квітуче і гірке

Таке іноді стається. Він ціпеніє й мені доводиться силою розгинати його пальці, змушувати його рухатися, дихати, говорити. Віддавати накази. «Сядь. Візьми виделку. Скажи йому що ти радий чути, що його книжка потрапила в список «The 50 best paperbacks of 2024». Посміхнися. Вибачься. Встань. Йди до туалету. Зайди в останню кабінку. Замкнися. Зіприся обома руками на стінку. Розтисни кулаки. Відчуй холодну плитку під долонями. Тримай руки. Тримай. Тримай доти, доки вони не переймуть холод стіни. Опусти одну руку. Розстібни пасок…»

Я не знаю, хто добрим людям розповів, що всім-всім подобається, коли їх хвалять і що треба обов’язково хвалити всіх, кому хочеться зробити приємно, але. ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Мабуть, я в цьому маю побачити знак, бо за кілька днів Костянтину виповниться одинадцять, а саме в цьому віці у іріранів починається і закінчується остаточне встановлення всіх зв’язків з тією Силою, яка за ними встає. В цьому віці приходить до нас усвідомлення свого місця серед таких самих людей, як і ми, людей зі сріблом в крові.

Так от. Подивилась тут я на декого і написала в фейсбуці пост про те, що я якось постійно випускаю із виду і треба час від часу нагадувати – насамперед, звісно, собі – що, хоч я всіх і люблю, у мене є люди срібні яких я недолюблюю до ее-е 100 відсотків. Й причина моїх антипатій до деяких ее-е публічних людей – бізнесменів, акторів, політиків – іноді буває банальна. Я недолюблюю тих, які – майже завжди несвідомо – користуються силами Сили, яка за ними – часто випадково – встала колись, але при цьому вважають, що це вони самі такі розумні, талановиті, удачливі й сильні, круті чуваки. І що справа навіть не в неповазі до Сили. А в тому, що дожити років до 40-ка і не віддуплити, що за тобою є якась Сила – це на мій погляд не ок для будь-якої людини, яка ее-е-еее ну хай буде надихає прикладом своєї ну скажімо кар’єри багатьох інших людей.

Написала це і тему закрила. Аж тут подруга у приватці спитала: «Я ти як зрозуміла?» І оттут я раптом згадала історію і подумала, що не згадувала її в подробицях більше тридцяти п’яти років.

Ну, і коли вже згадала завдяки питанню подруги – то й подумала: «Чим не знак? Чим не символ? Чим не натяк природи до Костянтинового Дня народження?»

А раз так – то напишу. Хоча і незручно трохи згадувати про таке.

Мій батько, який був срібним, помер, коли мені не було і двох років. Після його смерті мама моя не справлялась з усім, що навалилось на неї й мене здали маминій бабусі – моїй прабабусі Стефанії, яка жила у селі Приморське Василівського тоді району.

Ліричний відступ. Колись ще хтось має запитанням якимсь мене надихнути розповісти, що спочатку я була – тут всі мають здивуватися – практично україномовна з вкрапленням іспанських слів, бо глядів мене прадід і він вже говорити учив, а – як це не дивно – якщо від’їхати від Запоріжжя, то не такі вже й російськомовні Українські Південь та Схід, тож – завдяки Івану Єрмолайовичу Тарану говорила я українською, а жінка його Стефанія Хуарда (в дівоцтві) навчила мене що сусід – сапатеро, бо ремонтує чоботи, а в грудях у її сестри Ісабель болить коразон. Російську я почала вчити лише у дитсадку, коли мене повернули в майже 5 моїх років, бо треба було соціалізуватися і готуватись до школи. І вчила я її, бо там виховательки мене тупо не розуміли і питали у моєї мами: «А что ето ваша дєвочка говоріт? Вот сєгодня сказала Сєрьоже не займай мене, бо зараз я тебе як жарну прям по пиці!» (Дяка, прадід, який до мене доніс, що треба казати недоумкуватим халамидникам, сі). ( . . . )

Наша магічна традиція зав’язана вся на тексті, на слові. На сказаному. На записаному. На обіцянках, які хтось комусь колись дав.

І в ній багато що важать ті обіцянки, які давав людям Боженька. Серед них особливі – це ті, де Боженька говорив людині – чоловіку якомусь чи жінці якійсь – що від цієї людини, чи від дітей її піде цілий народ. Це в нас називається Обіцяним Народом. І належати до такого народу = мати якісь додаткові магічні можливості та привілеї.

