A.L. + T.T.R. 87 88

[anna_amargo]

32.
Не знаю, можливо почати мав з іншого чогось. Але так і не зміг придумати, як обійти Дамблдора. Постать, що застила Поттеру світло і продовжує це робити навіть через стільки років по смерті своїй.

«Дамблдор...» - Гаррі читає думки. – «Я розумію, що ти... Що він тобі... Я розумію. Але.»

«Що але?» - Питаю, штовхаючи його ліктем у бік. – «Що ти, взагалі, розумієш? Що я його не любив? Що він мені не подобався? Так. Без ніяких але. Що але? Ти досі не здогадався, що він був єдиною людиною в світі, яку я цілком щиро ненавидів і ладен був вбити?» «Драко! Боже мій...» - В нього аж дихання перехоплює. – «Ладен вбити був? Та за що?!»

«За те, що він все життя з тобою робив...» - Відповідаю. – «Якщо хочеш завершити розмову – кажи.» «Ні.» - Мотає головою так, що відчуваю це власним тілом й мені аж паморочиться у голові. – «Тепер вже я хочу почути усе. Раз ми вже почали... Але мені треба сісти. Тут є де сісти?»

«Ну, давай он туди...» - Тягну його на якісь сходи попід млявий фонтан, який хлюпає рідесенькими струменями, так, наче жаліє води. Він сідає. Видихає: «Так що? Ти мені поясниш, за що ти його не любив...»

33.
«Не любив?» - Стою над Поттером, нависаю згори. – «Я ж сказав, що ненавидів...»

«Так.» - Махає долонею перед обличчям, немов відганяє осу. – «Я чув, що ти сказав. Але мені важко це собі уявити. Важко повірити в те, що ти міг би ненавидіти когось. Ну, окрім Волдеморта, мабуть...»

«Ги. Всі можуть таке уявити, а ти не спроможний? Чого б це?» - Намагаюся жартувати. Та він відповідає серйозно: «Знаєш, це Албус. Мій син. Я з ним після всього цього мав кілька розмов. Тобто, він нарешті зі мною кілька раз поговорив. Так от. Він сказав, що ніколи ні на одну секунду він не вірив у те, що Скорпіус може бути темною хмарою. Злом. Сином Волдеморта. І, знаєш, чому? Чому він не вірив у це?»

«Ні. Не знаю. Чому?» - Питаю, дивлячись вниз. Він піднімає очі до мене: «Він мені переповів свою розмову зі Скорпіусом. Яка сталась тоді. Ну. Тоді...» «Коли ти їх розлучив?» «Так.» - Він знову дивиться в землю. – «Коли я їх розлучив.»

«І що то була за розмова?» «Албус мені розповів, що Скорпій був у жахливому стані. І що сказав йому, що він іноді... Він сказав: Іноді я й сам уже починаю думати, що це правда. Що я син Волдеморта...»

«От як...» - В мене теж слабнуть ноги і я опускаюсь на сходинку і сідаю поруч із ним. – «І що твій син відповів?» «Він сказав: Ні. Неправда. І я скажу тобі, чому. Тому, що Волдеморт, на мою думку, просто був не здатен мати доброго сина... Такого, як ти, Скорпію. Бо ти добрий до кінчиків своїх пальців. До глибини свого нутра. Я справді впевнений, що Волдеморт не міг народити таку абсолютно добру дитину, як ти...»

Штовхаю Гаррі плечем у плече: «Я тоді вже говорив, що в тебе дивовижно розумний нащадок?» Посміхається: «Та то він пішов у Джин.» «То може і Скорпіус весь в Асторію, а я тут...»

Штовхає плечем у відповідь: «Ні. Ти тут якраз при всьому. Ну, тобто. Я майже не знав дружину твою. Та і сина твого не дуже поки що. Але, коли Албус сказав про цю його доброту, мене аж кинуло в жар. Від осяяння. Я зрозумів – та це ж ти. Тільки ти міг народити такого доброго хлопчика. Бо ти сам був такий. Абсолютно добра дитина, яка мала прикидатися злим і жорстоким засранцем. Щоб її не з’їли. Свої...»

34.
Дивлюся на нього уважно: «Окей, Поттере, ти мене розгадав. Тільки нікому на світі більше про це не кажи.» «І Герміоні?» - Посміхається. «Їй – у першу чергу.» «А Джинні?» - Заглядає у вічі. Погляд від очей, що чекають на відповідь, не наважуюсь відвести: «Про це подумаємо. Потім колись.»

