квітуче і гірке

Здається, що фотосесія – як промо до фільму, що ось-ось з’явиться на екранах кінотеатрів усього світу – взагалі не підходить.

Бо – якщо ми усі правильно зрозуміли з роликів – фільм розповідає про те, як жінка розривається між двома чоловіками, не знаючи, кого таки вибрати.

Але насправді – відповідь ось. У цій фотосесії. Навіщо вибирати, якщо можна завжди мати обох. І цю думку у Світ і в Світову Ноосферу пхають зі страшною вже силою. І без всякого сорому вже.



( . . . )

Якісь перейняті в Базальті звички помічаю за собою буквально зразу, як їх набуваю. Але якісь дрібні бзіки довго залишаються непоміченими, аж поки я не ловлю когось, у кого це перейняла, за тим же самим, що сама якийсь час вже роблю.

Ем, йдучи повз стіну, або їдучі на ескалаторі, відставляє трохи руку убік, щоб торкатися пучками пальців чи нігтями поверхонь які проминає.

Ферро, засинаючи, відбиває двома пальцями, середнім і вказівним, ритм, що імітує його власне серцебиття, або серцебиття тієї людини, до якої він притулився і чиє чує серце.

Змій… Від Змія купа всього. Але одна звичка бісить. Якщо він, набираючи текст, помиляється чи одруковується, він не переходить на хибно написане слово, щоб виправити свою помилку, а стирає все набране до того місця, в якому помилився і пише знову без помилок. ( . . . )

Таморердор, Ендреорат Сексу – це така Сила, яка змушує розкриватися тих, хто розкритись не може з якихось причин. Це не про фрікції, чи обмін рідинами. Це навіть не про насолоду. І точно не про дітей. Це про виявлення Сили Впливу через тимчасову втрату здатності тримати Контроль.

Тобто, це про те, щоби люди, які ніколи не вважали себе магічними й особливими, раптом могли усвідомити наявність Сили Впливу в собі. Помацати – через взаємодію з тілом іншої людини – своє власне тіло і його чарівні можливості.

Іноді Таморердор не дуже приємний. Буває так, що люди – заклопотані й тихі завжди – поруч з цією Силою розкриваються таким чином, що оголюють в собі все нав’язливе й агресивне.

Й Змій – поспостерігавши за тим, як люди реагують на Ема – тепер, коли вони йдуть кудись, де будуть люди, які очевидно стримуються, попереджає про це.( . . . )

Час від часу зі Змієм ми читаємо фанфіки Драррі. Чужі. І англійською. Ну, ок. Або так. Час від часу – Змій читає мені. Зазвичай він це робить коли в нього є в роботі перерва, а в мене якась рутина типу роздумів над складанням Формули, або малювання для листів марафонцям Графем.

Фанфіки ці шукає для нас його помічниця. За заданими параметрами. Й параметри дуже чіткі. А якщо їх окреслювати, то фанфік може бути будь чим, аби лише Драррі і – ось це головне – аби в ньому були якісь магічні дії з сюжетом.

Тобто, це може бути і порно, але там поміж сценами (які зазвичай Змій читає як прогноз погоди чи якийсь довідник, бо ці сцени у більшості авторів одноманітні й нудні) повинні бути ритуали якісь шлюбні чи захисні, робота з кулями передбачень, робота з пам'яттю та ілюзіями, опис проклять і антипроклять, артефакти, алхімія, зілляваріння і всяке таке. ( . . . )

Ну, що ж – в магічні години віялових відключень електроенергії – я таки дочитала роман Кейсі Макквістон, що називається «Червоний, Білий та Королівський Синій», який почала тиждень тому. І тепер мені є що сказати про цей ну хай буде роман бо ну що ж...

По-перше, я виграла фунт, а Змій мені фунт програв. Бо – коли я тільки книжку цю в руки взяла – я сказала, що очевидно це фанфік. Перероблений на роман. Й додала, що було би прикольно, якби в цей роман потрапили усі ті шаблони із фанфіків, які вже нав’язли в зубах, бо ходять з роботи в роботу.

І ми побилися об заклад. Я ставила 50 гривень на те, що рано чи пізно ми дочитаємось до чогось, що вже бачили в купі прочитаних нами фанфіків про Гаррі Поттера і Драко Мелфоя. А Змій заклав фунт проти мене, бо вірив, що редактори мали вичистити з книжки усе, хоча б трішечки схоже на те, що ми між собою звемо «письменницькі костилі». ( . . . )

В тій універсальній магічній мові, побудованій на символах і символічних діях, якою зі Світом говорять люди моєї традиції – людське тіло – це скляна пляшка чи глиняний глечик. А те, що ці предмети наповнює – уособлення крові, духу, або душі.

