квітуче і гірке

Десята корона. Ну, тобто, корона. Обруч, мабуть, все ж таки. Доволі рідкісна штука – обруч без прибамбасів. З тих, які я знаю, такі або схожі – у мене та ще у двох, здається, людей.

Але ті, які я знаю – я ще не бачу так само, як бачу цей. Бо цю корону, як і дев’ять її попередниць, я бачу як привід для трансформації чогось у людині. У людині, що її носить. У людині, що має, змінившись сама, змінювати потім царство своє.

Бо, так, царства будуть мінятися. Хоча б тому будуть, що у дітей наші царства виглядають іноді зовсім зовсім не так, як вони в нас виглядають.



Тож – чим менше ставатиме нас, і чим менше залишатиметься часу до повного переходу Мережі під Покоління Нове – тим більше наші королівства будуть схожі на їхні. ( . . . )

Цей теж був випадковий. Ну, майже. Бо я майже випадково потрапила на його сторінку у одній з соцмереж і випадково побачила його фото рогате.

Тобто, воно не рогате було, а просто звичайнісіньке фото, але я дивилась і бачила здоровенні лосині роги, важкі, золоті й брудно-зеленкуваті.

Так, я, мабуть, чекала таки. Я очікувала - наступною після корони Ем - побачити саме цю корону на цій самій людині. Бо це було очевидно. Бо недарма ж він напросився їхати в Рим. За компанію. На хрестини. Із друзякою Ем.



Та я дивилася на ті роги і думала: В чому суть? В чому план? В чому полягає ідея поступового, почергового проявлення їх корон? І — головне — чим і коли цей проект з малюванням корон, вклеюванням знімків і датуванням сторінок у блокноті завершиться у мене?

У Ліберо тижні два як є пост, в коментах під яким люди вже об заклад забиваються та роблять ставки на те, чий вінець королівський я побачу наступним.

А в мене вже зріє упевненість, що та черговість, в якій я їх бачу — зовсім не випадкова. Перший я зловила, коли пішла у кіно (дивно, що мені взагалі прийшла в голову думка сходити ще раз на Місію, та ще й взяти Антоніну з собою).

Другий я побачила, коли хтось з моїх фейсбучних френдів запостив відео з інтерв'ю (я, до речі, потім стрічку грала униз грала вгору, але так і не знайшла той пост, і не змогла згадати — хто саме ролик той виклав).



Третій вінець я побачила, коли для чогось шукала фотографію Фріми Аджимен. Хотіла її показати комусь, загуглила і мені в видачі пошуку Гугля вивалився також знімок, зроблений на зйомках Торчвуду. На знімкові був Джон Барроумен. На голові його ріс один ріг золотий. ( . . . )

Весь буре-піско-срач в Ліберо закінчився на тому, що люди потерли найбільш емоційні пости, повбивали коментарі і пішли сратися про білі джинси армані і про те, на кому вони сидять дуже ок, а на кому — як на корові сідло.

Але на останок Дженаро, який просто не зміг би повз мене мовчки пройти, сказав таки останнє своє: «Просто нам слід пам'ятати, що в тебе є пул, до якого входять улюбленці твої і ти будеш на їх боці завжди, навіть якщо вони будуть робити дурню, до якої я не додумався б.» Я, звісно, відповіла йому: «Ти занадто самокритичний, Ріно. Я вірю в тебе. Ти здатний додуматися до будь якої дурні.»



А про себе подумала так: «Так. У мене є улюбленці, дійсно. Навіть серед людей, з якими я особисто не знайома і не перетиналась ніколи. І якщо дуже напружитися, то, можливо, в цьому можна навіть побачити якесь об'єднання монополістів. Але я не сказала, що це — мій особистий пул. Скоріше всі ми працюємо на наших дітей.»

І тепер залишається лиш дожити і подивитися — чи співпадуть списки осіб, що в пул цей мій входили завжди, з картинками у блокноті кольору алізаринового, у якому вже є фото першого короля коронованого.