«Так.» - Киває з полегшенням. – «А тепер повернемося до Дамблдора.» «О ні...» «Ти сподівався, що проїхали і я забув?» «Ну, трішечки надії мав...» «Ні. Розказуй. Не встанемо з цього місця, доки не почую усе.»

«Ти ж розумієш, що це довга історія. Ми можемо просидіти й рік...» - Кладу долоню йому на коліно. «Розумію.» - Опускає свою на мою. – «Тож починай, не тягни. Чим раніше почнеш...»

35.
«Не знаю, дійсно не знаю, з чого маю почати...» «З самого початку, авжеж. Тобі допомогти? Ставити питання якісь?» «Мабуть, що так.» «Ну тоді... Хто написав той закон?»

«Я не знаю.» - Кажу. – «Дійсно не знаю. Знаю лиш, що він дуже-дуже старий. Набагато старший за наш сучасний порядок. За міністерство, за усі оті правила, на стражі яких ти, як аврор, стоїш. Можливо, він з’явився тоді, коли закони ще не записували. Але всі знали про них. Це щось таке... Щось, що ти просто знаєш. Щось, що ти розумієш, коли уперше бачиш на своїх руках власну кров. Ти дивишся на кров і в тебе у голові вмикається розуміння – що ти можеш і що не можеш з цією кров’ю робити...»

«Чому саме кров?» «Бо в ній дух. Те, що в тебе вдихнули, щоб зробити тебе справжнім. І кров, це те, що має в тобі зупинитися, щоб ти перестав бути одухотвореним, живим.»

36.
Його пальці стискають мої. «І що це означає?» - Питає він, пестячи мою руку. – «Мене це якось стосується?» Дивлюся йому у обличчя: «Це стосується у першу чергу тебе.»

Піднімаю іншу руку, торкаюся його голови. Прибираю з лоба волосся. Схиляюся, щоб губами шрам над бровою знайти. Шепочу: «Оце от. З цього все почалось. Він хотів тебе вбити. Але не просто не вбив. Він поранив до крові тебе. І саме так він в твоє тіло проник... Він увійшов через кров. Як через відчинені двері.»

Він прибирає лоб від моїх вуст, дивиться на мене: «Драко. Я... Я це таким же чином зробив? Потім. Там. В туалеті.»

«Так. Ти теж увійшов через кров. Але ти був цілий до того. І – коли кидав у мене закляттям – позбутися хотів лиш частини себе. І бив ти мене не Авадою. І по-справжньому... Як там Рон каже... Прикандичити? Ти прикандичити мене не хотів. Тому ти залишився. А він майже весь розчинився. В тобі. У навколишньому середовищі. І потім багато років мав жити як якийсь паразит, присмоктуючись до тих, хто його носив у собі і в собі...»

«Це є в законі?» - Він схиляється знову і підставляє свою голову під губи мої. – «Там написано, що може статися, якщо от так от... Якщо пролити так кров?» «Так. Там це написано.» - Не можу не цілувати його скроню й волосся. Він шепоче: «Але ж це все Волдеморт... То чому ти на Дамблдора?.. Драко, до чого тут Дамблдор?»

37.
«До того...» - Теж шепочу. – «Що він про це тобі не розповів. Він мав це тобі пояснити. Але він тобі не пояснив. Навіть тоді, коли вже все сам зрозумів і більше не мав сумнівів, що частина Волдеморта в тобі...»

«Він мені розповів про маму...» - Белькотить, мов дитина. Обіймаю його: «Про любов? Про те, що ти не загинув, бо тебе захистила її велика любов? Гаррі, золото, це і є напівправда, за яку я його не терплю.»

«А яка правда ціла?» - Він відпускає мою долоню і обома руками обіймає мене. «Ціла в тому, що Лілі принесла себе в жертву. Ти ж своїми вухами чув, що вона Волдеморту сказала: Вбий мене, не його. Мало просто любити когось, треба віддати себе. Цілком віддати себе. І тоді уся її кров – хоч краплина, яка, як на вівтар, впала колись на тебе, хоч та, що тече в жилах маглячки, маминої сестри – буде захищати. Завжди.»

«Він мені говорив, що я маю бути поруч з Петунією. Він говорив про кров... Про те, що це захист крові...» - Намагається вигородити клятого Дамблора.

Погоджуюсь: «Так, говорив. Бо це було щось, що він не міг ніяк обійти. Він не міг просто сказати тобі: Живи у тих Дурслів, які тебе терпіти не можуть, які тебе ображають і мучать, бо я вирішив, що ти маєш жити там, і тільки у них. Це було б занадто жорстоко. Ти б цього не зрозумів. Ти міг би його за це незлюбити, вважаючи, що він кинув тебе. А йому було треба, щоб ти його трішки любив. Вся його інтрига, весь план будувався на тому, щоб ти його трішки любив...»


