квітуче і гірке

Я – як, мабуть, кожен лінгво-маг у цьому світі – завжди звертаю увагу на текст. Я бачу текст там, де інші не бачать його взагалі. Я будь-що, на чому є текст, розглядаю як магічний об'єкт. Особливо, якщо на цьому об’єкті не просто якийсь тест, а формула відома мені, або й невідома, нова, випадкова, та все ж потенційно робоча.

Сьогодні в Сільпо я побачила об’єкт саме такий. Могла б не побачити, бо цим об’єктом була пляшка вина, а я нечасто буваю в тому відділі супермаркету, де алкоголь продають. Але сьогодні вино це продавалось зі знижкою для тих, хто купує із Сільпошним застосунком, і тому стояло не там, де вина усі, а на окремій полиці.



Дві ще не продані пляшки тулились між здешевленими маринованими оливками й кукурудзяними пластівцями, на які теж знижка була. Полиця стояла на моєму шляху у молочний відділ і формула буквально кричала мені на два голоси з полиці, з кожної зеленкуватої пляшки, формула розмахувала руками, кидалась в очі. Формула була така рада, що я формулу впізнала у ній. ( . . . )

Подивилася одним Змієвим оком на останні дописи в Ліб. Прочитала у когось про те, як неймовірно бісить питання, яке часто ставить дружина. «A cosa stai pensando, Stefano?» Вона питає: «Про що ти думаєш, Стефано?» А Стефано не думає взагалі. Він просто завис. Дивиться у вікно, тримаючи чашку перед обличчям у спертій на стільницю руці.

Подивилася і подумала, що бідний Стеф у нашому Базальтовому Колі, у славному малому кібуці давно би дахом поїхав. Бо є питання, які у Базальті ставляться найчастіше:

- Боже, що він там їсть?

(бо обов'язково є вічноголодна людина, яка жере уночі зелений горошок ложкою з банки, або каву заїдає хлібом із цукром і фаршированими сиром оливками). ( . . . )

Таморердор, Ендреорат Сексу – це така Сила, яка змушує розкриватися тих, хто розкритись не може з якихось причин. Це не про фрікції, чи обмін рідинами. Це навіть не про насолоду. І точно не про дітей. Це про виявлення Сили Впливу через тимчасову втрату здатності тримати Контроль.

Тобто, це про те, щоби люди, які ніколи не вважали себе магічними й особливими, раптом могли усвідомити наявність Сили Впливу в собі. Помацати – через взаємодію з тілом іншої людини – своє власне тіло і його чарівні можливості.

Іноді Таморердор не дуже приємний. Буває так, що люди – заклопотані й тихі завжди – поруч з цією Силою розкриваються таким чином, що оголюють в собі все нав’язливе й агресивне.

Й Змій – поспостерігавши за тим, як люди реагують на Ема – тепер, коли вони йдуть кудись, де будуть люди, які очевидно стримуються, попереджає про це.( . . . )

Я так звикла до цих людей, що не так часто думаю про те, що Боженька мене таки любив, коли я народилась. Очевидно любив, бо дав мені у Базальт цих людей.

Людей, у яких не тільки все ок з інтелектом, почуттям гумору й самоіронією активною, але і непогано все з вмінням мислити образно у рамках алхімії, хімії, фізики і різних інших наук...

Ем от тільки що – дивлячись новини із Грузії й вираховуючи скільки приблизно своїх зараз може бути ще в одній, новій гарячій точці на світі – говорить гірко і втомлено: «Боже мій, на чому ми ще тримаємося, чому ми ще не в божевільні з усім цим диким потоком постійного болю?» ( . . . )

Знайшла почитати фанфіки, перекладені з англійської українською і знову переконалася в тому, що добре мати свого особистого Базальтового Перекладача В Голові.

Тобто, добре мати при собі Змія, який там десь щось англійською своєю говорить, і добре мати ту магію, яка його бла-бла-бла прямо в голову перекладає мені.

Бо я звикла вже до ідіом, які він час від часу використовує, мій мозок також до них звик і перестав сприймати їх буквально й передавати мені слово в слово. ( . . . )

Театр Абсурду. П’єса: «Карма, яка знову настигла.» Дійові особи: Ем, якому треба подивитися кілька приміщень у Лондоні і вибрати те, де він буде писати лекцію. Змій, який підробляє у Ема особистим водієм у цей день. Дін, якому його роботодавець видав ключі від семи галерей і на кілька годин нарік асистентом у Ема.

