квітуче і гірке

1.
Вбити його ладен. Насправді. Мене аж трусить від гніву. Та лише тицькаю йому під носа його листа, питаю: «Що це? Поттере, що це?!» А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»

«Мерлінів посох в дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, щоб не навернути його чимось більш вагомим за слово. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його і бачити не мав. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»

Поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і з листа знову на мене. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»

«Геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Гроші хоча б…» - Це кажу вже зовсім заспокоївшись. Майже зовсім. Мабуть. ( . . . )

63.
Не впевнений, що я зміг. Що я взагалі міг би зробити Драко хоч трішки щасливим. Бо я навіть захистити його був нездатним в той день, під час битви за Гоґвортс.

Його паличка залишилася при мені навіть тоді, коли я дуже майстерно зображував трупа, лежачи в Геґріда на великих руках. Паличку, яку йому віддала його мати, він загубив в Кімнаті на вимогу і вона згинула десь у пекельному полум’ї.

Він єдиний у тому місці залишався беззбройним. І я знав, що він єдиний втратив останню надію в ту мить, коли Волдеморт об’явив мене мертвим.



Всі інші мої друзі могли на щось сподіватися, бо у кожного з них, окрім мене, були інші друзі. Вони могли покластися один на одного, вони могли битися поруч, плечем до плеча. У Драко не залишилось нікого. ( . . . )

58.
І як завжди й п’яти хвилин не пройшло, а мені вже довелося рятувати його. Бо він, на словах такий розумний та спритний, замість того, щоб бігти вперед від вогню, поліз навіщось угору, на купу старих дерев’яних речей.

Потім, роки потому, коли я питав його, щоб було б, якби я, пролітаючи повз, не побачив його там, аж під стелею, він лиш відмахувався, або шкірився й відповідав начебто жартома: «Тоді б, Поттере, в тебе мене б не було…»



Але насправді ми обидва підозрюємо, здогадуємось й відчуваємо, що тоді взагалі, можливо, не було би нічого. Бо найважливіші слова того дня я почув саме від нього. ( . . . )

54.
Його паличка лягла мені в руку як рідна. Стала продовженням пальців, частиною мого тіла.

Містер Олівандер сказав мені, що якщо я виборов цю паличку в Драко, то тепер вона моя і вважає мене своїм власником.

Та мені здавалося, що він був не зовсім правий. Бо іноді я, беручи в руки паличку, відчував пальці Драко. А якщо міг зосередитися – міг відчути і те, що ті пальці продовжувало.



В мене було занадто мало часу попрактикуватися з можливістю намацувати Мелфоя через шматок теплої деревини, який я вирвав у нього із рук, чи подумати над тим, як це працює, але вже тоді я почав здогадуватися, що Дамблдор, там, на вежі не просто так дозволив Драко роззброїти себе зі словами: «Я полегшу тобі завдання.» ( . . . )

48.
Я не писав, але кожного разу, відкриваючи зошит, я відчував все сильніший запах відчаю та страху.

В якийсь день я здогадався, що Драко постійно носить цю річ при собі, можливо, що й на собі, і вона поступово просочується тим, що він відчуває.

Я знав, що там, де він є, все погано. Дуже погано. Але я і уявити не міг, наскільки все було погано в домі Мелфоїв, доки я не потрапив туди.



Коли хапуни притягли нас в маєток – я відчув, як весь світ стиснувся, здувся, став маленьким і абсолютно безвихідним. Дихати під тим дахом було майже неможливо, та не дуже й хотілось. Стіни, стеля й підлога були просотані жахом. ( . . . )

44.
Далі все було саме так, як він і сказав. Тобто, як мало бути. І, коли ми з ним розминулися на сходах Астрономічної вежі, я вже знав – чим все це скінчиться.

Дамблор наказав мені сховатися унизу, не показуватися нікому і ні з ким не розмовляти. Він сказав: «Хоч би що сталися, ти повинен залишатися там.»



І я пішов і зайняв своє місце. Це було місце звичайного спостерігача, з якого я дивився на Драко. Я дивився знизу уверх. Чув, як Драко каже: «Він довіряє мені. Я обраний.» ( . . . )

37.
Я сідаю, беру ручку в пальці, перевертаю лист і пишу: «Можливо, він один буде робити тобі, синку, боляче. І, можливо, кожного разу ти віритимеш, що заслужив це. Ти знатимеш, що заслужив, навіть тоді, коли він пообіцяє убити тебе.»

