квітуче і гірке

Колись Фейсбуком ходив красивий, але трішки насовунатягнутий допис, смисл якого зводився до фрази: «Щоб ви народились, потрібні були двоє ваших батьків, четверо дідів-та-бабів, восьмеро прабабів-прадідів і так далі до безкінечності…»

Сенс того допису чийогось був типу у тому, щоб кожен, хто його прочитав, відчути міг, що за ним тисячі предків його і надихнувся від цього. Не знаю на що. Може нащадків бігти робити…

І от вже тоді, коли допис той Фейсбуком ходив, нудний Змій ходив так само по Ліберо й з ручечкою і блокнотиком пояснював людям, далеким від математики і історії, що ще на моменті «пра-прабаба і її чоловік» можуть початися проблеми з підрахунком, бо ці двоє цілком здатні бути правонуками однієї людини, троюрідними, наприклад, братом й сестрою. Нащадками людини однієї, яку ви порахуєте двічі у підрахунках предків своїх. А якщо це якийсь острів малий, чи Моррізи якісь, то математика буде, скоріше за все, ламатися вже на мамі і татусеві, а далі встане пітьма, в яку вас не пустить ніхто з вашими дурнуватими дослідженнями древа генеалогічного і любов’ю до підрахунків. ( . . . )

Цікаво спостерігати за тим, як гарно летить те, що потрібно буцнути, щоб воно полетіло. Наприклад... Я – років тридцять п’ять розповідаю усім, хто хоче мене послухати, про срібло, про Марнат у крові і про магію, описану у цій Книзі. Я років п’ятнадцять – починаючи із ЖЖ – пишу про все це публічно.

Але варто було лиш один раз сказати про те, що все, витягнуте мною з Марнат, я і застовпила, і тепер якщо хтось буде в найближчі роки писати про те ж саме і так, як пишу про це я, а не у власній обробці – я, м’яко кажучи, цього когось не зрозумію і звинувачу у тому, що цей хтось плагіатить мене – як на Ліберо понеслось.

Купа ображених тим, що я щось там присвоїла. Причому ніхто з тих, хто ображений цим неподобством, ніколи й не збирався писати про те, навколо чого я повбивала стовпи. ( . . . )

Коли ми у вивченні Рубару з марафонцями дійшли до Графеми Mundus, яка означає «Світ» (у сенсі поєднання Стихій у межах, в яких ми, миле людство, існуємо та маємо вплив) – я згадала, що цей Mundus, що виглядає квадратом – також часто використовується у якості Графеми, що означає «Рід».

Спрощеної Графеми. Бо повна виглядає схожою на квадратний конверт з печаткою сургучною величезною посередині.

Світ = Mundus = квадрат, де всі кути розподілені між Стихіями. Верхній лівий – Стихія Повітря. Верхній правий – Вогонь. Під Вогнем – Вода – правий нижній. І останній, нижній лівий, відданий Стихії Землі.

Рід = Gensēt (Hensēt для тих, хто боїться використовувати Графему схожу на літеру G й замінює її на H в Формулюваннях для Формул) = квадрат, де кути розподілені між батьками батьків.



Крапочка «Особистість» на куті Повітря у цій Графеми – та ваша бабуся, яка мама мами. Крапка кута Вогню – батькова мати. Кут Води – батько матері. Крапка, яка лежить на Землі – дід, який татків татусь. ( . . . )

Згадала в пості на фейсбуці про одного ліберані, який працює в ООН. І тепер здивована тим, як багато людей здивовані тим, що більшість магів в принципі магами не працюють.

Ну, тобто, отой умовний чаклун Афінянський Афіноген, який веде прийом клієнтури в офісі, пофарбованому у чорне і увішаному черепами козлів – він приблизно один з дев’яноста. Всі інші маги сидять в звичайних офісах, прикрашених фікусами й гравюрами Люсьєна Фройда. Не виглядають як маги. І магами не здаються.