32.
Не знаю, может быть начать должен был с другого чего-то. Но так и не смог придумать, как обойти Дамблдора. Фигуру, что застила Поттеру свет и продолжает это делать даже через столько лет после смерти своей.

«Дамблдор...» - Гарри читает мысли. - «Я понимаю, что ты... Что он тебе... Я понимаю. Но.»

«Что но?» - Спрашиваю, толкая его локтем в бок. - «Что ты вообще понимаешь? Что я его не любил? Что он мне не нравился? Да. Без всяких но. Что но? Ты до сих пор не догадался, что он был единственным человеком в мире, которого я вполне искренне ненавидел и готов был убить?» «Драко! Боже мой...» - У него аж дыхание перехватывает. - «Готов был убить? За что?!»

«За то, что он всю жизнь с тобой делал...» - Отвечаю. - «Если хочешь завершить разговор - говори.» «Нет.» - Мотает головой своей так, что чувствую это всем телом и меня даже начинает тошнить. - «Теперь уже я хочу услышать всё. Раз мы уже начали .. Но мне надо сесть. Здесь есть где присесть?»

«Ну, давай вон туда...» - Тяну его на какую-то лестницу под вялый фонтан, который хлюпает реденькими струями, так, как будто жалеет воды. Он садится. Выдыхает: «Ну что? Ты мне объяснишь, за что ты его не любил...»

33.
«Не любил?» - Стою над Поттером, сверху нависая. - «Я же сказал, что ненавидел...»

«Да.» - Машет ладонью перед лицом, словно отгоняет осу. - «Я слышал, что ты сказал. Но мне трудно это себе представить. Трудно поверить в то, что ты мог бы ненавидеть кого-то. Ну, кроме Волдеморта, наверное...»

«Гы. Все могут такое представить, а ты не способен? С чего бы это?» - Стараюсь шутить. Но он отвечает серьезно: «Знаешь, это Альбус. Мой сын. Я с ним после всего этого имел несколько разговоров. То есть, он наконец со мной несколько раз поговорил. Так вот. Он сказал, что никогда ни на одну секунду не верил в то, что Скорпиус может быть тёмным облаком. Злом. Сыном Волдеморта. И, хочешь знать, почему? Почему он не верил в это?»

«Да. Хочу. Почему? » - Спрашиваю, глядя вниз. Он поднимает глаза ко мне: «Он мне рассказал свой разговор с Скорпиусом. Который произошёл тогда. Ну. Тогда...» «Когда ты их разлучил?» «Да.» - Он снова смотрит в землю. - «Когда я их разлучил.»

«И что это за разговор?» «Альбус мне рассказал, что Скорпиус был в ужасном состоянии. И что сказал ему, что он иногда... Он сказал: Иногда я ловлю себя на мысли, что это правда. Что я сын Волдеморта...»

«Вот как...» - У меня тоже слабеют ноги и я опускаюсь на ступеньку и сажусь рядом с ним. - «И что твой сын ответил?» «Он сказал: Нет. Неправда. И я скажу тебе, почему. Потому что, я думаю, Волдеморт просто был не способен иметь доброго сына... Такого, как ты, Скорпиус. Ты добрый от кончиков своих пальцев до глубины души. Я действительно уверен, что Волдеморт не мог родить такого доброго ребёнка, как ты...»

Толкаю Гарри плечом в плечо: «Я когда-то уже говорил тебе, что у тебя удивительно умный потомок?» Улыбается: «Да он пошел в Джин.» «Так, может, и Скорпиус весь в Асторию, а я здесь...»

Толкает плечом в ответ: «Нет. Ты здесь как раз при чем. Ну, то есть. Я почти не знал твою жену. Да и сына твоего не слишком пока. Но, когда Альбус сказал об эту его доброту, меня даже бросило в жар. От озарения. Я понял - это же ты. Только ты мог родить такого хорошего мальчика. Ты сам был такой. Абсолютно хороший ребенок, который должен притворяться злым и жестоким засранцем. Чтобы его не съели. Свои...»

34.
Смотрю на него внимательно: «Окей, Поттер, ты меня разгадал. Только больше никому на свете об этом не говори. » «И Гермионе?» - Улыбается. «Ей - в первую очередь.» «А Джинни?» - Заглядывает в глаза. Взгляд от глаз, ждущих ответа, отвести не решаюсь: «Об этом подумаем. Подумаем как-то потом.»

«Да.» - Кивает с облегчением. - «А теперь вернемся к Дамблдору.» «О нет...» «Ты надеялся, что проехали и я забыл?» «Ну, немного надежды имел...» «Нет. Рассказывай. Не станем с этого места, пока не услышу всё.»

