anna_amargo | Entries tagged with анна тупа

Написала про це на Фейсбуці, а потім вирішила й сюди перенести, щоб завжди під рукою було. Тим паче, така можливість. А саме – такої сили мігрень, що, здається, болить навіть шкіра голови під волоссям. Тож, якщо я буду писати дурні якісь речі, то потім – коли мене Змій звинуватить у тому, що я пишу про очевидне і вважаю людей за тупих – я завжди зможу сказати, що то усе через голову. Тож.

Про різницю між мисленням мага і так званим магічним мисленням.

Маги (та і люди майже усі взагалі) знають, що всі ми – зі Світом, а іноді і з людьми – здатні розмовляти Символами різноманітними. Майже так само, як мовою. Тоді, коли не знаємо мови. Тоді, коли слів мови промовляти не хочемо. Тоді, коли боїмося спитати, щоб отримати чітку відповідь. ( . . . )

Якби мені не нагадали на Фейсбуці – я б сама і не зауважила, що сьогодні у мене і у мого фанфіку про Драко і Гаррі перший ее-е ювілей.

Бо саме сьогодні виповнюється 5 років з того дня, коли я почала писати і викладати (на ЖЖ тоді ще) от той, що був наче як для Антоніни, хоча насправді не для Антоніни, бо там є ще Епілог.

А для Антоніни я почала його писати, бо в нас був договір. Вона мені обіцяла підтягли Математику, а я їй за це обіцяла написати сопливе Драррі зі склом. Але – раніше, ніж я дописала той «T.T.R. + A.L.» дочка моя до Драррі втратила інтерес. Та і Алгебру з Геометрією здає вона тепер на 12, а не на 8 (бо спробувала б вона у репетиторки не здати, авжеж). А я все пишу і пишу. І кінця краю фанфіку моєму не видно.

P.S. А, ну і так. Якщо я забула, коли почала писати все це, то точно вже я не звернула б уваги (якби Змій не звернув) на той факт, що той день, в який я почала, був днем Зимового Сонцестояння, що випадає на 22-ге - якщо не помиляються, один раз через три.

Тож. Я вірю у збіги. Авжеж.

У мене вже є кілька смішних, дурних і повчальних історій про Ретро Меркурій. Наприклад, ота , де я довго збиралась поїхати замінити пошкоджене скло, яке прикривало камери телефону, але спонтанно вирішила зробити це не їздячи нікуди і поплатилась за це. То була повчальна й дурна. Зараз буде просто повчальна.

Та спочатку передісторія, так. Вона про те, що всі близькі знають – я на вулиці слухаю музику і без навушників почуваюся не дуже затишно, бо доводиться поринати у зовнішні звуки, а вони заважають тому, що звучить в голові.

Але я не слухаю музику з телефону. Бо телефон – це, по-перше, зв’язок, а по-друге, демонстрація себе світу, тож він у мене виключно для розмов й соцмереж. В основному.

Музика ж – це внутрішній стан. Тож для неї – у мене завжди був окремий гаджет якийсь. Спочатку касетний плеєр. Потім емпетри-плеєри різні. А потім Олівер подарував мені перший айподтач і з тих пір років дванадцять-тринадцять я користуюся тачем. Просто змінюючи їх час від часу. Останній протримався років п’ять точно, але десь роки півтора тому почав дуба давать. ( . . . )

Ну, що ж – в магічні години віялових відключень електроенергії – я таки дочитала роман Кейсі Макквістон, що називається «Червоний, Білий та Королівський Синій», який почала тиждень тому. І тепер мені є що сказати про цей ну хай буде роман бо ну що ж...

По-перше, я виграла фунт, а Змій мені фунт програв. Бо – коли я тільки книжку цю в руки взяла – я сказала, що очевидно це фанфік. Перероблений на роман. Й додала, що було би прикольно, якби в цей роман потрапили усі ті шаблони із фанфіків, які вже нав’язли в зубах, бо ходять з роботи в роботу.

І ми побилися об заклад. Я ставила 50 гривень на те, що рано чи пізно ми дочитаємось до чогось, що вже бачили в купі прочитаних нами фанфіків про Гаррі Поттера і Драко Мелфоя. А Змій заклав фунт проти мене, бо вірив, що редактори мали вичистити з книжки усе, хоча б трішечки схоже на те, що ми між собою звемо «письменницькі костилі». ( . . . )

У мого мозку і у моїх Сили Впливу і Сприйняття є одна цікава особливість, про яку я або вже казала колись десь тут, або ось зараз розповідаю уперше. Особливість така, що я – разом з мозком і Силами своїми та Сприйняттям – бучу в запахах кольори.

Тобто, кожен запах у мене не тільки може асоціюватися з подією, або бути прив’язаний до людини якоїсь, а ще й має колір. Обов'язково. І цей колір на одну мить спалахує в голові, перед очима, коли ніс вловлює аромат. Будь-де. Будь-коли.