Ну, це знаєте, як, наприклад, із хіміками. Купа людей вивчає Хімію як науку. Але одиниці залишаються працювати у ній викладачами або в якихось університетських лабораторіях. Більшість йде в промисловість – важку, легку, фармацевтичну. Тобто люди хіміки в принципі, але вони не переливають кислоти з колби у колбу заради слави і цілі, вони з нафти роблять вершкове масло і панчохи із жолудів.



Так само і маги. Якщо кинути оком на Ліб, то виявиться, що заробляє магією і тільки магією від сили з три десятки, а то і менше людей. Всі інші – підприємці, фінансові аналітики, науковці, військові, викладачі, чиновники різноманітних державних і міждержавних структур, менеджери з підбору персоналу якихось корпорацій, різноманітні брокери, букмекери і торговці, ну і трохи гуманітаріїв типу Ем та ще трохи спортсменів. ( . . . )

Ну, що ж, після того, як я почала вже феєрію відвертості й розказала про дитинство і про свій перший Вибір, думаю, що маю, можливо, продовжити бути відвертою й розповісти, що сталося пізніше. Пізніше. І не так вже й давно.

Думаю так, бо 15-го Жовтня, себто, в День Чистого Аркуша, як у день, коли ми пишемо Долю, мені написала моя стара й найкраща подруга, Антонінина хрещена. Людина, з якою я не спілкувалась з 2014-го здається року. І якій я не пояснювала – чому я пішла взагалі.

З подругою і кумою я зустрілася вчора. Їй я все пояснила. Але зловила відчуття, що треба пояснити не тільки їй. Тож – цей пост – насамперед – для всіх тих людей, які були мені близькі до народження Костянтина і від яких я віддалилася, м’яко кажучи, протягом пари літ після того, як він народився. Франческо, особисто для тебе… ( . . . )

Мабуть, я в цьому маю побачити знак, бо за кілька днів Костянтину виповниться одинадцять, а саме в цьому віці у іріранів починається і закінчується остаточне встановлення всіх зв’язків з тією Силою, яка за ними встає. В цьому віці приходить до нас усвідомлення свого місця серед таких самих людей, як і ми, людей зі сріблом в крові.

Так от. Подивилась тут я на декого і написала в фейсбуці пост про те, що я якось постійно випускаю із виду і треба час від часу нагадувати – насамперед, звісно, собі – що, хоч я всіх і люблю, у мене є люди срібні яких я недолюблюю до ее-е 100 відсотків. Й причина моїх антипатій до деяких ее-е публічних людей – бізнесменів, акторів, політиків – іноді буває банальна. Я недолюблюю тих, які – майже завжди несвідомо – користуються силами Сили, яка за ними – часто випадково – встала колись, але при цьому вважають, що це вони самі такі розумні, талановиті, удачливі й сильні, круті чуваки. І що справа навіть не в неповазі до Сили. А в тому, що дожити років до 40-ка і не віддуплити, що за тобою є якась Сила – це на мій погляд не ок для будь-якої людини, яка ее-е-еее ну хай буде надихає прикладом своєї ну скажімо кар’єри багатьох інших людей.

Написала це і тему закрила. Аж тут подруга у приватці спитала: «Я ти як зрозуміла?» І оттут я раптом згадала історію і подумала, що не згадувала її в подробицях більше тридцяти п’яти років.

Ну, і коли вже згадала завдяки питанню подруги – то й подумала: «Чим не знак? Чим не символ? Чим не натяк природи до Костянтинового Дня народження?»

А раз так – то напишу. Хоча і незручно трохи згадувати про таке.

Мій батько, який був срібним, помер, коли мені не було і двох років. Після його смерті мама моя не справлялась з усім, що навалилось на неї й мене здали маминій бабусі – моїй прабабусі Стефанії, яка жила у селі Приморське Василівського тоді району.