Зустріч. Дін дивиться на Ема так, наче намагається поєднати наявний образ і уявлення в голові. Виглядає це незручно і навіть трішечки підозріло. Гієна всередині Змія принюхується й вже напоготові хихотіти і бігати колами по червоній землі. Але Дін мовчить і заводить парочку на перший об’єкт.

В Лондоні на чотири секунди з’являється сонце. Золото й срібло ллються у вікна. Дін – обводячи широким жестом приміщення: «Так, тут багато світла, але дуже погана акустика…» Ем: «Я буду в петличці, акустика хвилює мене в останню чергу…» Дін – затинаючись: «Але. Але. Хіба це не важливо для музики?» Змій показує всі двісті тридцять дев’ять зубів. Ем чухає щоку: «Ее-е. Жодної музики. Я розказуватиму про картину…» ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.



Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Чотири місяці до Квадри. Чотири місяці після. Чотири місяці в середині року – між місяцями, які до, й місяцями, що після – присвячені Квадрі. Тобто Стихіям й уособленням цих Стихій.

Травень. Червень. Липень та Серпень.
Повітря. Вогонь. Вода і Земля.

Десяте Травня й Одинадцяте – День Першого Вершника й День Пошесті й Імунітету. Іноді його називають Чума. Іноді Віра. Це тому, що він уособлює те, що – на відміну від полум’я, потоку чи ґрунту – неможливо ні побачити, ні помацати. І – головне – в чому неможливо неозброєним оком розгледіти загрозу, або порятунок. ( . . . )

Я вже давно зрозуміла, що Марнат – це як фейсбук. Всі відчувають себе у чомусь знавцями, всі думають, що їх думка Сімейству і суспільству важлива, всі пишуть пости. І всі приходять, щоб залишити під постами коментарі.

І бозна скільки разів я в Чорній Книзі бачила це: автор старався, вибудовував наукову теорію, оформлював її у красивий, гармонічно збудований текст з перехресними посиланнями, малюнками й дуже розумними термінами, показував, який він весь з себе експерт, а потім приходив коментатор і писав: «Як це опинилось в цій Книжці? Чому я бачу все це? Шо за маячня?! Автор недоумок й лох!!»

І от вранці мені натякнули, що я – напхавши в ту ж Марнат купу своїх ідей – ніколи не напишу омріяної літератури не для срібних, для всіх. Не напишу, бо не вмію вкладатися в головне. Бо я розпорошуюсь. Бо ще не виколупавшись із Кадастру Сильвестра та з Календаря Іткар Фєрін, я вже закопалась в той розділ, де про взаємодію Стихій.

Й Ем читає мій пост про Змія і Ферро, мить думає, а потім такий: «Ее-ее-е. А ти ж могла би все це оформити у вигляді нормального тексту. Просто факти про те, що Вогонь + Повітря = Слово, З Якого Все Почалось, а Земля + Вогонь = Народження Світу і планети, на якій ми живемо. Чи обов'язково тобі було все це давати з прикладами про наш цирк, які лише відволікають читача від Суті Стихій?» Й поки я така: «Ееее-е-е...» Змій – до Ема: «О, ні, німець, ти що? Не треба радити їй такого. Тому шо я тут вже приготував собі пиво, сємки й попкорн і сів чекати можливості подивитись на те, як вона буде викручуватися, коли на прикладах з нашого кола треба буде писати про Воду й Вогонь, як про Зародження Життя. Ти хіба не хотів би побачити це?»

А після такого виклику від гада Змія – я вирішила – поверхнево, поки голова не болить – по знанням власним пройтись. Бо пам’ятала лише, що Вода + Вогонь - це Зародження Життя, той самий Первісний Суп, з якого ми усією флорою й фауною вийшли на початку віків.



І ось тут от прикол. Я полізла в Марнат. Бо в Марнат основи всіх моїх знань наукових. Бо я ж кинула школу після сьомого класу і оце все з підручників я не вчила, а вчила з Книжки В Крові. ( . . . )

Коло в базальті – це коло. Дійсно коло. Люди, які тебе оточують і тримають. І в обіймах, і в вертикальному положенні, і притримують – майже невідчутно – під лікоть, щоби ти в запамороченні, зупинившись та заточившись не впав.

І ти – кимсь з кола відштовхнутий з такою силою, що не можеш втриматися на ногах – падаєш на груди комусь. Комусь іншому з кола і той обіймає тебе і говорить: «Es tut weh, aber alles wird gut. Alles wird vergehen.»