І саме через кольори і прив’язані до них формули я бачу аромати. І кожного разу, коли я брала до рук – Чорну! Абсолютно чорну на вигляд! – пляшечку Armani Code і пшикала з неї парфумом в Повітря – я бачила колір зелений.

Я бачила зелений чомусь. І дивувалась цьому. І раз за разом це була загадка. Щось, об що я затиналась, на чому зупинялась на мить. Бо не могла зрозуміти, чому рідина, яка має пахнути як щось золотаво-брунатне, або коричнево-золоте, бо в ній поєднані деревинні ноти, пряні та цитрусові й починається вона з бергамоту, та ще й розприскана з чорної банки – пахне мені раптом зеленим. Чистим, яскравим зеленим. Зеленим як – для Драко Мелфоя – очі простимерліне Гаррі Поттера. Зеленим як Слизерин. Зеленим, як ті десять днів Червня між Днями Деревію й Полину. Зеленим як раннє літо. ( . . . )

Довго не могла зрозуміти, чому мене так напружує і навіть лякає велика кількість людей, які в фейсбуці постять і перепощують у своїх стрічках і у різних спільнотах, наприклад, про бохо-стиль, або про ар-деко – як справжні фотознімки – картинки, згенеровані ШІ.

Не знаходила жодних причин вважати ці спроби людей видати несправжнє за справжнє ні прикольними, або смішними, а саме напружувалась і трохи жаліла людей, які дивляться на інтер’єр, чи красуню у пишній спідниці і не бачать підробки. А вже коли люди постили штучні картинки як докази жахів війни – по-справжньому лякалась. І дивувалась собі. Бо, ну, справді, що тут такого, це ж просто картинки і все. ( . . . )

Час від часу я роблю замітки про те, як відчувається базальт, як відчувається близькість в базальті й іноді пишу про те, як у базальті сприймаються інші мови.

Звісно, я роблю це для себе, бо не можу покластися на пам’ять, яка все частіше підводить. Але виправдовуюсь тим, що ці записи колись стануть в нагоді дослідникам і науковцям. Ну, тим, можливо, які десь років за сто таки почнуть, можливо, вивчати у базальті зв’язок.

Так от. Сьогодні про мови. Я вже писала колись, що іноземні мови – коли ними говорить з базальту хтось – перекладаються в голові й роблять це автоматично.

Тобто, якщо говорить Ем – без різниці чи зі мною, чи з кимсь іншим, а я у цей час підслуховую – то він говорить німецькою, і я чую як він це говорить; я чую слова, інтонації, голос, але в моїй голові додається ще й сенс. Мій мозок не просто розуміє все, що Ем каже, мій мозок виступає таким собі синхронним перекладачем українською мовою. ( . . . )

Сіла позавчора малювати формулу на захист від Полуденного Демона (від Дементора, тобто) у Драків Зошит і – поки малювала – поставила собі серіал з улюбленцем, ну, ок, з одним із улюбленців, з сіром Клайвом Оуеном. Сиджу і дивлюся.

Аж тут. Середина першої серії. Діалог черниці та головного героя. Черниця: «Як написано в нашій Книзі – обіцянка – це несплачений борг.» А головний герой: «Це Новий чи Старий Заповіт?» Три голоси в моїй голові – злагодженим майже хором: «Мор Марнат, ідіот!» Черниця у серіалі: «Талмуд.» Голос Змія: «Ну, або так, ор-ор...»

І хоча тут варто було б накатати пост про феномен Баадера-Майнгоф, бо от тільки ж зачіпали у Марафоні тему Обіцянок й Боргів, аж раптом вона тут знову, в першому новому серіалі, який я вирішила подивитися, хоча нічого, окрім Гаррі Поттера, не ставила собі з початку зими – я не зачепилась за це. ( . . . )

Пару днів тому Змій такий: «Ось дивись, ти вже використала цей мотив, ну, той, який з Мор Марнат, ну, той де про Артура... Артур в сенсі той, що король…» І я така – обережно: «Пам’ятаю. І що?»

А Змій: «Я оце… Не хвилюйся, це по роботі, а не для задоволення. Перечитую зараз, значить, я Мелорі. І там у нього Ланцелот в історії із Елейн просить називати себе шевальє Гівнюком...» Я – ще більш обережно: «Кавалером Мелфейтом?»

Й Змій, киваючи: «Так. Тобто, в Ролінґ от прямо повна алюзія могла би бути на Марнат і історію класичного магічного тріо. Причому красиво закручена, бо лицар й король поміняні місцями. Гаррі там Ланселот, кавалер, тобто, Мелфейт, що вийшов із темряви. Драко там король Артур Пен Драгон. А Джиневра просто Джиневра…»

Тут я – майже не дихаючи, із підозрою, що зараз він це кудись у черговий фанфік увіпхнути захоче: «Ну, ок. Ну, і що?» А Змій: «Я просто подумав, чи авторка спеціально це, чи у неї вийшло так випадково?» ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.

Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Для Змія половина Магії – це інтелектуальні вправи, гра зі своїми можливостями. Він робить щось не тому, що йому треба отримати щось потрібне зі Світу, а тому, що йому цікаво подивитися, як Світ побудовано тими, хто був тут до нас, хто творив тут раніше.