Ліричний відступ. Колись ще хтось має запитанням якимсь мене надихнути розповісти, що спочатку я була – тут всі мають здивуватися – практично україномовна з вкрапленням іспанських слів, бо глядів мене прадід і він вже говорити учив, а – як це не дивно – якщо від’їхати від Запоріжжя, то не такі вже й російськомовні Українські Південь та Схід, тож – завдяки Івану Єрмолайовичу Тарану говорила я українською, а жінка його Стефанія Хуарда (в дівоцтві) навчила мене що сусід – сапатеро, бо ремонтує чоботи, а в грудях у її сестри Ісабель болить коразон. Російську я почала вчити лише у дитсадку, коли мене повернули в майже 5 моїх років, бо треба було соціалізуватися і готуватись до школи. І вчила я її, бо там виховательки мене тупо не розуміли і питали у моєї мами: «А что ето ваша дєвочка говоріт? Вот сєгодня сказала Сєрьоже не займай мене, бо зараз я тебе як жарну прям по пиці!» (Дяка, прадід, який до мене доніс, що треба казати недоумкуватим халамидникам, сі). ( . . . )

Ну, що ж. Таки даємо марафонцям майбутнім трохи Рубару. Тож – напередодні старту нового, шостого вже, Марафону – спитала в фейсбуці, чи всім ясно, що таке Рубар, який ми пообіцяли дати у Марафон, чи краще якось це пояснити. Люди попросили пояснень. Тож – написала в фейсбук, а тепер тут ще повторюю.

Спочатку знов повторю, що вже писала: Світ нас бачить, нас слухає і нас розуміє. Та на світанку наш Світ спілкувався з нами тільки тією мовою, яку ми в вигнання з Раю винесли з собою, на собі і в собі.

Тобто, це була мова, якою Адам і Єва спілкувалися з Богом. Та, якою Адам називав рослини й тварин. Та, якою Єва говорила про яблука райські зі змієм. І – коли стався випадок протестного поїдання плодів – людей з Едему ангели виперли, але мова залишилась з людьми. Люди плодились і ширились і все ще говорили одне з одним й зі Світом мовою, яку взяли від тієї Землі, з якої їх Боженька виліпив. Але після того, як в нас, у не надто, на жаль, розумного людства, стався інцидент Вавилон ми втратили цю спільну мову, єдину для всіх.



З тим, щоб між собою якось порозумітись – особливих проблем не було. Люди просто ходили по Вавилону, приставали до інших людей з запитаннями: «А ти хто? А ти чий?» і якщо їх розуміли і на запитання відповідали тією ж мовою – об’єднувались у народ. ( . . . )

Вчора, коли хтось на сайті з фанфіками поставив kudos моєму давньому вже тексту «Перелітговане Срібло», я знову згадала дискусію, яку вели нещодавно Т.В. й якийсь його знайомий. Хтось, кого Т.В. знає зі школи ще. Дискусію про Науку.

Дискусію під час якої Т.В. зробив отой – ледь помітний для безпосереднього оточення – жест, яким ми зазвичай викликаємо одне одного, коли хочемо щоби інший відчув, побачив, або послухав те, що відчуваємо, бачимо чи чуємо ми.

А коли я зайшла Т.В. в голову – його однокашник якраз розпинався про стовбурові клітини, епігенетичну регуляцію експресії генів і про роботи відомого американського вченого, одного з засновників Інституту біомедичних досліджень Вайтхеда. Однокашник розпинався, а Т.В. ледь стримував сміх.



Йому хотілось зареготати і зареготати йому хотілось тому, що вчений, про якого його знайомий так багато і так впевнено говорив, як про приклад науковця, що веде Світ уперед – є іріраном. ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.



Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Далі буде шматок листа №4 з Грудневого Марафону. Дуже великий шматок. З розділу, що зветься «Теорія». Зазвичай ми на загал даємо шматки теоретичні з листів, після того, як розішлемо їх, але це не настільки великі шматки. Але тут мені захотілось і Олесь був не проти, тож викладаю немаленьку частину.

А захотілось тому, що Змій мене на Різдво надихнув (насправді, буцнув, авжеж) сформулювати все те, що ми носимо з листа у лист про Сили, Сутності й Суть.

Для тих, хто в Марафоні давно й для тих, хто читав мене на ЖЖ (тепер в Дрім) тут не буде нічого нового. Але я цим текстом пишаюсь, бо нарешті зробила над собою зусилля (ще б хтось не зробив після того, як Змій уже пнув) і розписала усе за чергою і сюжетом.