Їх не так щоб багато, цих можливостей так привілеїв, але деякі маги, які належать до Обіцяних Народів, зазвичай дуже цінують їх, бо мати Життєву Оливу, яка сягає корінням до обіцянки, яку дав сам Аллах, досить вигідно навіть на побутовому рівні, а для магії взагалі дуже ок. ( . . . )

Сьогодні, коли я, в мігренях своїх остаточно заплутавшись, то сплю, то не сплю, Змій розповідає мені різні історії про рід Гаммерів, що подарував нашому кібуцу Армі. У тому числі історію про галерею Knoedler , яка відкрилась в Нью-Йорку в 1846-му році, проіснувала сто шістдесят п’ять років й закрилась після скандалу з продажом підробних Поллока і Ротко.

«Уявляєш…» – Каже Змій, підіймаючи чисті, майже святі очі Вілтширського Вікарія. – «Цей художній салон належав батькові нашого заї. Уявляєш, що це лише одна з небагатьох історій таких? Одна з небагатьох. З тих дивовижних й авантюрних, які можна було би про цю родину розповісти…»

Батько Арманда помер восени минулого року.

Арманду сьогодні виповнилось 37.

Я кажу: «О, а ти уявляєш, який кінофільм можна було би зняти про ці покоління Гаммерів. Про Армі. Його батька, його діда і прадіда? Це був би шикарний фільм.» «Це був би шикарний фільм.» – Затягуючись цигаркою погоджується зі мною Змій. – «І, можливо, єдина можливість Армі повернутись тепер у цей бізнес…»

«Не думай про це.» – Говорю я. Змій хитає головою, випускаючи дим: «Коли я думаю про це, я почуваюсь ін нотс…»

В моїй голові ці останні два слова перекладаються як «нудотно». Я не вірю своїй голові й лізу в Кембриджський онлайн-словник. «If your stomach is in knots, it feels tight and uncomfortable because you are nervous or excited. » – Каже словник мені. – «In knots – англійська ідіома, що описує те саме почуття коли всередині вас щось стискається, або скручується у вузол тоді, як ви нервуєте або збуджені чимось.» ( . . . )

Одні й ті самі люди спочатку: «О-оо бідолашечки Корве погано переносять війну яка зачіпає їх особисто, яка у їх країні, яка забирає людей, яких вони знають, яких вони торкались колись. От хоча б знадайте про Германа, який поїхав кукухою і став серцем нацизму, або пам’ятайте про Федеріко, якому його друзі з іншого боку громадянського протистояння сказали, що може бути погано на півдні й радили залишатись в Мадриді, а він не послухав й спеціально поїхав на південь і дав себе вбити, бо вважав себе не здатним витримати ще і війну. І нам треба берегти те що маємо. Піклуватись про нашого Корве.» І иут же: «Ну, і для чого їй Змій? Чого він треться біля неї? Чи немає тут признаків узурпації влади якихось?»

І я така сиджу, виколупуючи з пластинки останню пігулку наратріптану і думаю про те, як можна пояснити цей стан отримання болю від іншої людини і чому так боляче знати, що болить комусь, кого ти знаєш по імені, знаєш в лице, чийого тіла торкався колись.

Біль – це не посилка, не бандероль запакована там, переслана в моє тіло і тут розпакована.

Біль – це ванна, у яку лягаєш всім тілом, занурююся з головою. Своїм тілом у тіло, яке десь болить.

І це не одноразова акція від кожної людини. Є люди, в яких я занурена роками. Є люди, які повертаються з рецидивами, новими пораненнями, або черговими операціями й післяопераційним періодом. Є люди, які болять тим, що від них вже відрізали. Є люди, які лише уявляють свій біль. І всі вони тут.

Тож. Змій тут для того. Мабуть.

На позаминулому тижні в фейсбуці знову була в’яла й набридлива дискусія про Магію та Науку. Приходили люди під мої дописи й розповідали мені, що Наука то ого-го, а в Магію можна лише вірити, бо експериментами її не довести.

Відлуння тих дискусій тепер час від часу виникає в діалогах Ема зі Змієм. Зазвичай це відбувається тоді, коли вони вечорами сідають потриндіти під бренді, починають з того, що Змій даврма в Науку не пішов, а закінчують тим, що згадують різноманітних людей, які в Науку пішли і погано скінчили.