Кілька місяців він грався в те, що називав Парадоксом Тезея. Ship of Theseus. Уявний експеримент, який намагається відповісти на цікаве питання про те, чи залишається об’єкт, у якому з якихось причин були замінені всі оригінальні компоненти, тим самим об’єктом.

Себто, стародавні філософи цікавились тим, чи залишиться корабель Тезея, пришвартований десь у якості музейного експонату, все тим же кораблем, якщо протягом кількох століть під час технічного обслуговування кожна його окрема частина, що зіпсувалась від погоди й часу, буде замінена одна за одною, чи це все ще залишатиметься той самий корабель, на якому плавав Тезей?

Змій, який згадав про цей Парадокс, почав гратися з формулами. Брав відомі всім й міняв у них – за один раз – один символ. Перевіряв, чи вони працюють, а потім наступний міняв. Так, щоб у кінці отримати формулу, складену з зовсім інших знаків Рубару, але все ще робочу. І – це головне – нова формула мала не тільки працювати, але і робити те ж саме, що і та, яку він за іграшку взяв спершу собі. ( . . . )

Коли писала про Муз лист в Марафон і розповідали, що то є не хтось, хто приходе з флейтою або лірою грати у творця на нервах й над головою, а така собі внутрішня Сила кожної людини, її Творче Ядро – думала, що треба буде якось написати про власний досвід. Про власну користь від Муз.

А вони дуже корисні. Бо прикол їх у тому, що вони – як те саме Творче Ядро – пам'ятають про все і зважають на все. А це якості потрібні хоч бухгалтеру, хоч поету. А хоч би й мені.

От наприклад. Вчора пишу новий короткий фанфік Драррі. У нім Драко віддає Гаррі золотий снитч. Каже щось типу: «Бо той, який тобі заповів Дамблдор, у тебе забрали.» Гаррі говорить: «Попросили в Музей.» Драко на це: «Ну, я ж і кажу забрали. Ось тобі на заміну. Це той, який ти виборов в мене. Всі були такі зайняті переломом твоєї руки, що не помітили, як ти його уронив. Я підняв й тепер він твій.»

Я дописую це і така: «Мі-мімі. Яка мила сцена.» А Змій – який слідкує за тим, що я пишу, який нещодавно перекладав перший фанфік «Лист до Молодшого Сина» і добре пам'ятає його: «Бу-гага.» А я: «Шо таке?» А Змій: «Ти просто не пам'ятаєш, мабуть, бо писала давно і давно перечитувала, а я пам’ятаєш, бо я це бачив на тижні. У тому фанфіку який ти написала кілька літ тому, є незначна сцена, в якій Гаррі підходить до шафи, а в ній лежить пам'ятний снитч, який він береже. Ось Музи тобі пояснили - звідки він там узявся.» ( . . . )

Ми всі тисячі разів бачили у Марнат те передбачення про Вавилонську Мову. Ми всі його переповідали одне одному. Ми всі його пам’ятаємо. Деякі з нас навіть погодились з тим, що слова: «Й знову буде мова одна і всі будуть нею говорити і всі її чутимуть, і кожен кожного зрозуміє як розумів колись» - це слова не про глобалізацію, й не про англійську чи китайську, яку доведеться вивчити всім, а про базальт. Про оте дивне відчуття, коли ти чуєш мову, якої ти не розумієш, але розумієш її.

Зазвичай коли хтось іншомовний в базальті говорить – без різниці прямо в голову думками, оформленими у слова, чи реченнями через рота у камеру ноутбука – мізки того, хто чує, перекладають все сказане майже зразу, в ту ж мить.

Це схоже на пісню на два голоси, або на дубляж кінофільму. Тільки той, хто слухає не чує дві мови, як при дубляжі чи дуеті, а чуєш лише одну – ту, якою до нього говорять, а власна його мова відчувається просто як смисл, як власні сформульовані словами думки. ( . . . )

Не звертала на це уваги доти, доки Змій – читаючи мені черговий фанфік по Драррі – раптом не зупинився і не спитав: «Ти звернула увагу?» Я перепитала: «На що?»

Він поморщився з тим виразом співчуття до моєї тупості, який я так сильно на його обличчі люблю і відповів: «Ми з Нового року перечитали просто неймовірну купу оцієї фігні й постійно звертали увагу на різноманітні виправдання психологічні, якими автори користувались для того, щоби пояснити собі й читачам – як і чому Гаррі та Драко зійшлись. Але ти звернула увагу, що жоден з тих, чиї фанфіки ми вже прочитали, не взяв для пояснення їх зв’язку той найпростіший варіант, який взяла колись ти?»

І тільки тут до мене дійшло, що так і було. Ми читали все це, читали, але досі ніхто не використав той – найочевидніший як на мене – сюжет, з яким ні в книжках Ролінг, ні в фільмах за цими книжками не змінюється нічого, але Поттер й Мелфой дружать, а потім розуміють, що це можливо любов.