Ну, значить невеличкий екскурс в теорію, на якій побудовано нашу магічну традицію (о так, Змій, не стогни). Це означає, що ірі, які в темі Магії та Мор Марнат, вважають, що: ( . . . )

Вже багато разів писала про те, що на нас тут насувається, нарешті, Майбутнє, про яке так багато звизділи і Анхмар з Сильвестром, і Джон, і Мішель, і всі, кому було позвиздіти про Майбутнє не лінь. Але – пишу знову, бо знову – випадково, з френдесою в коментах на фейсбуці – заговорили про це. Ну, типу не пропадать же тому, що я написала уже.

А написала, що головна ідея тепер – це не брехати собі.

Бо самообман зараз буде працювати – зсередини людини – як гниль.

І що на цьому тлі очікуваного Майбутнього дуже цікаво буде поспостерігати за тим, як будуть розкладатися поступово усі ці милі люди, які звуть себе феміністами, екоактивістами, представниками організацій, які підтримують ЛГБТ, і взагалі такими, які за все хороше проти всього нехорошого.

Мовляв, ти захищаєш права дітей і жінок, але підтримуєш ХАМАС і робиш вигляд, що сьомого жовтня не було нікого зґвалтовано і побито? Або ти захищаєш права представників ЛГБТ, але підтримуєш не Україну? Ой, чуваче, в мене для тебе великий сюрприз... ( . . . )

Колись я писала тут пост про те, як ми, тобто, ірі уявляємо собі ту схему, за якою зібрано Світ. Той пост називався «Ē як Основа Всього». І в ньому було потроху про всіх й зовсім трішки про Елементи. А коли ми на тижні відправили черговий лист в Марафон, в якому були ритуали, що звертаються саме до Елементів, через які дружні Сили можна запросити зимувати у дім, я подумала, що – можливо – можна було б написати про них дещо більше. І от…

В нашій магічній традиції (тут мав би бути смайлик, якого нудить так само, як нудить Змія, коли він чує це словосполучення, але все ж таки ми будемо називати так це, поки не знайдемо іншої, кращої назви для Недосвятого Сімейства.)… Ну, як би там не було, ми Елементами називаємо тих, кого в популярній езотериці називають Егрегорами.



Себто, це умовні істоти породжені колективною уявою та емоціями людей. Коли ми, люди, активно тривалий час вкладаємося в якийсь образ – він отримує своєрідне життя, а із ним – щось подібне до характеру і мети. ( . . . )

Наша магічна традиція зав’язана вся на тексті, на слові. На сказаному. На записаному. На обіцянках, які хтось комусь колись дав.

І в ній багато що важать ті обіцянки, які давав людям Боженька. Серед них особливі – це ті, де Боженька говорив людині – чоловіку якомусь чи жінці якійсь – що від цієї людини, чи від дітей її піде цілий народ. Це в нас називається Обіцяним Народом. І належати до такого народу = мати якісь додаткові магічні можливості та привілеї.

Їх не так щоб багато, цих можливостей так привілеїв, але деякі маги, які належать до Обіцяних Народів, зазвичай дуже цінують їх, бо мати Життєву Оливу, яка сягає корінням до обіцянки, яку дав сам Аллах, досить вигідно навіть на побутовому рівні, а для магії взагалі дуже ок. ( . . . )

Дві третини Вересня у мене були так собі. Та по Дрім воно і видно, бо кількість постів тут (колись у ЖЖ) демонструє наглядно – чи увійшла я у піке. Двадцять діб з нудотою, не підіймаючи голови й через силу виконуючи зобов’язання і роботу.

І аж тут, коли магічний фанфік Драко+Гаррі+Джинні нарешті мене попустив, вивільнивши трішечки сил, я опинилась в срачі. На Фейсбуці мого чоловіка. Срач був про Машу Гессен і ставлення до особи Маши якогоїсь кількості українців, але суть срачу – то таке. Важливо, що він нагадав мені всі нагадати про Правила Гуртожитку.

В моїй магічній традиції є такі. Іноді їх ще звуть Правила Спілкування. Однак це знову не суть.

