квітуче і гірке

Колись Фейсбуком ходив красивий, але трішки насовунатягнутий допис, смисл якого зводився до фрази: «Щоб ви народились, потрібні були двоє ваших батьків, четверо дідів-та-бабів, восьмеро прабабів-прадідів і так далі до безкінечності…»

Сенс того допису чийогось був типу у тому, щоб кожен, хто його прочитав, відчути міг, що за ним тисячі предків його і надихнувся від цього. Не знаю на що. Може нащадків бігти робити…

І от вже тоді, коли допис той Фейсбуком ходив, нудний Змій ходив так само по Ліберо й з ручечкою і блокнотиком пояснював людям, далеким від математики і історії, що ще на моменті «пра-прабаба і її чоловік» можуть початися проблеми з підрахунком, бо ці двоє цілком здатні бути правонуками однієї людини, троюрідними, наприклад, братом й сестрою. Нащадками людини однієї, яку ви порахуєте двічі у підрахунках предків своїх. А якщо це якийсь острів малий, чи Моррізи якісь, то математика буде, скоріше за все, ламатися вже на мамі і татусеві, а далі встане пітьма, в яку вас не пустить ніхто з вашими дурнуватими дослідженнями древа генеалогічного і любов’ю до підрахунків. ( . . . )

Цікаво спостерігати за тим, як гарно летить те, що потрібно буцнути, щоб воно полетіло. Наприклад... Я – років тридцять п’ять розповідаю усім, хто хоче мене послухати, про срібло, про Марнат у крові і про магію, описану у цій Книзі. Я років п’ятнадцять – починаючи із ЖЖ – пишу про все це публічно.

Але варто було лиш один раз сказати про те, що все, витягнуте мною з Марнат, я і застовпила, і тепер якщо хтось буде в найближчі роки писати про те ж саме і так, як пишу про це я, а не у власній обробці – я, м’яко кажучи, цього когось не зрозумію і звинувачу у тому, що цей хтось плагіатить мене – як на Ліберо понеслось.

Купа ображених тим, що я щось там присвоїла. Причому ніхто з тих, хто ображений цим неподобством, ніколи й не збирався писати про те, навколо чого я повбивала стовпи. ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Мабуть, я в цьому маю побачити знак, бо за кілька днів Костянтину виповниться одинадцять, а саме в цьому віці у іріранів починається і закінчується остаточне встановлення всіх зв’язків з тією Силою, яка за ними встає. В цьому віці приходить до нас усвідомлення свого місця серед таких самих людей, як і ми, людей зі сріблом в крові.

Так от. Подивилась тут я на декого і написала в фейсбуці пост про те, що я якось постійно випускаю із виду і треба час від часу нагадувати – насамперед, звісно, собі – що, хоч я всіх і люблю, у мене є люди срібні яких я недолюблюю до ее-е 100 відсотків. Й причина моїх антипатій до деяких ее-е публічних людей – бізнесменів, акторів, політиків – іноді буває банальна. Я недолюблюю тих, які – майже завжди несвідомо – користуються силами Сили, яка за ними – часто випадково – встала колись, але при цьому вважають, що це вони самі такі розумні, талановиті, удачливі й сильні, круті чуваки. І що справа навіть не в неповазі до Сили. А в тому, що дожити років до 40-ка і не віддуплити, що за тобою є якась Сила – це на мій погляд не ок для будь-якої людини, яка ее-е-еее ну хай буде надихає прикладом своєї ну скажімо кар’єри багатьох інших людей.

Написала це і тему закрила. Аж тут подруга у приватці спитала: «Я ти як зрозуміла?» І оттут я раптом згадала історію і подумала, що не згадувала її в подробицях більше тридцяти п’яти років.

Ну, і коли вже згадала завдяки питанню подруги – то й подумала: «Чим не знак? Чим не символ? Чим не натяк природи до Костянтинового Дня народження?»

А раз так – то напишу. Хоча і незручно трохи згадувати про таке.

Мій батько, який був срібним, помер, коли мені не було і двох років. Після його смерті мама моя не справлялась з усім, що навалилось на неї й мене здали маминій бабусі – моїй прабабусі Стефанії, яка жила у селі Приморське Василівського тоді району.