Ти знаєш, що не буде й не пройде, але також ти знаєш, що той, хто обіймає і втішає тебе, абсолютно вірить у те, що говорить тобі. Бо ти знаєш його як облупленого. Ти його і просто так і зсередини вивчив, й можеш визначити уже – коли він бреше, а коли – ні. ( . . . )

Ем в Лондоні й розмовляє по відеозв'язку із дочкою, яка залишилось в Берліні, але телефонує й поздоровляє його. Коли розмова закінчується, Змій – який – після того, як на початку сказав: «О, Юльхен, привіт!» – сидів мовчки поруч – раптом оживає й говорить: «Господибоже мій, яка ж вона все ж таки схожа на тебе, Ем.»

Ем – після паузи, окинувши Змія поглядом з ніг до голови, відповідає: «Окке-е-ей. Будемо вважати, що це комплімент.» Змій – розвертається до іншого відеозв’язку і каже мені: «Чого раптом це він?» Я нагадую, що півгодини тому він розказував Ему, що у рейтингу за граційністю та красою Моррізи трішки випереджають пароплавну трубу і туристичний намет.

Змій ірже. Ем ірже. Я говорю: «Взагалі-то я ще тоді мала на тебе образитися і вимкнути телефон.» Ем каже: «Т’я.» Змій каже: «По-перше, це в мене за мене говорить любов і ви це прекрасно знаєте. По-друге, хай він скаже, що для нього не було зараз дуже важливо почути, що його дитина схожа на нього, як наступна крапля води.»

Ем привстає й перехиляється через поручні крісел, щоб дотягтися до Змієвої голови й поцілувати Змія у маківку. Змій розводить руками: «Здається, це означає, що я знову правий.»

«Це віскі.» - Бурмоче Ем. Змій киває: «І плімутський джин.»

Це як море. Як Світовий Океан. Який суть одне ціле, одна безкінечна, поєднана, ціла й всепроникна вода. Але який може при цьому бути різним в різних місцях. Тут ніжно погладжує пляж, там розбиває об риф корабель.

Це спільні думки. Які залишаються спільними навіть тоді, коли люди окремі, в різних містах та між собою ведуть діалог через вебкамери телефонів та ноутів.

Змій – поступово пришвидшуючись під Pizzica di San Vito dei Normanni – показує в камеру Ему чарівничий правиці танок. Танок, в якому рука, простягнута уперед, залишається недвижима і танцюють лиш пальці, демонструючи різні жести магічні під музику, потрапляючи в ритм.

Ем дивиться на це, дивиться, а потім в якусь мить зупиняє Змія й говорить: «Окей. Не показуй цього нікому чужому.» Змій дивуючись: «Окей. Але чому раптом це?» А Ем: «Бо я тобі забороняю. Бо це чистий секс.» Й Змій – мить подумавши – каже: «О, Ем, це найкращий комплімент, який мені робили останнім часом.»



Й оттут починається Море. Бо – за пів секунди до того, як Змій це промовить і поки він говорить це – я наче пропускаю крізь свою голову всі ті думки, які несуться в його голові. ( . . . )

Мабуть, коли я писала про те, що у кожного в базальті своє власне коло, свій кластер з вибраних, я мала би написати й про те, що ці люди впливають... Вони впливають – і всі гуртом, і кожен поодинці – на того, хто вибрав, на того, хто знаходиться у власному центрі базальтового кола, як у власному центрі Всесвіту безкінечного.

Цей вплив постійний. Та зазвичай малопомітний. Бо людина просто перебирає від кожного те, що треба їй – якісь звички, якісь знання, якісь вміння.

А через те, що коло тісне і всі поруч в форматі «магічна сімка плюс мінус двоє» – те, що переймає одна людина від когось з своїх – переймають так само і інші.

Й з роками це просто починає бути схожим на те, що у колі кожної людини всі більш-менш однодумці, зі спільними інтересами і схожими смаками щодо їжі, музики й книг.

Якщо ж є хтось, чия особистість досить сильна для того, щоб інші – самі того не помічаючи – на себе приміряли її, то і професії у колі навколо тієї людини у всіх будуть схожі. Бо один тоді свій напрямок задає.

Такий вплив вже давно підмічений та давно обговорений вже. Але. Але є одна річ, говорити про яку – у всякому разі в нашому, в моєму особистому колі – досі уникали. ( . . . )

Нещодавно я радила тим, хто хоче знайти свій базальт , завести собі щоденник і записувати туди усі ті моменти, коли починає здаватися, що відчувається щось не своє.

І я тоді ще казала, що може поталанити натрапити на когось, у кого є сталі звички якісь. Мовляв, таким чином базальту шукач зможе точно упевнитися, що відчуває саме базальт, а не глюк свій. Бо у глюків не буває звичок ходити у спортзал три рази на тиждень, або по п'ятницях напиватись.