Я сказала Змію: «Можливо, не так багато людей в світі мали змогу спостерігати таке, щоби описати все це. Бо це те, про що часто говорять, але насправді, як часто зустрічається цей варіант дружби, на межі не просто з суперництвом, а зі справжньою ворожнечею. Коли пара – настільки різна, що їх можна на полюси розвести, але – як між полюсами завжди – вони будуть кінцями однієї вісі й ніколи не зможуть розломити цю вісь… Тож у мене була перевага. Я мала досвід спостереження відносин таких. У мене перед очима були, наприклад, Сандро і Че, і повороти якісь я брала прямо у них.»

Змій кивнув, мовляв, так, окей. І продовжив з місця, на якому зупинився, читати фанфік, наче і непоганий, але знову про ПТРС. Й поки він читав, я зачепилась за це і намагалась згадати – як ще пояснювали автори різноманітного Драррі цю дружбу і цю любов.

Ну, якщо не брати за пояснення різноманітну фігню з паралельними історіями де Гаррі потрапив на Слизерин, або Драко вселився у тіло Джинні Візлі, то логіки не так вже й багато, мабуть у поясненнях тих. ( . . . )

Я вже давно зрозуміла, що Марнат – це як фейсбук. Всі відчувають себе у чомусь знавцями, всі думають, що їх думка Сімейству і суспільству важлива, всі пишуть пости. І всі приходять, щоб залишити під постами коментарі.

І бозна скільки разів я в Чорній Книзі бачила це: автор старався, вибудовував наукову теорію, оформлював її у красивий, гармонічно збудований текст з перехресними посиланнями, малюнками й дуже розумними термінами, показував, який він весь з себе експерт, а потім приходив коментатор і писав: «Як це опинилось в цій Книжці? Чому я бачу все це? Шо за маячня?! Автор недоумок й лох!!»

І от вранці мені натякнули, що я – напхавши в ту ж Марнат купу своїх ідей – ніколи не напишу омріяної літератури не для срібних, для всіх. Не напишу, бо не вмію вкладатися в головне. Бо я розпорошуюсь. Бо ще не виколупавшись із Кадастру Сильвестра та з Календаря Іткар Фєрін, я вже закопалась в той розділ, де про взаємодію Стихій.

Й Ем читає мій пост про Змія і Ферро, мить думає, а потім такий: «Ее-ее-е. А ти ж могла би все це оформити у вигляді нормального тексту. Просто факти про те, що Вогонь + Повітря = Слово, З Якого Все Почалось, а Земля + Вогонь = Народження Світу і планети, на якій ми живемо. Чи обов'язково тобі було все це давати з прикладами про наш цирк, які лише відволікають читача від Суті Стихій?» Й поки я така: «Ееее-е-е...» Змій – до Ема: «О, ні, німець, ти що? Не треба радити їй такого. Тому шо я тут вже приготував собі пиво, сємки й попкорн і сів чекати можливості подивитись на те, як вона буде викручуватися, коли на прикладах з нашого кола треба буде писати про Воду й Вогонь, як про Зародження Життя. Ти хіба не хотів би побачити це?»

А після такого виклику від гада Змія – я вирішила – поверхнево, поки голова не болить – по знанням власним пройтись. Бо пам’ятала лише, що Вода + Вогонь - це Зародження Життя, той самий Первісний Суп, з якого ми усією флорою й фауною вийшли на початку віків.

І ось тут от прикол. Я полізла в Марнат. Бо в Марнат основи всіх моїх знань наукових. Бо я ж кинула школу після сьомого класу і оце все з підручників я не вчила, а вчила з Книжки В Крові. ( . . . )

Третє Лютого – День Очищення. Я пишу Змію, що – за словами Олівера – на Ліб завели таки пост, де рахують – добу за добою – час відсутності без вісті зниклого Д.С.

Я пишу: «Там завели закріплений пост – Status: Missing for 21 days. Тобто, Ліб почало приймати ставки не на життя, а на сценарій – складний з тілом та ДНК, чи легкий – з об'явленням людини загиблою без знайденого тіла.» Я це відправляю.

Я відправляю це. А за кілька хвилин виявляю, що я це відправила не в приват Змієвий, а запостила в коменти під одним зі своїх сьогоднішніх дописів у Фейбуці.

І я така вголос у коло: «Та що ви розумієте про затурканість, малята мої. Я ось таки дійсно затуркана. Бо запостила принесені Олівером плітки з Ліб про те, що там вже роблять ставки, чи знайдуть нашу пропажу хоча би тілом, чи об'являть мертвим без тіла – замість месенджера Змія – в коменти під постом і сиджу чекаю на відповідь, й не розумію, чому це Змій, який явно за відчуттями це вже прочитав, мені не відповідає вапщє…» ( . . . )

Я, звісно, в силу своєї вдачі та того, що я Корве – люто загальмована жінка. Тобто, я навіть не впевнена, що я таки жінка, бо – як все життя кажуть мені – для жінок характерно й важливо мати в році визначні власні дати, якісь важливі ночі та дні.