Я витираю це зразу ж, як тільки ставлю крапку. Бо ці слова зайві у листі до дитини. Бо Драко мене не вбив.

Він мав такий шанс у потязі, коли я у мантії-невидимці під покровом перуанської розчинної темряви пробрався в вагон, який зазвичай займали слізерінці і влігся на полиці над ним.



І, як тільки я зайняв це не найзручніше у тому потязі місце, я розумів, що причина, з якої я там опинився, була зовсім не та, яку я придумав собі. Я не хотів розвідати мелфоєвих таємниць і знати, навіщо він ходив в ту крамницю Борджина й Беркеса. Я просто хотів його бачити. ( . . . )

32.
«Чесність з ним – те, єдине, що він вимагатиме в тебе, бо це те, що в родині Мелфоїв завжди є в дефіциті.» - Перечитую я й продовжую: «А єдина монополія, яку сам Мелфой витребує у тебе для себе, скоріше за все буде монополією на твій біль і страждання. Ти можеш дружити з ким хочеш, любити кого побажаєш, але змушувати страждати тебе буде лиш він…»

Я розстібаю пару ґудзиків на сорочці, розминаю долонею шию під коміром, знову дивлюся на своє відображення у дверцятах шафи, і знову сам собі посміхаюся, згадуючи як одного дня в одну мить професорка Амбридж стала найзаклятішим ворогом Драко Мелфоя.



Це був день, коли вона застала в кабінеті у себе мене з Герміоною й Роном. Це був день, коли вся подальша історія могла скластися якось інакше. Але, вимагаючи в мене компромату на Дамблдора, Амбрідж вдарила мене по щоці, а Драко без роздумів наніс їй зворотній удар. ( . . . )

27.
«Ти не зможеш у відповідь не полюбити Малфоя.» - Я відставляю подалі майже вже порожню склянку і повертаюся до свого листа сину. – «Та ця любов буде важким випробуванням твоїй здатності любити когось взагалі…»

Пригадую те, що він мені наговорив на пероні, в той вечір, коли ми повернулися в Гоґвортс навчатися на п’ятому курсі.

Пригадую, як я через кілька годин підстеріг його в якомусь з коридорів, штовхнув на стінку й спитав: «Що, Мелфой? Ти так і будеш надалі шпиняти та шпетити мене прилюдно, щоб не дай боже ніхто не здогадався, що ти мене не ненавидиш? Чого це ти досі на свободі, Поттер?» - Передражнив я його інтонації. – «Радій поки що. В Азкабані для тебе вже приготували камеру… Думаєш мені приємно буде слухати це кожен день?»



Згадую, як він взяв мене за плечі й утримав, коли я хотів штовхнути його на ту саму стіну удруге: «Потерпиш. Будеш терпіти. Бо ти навіть не уявляєш скільки тут очей, що спостерігають за тобою. А в мене єдині очі, що можуть підглядати туди…» ( . . . )

23.
Відчуваю, що червонію, бо доводиться згадувати тогорічний Різдвяний Бал і це… Це було жалюгідно й жахливо.

Я хотів запросити Чжоу, бо вона мені дійсно подобалася, але поки я ходив колами, примірявся і намагався наважитися, вона вже вибрала собі пару.

Тому, пішовши на танці із іншою, я спочатку спостерігав за тим, як танцює симпатична мені дівчина, що пішла не зі мною, а потім раптом побачив, як танцює Мелфой.



Він був щасливий. Він був у рідній стихії. Граціозний та гордий, поріднений з ритмом і з музикою чортів аристократ. ( . . . )

18.
«Його батько. О-оо, так…» - Я відсуваю папір, кидаю перо, здавлюю пальцями перенісся і вичавлюю з себе цей стогін. - «Люціус. Люціус. Люціус.»

Люціус – та людина, якій я вдячний безмірно, бо без неї Драко Мелфоя взагалі б не було, та людина, яка мого Драко зробила колись. І Люціус – та людина, яку я голіруч ладен вдавити, бо це саме вона зробила свого Драко таким.