Так от. Ідею про такий от щоденник підкинув тоді мені Змій.

Він розповів мені, що сам мав такий і досить довго у нього відчуття різноманітні записував. Й натякнув, що про мене там записи також є. І, само собою, що в інформацію цю вчепилась. І що я йому мізки виїдала з тих пір проханнями показати з зошита того ну хоч щось. Я вмію виїдати, угу. Бо я таки доїла, дотиснула, добилась. ( . . . )

Іноді любов – не про кохання, не про вибір, не про потребу і секс. Іноді любов обумовлена випадком. Просто поталанило усім.

Й цю любов можна помацати. На неї можна лягти, як на вітер, як на повітря густе. Вона – про підтримку і все.

Змій читає у літаку якийсь дурнуватий роман, де є сцена в якій у картинній галереї під час паніки, що здійнялася чомусь, зі стіни знімають і під полою виносять невеличку картину.



Задумується на кілька хвилин. Потім питає у простір: «Як думаєте, чи є ще на світі галереї, де оригінали не в сейфах запасників, а дійсно на стінах розвішані?» Чують всі. Ем відповідає за мить: «Не думаю, що такі є.» Й Ем же – за пару хвилин: «Але мене трішки лякає те, що ти зацікавився цим...» ( . . . )

Так склалось, що я алкоголю ніякого не п'ю взагалі, тому в цьому участі не беру. Але тут у нас в кластері-ковені-оцьому-всьому хтось придумав штуку забавну.

Штука полягає у тому, щоб у різних країнах купувати однаковий алкоголь і час від часу напиватися одночасно. Повз відстань напиватися і повз часові пояси. Ніби сидячи за столом одним й кімнаті одній. Начебто як тісною компанією.

Правда п’янички мої близькі ті іще. З Нового року катували кожен свою з джином пляшечку блакитну. На День народження мого чоловіка майже допили вже той джин. І тут стало питання, що пити далі.



Дискутували. Вирішували. Опитування проводили. Навіть у мене питали, угу. Спочатку хотіли одне щось, потім інше, потім вибрали, але з’ясували, що в Австралії таке не купити ніяк. І я вже думала, що забили і допиватимуть джин. ( . . . )

Колись ми з Ем чомусь вирішили, що його картаті сорочки мають бути магічними символами.

І спочатку ми пів дюжини його сорочок у синю клітинку назначили сорочками про секс, а потім десяток його різноманітних сорочок червоно-клітчастих назвали сорочками про дорослість і про відповідальність, що обруч дорослості йде.

Назвали та, мабуть, й забули уже. Аж раптом...

Аж раптом сьогодні Т.В. виклав на Ліб своє фото. На фото був він, а поруч з ним сфотографована була молода руда дівчина, знайома його якась, у якої проблеми якісь, які, як Т.В. вважає, можна було би розрішити нескладними магічними маніпуляціями. Тож про дівчину він і спросив: «Що думаєте, як допомогти тут?»

Відповіді не забарились: «Тут? Ніяк!», «Тобі вже нічим ніхто не зможе допомогти!», «Боже, ну ти попав!!», «Чим ти думаєш? Чому ти ще тут? Біжи і ховайся, чувак!!» та «От ти тупо спалився, прям наче й не ти, а якийсь дурачок...» ( . . . )

Звісно, як тільки шасі літака відірвалося від землі, ми знали, що його це проб’є. Як би він не намагався стримуватися і дихати рівно.

Але ж. Кілька діб ми усі відчували лише його. І я навіть зробила допис у фейсбуці. На пам’ять. Щоб - коли голову відпустить (досі не відпустило, угу) - покопатись глибше у цьому відчутті.



Бо це було щось нове про базальт. Бо звикла вже, що зазвичай всі відчувають Фера більше за інших усіх разом взятих. Бо саме Фер найменш закритий зі всіх нас. ( . . . )

У Змія є фраза, яка з рубаро-латини перекладається: «Абсолютне золото й абсолютна блакить.» Фраза ця – про нас всіх. Точніше – про ті відчуття, які дозволяють бути, сміти й робити. Тобто, про близькість. Мабуть.

Ну, от, наприклад, Ем... Справжня, стовідсоткова калірована, як ба моя казала, зараза. У Ем немає питань, що на День народження подарувати людині, у якої все є.

Й тому Змій розпаковує перед камерами посилку (яка, хоч і з запізненням, але доїхала-таки) із Берліну. Й робить це перед веб-камерою. Бо ми всі хочемо бачити. Це. ( . . . )