Пляшка – як і тіло – здається міцною та вічною. Але – як і тілу – достатньо лише удару, лиш тріщини, щоб втратити те, що всередині й те, що дозволяє тілу бути людиною, бути тілом одухотвореним і живим.

Але є ще сон. У людини, що спить, символізм зовсім інший. Зазвичай людину, що спить, символізує паперова склянка, або цупкий картонний пакет. У які налито воду. Воду, що символізує свідомість.

Нам здається, що наша свідомість замкнута у голові. Але голова – із паперу. А навіть найбільш цупкий папір не може втримати вологу в собі назавжди. ( . . . )

Змій – десь високо в небі – сидить у літаку й читає якусь популярну дурню на тему магічності жіночого тіла. Читає мовчки двадцять хвилин. Зітхає тихо, майже нечутно, кожні дві або три. Нарешті не витримує і видихає повітря зі словами: «Господи, дай нам дожити до тих благословенних часів, коли люди зрозуміють, що народжувати нащадків – то побут, і перестануть писати, що магія жіноча залежить від такої фігні як фертильність...»

Весь кібуц відривається від своїх справ, щоб спитати: «Ти збираєшся прожити ще років двісті?» «Триста?» «П'ятсот?» «До другого пришестя?!» «Завжди?!!»

Змій знімає окуляри і кладе їх на стіл відкидний, потім кидає чтиво в той кошик, з якого він його витяг, накриває руками лице і говорить: «Заткніться.» Хтось тягнеться, щоб погладити його по голові зі словами: «Ну, не плач, майнелібе, обіцяю, ти доживеш.» Хтось додає: «Ага, якщо кинеш курити і слідкуватимеш за рівнем холестерину в крові…»



Змій щось бухтить у долоні про те, що якщо ми його так дражнитимемо, то зі всього кібуцу хоч до чогось доживе тільки він, а жоден з нас не доживе, бо він нас усіх покидає в річку в мішках з-під картоплі. Хтось сміється. Я кажу: «Тобі не варто читати все те, що люди залишають в орендованому літаку в якості розважальної літератури для вбивання часу. Ти розчаровуєшся і перестаєш любити людей.» ( . . . )

Я вже писала десь колись про те, що є Чотири Сили, які опікуються так скажемо Правом Людей Вимагати Від Інших Людей Виконувати Те, Що Їм Скажуть.

Я знаю, що цей переклад задовгий, але не знаю, як інакше перекласти з Рубару те слово, яким це називається на Рубарі... Fētrapērmeedder.

Один напрямок, поділений між кількома ендреоратами, так само, як, наприклад, поділені Справедливість, Жертвопринесення або Секс. Царства Тих, Хто Має Право Наказувати.

І всі ми – так чи інакше у той чи інший період життя – підпадаємо під опіку однієї з цих Сил. Бо всі ми – у різний час – буваємо тими, хто говорить комусь іншому, залежному від нас: «Роби так, як я тобі сказав! Виконуй! Підкоряйся мені!» ( . . . )

Saat sast Ērmeenerē Sahleem mia Darra casteema ēser orom pensarēt beeram. Aēr Morēndeealer ēlet mio Cuattrа Sehunda. Leemeereem sad sadeerram hvēsto ulteemor leebeereem.

Eres tu quien no puedes ser normal. La magia eres tú.

P.S. Насправді це таке дивне відчуття, коли впізнаєш свої ненормальності у іншій людині. Але при цьому ту іншу людину ти вважаєш цілком нормальною. Бо чому би і ні? Бо чому би їй не бути такою?

А потім хтось, хто приходить із Ліб в приватку Фейсбука, раптом говорить: «Океее-ей. Якщо Джинні ти явно писала з вашої Елелеми, то, як думаєш, скільки всього від тебе самої в Асторії?» І ти така: «Ой.»

Насправді ж тут все змікшоване, перекручене і перемішане. І в обох персонажках, і в Джиневрі Візлі-Поттер і в Асторії Ґрінґрас-Мелфой є щось від нас обох. Бо насправді ми схожі. Бо чому би і ні.




День Розірваної Нескінченності. Si.

Дванадцяте Лютого – День Пропозицій. Рано вранці Змій раптом мені нагадав про мій старий допис з ЖЖ. Допис за чотирнадцятий рік, у якому я згадую легенду Astar Veellohur Ēr...