«Ты же понимаешь, что это длинная история. Мы можем просидеть и год...» - Кладу ладонь ему на колено. «Понимаю.» - Опускает свою на мою. - «Поэтому начинай, не тяни. Чем раньше начнешь...»

35.
«Не знаю, действительно не знаю, с чего должен начать...» «С самого начала, конечно. Тебе помочь? Задавать вопросы какие-то?» «Видимо, да. Задавай.» «Ну тогда... Кто написал этот закон?»

«Я не знаю.» - Говорю. - «Действительно не знаю. Знаю лишь, что он очень-очень старый. Намного старше, чем наш современный порядок. Чем министерство, чем все те правила, на страже которых ты, как аврор, стоишь. Возможно, он появился тогда, когда законы ещё не записывали. Но все знали о них. Это что-то такое... Что-то, что ты просто знаешь. То, что ты понимаешь, когда впервые видишь на своих руках собственную кровь. Ты смотришь на кровь и у тебя в голове включается понимание - что ты можешь и чего не можешь с этой кровью творить...»

«Почему именно кровь?» «Потому что в ней дух. То, что в тебя вдохнули, чтобы сделать настоящим. И кровь, это то, что должно в тебе остановиться, чтобы ты перестал быть одухотворенным, живым.»

36.
Его пальцы сжимают мои. «И что это значит?» - Спрашивает он, лаская мою руку. - «Меня это как-то касается?» Смотрю ему в лицо: «Это касается в первую очередь тебя.»

Поднимаю другую руку, касаюсь его головы. Убираю со лба волосы. Склоняюсь, чтобы губами шрам над бровью найти. Шепчу: «Вот это вот. С этого всё началось. Он хотел тебя убить. Но не просто не убил. Он ранил до крови тебя. И именно так он в твое тело проник... Он вошёл через кровь. Как через открытую дверь.»

Он убирает лоб от моих уст, смотрит на меня: «Драко. Я... Я это таким же образом сделал? Потом. Там. В туалете.»

«Да. Ты тоже вошел через кровь. Но ты целый до этого был. И - когда бросал в меня заклятие - избавиться хотел лишь от части себя. И бил ты меня не Авадой. И по-настоящему... Как там Рон говорит... Шарахнуть? Ты шарахнуть меня не хотел. Поэтому ты остался. А он почти весь растворился. В тебе. В окружающей среде. И потом много лет должен был жить как какой-то паразит, присасываясь к тем, кто его носил в себе и на себе...»

«Это в законе?» - Он склоняется снова и подставляет свою голову под губы мои. - «Там написано, что может произойти, если вот так вот... Если пролить так вот кровь?» «Да. Там написано.» - Не могу не целовать его волосы и висок. Он шепчет: «Но это всё Волдеморт... Почему ты на Дамблдора?.. Драко, причем здесь Дамблдор?»

37.
«К тому...» - Тоже шепчу. - «Что он о тебе не рассказал. Он должен был это тебе объяснить. Но он тебе не объяснил. Даже тогда, когда уже всё сам понял и больше не сомневался, что часть Волдеморта в тебе...»

«Он рассказал мне о маме...» - Лепечет, словно ребёнок. Обнимаю его: «О любви? О том, что ты не погиб, потому что тебя защитила её большая любовь? Гарри, золото, это и есть полуправда, за которую я его не терплю.»

«А какая правда целая?» - Он отпускает мою ладонь и обеими руками обнимает меня. «Целая в том, что Лили принесла себя в жертву. Ты же своими ушами слышал, что она Волдеморту сказала: Убей меня, не его. Мало просто любить кого-то, надо отдать себя. Полностью отдать себя. И тогда вся его кровь - хоть капля, которая, как на алтарь, упала тогда на тебя, хоть та, что течёт в жилах маминой магглячки сестры - будет защищать. Всегда.»

«Он мне говорил, что я должен быть рядом с Петунией. Он говорил о крови... О том, что это защита крови...» - Пытается выгородить проклятого Дамблора.

Соглашаюсь: «Да, говорил. Потому, что это было что-то, что он не мог никак обойти. Он не мог просто сказать тебе: Живи у тех Дурслей, которые тебя терпеть не могут, которые тебя обижают и мучают, я решил, что ты должен жить там, и только у них. Это было бы слишком жестоко. Ты бы этого не понял. Ты мог бы за это его невзлюбить, считая, что он бросил тебя. А ему нужно было, чтобы ты его немного любил. Вся его интрига, весь план строился на том, чтобы ты его немного любил...»