Ліричний відступ. Колись ще хтось має запитанням якимсь мене надихнути розповісти, що спочатку я була – тут всі мають здивуватися – практично україномовна з вкрапленням іспанських слів, бо глядів мене прадід і він вже говорити учив, а – як це не дивно – якщо від’їхати від Запоріжжя, то не такі вже й російськомовні Українські Південь та Схід, тож – завдяки Івану Єрмолайовичу Тарану говорила я українською, а жінка його Стефанія Хуарда (в дівоцтві) навчила мене що сусід – сапатеро, бо ремонтує чоботи, а в грудях у її сестри Ісабель болить коразон. Російську я почала вчити лише у дитсадку, коли мене повернули в майже 5 моїх років, бо треба було соціалізуватися і готуватись до школи. І вчила я її, бо там виховательки мене тупо не розуміли і питали у моєї мами: «А что ето ваша дєвочка говоріт? Вот сєгодня сказала Сєрьоже не займай мене, бо зараз я тебе як жарну прям по пиці!» (Дяка, прадід, який до мене доніс, що треба казати недоумкуватим халамидникам, сі). ( . . . )

Ну, що ж. Таки даємо марафонцям майбутнім трохи Рубару. Тож – напередодні старту нового, шостого вже, Марафону – спитала в фейсбуці, чи всім ясно, що таке Рубар, який ми пообіцяли дати у Марафон, чи краще якось це пояснити. Люди попросили пояснень. Тож – написала в фейсбук, а тепер тут ще повторюю.

Спочатку знов повторю, що вже писала: Світ нас бачить, нас слухає і нас розуміє. Та на світанку наш Світ спілкувався з нами тільки тією мовою, яку ми в вигнання з Раю винесли з собою, на собі і в собі.

Тобто, це була мова, якою Адам і Єва спілкувалися з Богом. Та, якою Адам називав рослини й тварин. Та, якою Єва говорила про яблука райські зі змієм. І – коли стався випадок протестного поїдання плодів – людей з Едему ангели виперли, але мова залишилась з людьми. Люди плодились і ширились і все ще говорили одне з одним й зі Світом мовою, яку взяли від тієї Землі, з якої їх Боженька виліпив. Але після того, як в нас, у не надто, на жаль, розумного людства, стався інцидент Вавилон ми втратили цю спільну мову, єдину для всіх.



З тим, щоб між собою якось порозумітись – особливих проблем не було. Люди просто ходили по Вавилону, приставали до інших людей з запитаннями: «А ти хто? А ти чий?» і якщо їх розуміли і на запитання відповідали тією ж мовою – об’єднувались у народ. ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.



Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

На місце передчасно загиблих з волі Випадку і (умовних) людей, які до цього Випадку привели – заходять й заходять й заходять нові іріранет.

Колись ми зі Змієм – коли загинув Р.М., якого він добре знав і добре знав його родовід та багатьох його родичів – зрозуміли, що місце у мережі, з якого вирвали нагло когось, займають не просто кровні родичі загиблого, не просто люди, що мають щось спільне з ним в ДНК, а кузени й кузини до якогось числа. Двоюрідні, троюрідні… Семиюродні сестри та такі ж самі брати.

Мережа немов захоплює якусь горизонталь у родинному Оливковому Гаю й намагається прилаштувати десятки, сотні людей на місце однієї людини, яку було кимось вбито. ( . . . )

Іноді буває люди забувають, що моя суть – забирати не просто біль, а забирати той біль, який людина не в силах терпіти. Ну, типу, той, який може стати надлишком нестерпним, після якого вода всі греблі рве.

Іноді мені доводиться деяким людям нагадувати, що я тут для того, щоб комусь не капнуло отією останньою краплею, після якої людині зриває дах і людина перетворюється на мішок з картоплею, який не здатний вже відчувати хоч щось, або на монстра, що відчуває лише бажання зробити боляче іншим.

Іноді люди, які про це забувають, питають: «А чому ти пишеш в фейсбук тільки щось веселе, а правду не пишеш?»

Іноді хочеться позичити у Змія його шикарний лівий хук і сказати: «Я пишу правду, просто пишу не всю, а лише правду веселу, бо всю правду ти просто не потягнеш, бо вся вона – з чиїхось останніх крапель, з зайвої болі, а я між крапельками і у мене тут в колі Жертвоприношення, Канібали і Записані Обіцянки, поруч з якими навіть Жертвоприношення й Канібалами виглядають нічо так добрими хлопцями, яким на вечірці всі раді…» ( . . . )

Сьогодні – коли раптом виникла у розмові нашого кібуцу тема Срібної, Іріранівської Мережі – я усвідомила, що залишилося лише кілька діб до першої річниці того, що можна називати Мережею Новою.