Якщо що, то Астар Вілло – то легенда така, за якою в війні за незалежність будь-якої землі до лав живих стають мертві місцеві, які загинули у всіх війнах попередніх, не знавши при цім, чи буде колись Батьківщина їх вільна. За цією легендою – вони прокидаються від вічного сну у ту мить, коли у них з’являється, нарешті, надія побачити вільною землю рідну свою.

Головне тут – місцеві. Тобто, народжені на цій самій землі. Такі, що мали колись тут могили батьків і коріння Життєвих Олив. Ну, і також дуже важливий момент – вони мають бути не лише місцевими, але й такими, які хотіли колись країну не залежну ні від кого, свою.

Власне, це ясно вже з назви легенди, бо – якщо не вдаватись в подробиці – перекладається ця назва як «По Своє Зі Своїми».

І легенда говорить, що – для того, щоби мерці встали і вийшли з-за стіни – те військо живих, яке збирається звільняти територію якусь невільну, має бути зібране з тих, в кого також в цій землі є коріння. ( . . . )

Отак і буває. Я – десь побіжно згадую, що (через те, що українських фанфіків Драррі не знайдеш і днем із вогнем, а російськомовні нам nein-no-no-ні принципово) я підрядила Т.В. знайти з такими фанфіками якийсь англомовний ресурс.

А – коли він (мабуть, перше-ліпше, що трапилось йому під руку) знайшов – я (через те, що моя англійська не настільки перфектна, щоб її хоча би на фанфіки вистачало цілком) попросила його деякі речі з цього сайту уголос читати час від часу мені.

Я про це згадую і за мить в приватці моїй з'являються милі Хлопчики з Ліб зі своїми: «Ти серйозлі оце?» «Тобто, ти змусила чувака, робочий день якого коштує як пів цесни читати тобі якісь тупі фанфіки?» «Тобі не соромно, ні?»

А коли я у відповідь здивовано: «Ее-е-е? А нічо, що ми знаходимося у магічній ее-е площині й тут інша цінність ресурсів й інша цінність часу й зв’язків між людьми? А нічого, що ви всі вважаєте за можливе у будь-яку мить від моїх особистих справ мене відволікти і просити для вас щось робити?!»

На що Хлопчики з Ліб не соромлячись – у обличчя мені: «Ти не порівнюй!» «Від чого це ми тебе відволікаємо?» «А ти робиш щось дійсно важливе?» «Ти в поті лиця заробляєш на гвинтик з дупи п’ятсот десятої цесни?» «Ой, та не сміши!!» ( . . . )

День видався дуже важкий. Можна сказати, що мене цим днем аж придавило, притиснуло до землі. Ем, Змій та Ан, нервовий тік у Армі, якісь люди в фейсбуці, яким знову не те щось здалось, якісь люди в фейсбуці, які знову зачепили тему жертвоприношень та жертв.

Тож, щоб відволіктися від Нетвароехдорійця, що колотився в моїй голові, і забити на те, що – наскільки би мені мій текст не здавався простим, прямим й зрозумілим – однаково хтось прийде з претензією, що я написала десь щось не так і не те – я сіла і почала писати черговий, другий січневий, лист у наш Марафон.

Обіцяний. Про Телефони, угу.

Так от.

Тут таки до мене й дійшло, що для багатьох з нас – телефон річ ближча до тіла, ніж навіть дім, і постіль у власному домі. І не тому, що будь-який телефон зберігає банківські картки, переписку, паролі від соцмереж, фотки-відео та інший усілякий інтим. А саме з магічної точки зору.

Бо зараз у великої маси людей, які мають якийсь апарат телефонний, він відкривається тілом. Відбитком пальця. Лицем. Сканом ока іще.

Й я усвідомила раптом, що отак ми і дожились до здійснення пророцтва. Того самого. Про не тілесну, не пов'язану з конкретним якимсь тілом річ, яка буде у кожного, але – без конкретного тіла – буде просто невеликий предмет, а з тілом стане відкривати різноманітні таємні світи.

Це пророцтво було зроблене дуже-дуже давно. Так давно, що навіть Салман Артемид, який помер у році тисяча сімсот вісімдесят, здається, четвертому, писав про нього своїм друзям в Марнат: «Ви ж пам’ятаєте те пророцтво про особливий одяг, ну, те, дуже-дуже старе?!»

Так. Всі думали, що воно – про одяг якийсь. Про те, що будуть колись люди робити такі капелюхи, сорочки або плащі, які будуть виглядати як всі інші схожі предмети, але при цьому лише один-єдиний з усіх, що є на світі, людей зможе – нап’яливши на себе це все – віддати в предмет якісь таємниці свої, а навзаєм забрати з нього щось корисне собі. ( . . . )

Ем в Лондоні й розмовляє по відеозв'язку із дочкою, яка залишилось в Берліні, але телефонує й поздоровляє його. Коли розмова закінчується, Змій – який – після того, як на початку сказав: «О, Юльхен, привіт!» – сидів мовчки поруч – раптом оживає й говорить: «Господибоже мій, яка ж вона все ж таки схожа на тебе, Ем.»

