A.L. + T.T.R. 92

[anna_amargo]

46.
«Не знаю.» - Відповідаю і він зривається з місця, підходить швидко, обхоплює мою шию долонями й говорить: «Мерлінова борода, Мелфою, колись за це твоє вічне не знаю я тебе придушу!»

«Придуши.» - Кажу. – «Але, Поттере, я дійсно не знаю. Тобто... Я знаю, як я хочу. Але не уявляю, як можна це влаштувати... Тож. Я не знаю. Пробач.»

«Ох.» - Він прибирає руки від мого горла, кладе мені їх на плечі. Питає: «Можна я тебе обійму? Я розумію, що ти зараз не в дусі, не в настрої для обіймів, але можна я тебе обійму?» «Обійми.»

Обіймає. Треться щокою о шоку. Гладить сорочку на спині. Намотує на пальця кінчик мого хвоста. Шепоче: «Коли будеш знати – скажи. Я прийму будь яке твоє рішення.»

«Брешеш.» - Кажу. «Так.» - Сміється. – «Брешу. Ніколи не погоджусь на ті варіанти, в яких ти не будеш зі мною, не будеш моїм, або запропонуєш розійтися і залишитися друзями...»

«Друзями?» - Обіймаю його також. Проводжу по волоссю пальцями розчепіреними. – «Та я краще дружитиму з Ґрейнджер...» «Можливо Візлі буде проти...» «Отож...»

47.
Розмикає обійми. «Мабуть, я вже піду...» - Промовляє невпевнено, шукаючи мого погляду. «Угу.» - Відповідаю. – «Іди.»

Й він зітхає, та все ж направляється до дверей. Зупиняється на порозі. Озирається. Промовляє: «Але з кімнатою ти дарма таки. Це правда дуже гарна кімната. У твоєї мами був смак і вона вміла зробити затишним навіть... Навіть такий будинок, як цей. І те... Те, що ти тут зруйнуєш усе... Воно тобі не допоможе. От в цьому Герміона права була. Ти не змінився. І ніколи не змінишся. І ти залишишся Мелфоєм навіть якщо на друзки розіб’єш те ліжко, на якому тебе зробили. Навіть якщо спалиш маєток і... Послухай. Це прекрасно. Ця кімната прекрасна. Ти прекрасний. Колись я наберуся сміливості і скажу твоїй матері, що вона... Бо це дійсно дар, Драко, робити щось таке, в чому не хочеться нічого переробити, змінити, поліпшити. Що страшно зламати, чи втратити. У неї явно цей дар...»

Посміхаюся. Кажу: «Так, Гаррі, я тебе також люблю...» Він махає рукою: «Заткнися...» Й іде.

Якийсь час ще стою, дивлячись на те місце, на якому його вже немає. Потім сідаю на ліжко.

Не глядячи намацую пальцями вирізані з дерева чорного квіти, що прикрашають ніжки і раму масивну, під матрац запускаю руку і знаходжу зошит Гаррі на тому самому місці, куди поклав його кілька місяців тому, коли забрав його в Джинні й до себе додому приніс. Мацаю далі й витягую свій, який поруч з першим лежить.