Просто в Правилах тих є одне. У якому написано: «Називай людину так, як вона називає себе».

Ну, тобто, якщо людина народилася жінкою, але сама про себе каже: «Я – є він.» - то і ми людину звемо у чоловічому роді. Навіть, якщо пам’ятаємо цю людину з дитинства і знаємо, що людина в школу ходила у сукні. Навіть, якщо у людини довге волосся, довгі нігті і в наявності все ще вагіна й цицьки.



Людина говорить, що вона відчуває себе чоловіком і просить звати себе Василем. «Ну, ок.» - Кажемо ми. – «Як сьогодні справи на роботі, Василь?» ( . . . )

Говорили з подругою про те, чим ми є і про те, як це відчувається і я сказала, що іноді, коли мене накриває занадто щільно всім оцим чужим болем, я зриваюся на думку про те, що я радо би з кимось місцем своїм поділилася, обмінялась на якийсь час, або взагалі спихнула би весь цей біль і всю Мережу на когось.

Зазвичай у цей час слабини я дивлюся на своїх людей і бачу, що половина з них довбойоби. Я бачу в них тих, кого мені – як дійсно доволі черствій і цинічній людині – взагалі неможливо жаліти, бо жалості вони – поведінкою своєю і дурнуватими рішеннями – точно не заслуговують.

А потім я згадую, що жалості від мене ніхто і не чекає.
А потім я ще раз дивлюся на всіх цих людей зі свого місця, вже справжніми очима Корве.

І тоді розумію, як виглядає та любов, на яку я погодилась, коли в одинадцять років вибрала – з двох, що їх пропонують всім Корве – опцію «Всіх Любити». ( . . . )

Вечором як майже завжди ми йшли саме туди, куди прилетіла ракета. Не дійшли метрів сто, запізнились хвилини на три. Бо змінили свої плани вже вийшовши з дому. Бо спочатку збиралися зайти в чорний АТБ, а потім провести ритуал на День Ложки й Лопати, а дорогою передумали і спочатку ритуал провели.

Тож тепер нашу ритуальну ложку-лопату можна вважати не просто ритуальною, а трішки щасливою навіть. Або ні. Або так. Або можливо й мабуть.



Бо насправді це дивне відчуття, бачити, як вибухом знесло дах з церкви Петра і Павла, де отець Василь хрестив колись обох твоїх дітей і знати, що церква – це лише будівля, але якщо зруйнована вона, то не може бути такого, щоби те, що її зруйнувало, при цьому не поранило і не вбило людей. ( . . . )

Я вже писала десь колись про те, що є Чотири Сили, які опікуються так скажемо Правом Людей Вимагати Від Інших Людей Виконувати Те, Що Їм Скажуть.

Я знаю, що цей переклад задовгий, але не знаю, як інакше перекласти з Рубару те слово, яким це називається на Рубарі... Fētrapērmeedder.

Один напрямок, поділений між кількома ендреоратами, так само, як, наприклад, поділені Справедливість, Жертвопринесення або Секс. Царства Тих, Хто Має Право Наказувати.

І всі ми – так чи інакше у той чи інший період життя – підпадаємо під опіку однієї з цих Сил. Бо всі ми – у різний час – буваємо тими, хто говорить комусь іншому, залежному від нас: «Роби так, як я тобі сказав! Виконуй! Підкоряйся мені!» ( . . . )

Чотири місяці до Квадри. Чотири місяці після. Чотири місяці в середині року – між місяцями, які до, й місяцями, що після – присвячені Квадрі. Тобто Стихіям й уособленням цих Стихій.

Травень. Червень. Липень та Серпень.
Повітря. Вогонь. Вода і Земля.

Десяте Травня й Одинадцяте – День Першого Вершника й День Пошесті й Імунітету. Іноді його називають Чума. Іноді Віра. Це тому, що він уособлює те, що – на відміну від полум’я, потоку чи ґрунту – неможливо ні побачити, ні помацати. І – головне – в чому неможливо неозброєним оком розгледіти загрозу, або порятунок. ( . . . )