Вчора говорили про Правду, як основу Науки. Пом’янули Марвела Вайтсайда Парсонса і Змій раптом сказав: «Якби всі, хто ламає списи захищаючи Право Науки були б такі Лицарі Правди, якими собі здаються, то стаття в Вікіпедії про цю людину починалась би зі слів: «Маг. Винайшов перший ракетний двигун, у якому використовувалося литне, композитне ракетне паливо і став піонером у розвитку ракет як на рідкому, так і на твердому паливі.» ( . . . )

Вчора був День Мосту. Сьогодні День Плати За Прохід Мостом. І я не знаю, як зараз описати ті почуття, в яких я тону. Бо штовхнув мене в них безжально Т.В. Який вирішив, що – якщо міняється Світ – то міняємся й ми.

Вчора він зробив те, що робити не мав, бо мав – як ендре Жертвоприношень – дотримуватися нейтральності. Швейцарією бути. Не показувати приязні до жодної із сторін у випадку, якщо сторони є.

Сьогодні він за це заплатив. Насправді, звісно, його могла би іззаду навернути його власна Сила. Але Сила не сіпнулась навіть. Сила погодилась з ним. ( . . . )

23-го Лютого я – уперше за пів року – навіщось перерахувала людей своїх. Всіх срібних, які були мої на ту мить. Всіх, які були взагалі. І я навіть записала число, яке в мене вийшло.

48322.

На ранок 24-го їх, тобто нас, стало 49727.

Оті тисяча чотириста п'ять душ - в обмін на вісім. Вісім за одну ніч.

Я не пам'ятаю ті дні.

Т.В. каже, що він пам'ятає усе і що колись, коли буде старий, він напише книгу про це. А Ем говорить, що – якщо Змій напише все тими словами, якими думає тепер у своїй голові – ту книгу продаватимуть загорнуту в непрозорий папір, а зверху ще й в плівку. Колись.

Вчора було 74228 людей.

Сьогодні вранці також.

Це схоже на пастку. Коли ти знаєш людину зсередини. Постійно буваєш у ній. Заходиш так, наче ступаєш під увімкнутий гарячий душ, чи під дощ, під струмені пружні води. Якусь мить просто стоїш в чужому – більшому, вищому, сильнішому за твоє, чоловічому – тілі. Призвичаюєшся за якусь мить до пальців, до шиї і до плечей, до члена, до довгих ніг. Потім – разом з людиною – робиш до дзеркала крок. Дивишся в її лице. Коли все це відбувається час від часу і доволі часто – ти звикаєш і починаєш вважати, що ти знаєш людину. І потрапляєш у пастку.

Пастка в тому, що ти не знаєш людини. Ти лише переймаєш її власне самосприйняття. Ти бачиш людину такою, якою вона бачить, чує, знає і відчуває себе.

А ми усі не такі.

Голос не той. Й варто лиш раз почути себе, записаного на диктофон, щоб усвідомити, що інші люди чують наш справжній голос. Інші люди знають, як насправді ми звучимо, а ми – ні.

І не таке лице. Бо ми себе бачимо лише в дзеркалі та за знімках. А вони брешуть завжди. Дзеркало плутає сторони. А фотографії і відеозаписи додають кілька кг ваги.



А ще є розпорошення уваги і звичка. Ми, стикаючись з собою щоденно в відображеннях люстер та вітрин, так звикли до себе, що практично не бачимо змін, які відбуваються поступово, але постійно, ми не фіксуємо тих, які уже відбулися і є.

Й саме через це такий шок. ( . . . )

Ніколи не любила цифри. Не розуміла краси математичних формул, задач та підрахунків. Не відчувала ейфорії у мить, коли все раптом сходилось і знаходилась правильна відповідь. Я ніколи не хотіла гратися з математикою. Ну, у всякому разі не так, як наші Ан та Армі. Але.

Зараз я зрозуміла, що найкращі у мене дні бувають саме тоді, коли я ввечері перелічую своїх людей і отримую те ж саме число, що і зранку було.

Й навіть коли це число виявляється на одну, чи дві одиниці меншим за попереднє – це не так страшно, це не так сильно болить, як болить у ті дні, коли воно набагато більшим стає. ( . . . )

Ніколи не думала, що колись в житті визнаю це - але ось. Мені неприємно, що моя взяла в тій дурній суперечці, якій вже років із сім.