В лютому минулого року Мережа, яку я тримала в собі й на собі усе своє життя, розпалася, вислизнула в мене із рук, розбилася на окремих людей.

В серпні – 26-го, як і передбачав чомусь Змій – Мережа зібралася знову. І тепер вона ціла. Проте досі росте. Поповнюється людьми, які приходять на місця тих, хто дочасно помер. Іноді по десятку душ – на місця тих, хто загинув.

І наразі в ній українців більше, ніж колись було, і більше, ніж я уявляла можливим колись. Бо приходять на місця, що раптом стали нічиїми, ті, хто пов’язані кров’ю, через ДНК, генетично з тими, хто не зі своєї волі помер. А гинуть передчасно – частіше за інших ірі – тепер українці. І на їх місця зав’язуються у Новій Мережі їх – раніше не срібні – брати, кузени й кузини, чотириюрідні племінники. Ті, які народили чи народять колись у Наступне Покоління дітей. ( . . . )

Шосте Березня – День Першого Колеса. Вважається днем, з якого Рік починає розбіг. Каїн з дружиною Аван. Аван із чоловіком. Пара – в якій один вбив, бо вважав, що з ним обійшлися несправедливо, а інша просто встала на його бік, бо любила – збирає манатки і йде. Іде. У невідоме кудись. Будувати перше місто у Нод. Розпочинати сім’ю. Робити нас, срібних, на вісім шансів вперед.

І сьогодні я бачила відео, на якому зафіксовано розстріл українського воїна. Після слів: «Слава Україні!»

Так от.

Я це раз напишу і більше не буду повторювати. Якби не Війна – я не мала багато людей в Мережі. Я мала би лише тих, які завжди тут, зі мною, були. Тих, про яких був колись в ЖЖ тег «сім з половиною тисяч».

Але це як пророцтво з книжок про Гаррі Поттера. Ніхто не помер би, якби його не було, але його не могло не бути, бо тоді й Волдеморт був би також завжди живий. ( . . . )

23-го Лютого я – уперше за пів року – навіщось перерахувала людей своїх. Всіх срібних, які були мої на ту мить. Всіх, які були взагалі. І я навіть записала число, яке в мене вийшло.

48322.

На ранок 24-го їх, тобто нас, стало 49727.

Оті тисяча чотириста п'ять душ - в обмін на вісім. Вісім за одну ніч.

Я не пам'ятаю ті дні.

Т.В. каже, що він пам'ятає усе і що колись, коли буде старий, він напише книгу про це. А Ем говорить, що – якщо Змій напише все тими словами, якими думає тепер у своїй голові – ту книгу продаватимуть загорнуту в непрозорий папір, а зверху ще й в плівку. Колись.

Вчора було 74228 людей.

Сьогодні вранці також.

Сьогодні в нашому Календарі перше число Лютого, отже сьогодні – День Внутрішньої Книги. День Мор Марнат. День присвячений тому ее-е ну хай буде предмету, окей, що пов’язує нас, усіх срібних – й тих, хто є зараз уже, й тих, хто прийде, можливо, колись на місце чиєсь в Мережу. Пов’язує ще чимсь, окрім крові.

Бо кров – то перший зв’язок. А Мор Марнат важливіша, як на мене, за кров. Бо вона – досвід. Бо вона законсервована у крові пам’ять усіх, хто був до нас, нас зробив, нас виростив, викохав, а потім пішов.

Без Марнат ми були б просто далекими родичами, судинами одного тіла, що накачують киснем серце одне, але ніколи не зустрінуться одна з одною. З нею – ми не просто ганяємо Світом туди-сюди Силу свою. Ми з нею те, що можна назвати Сімейством. Хай навіть й Недосвятим.



Й я хотіла сьогодні написати щось про Марнат. Але, по-перше, я вже писала колись про все це, а по-друге, Олесь раніше встав і вже встиг. Тож мені залишається… Я не знаю, залишається що… ( . . . )

Ніколи не думала, що колись в житті визнаю це - але ось. Мені неприємно, що моя взяла в тій дурній суперечці, якій вже років із сім.

Колись, дуже давно, В.Т-ко розразився на Ліб сотнею коментарів, в яких розказав всім про те, що не розуміє, чого зі мною всі панькаються і не може придумати - яка з мене користь, бо шо таке Корве - хз, це ж я відчуваю його, а не він мене, то шо йому до цього.