А я не пам'ятаю дат, не пам'ятаю імен, складно запам'ятовую – навіть срібні – обличчя, я дивилась фільми з Томасом Кречманном і на кожному новому казала тому, хто дивився поруч: «Дивись, якийсь гарний Мороверо-Морріз працює актором у німців, не бачила його раніше, треба буде запам'ятати як там його, такого красунчика, звуть...»

Я не знаю дати, коли зустрілась з чоловіком своїм, не впевнена навіть у порі році дати тієї. Я не знаю також дати першого побачення чи господипрости поцілунку. Я й дату укладання шлюбу запам'ятала тільки тому, що її – за вимогою Олівера – в останній перед відвідинами РАГСу тиждень – різко перенесли.

Але. Сьогодні я переконалась, що я зовсім теєчки... Не в цій реальності перебуваю, а у власному вакуумі, десь в порожній своїй голові нян-кетом лечу. Бо – тут стався такий діалог. ( . . . )

З тої миті, коли мені уперше прийшло це у голову – я постійно з цим і живу. Я думаю часто про це. Я не можу відкараскатися від думки, що – якби я була дійсно вумна, а не так вумна, як вутка, яка вотруби не клює – то я би з самого початку усім і завжди говорила б, що я все це придумала.

Срібних з усім багажем їх легенд, з логічною їх історією. Мережу, зв’язок по крові. Креодмів та Гарвордін. Мор Марнат і Анхмара. Його дружину Карру та Карра Аррам, оракул її. Все це Сімейство Недосвяте і магію усю цю. ( . . . )

Маю визнати, до мене не зразу дійшло – чому Змія так зачіпає тема прикрас з металів дорогоцінних і такого ж каміння, та й взагалі виробів ювелірних.

Тобто – коли я запхала цю тему у наш Марафон – я бачила, що вона зачіпає Т.В.. Я бачила що вона його нервує, дратує, тривожить. Я бачила, він не рветься говорити про це і не так охоче, як завжди, поради якісь дає. Я відчувала це кожною клітинкою тіла. Але я не розуміла – чому.

Не розуміла доти, доки він не отримав нарешті свою посилку з браслетом «Це Азовсталь».

Браслет був один з тих двох, які він купив для нас на сайті фандрейзингової платформи UNITED24 й аналогічним тому, який я отримала раніше за нього.

Т.В. роздивився браслет, вийняв його з упаковки, потримав у руках, знов запакував. А потім відчинив одну з шаф у своєму кабінеті й дістав з полиці ящик, що був одночасно схожий і на валізку-дипломат, і на кофр, в якому могло б зберігатися хірургічне приладдя, якісь лінзи, чи невеличкий музичний інструмент, ну скажімо, бубон чи малий ксилофон. ( . . . )

Про Хвилі вже стільки сказано було, що не впевнена в необхідності повторювати про них іще раз. І, мабуть, цього б не робила. Але. Але позавчора з Юлією зачепили цю тему знову і от – по колу…

Хвиля Магічна Класична – це те, що запускається магами, але приурочується до якоїсь великої події, на яку може зібратись багато-багато людей. І запускається вона тільки за умови, що весь цей нарід буде перебувати в одному місці в один і той час, в однакову настрої, і з однаковими приблизно бажаннями.

Штука відома давно. З античності. З легендарних часів. Всі свята, всі паради, всі лицарські турніри, Олімпіади, театральні заходи придумали, цілком можливо, не для того, щоби розважати людей, а для того, щоб збирати їх для запускання Хвиль.

Хвилі робляться на ціль, вигідну тим, хто організовував свято. Але також і тим, хто на нього прийшов. Бо саме в цьому весь прикол Класичної Хвилі Магічної. ( . . . )

Зараз буду – мліючи від сорому за те, що я тупа й імпульсивна – розказувати шикарну історію про те, як Ретроградним Меркурієм накрило вчора мене. Історію практично класичну. Прям хоч в підручник пиши.

Так от. У мене є телефон. Тобто, у нас у трьох однакові телефони – у мене, у Олеся й у Ема. Але в моєму була ее-е проблема. Невеличка, иги.

У нього тріснуло скло, яке прикриває спалах і камери, ті, що виходять у тил. Тріщина була не критична. Практично не помітна. Й вона не впливала на якість знімків. Та мені муляло, сі.

Муляло саме тому, що це однакові телефони й вони мають бути однаковими ззовні завжди.

Тож мене ця тріщинка бісила й я мала намір рано чи пізно поїхати в місто з Шевченківського свого і зайти у ту майстерню, куди ми возили регулярно на реанімацію всі покоління телефонів, загноблених Антоніною. Саме туди, бо там я знаю майстрів і знаю, що вони роблять все швидко і якісно.

Але. Намір наміром. А Ретроградний Меркурій – ось він.

Бо в чому ж головний прикол Меркурія Ретроградного?