Заплющую очі, пригадую мить, коли Драко, зістрибуючи з розлогого дерева, повідомив мені, що вони з батьком заклалися. Пригадую кожне слово.



«Я думаю.» - Сказав він тоді. – «Ти і десяти хвилин на Тричаклунському Турнірі не витримаєш. А батько не згоден зі мною. Каже, ти здохнеш за п’ять…» ( . . . )

14.
«Всі вони думають, що дружба й кохання робить їх вразливими, перетворює їх на мішені. І чим більше вони люблять, тим більше вони намагаються світу довести протилежне.» - Я повертаюся до листа, дивлюся на слова, які сам написав тільки що, і намагаюся змусити себе продовжувати писати далі.

Нарешті таки беру у пальці перо, занурюю його у чорнильницю і виводжу на другому аркуші: «Тож, навіть якщо між тобою й Малфоєм не залишиться жодної таємниці, ти все одно іноді будеш почуватися так, немов ти зовсім не знаєш його…»



Між нами не було таємниць. Остання відпала в той день, коли він зі своїми підхлібниками вчергове взявся дражнити Рона й збиткуватися з Герміони, а невидимий я закидав його сніжками і трохи потягнув з гірки вниз, поваливши на сніг і вхопивши за ноги. ( . . . )

10.
«Так, синку, це дуже непросто, дружити з кимсь із Мелфоїв. Можливо, ти сам вже це знаєш. Можливо, ще не здогадуєшся. Можливо, що Драко виховує свого сина інакше, не так, як його виховував його батько Люціус, і тому ваша дружба не буде схожа на нашу, але перше, що я дізнався про Малфоїв, коли отримав у друзі Малфоя – це те, що вони не жаліють тих, кого люблять. Не жаліють нікого, але особливо - тих, кого вони люблять…»

Я повертаюся за стіл, щоб написати це. Пишу, дописую і зразу шкодую, що таке написав. Я не збирався лякати свою дитину і не мав наміру вивертати перед сином брудну білизну Малфоєв.



Тому я продовжую так: «Я хочу, щоб ти мене зрозумів. Мова йде не про те, що Драко міг безжально заїхати мені під час гри гострим ліктем у голову, збити з мітли, скинути на землю й радіти цьому. Мова також не про кпини, образи, не про прізвиська, якими він мене нагороджував постійно, не про жарти недобри, яких я натерпівся. Мова про те, що всім Малфоям – немов якийсь цвях іржавий – в голову забита ідея, що будь які почуття роблять магів слабкими. Всі вони думають, що дружба й кохання робить їх вразливими, перетворює їх на мішені. І чим більше вони люблять, тим більше вони намагаються світу довести протилежне.» ( . . . )

6.
«Можливо, що і ти колись пробачиш мені, але для цього ти маєш зрозуміти мене. Та для початку я сам себе маю зрозуміти, мабуть…» - Я повертаюся до листа, перечитую написане і викреслюю, витираю, витягую назад на кінчик пера останнє написане речення.

Натомість пишу: «Ти маєш зрозуміти мене. Я й батько Скорпіуса були колись друзями.» Кілька секунд туплю у слова, які тьмянішають зі швидкістю всотування чорнила в папір, а потім дописую: «І досі залишаємось ще.»



Залишаємось. Я підіймаю голову, дивлюся на своє відображення у склі книжкової шафи і усвідомлюю, що на моєму обличчі з’являється крива глузлива посмішка, перейнята мною від Драко. ( . . . )

Ну, що ж, я таки спробую написати про Драрі. Бо декілька ідей маю вже. Правда, я не думаю, що те, що я напишу, сподобається Антоніні, чи що їй взагалі можна буде показати це у ее-е так би мовити повному обсязі. Але і Антоніна поки що з математикою й за холодну воду не бралась. Так що… Це просто декілька ідей та й усе…

Лист до Молодшого Сина
1.
«Любий Ал, я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче.

Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку.



Ми з тією людиною вже давно не діти, ми виросли, стали чоловіками й батьками. Ми вибачилися за все, що один одному робили і пробачили майже все. Але й досі, коли я кажу цій людині: «Привіт.» й простягаю назустріч їй долоню, я читаю в її погляді, що вона пам’ятає той випадок і що вона мені ще не пробачила…» ( . . . )