Сьогодні він написав, що два місяця вже збирається сказати, що все зрозумів - у ту мить, коли практично не відчував болю й зміг допомогти не тільки собі, а й своїм товаришам, й вирубився лише тоді, коли я вирішила, що все з ним буде ок і його відпустила. Перепрошував, обіцяв вічно бути allegiance.

От правда, краще б сидів собі там, лікувався й мовчав, й з вибаченнями своїми не ліз.

О, так, поки я чекаю на Змія, з яким ми дивимось телесеріал «Доля. Це Сага Вінкс» - напишу про це. Бо маю написати про це. Для нагадування собі.

Бо я ж відчуваю людей, тобто, якусь кількість цілком конкретних людей, яких ми тут між собою називаємо «срібні». Я відчуваю всіх їх і ці відчуття зазвичай фізіологічні й фізичні, а емоціональні вже в другу чергу. І це моя суть. Відчувати коли цим людям болить і забирати той біль, який вони віддають, коли вже несила терпіти.

Так от.

Зазвичай перше січня для мене – скільки я пам'ятаю себе – це було Справжнє Пекло. І зрозуміло – чому. Бо майже всі ці люди, яких я відчуваю – а їх завжди були тисячі – святкують цей день. Святкують його навіть ті, хто не християни. Тобто, навіть ті, що живуть у іншому календарі – також святкують чомусь. ( . . . )

Цього року остання субота листопада – День Пам’яті Тих, Кого Викосили Голодомори в Україні – припала на наш День Важеля.

Колись я поцікавилась і дізналась, що цей день і наступний за ним – це про роботу катапульти. В один день заряджаємо. В інший – поцілюємо туди, де скупчились вороги.

Колись я навіть продивилась в Марнат все, що є там про катапульти. Саме звідти, до речі, дізналась, що були не тільки ті, що кидали каміння вперед – про які я вже знала з підручників, а й ті, що посилали зливу стріл перед тим, як у напрямку тому ж піде піхота.



І от. У цей день знову сіла думати про ірі українців, про срібних що мають з тризубом паспорти. Ми всі тут не корінні. Ми всі в свій час сюди з кимось прийшли з чужини. ( . . . )

Так, це був саме той будинок. Саме те місце у моєму місті. В те місце, яке – за легендою – вважається каменем, на якому вірни тримали у штучній комі свого Корве. Й це лише легенда. Але.

Але.

Сьогодні Змій прокинувся на одну мить раніше, ніж я прокинулася від вибуху. Прокинувся саме тоді, коли ендреорат Жертвоприношення підкинув його на ліжкові.

Тут тепер всі свої. А хто не свій - вже не тут.

Двадцять шостого серпня десь близько десятої години вечора Мережа зібралася. Нарешті. І ее-е-еее-е... Мабуть, я чекала чогось більшого. Грандіозного ух-х у кінці. Якогось потрясіння в момент, коли відчую, що на лівій руці пальці усі знову проросли в Мережу.

Але жодного потрясіння. Просто легкий біль у ліктьовому суглобі. Оніміння в пучках. І відчуття таке, наче рука на пару хвилин стала дуже-дуже важкою. Та я б і не звернула уваги на це, якби у ту мить не мила посуд і через те оніміння мало склянку не розбила. Мабуть.

Коли Мережа тріснула, пішла по швах, розповзлась і розсипалась – я думала, що це лише мить. Я думала, що – коли остання стара ниточка між вузликами розірветься – зав’яжеться перша нова і Мережа тут таки і повстане. Що я лише кліпну... Але...

Але півроку ось вже, а вона все ще збирається, рветься, збирається, а потім знову рветься тоді, коли хтось з неї, Випадком забраний, йде... Вона наче є. Але вона не обіймає ще Світ. Та однаково має намір такий. Та потроху вона таки просувається уперед. І зараз стала пришвидшуватися.

І ось. Сьогодні Змій показав мені своє вино. У вебкамеру. Сказав, що це є червоне петрюс дві тищі восьмого року. Сказав, що оце уже він витяг пляшку на божий світ у очікуванні приїзду у цей вівторок Ем й в очікуванні – це головне! – того моменту, коли Мережа дов'яжеться і – нарешті! – я купі людей зможу сказати: «Це мене не стосується вже...»

Тобто. Змій упевнений, що Мережі, яка вийшла з моєї правиці, залишилось зовсім трохи до того, щоб обійти і обвити весь Світ, повернутись до мене і в ліву мою руку врости . ( . . . )