Він, по-перше, повертає нас до якихось недороблених справ, незакритих проєктів, до думок про тих людей, з якими ми розійшлись, але яким, на нашу думку, висказали при розставанні не все. ( . . . )

Так, я переспала з цим відкриттям. Спала погано, бо дошкуляла жара і посеред ночі пару разів будило завивання сирени повітряної тривоги. Але після ночі я вже здатна сформулювати перші свої думки – як про факт – про все те, що вчора побачила в Зошиті у Т.В.

Я думала, як ставитися до того, що Змій відчував нас роками, зміг виділити нас, як окремих особистостей в своєму базальті й, мабуть, з якихось пір слідкував за нами і знав про нас геть усе.

Допоміг мені Ем. Якому я переповіла й який почав колупатися у собі, сподіваючись пригадати, чи не уловлював він – під час походів на танго-клуб – чиєїсь присутності. ( . . . )

Давно вже зрозуміла, що Змій мені посланий в покарання за зайву зарозумілість. Але сьогодні маю ще одне підтвердження цьому.

Бо. Я кілька років поспіль – як тільки приходив Серпень – розповідала людям – спочатку в ЖЖ, потім у Марафонах – про Жіночі Жнива. І давно вважала себе мало не експертом з цієї частини Марнат...

Тож і вчора сиджу собі перед ноутом й думаю: «От, шостого розпочалися цьогорічні. Писати чи ні? Мабуть писати таки... Треба якось про це новими словами ще раз розповісти...»

І тут в голову мою приходить цей Гад і говорить: «Ой, та шо там розповідати, не витрачай зусиль, просто напиши, що Жіночі Жнива - це про історію Рут, прабабцю царя Соломона.» А я така: «Ии-и?!» А він - закочуючи очі, авжеж: «Та це ж є у Марнат. Ти що, неуважно читала той розділ?»

Portrait of a woman as Ruth - 1853 - Francesco Hayez

Неуважно, угу. Настільки неуважно, що пам’ятаю, що в Марнат цей період пов’язаний з історією про жінку, яка підбирала те, що залишили хазяї врожаю, але ніколи не пов’язувала цю жінку з біблійною Рут. ( . . . )

Я дурна і, здається, це не лікується. Захотіла подивитися кіно, й щоб не скучно було дивитися ту фільму самій, покликала Змія.

Не врахувала того, що він ту картину вже бачив колись і знає – про що там в кінці. Не зважала на те, що він стогонами, жартиками і закочуванням під лоба очей явно давав зрозуміти, що краще нам знайти інше щось. Але ж дивився. Постійно відволікав на розмови. Але дивився, угу.

Я вибрала семе це кіно, бо думала, що це якась романтична комедія. І поставила її, щоб відволіктися від болю в голові й від того, що приносить у голову біль. Й ми дивилися. ( . . . )

В дзеркалі зелене лице. Зі слідами роботи. Міг би роботу змити, коли з роботи прийшов, але заточився, впав, ліг, довго лежав, думав думав думав й заснув.

Стадії прийняття за 4 хвилини. Шок: «Що значить я став троюрідним дідусем?!!» Заперечення: «Яка дочка Гамільтонів могла народити? Анна? Ні! Вона ще дитина сама. Вона народилась в дві тищі першому, це ось тільки...» Гнів: «Що значить в 20 народжують?! Мені що 20, по-твоєму, не було?!!» Торг: «Чорт, ну, ок, вона хоча б повернеться вчитись, після того, як оце все?..» І нарешті. Депресія: «Якби я народив у 20, то зараз би...»

Їхали приїхали злазьте, ваша високість, угу. Кидайте роботу і спіть зеленим лицем у подушку. Й дивіться плутані душні сни, в яких не буде дітей, а будуть лише порожні кімнати і повітря зеленкувате, густе, як води навколоплідні старі. ( . . . )

Я можу розповісти, чому це страшно і захопливо одночасно – бути частиною Базальту, спілкуватися у мережі, коли ти не тільки чуєш слова, не тільки зчитуєш сенси, а й бачиш углиб – на чому будується те, що говорять тобі.

Ну, наприклад. Один український політик дає інтерв’ю, ляпає в ньому дурість і цінні папери декількох українських компаній дешевшають.

Я ловлю цю новину, але я в цьому не розбираюся і, якщо чесно, розбиратися не дуже хочу. Бо, по-перше, це не математика, в житті не знадобиться. А, по-друге, навіщо, якщо в мене є Змій.

І я пишу йому: «Як буде час – подивись, що там на біржах у цих от і поясни мені – що це є, що може бути і чи матиме це якісь наслідки для країни в цілому.» ( . . . )

Таки про це напишу. Бо я не знаю як хто, а я обожнюю Змія за дивовижну рису, яку я в собі досі не можу ні виховати, ні віднайти. За вміння бачити те, що я бачу, але не помічаю взагалі та вапщє.

Сидимо. Я роблю щось своє. Він колупає в Марнат формули різноманітні, пов’язані хоч якось зі шкірою людською. Як ті, що дозволяють лікувати різноманітні її хвороби, так і ті, що можуть до цих хвороб призвести.

