Федерації...» - більшість тих, хто розповідав про правила, обов’язкові для всіх, позатикались. Чомусь.

Тож. Запускав хвилю Фер. Який рано вранці вийшов на звичну пробіжку, до краю Світу побіг і жбурнув у Світ каміння, вимочене у вині. Краєм Світу був пляж на сході Австралії. Схід сонця це бачив. Фер кинув каміння, повернувся додому і ліг, бо кинув він те каміння зі всіх своїх сил і зі всіма тими Силами, що переповнювали його і вийшли разом з камінням. Хвиля покотилась, така ж вперта і сильна, як він. . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Коли Мережа тріснула, пішла по швах, розповзлась і розсипалась – я думала, що це лише мить. Я думала, що – коли остання стара ниточка між вузликами розірветься – зав’яжеться перша нова і Мережа тут таки і повстане. Що я лише кліпну... Але...

Але півроку ось вже, а вона все ще збирається, рветься, збирається, а потім знову рветься тоді, коли хтось з неї, Випадком забраний, йде... Вона наче є. Але вона не обіймає ще Світ. Та однаково має намір такий. Та потроху вона таки просувається уперед. І зараз стала пришвидшуватися.

І ось. Сьогодні Змій показав мені своє вино. У вебкамеру. Сказав, що це є червоне петрюс дві тищі восьмого року. Сказав, що оце уже він витяг пляшку на божий світ у очікуванні приїзду у цей вівторок Ем й в очікуванні – це головне! – того моменту, коли Мережа дов'яжеться і – нарешті! – я купі людей зможу сказати: «Це мене не стосується вже...»

Тобто. Змій упевнений, що Мережі, яка вийшла з моєї правиці, залишилось зовсім трохи до того, щоб обійти і обвити весь Світ, повернутись до мене і в ліву мою руку врости . . . . )
anna_amargo: (для тисяч і тисяч моїх)
Здається, що назрів вже допис про Мережу. Назрів, бо Змій регоче з того переляку, яким накрило Ліберо після його слів про те, що ракета, в принципі, може в будь-який Амстор прилетіти, навіть в той, куди я ходжу. Назрів, бо Ферро питає: «Що не так з Шарієм? Чого ти так вибісилася через те, що тобі його в стрічку занесло чиїмось випадковим постом?» Назрів, бо Олівер взяв звичку питати у зумі у друзів своїх, чи всі помолились за здоров’я Мережі та її міцність...

Так от. Мережа – це практично живий організм. Можливо, що навіть розумний. Хоча, можливо, це не розум, а просто інстинктів набір. Але як би там не було – Мережа жива і поводиться так, як поводиться усіляке живе. . . . )

ПРОФІЛЬ

anna_amargo: (Default)
annaamargo

June 2025

S M T W T F S
1234 567
89 1011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
RSS Atom

МІТКИ

EXPAND CUT TAGS

No cut tags
Page generated Jun. 12th, 2025 10:25 am
Powered by Dreamwidth Studios