Колись, дуже давно, В.Т-ко розразився на Ліб сотнею коментарів, в яких розказав всім про те, що не розуміє, чого зі мною всі панькаються і не може придумати - яка з мене користь, бо шо таке Корве - хз, це ж я відчуваю його, а не він мене, то шо йому до цього.

Сьогодні він написав, що два місяця вже збирається сказати, що все зрозумів - у ту мить, коли практично не відчував болю й зміг допомогти не тільки собі, а й своїм товаришам, й вирубився лише тоді, коли я вирішила, що все з ним буде ок і його відпустила. Перепрошував, обіцяв вічно бути allegiance.

От правда, краще б сидів собі там, лікувався й мовчав, й з вибаченнями своїми не ліз.

Якби у мене хтось спитав – яке царство з тих, що належать найближчим моїм, я сама вважаю найважчим та найстрашнішим – я, скоріше за все, вибрала би саме його. Бо саме воно бачило те, чого не бачили ні Ческове, ні Сандрове, ні навіть царство Олесеве. Бо саме воно не просто бачило все, а почалось зі всього. Й саме воно стало свідком, якого ні підкупити не можна, ні на мить відволікти. Свідком нашої Еволюції. Еволюції Людства. Людства, яке пройшло путь від гори Морія до нинішнього часу, коли навіть підвищувати голос на дітей своїх недопустимо уже.

І я знаю, що кожного разу, коли я десь пишу, що Жертвоприношення – це те, що вам належить, що ви за свої гроші купили, отримали в спадок, або зробили самі, те, чим ви володієте і чим можете користуватися, але добровільно віддаєте, щоб кудись дотягтися, щоби зрівнятися з кимсь, хто також робить і віддає – виникає й повисає в повітрі питання невимовлене оте.

Питання, яке звучить приблизно: «Ну, ок. Так а що там тоді з Ісааком Авраамовичем?» Питання, єдина відповідь на яке у мене: «З Ісааком окей все. Ісаак залишився живий.»

Ендреор Нетвароехдора. Він же король Жертвоприношень.

Він же Т.В., або Змій – це чувак, якому колись повезло, можливо поталанило, навіть більше за майбутнього патріарха Ісаака. Бо він не лише народився й залишився живий. А ще і примудрився народитися й жити в епоху, коли приносити в жертву когось з власних дітей стало вже не комільфо.



Бо колись це було цілком собі норм. Бо колись Жертвоприношенням можна було зробити не тільки горлицю чи вівцю, а і людину. Раба. Полоненого супротивника. Власну дитину також. ( . . . )

Той випадок, коли я не знаю, що йому сказати. Бо все сказано вже. І все, що можна додати буде банальним. «Ти здався? Не здавайся! Твоє серце розбите? Нумо ремонтувати його!!»

Я мовчки спостерігаю за тим, як він заколисує дитину, повільно вальсуючи з нею з кімнати у коридор, по коридору і знову в кімнату. Бо після того, як він сказав: «Я розумію, що був занадто настирний і впертий й це з мого боку було егоїстично…» - мав змінитися Світ. Дерева мали розквітнути в Запоріжжі, а в Джордж-Тауні мав піти сніг.



Ем навіть перепитав: «Він дійсно визнав, що був егоїстичним?» І додав: «О, боже, я ніколи не думав, що почую від нього таке!» Фер намагався робити лицем попереджувальні гримаси. Але.

Коли людина вирішує не відчувати й піти від відчуттів – дійсно егоїстично намагатися тримати її й знову в відчуття затягти. Це був вибір нашої Ан. Його можна не розуміти. Та треба поважати. Бла бла бла і всяке таке.

І він. Якому боляче. Бо ми тут всі базальтом пов’язані. Й всі ми розуміємо, що Ан пішла від всіх, та відмовилась від нього лише.

Особисто від нього.
І йому через це дуже болить.

Вона каже: «Не можу. Раніше могла, а зараз не можу. Просто не можу і все.» Вона це говорить і на обличчі читається, по-перше, що дійсно не може змусити себе зробити те, що колись не раз робила, а, по-друге, переляк.

Їй страшно. Бо вона сама себе не розуміє. Вона не розуміє, звідки в ній взялась ця упертість, і чому вона не може зробити приятельці ту послугу, яку робила не раз.