Раптом він робить жест, який я відчуваю, і який зазвичай означає: «Я тебе викликаю в гаджет із голови. Зверни увагу сюди.»

Підіймаю голову, вмикаю скайп: «Ну, що іще?» Запитує: «Як думаєш, скільки років ритуалу з втиканням дерев’яних дрізок у стільники із медом? Ну, тому, через який робилися виразки на тілі. Болячки різноманітні шкірні й підшкірні...» ( . . . )

Сьогодні 11-те серпня 2021-го року. День народження Джинні. Їй сьогодні виповнюється сорок один рік.

І це якраз той самий день, яким закінчується мій фанфік. Непростий день для всіх. З купою розмов і подій.

Й – коли я починала писати те, що зараз називаю «Щоденник» – я була впевнена абсолютно, що до дати, у якій зійдуться моя реальність і текст, я фанфік цей закінчу. Й розпрощаюсь на віки з Драко Мелфоєм, Гаррі Поттером та Джинні Візлі.

Але не так сталося, як гадалося. Файл все ще відкритий і всі ми досі ще тут. І в цьому всьому радує лише одне. Те, що поки ми тут - у мене є ще надія на те, що я таки допишу.

Я почала читати Гаррі Поттера мало не рік тому. У потязі, коли їхала на море з родиною. Потім сидячи біля моря. За ті пару тижнів літа я швидко прочитала першу, другу та третю книжки з епопеї. Й зупинилася на четвертій.

Зупинилася ще до того, як за сюжетом розпочався сам Турнір. І навіть до того, як той, кого вважали Дикозором Муді, провів перший урок.

І так той четвертий том й лежав у мене на письмовому столі під рукою залишок минулорічного літа, осінь, зиму, весну...

Аж ось кілька днів тому я навіщось відкрила книжку. Просто так. Глянути – де зупинилась. А там – сцена з тхором. ( . . . )

На Ліб сьогодні було весело, бо знову хтось запустив опитування про «стіл за лівою рукою». Один спитав: «Як у вас зараз?» І всі стали фотографувати столи, постити їх й реготати з тих, у кого за лівою рукою стоять лише у фото-рамочках дзеркала, або, навпаки, на стільниці так порожньо й чисто, наче хазяїн столу сам Бонд. Джеймс Бонд. На стражі спокою Її Величності і величі Великої Британії також.

Я теж своє фото запостила. Але з нього ніхто не сміявся. Тільки спитав хтось: «Скільки з цих книжок ти купила сама?»

під лівою рукою.jpg

«Дві.» - Сказала я. – «Або три. Ні, таки дві. Прокляте дитя в перекладі українською і російськомовний переклад, бог знає чий, в кого вкрадений, і невідомо ким виданий нелегально десь в Харкові... Ще одну, першу англійською, Антоніна купувала для себе. Все інше – подарунки. А що?» ( . . . )

Тут Катя підкинула тему, якою я не цікавилась ніколи раніше. Не цікавилась, мабуть, тому, що тема – про сережки, як прикрасу, а я майже все життя ношу, не задумуючись про причини і не знімаючи взагалі, одну й ту саму золоту пару, тож і якось пофіг було.

Але Катя тему підкинула, я полізла у Книжку, а там ого-го. Багато цікавого. Дуже. Починаючи з того, що сам розділ про кульчики називається «Радники Таємні Та Втаємничені». Закінчуючи різними правилами про те, як слід купувати таку прикрасу й від кого її можна й не можна брати у подарунок.

het meisje met de parel.jpg

Чому радники таємні? Тому, що колись жінки покривали голову, ховали волосся, і часто разом із зачіскою під хусткою або чепцем ховалися і сережки. Тобто, бачити цю прикрасу могли не усі, хто бачив жінку, а лиш ті, хто бачив її з непокритою головою. Але все, що промовлялось при жінці – без різниці, чи була вона в капорі на пікніку парафіяльному, чи сиділа у спальні своїй, причісуючись перед дзеркалом – сережки, що висіли у вухах, чули й запам’ятовували. ( . . . )

В цій історії було смішно вже, коли про Арманда було , але тоді я просто посміялася, а потім списала на збіг це. І на Ноосферу самособой...

А вночі було вже не так щоб дуже весело. Бо вночі я сиділа, писала ще доповненя до фанфіка (ніхто ж і не думав, що мене зразу відпустить, авжеж?)... Писала сиділа, писала. Не чіпала нікого. І ось.

Знову мені знадобилося – від імені Джиневри – згадати про цей їх зв’язок, пояснити причину тяжіння. І знову під руку полізло порівняння парочки Поттер-Мелфой із золотим галеоном... І тут...

золотий галеон.jpg

Тут мені немов щось говорить: «А ти, Сано, погугли хоч, як той галеон золотий виглядав у авторки книги. Мають же бути малюнки з аверсом й реверсом, бо це в фільмах монети показували трохи, мельком та здаля, але може в книжках вони більш детально описувалися і хтось навіть малюнки зробив...» ( . . . )

А от тепер, дійсно, ржака. Я вчора вставила згадку про Арманда Міррігре Ардіора – як про Арманда Мелфоя – у Епілог фанфіку. Бо мені треба було, щоб Скорпіус – в переписці із Албусом – побіжно згадав якусь історію, яку йому чотири години навалював дід Люціус, що приїхав з бабою Циссі у гості, поспілкуватись з онуком.