Ем – після паузи, окинувши Змія поглядом з ніг до голови, відповідає: «Окке-е-ей. Будемо вважати, що це комплімент.» Змій – розвертається до іншого відеозв’язку і каже мені: «Чого раптом це він?» Я нагадую, що півгодини тому він розказував Ему, що у рейтингу за граційністю та красою Моррізи трішки випереджають пароплавну трубу і туристичний намет.

Змій ірже. Ем ірже. Я говорю: «Взагалі-то я ще тоді мала на тебе образитися і вимкнути телефон.» Ем каже: «Т’я.» Змій каже: «По-перше, це в мене за мене говорить любов і ви це прекрасно знаєте. По-друге, хай він скаже, що для нього не було зараз дуже важливо почути, що його дитина схожа на нього, як наступна крапля води.»

Ем привстає й перехиляється через поручні крісел, щоб дотягтися до Змієвої голови й поцілувати Змія у маківку. Змій розводить руками: «Здається, це означає, що я знову правий.»

«Це віскі.» - Бурмоче Ем. Змій киває: «І плімутський джин.»

Це як море. Як Світовий Океан. Який суть одне ціле, одна безкінечна, поєднана, ціла й всепроникна вода. Але який може при цьому бути різним в різних місцях. Тут ніжно погладжує пляж, там розбиває об риф корабель.

Це спільні думки. Які залишаються спільними навіть тоді, коли люди окремі, в різних містах та між собою ведуть діалог через вебкамери телефонів та ноутів.

Змій – поступово пришвидшуючись під Pizzica di San Vito dei Normanni – показує в камеру Ему чарівничий правиці танок. Танок, в якому рука, простягнута уперед, залишається недвижима і танцюють лиш пальці, демонструючи різні жести магічні під музику, потрапляючи в ритм.

Ем дивиться на це, дивиться, а потім в якусь мить зупиняє Змія й говорить: «Окей. Не показуй цього нікому чужому.» Змій дивуючись: «Окей. Але чому раптом це?» А Ем: «Бо я тобі забороняю. Бо це чистий секс.» Й Змій – мить подумавши – каже: «О, Ем, це найкращий комплімент, який мені робили останнім часом.»



Й оттут починається Море. Бо – за пів секунди до того, як Змій це промовить і поки він говорить це – я наче пропускаю крізь свою голову всі ті думки, які несуться в його голові. ( . . . )

Торбинка, яку Фер мені з Австралії вислав з таким розрахунком, щоби отримала я її на День Першої Торбинки, запізнилась на День. Але і вони з Елелемою приїхали до Лондона не восьмого, а дев’ятого, бо рейс їх запізнився. Тож можна зробити вигляд, що саме так все задумано і було.

І прикол лише в тім, що я так досі й не розумію – навіщо Ферро послав мені косметичку з символікою Слизерину. Тобто, я розумію, чому сумочка і чому Слизерин. Я не розумію – яка ідея за цим. Я не розумію – яку ідею вкладав в цю бандерольку Фер.

Звісно, я колись дізнаюсь про те, яку Ферро переслідував ціль. Він сам мені про це розповість.

Але зараз я більше думаю не про це, а про те, що – для мене – маленька посилка, що у буремні часи дісталась з Брісбену до Запоріжжя менше ніж за місяць – це історія з паралельного всесвіту, де таке ще можливе.



Для мене це знак. Повідомлення, яке говорить про те, що – які б ми не були далекі одне від одного – ми можемо бути не тільки одне у одного в голові. Бо здатні – попри усе – обмінюватися подарунками завдяки поштам своїх країн.

Нагадали тут про ту частину в Марнат, яка про черговість. Про те, хто за ким і хто старша дитина, навіть якщо не старшою народилась. Й от я згадала.

Позавчора ми такі купочкою і кожен у себе вдома уночі сидимо, дивимось серіал про Пісочну Людину. Доходить серіал до епізоду про Смерть. Продовжуємо сидіти і тупити. Аж ось.