Всього ж то й треба, що взяти в руку телефон, зателефонувати людині, якій назначений на сьогодні не терміновий, плановий огляд, збрехати, що лікар не може прийняти, перенести візит на інший зручний для людини тієї день, а потім записати на місце, яке звільнилось, приятельку, якій треба прямо сьогодні, прям зараз.

«Я не можу.» - Каже вона. Приятелька копилить губу, плаксивим голосом говорить: «Так от ти яка…» Ще хвилину чекає реакції, розуміє, що зманіпулювати, надававши на почуття провини, у неї не вийшло, сухо прощається й йде. ( . . . )

Цього року остання субота листопада – День Пам’яті Тих, Кого Викосили Голодомори в Україні – припала на наш День Важеля.

Колись я поцікавилась і дізналась, що цей день і наступний за ним – це про роботу катапульти. В один день заряджаємо. В інший – поцілюємо туди, де скупчились вороги.

Колись я навіть продивилась в Марнат все, що є там про катапульти. Саме звідти, до речі, дізналась, що були не тільки ті, що кидали каміння вперед – про які я вже знала з підручників, а й ті, що посилали зливу стріл перед тим, як у напрямку тому ж піде піхота.



І от. У цей день знову сіла думати про ірі українців, про срібних що мають з тризубом паспорти. Ми всі тут не корінні. Ми всі в свій час сюди з кимось прийшли з чужини. ( . . . )

Я побачила одне з цих фото, бо Змій скинув мені посилання на нього у чиюсь жовту інсту. Я побачила і відчула... Не знаю, як описати словами. Можливо, це ніжність, що більша за будь-яку ніжність, на яку я здатна була би колись взагалі.

Я не знала, що він їх зробив. Але знаю – що вони на тілі його з’явилися не так давно. Скоріше за все, літом оцим, що пройшло.

Бо зовсім недавно Змій питав у мене, Фера та Ем – чи потягнемо ми на собі вчотирьох одну особливу людину, якій може власних не вистачати вже сил. Ми сказали всі як один: «А що, у нас вибір є?!» І відтоді до цієї теми не повертались уже.



Аж ось вони всі. 🜄 🜁 🜃 🜂 Всі Стихії. Вода на грудях, Вогонь на спині, на руках Земля та Повітря. І у центрі – під цим – живе - й славабогу - здорове відносно безцінне тіло його.

Квадра Квадрою, але Серце і Сенс завжди найслабший і найнестабільніший з тих, хто для всіх Уособлень Стихій, що складають Квадру, важливий... ( . . . )

Наша Земля народилась у День Землі. Це так символічно. Й так мило. Й це наводить на різні думки. Ну, наприклад на думку про те, що не так вже й неправі були ті чуваки, які казали, що у Квадрі любій головним буде той, хто народився у місяць своєї Стихій й бажано – ближче до Дводнів Уособлень Її.

Тож. Я – яка народилась у липні, але запізнилася на десять днів – дивлюся на нашу Землю і думаю, що мені навіть нема сенсу жалкувати, що це він, а не я, у нас головний.



Бо – він таки найсильніший (навіть якщо він каже, що сам не вірить у це). Найсильніший. Бо немає нічого, сильнішого за Землю. І Серпень – це місяць його.

Місяць, присвячений останньому з Вершників. Місяць четвертого в Квадрі. Місяць Вершника Землі, якого – як Вершника Апокаліпсису – ще називають Вершником Смерті й Народження (ті, хто згадує лише першу частину його імені, м’яко кажучи, не праві). Міцяйь, що замикає дванадцятимісячний цикл. ( . . . )

Я відчуваю Першого й знаю, що він скоріше втомлений і засмучений, а не роздратований й злий. Але роздратованого й злого він зображає прекрасно. Наче середньої руки актор провінційного театру, який зазвичай грає так собі, але сьогодні ввечері раптом в ударі.

«Ти заєбав!» - Він кричить. – «Ти постійно це робиш!! Ти кидаєш нас. Ти від нас йдеш. Ти щось там робиш. Ти наче намагаєшся влаштувати без нас якесь своє окреме життя. Потім ти розумієш, що воно не влаштовується. І що?! Ти знов повертаєшся!!! І що?!! Ми знову пробачаєм тобі!!!»

Той, Другий, якому Перший все це кричить, сидить в позі найбільш закритій з усіх доступних людському тілу. Руки схрещені на грудях. Ліва нога щиколоткою покладена на коліно правої ноги. Окуляри на лобі. ( . . . )