Я порилась в Марнат в пошуках чувака, який міг би бути схожий на прапредка Мелфоїв. І Арманда знайшла. І подумала, що саме Арманд – та людина, про яку така людина, як Люц могла б розповідати і годину, і чотири, й добу.

Арманд Мелфой.jpg

Бо Арманд нехилий був маг, до того ж Ардіор. І він прибув у Англію з Франції на світанку Історії (а саме прізвище Мелфой дуже схоже на те, яке має французьке коріння). ( . . . )

Ем сказав: «За все треба платити. Хочеш дім і родину – віддай, котику, яйця…» Але котик бився, як лев. Розідрав мої руки. Намагався – навіть в наморднику – дотягтися зубами бо рук ветеринара. Бачив вени. Кров людську відчував.

Але. Дві анестезії і сон. Це могло би бути жертвоприношення, якби Ем так не напружувався, проводячи паралелі між собою й котом нашим рудим.

«Ти знаєш, що поталанило тобі? Всі кошенята, що залишались на вулиці поруч з твоєю матусею, зиму не пережили. Їх потруїли. Вижила тільки маман, але і вона виглядає втомленою і не дуже здоровою. Вона ще вірить комусь з тих, хто годує її? Довіра… Така дивна штука…» ( . . . )

Кілька днів тому на Ліберо пів дня обговорювали діточок наших милих. Покоління, тобто, прийдешнє. Кожен розповідав щось про своїх власних котиків, пундиків і господипрости королів.

Я написала: «А от я Антоніні замовила комплект зі слізеринівських шапки і шалика, тепер буду ходити й мовчки заздрити їй...» І у мене Р.С. спитав: «А чому вона взагалі вибрала Слізерин? З її характером і манічкою справедливості, їй скоріше місце на Гріфіндорі якомусь...» Змій не втримався й вставив звісно: «Ги ги.»

Slytherin forever

І звісно Р.С. спитав Змія: «Що ги ги? Що ги ги? Поясни мені, якщо розумієш щось.» «А ти, що, ніколи…» - Поцікавився Змій у Р.С. – «Що, ніколи в житті не тягався на музику або факультативи якісь, тобі не цікаві, вслід за дівчинкою, яка тобі в школі подобалась? Ні?! Тоді я це тобі пояснити не зможу...» ( . . . )

Оу. Згадавши про Імперію, раптом згадала й про те, що сьогодні вже двадцять п’яте число. Тобто, починається те, що у календарі, прив’язаному до Кадастру Сільвестра, зветься Тижнем Англійським.

Ну, оце все… Ви знаєте. Спочатку День Спецій. Потім – Гарячого простигосподи Пива. Потім День Гірки, День Ковзанки і День Фортеці Зі Снігу. Потім День Анни й День Роберта (для тих, хто не зрозумів – День Карри та День Анхмара). А потім вже – Лютий. Й у Лютий ми встрибуємо. Влітаємо. В’їздимо. На британських червоних левах. Або на британських слонах.

Ну, а якщо серйозно, то це тиждень для ритуалів на умовне збирання земель й на умовне розповсюдження впливу свого.

на білому червоне.jpg

І я питаю у Змія: «Так що це за хрінь з теплим пивом?» А він витріщається, кліпає, а потім говорить: «Аа-аа-а, ти ж алкоголю не п’єш, тому і не знаєш. Це коктейль. Просто коктейль.» «З теплим пивом?» «Ага. З теплим пивом, імбірем, цинамоном, мускатним горіхом і збитим з цукром яйцем…» «Буе-ее-е…» «Ой. Та що ти там розумієш!» - Говорить і рже. – «Ми тут змішуємо все зі всім без сорому і страху…» ( . . . )

Й ось ще побачила корисне у Марафоні. Бо воно ж як? Воно ж звичайне все, звичне. Й тому на це все постійне не звертаєш уваги, доки не виникає потреба розповісти про це іншим. Іншим людям поза колом Сімейства.

Так от. Розповідала, угу. Що у років є назви, всі вони поіменовані у Дев’ятирічному Колі, яке раз заразом заходить на Вічну Спіраль. У днів є назви також, у деяких навіть по декілька. І через це дати зазвичай промовляються й пишуться просто як дві назви – дня у році, і все. День Першого Переляку у році Лицаря. Ясно ж.

І мабуть саме тому місяці всі – без назв. Точніше лише з тими звичними для всіх назвами, які дали їм у Римі колись. Всі звикли. Уваги ніхто не звертає.

Аж тут я сідаю писати щось для Марафону і раптом розумію – чому ніхто з нас ніколи не називав якось по-своєму всі ці місяці. Бо вони і так наші. ( . . . )