Аж ось вона така називає Сна своїм молодшим братом. І всі в колі такі: «Ааа-а-а...» «Ооо-о...» А Змій: «А нічо, що будь хто, до того, як померти, живе, й, поки живе, бачить сни? Нічо, що перший з народжених і перший з померлих, пани Каїн та Авель Адама сини, спочатку привели в цей Світ Сон, а лише потім і Смерть?» А ми йому: «Котику, Змій, не бісись...» А він: «Не можу я не біситися. Зупиняйте кіно і чекайте на мене. Піду щось поїсти візьму, щоб зажувати цей стрес.» А я: «Зате тепер всі тут розуміють, чому так бісить, коли РФ вважає себе старшим братом для України.» А Ем: «Хто про що. Змій про жратву. Сана про травми, які має колишня колонія.» А ми: «Дойч, шад ап!» «Ем, заткнись!»



А якщо серйозно, то серіал красивий. Дуже красивий. Але. В ньому нічого нового. Ну, з точки зору всіх тих, хто, як ми тут, дивиться усі ці серіали та читає книжки лиш для того, щоб побачити, як Майбутнє для себе готує себе. Щоб побачити, як воно закладає в поживний ґрунт популярних мистецтв всі ті ідеї, які от-от в реальності проростуть. ( . . . )

Як ее-е дуже відповідальні батьки повели Антоніну на плановий огляд до сімейної стоматологині. Заглянула та до рота нашій старшій дитині та й послала на рентген, а потім до ортодонта з натяком, що можливо тут брекети світять. Й Антоніна вже навіть зраділа, бо брекети для підлітки такої, як вона – це стильно, модно й молодіжно. Але...

Але ортодонтша, глянув на рентген, сказала, що брекетами не обійдеться, бо чотири вісімки з усіх можливих боків ростуть строго убік і руйнують при цьому сімки. І печаль, що більшість цих сімок ще навіть не встигли повилазити на світ божий із ясен, а покалічені вже. Тож. «Ось вам номер хірурга, хай він вас проконсультує із цим...» ( . . . )

І от сиділа я, займалася чимсь, дивилася серіал австралійський. Аж раптом у месенджер мені написала фейсбучна френдеса Інна Ковалишина. Й така: «А можна питання?» А я така: «Так, звісно, можна.»

Й Інна тоді: «А хто і для чого знищив сьому мережу?» А я: «Ну, це легенда. Для нас це легенда. Тобто, від сьомої мережі залишилися чуваки, які знали, що ось вони типу були прямо ого-го наче боги, у них була мережа, сила, аж раптом її не стало... Й вони все ще жили, коли з'явилися восьмі, деякі навіть одружувалися з восьмими, заводили якісь зв'язки – і коли їх питали, що сталось – розповідали своє...

Але для нас це легенда, бо ми не можемо ці їх розповіді підтвердити на 100 відсотків.» А Інна: «Я розумію.»

А я: «Грубо кажучи, раніше всім цим – пропусканням через себе різноманітних процесів і збиранням сили – займалися не люди. А такі собі істоти, яких ми називаємо Вірни. У легенді це щось середнє між ельфами, янголами і хз чим. Потім з'явились люди, потім Каїн утнув ту хуйню і Боженька сказав – тепер цим займаються не Вірни, а ось ці ось. Той, хто утнув і нащадки того, хто утнув. Бо якщо у них є своя воля, щоб вбивати, хай буде воля і будувати, і слідкувати за тим, щоб гармонія була й ікєбана...

Вірнам не сподобалась ця ідея, вони не бачили в цьому покарання для людей, вони думали, що в них тупо відбирають їх владу і передають її людям... Вони терпіли других, третіх, четвертих, п'ятих і шостих, бо у кожного нового Шансу були якісь правила, закони, культура, те що можна назвати умовно цивілізацією... Себто, там, де зав'язувався вузол - там починалось щось нове і пристойне. ( . . . )

Таки про це напишу. Бо я не знаю як хто, а я обожнюю Змія за дивовижну рису, яку я в собі досі не можу ні виховати, ні віднайти. За вміння бачити те, що я бачу, але не помічаю взагалі та вапщє.

Сидимо. Я роблю щось своє. Він колупає в Марнат формули різноманітні, пов’язані хоч якось зі шкірою людською. Як ті, що дозволяють лікувати різноманітні її хвороби, так і ті, що можуть до цих хвороб призвести.

Раптом він робить жест, який я відчуваю, і який зазвичай означає: «Я тебе викликаю в гаджет із голови. Зверни увагу сюди.»



Підіймаю голову, вмикаю скайп: «Ну, що іще?» Запитує: «Як думаєш, скільки років ритуалу з втиканням дерев’яних дрізок у стільники із медом? Ну, тому, через який робилися виразки на тілі. Болячки різноманітні шкірні й підшкірні...» ( . . . )