A.L. + T.T.R. 111

[anna_amargo]

97.
Не знаю... Ні. Знаю, чому, коли ми із нею спускаємося знову на кухню, розумію, що те все дурня. Всі ці майбутні наші труднощі. Всі проблеми. Страхи. Все, що хвилину тому здавалося дуже складним.

Все дурня. І все дійсно просто. Дивлюся на те, як вона ходить кухнею, відкриває дверцята: «Та де ж вони? Куди він усі їх подів? Не може ж бути так, щоб у домі була одна лиш ця склянка?!»

«Джинні.» - Беру за руку і зупиняю її. – «Ти ж знаєш, що все буде добре у нас.» Вона пхекає: «Звісно, Драко, я ж пам’ятаю – хто я і знаю, що все буде так, як я захочу.» «Авжеж.»

98.
Стоїмо з нею голі у смужці вранішнього білого світла. Роздивляємося одне одного. Торкаюся до грудей. «Ти прекрасна.» - Кажу. – «І дивно, що йому ти завжди пахнеш квітами, а мені медом і молоком.» Посміхається: «Й не сподівайся, що я скажу тобі, чим ти пахнеш мені.»

Посміхаюся також: «А якщо і скажеш, то збрешеш же… Ти ж брехуха, Джиневра.» «Та ні…» «Як же ж ні? От вчора тільки брехала. Казала, що полюбила мене після того, як я три рази допоміг. А я впевнений, що раніше. Набагато раніше…»

Посмішка тане: «Коли?» «Не знаю, коли полюбила. А усвідомила у ту ніч, коли я перед зборами Герміониними на кухні просидів з вами от тут…»

«Але як?» - Очі робляться великими й темними. Обіймаю її, притискаю міцно до себе, цілую в волосся: «Не переживай. Я ще не вмію в тебе, як в нього, порпатися в голові. Спостережливість просто. Після ночі тієї, на ранок… Ти відібрала у мене з руки гребінець і причесала мене. Думаю, ти завжди так робиш, коли хочеш освідчитися, але не маєш ще слів. Зав’язуєш шнурки на кросівках, ґудзики застібаєш, або збираєш чиєсь волосся у хвіст…»

«О, так…» - Відчуваю її долоні, що сковзають по моїй спині. – «Але звідки ти… А-аа. Зрозуміла… Гаррі цю звичку поцупив?» «Саме так. І все ж… Чим я тобі пахну?» «Не скажу. Ніколи не скажу. Й не проси…»

99.
«Вас тільки по смерть посилать…» - Він спускається, підходить до нас. «Це твоя кухня. Ми тут шукаємо, шукаємо і не можемо нічого знайти.» - Каже Джинні. – «Тут лише одна склянка. Де ти дів усі інші склянки?»

Він обходить нас, відкриває якісь дверцята, дістає і ставить на стіл: «Ви погано шукали.» «Угу.» - Відповідаю. – «Там, де нормальні люди зазвичай тримають форми для пирогів й сковорідки? Дійсно, ну хто б не знайшов?!»

Джинні сміється, забирає на тацю бокали, промовляє: «Чекаю вас нагорі й не забудьте про лід…» Посміхається й йде.

100.
«Що?» - Говорю йому. – «Ще скажи, що я не правий і що тільки я, зі всіх людей, що живуть по всьому білому світі, не тримаю на полицях під мийкою барне скло…» «Ні, ти правий… Ти правий.» - Він підступає близенько, кладе мені долоню на вилицю. – «Ти завжди правий…» «От.» - Сміюсь. – «Тепер що?»

Пригинає мою голову до себе, наближається вустами до вуст: «Тепер я поцілую тебе.»

Розтуляю губи, щоб впустити його, він цілує довго і ніжно. Відхиляється, пильно дивиться і говорить: «Яке у Джинні там слово?» «Дивовижно?» «Так. Дивовижно…» «Що, Поттере, дивовижно?» «Те, який ти зараз, Мелфой…»

Зі сміхом питаю: «Який я?» «Такий, як зараз. Спокійний. Розслаблений. Ніжний. Не знаю, який, бо ще не бачив та… Мерлінова борода!»

«Що таке?» - Запитую. Він кладе іншу руку мені на плече, веде по шиї уверх. – «До мене дійшло. Я тебе таким ще не бачив. Ти такий… Ти просто щасливий.» «Ги… Поттере.» «Ти ж щасливий, Мелфою?» «Я щасливий. Иги.»

«І коли ти це говориш…» - Напружується, заглядає у очі. – «Коли ти кажеш, що щасливий, ти маєш на увазі…» «Так. Я говорю про тебе. Тобто, я маю на увазі сім’ю.»



97.
Не знаю... Нет. Знаю, почему, когда мы с ней спускаемся обратно в кухню, понимаю, что всё это глупость. Все эти будущие наши трудности. Все проблемы. Страхи. Всё, что минуту назад казалось очень сложным.

Всё глупости. И всё действительно просто. Смотрю на то, как она ходит кухней, открывает дверцы: «Да где же они? Куда он все их девал? Не может же быть так, чтобы в доме был один лишь этот стакан?!»

«Джинни.» - Беру за руку и останавливаю её. - «Ты же знаешь, что всё будет хорошо у нас.» Она фыркает: «Конечно, Драко, я помню - кто я и знаю, что всё будет так, как я захочу.» «Само собой.»

98.
Мы с ней стоим голые в полоске рассветного белого света. Разглядываем друг друга. Прикасаюсь к груди. «Ты прекрасна.» - Говорю. - «И странно, что ему ты всегда пахнешь цветами, а мне мёдом и молоком.» Улыбается: «И не надейся, что я скажу тебе, чем ты пахнешь мне.»

Улыбаюсь также: «А если и скажешь, то солжешь же... Ты же лгунья, Джиневра.» «Да нет...» «Как же нет? Вот вчера только лгала. Говорила, что полюбила меня после того, как я три раза помог. А я уверен, что раньше. Намного раньше…»

Улыбка тает: «Когда?» «Не знаю, когда полюбила. А осознала в ту ночь, когда я перед собранием Гермиониным на кухне просидел с вами вот здесь...»

«Но как?» - Глаза делаются большими и тёмными. Обнимаю её, прижимаю крепко к себе, целую в волосы: «Не переживай. Я ещё не умею у тебя, как у него, копаться в голове. Наблюдательность просто. После той ночи, утром... Ты отобрала у меня из рук расческу и причесала меня. Думаю, ты всегда так делаешь, когда хочешь признаться в любви, но у тебя нет ещё слов. Завязываешь шнурки на кроссовках, пуговицы застёгиваешь, или собираешь чьи-то волосы в хвост...»

«О, да...» - Чувствую её ладони, скользящие по моей спине. - «Но откуда ты... А-аа. Поняла... Гарри эту привычку украл?» «Именно так. И всё же... Чем я тебе пахну?» «Не скажу. Никогда не скажу. И не проси...»

99.
«Вас только за смертью посылать...» - Он спускается, подходит к нам. «Это твоя кухня. Мы здесь ищем, ищем и не можем ничего найти.» - Отвечает Джинни. - «Здесь только один стакан. Куда ты дел все другие стаканы?»

Он обходит нас, открывает какие-то дверцы, достает и ставит на стол: «Вы плохо искали.» «Угу.» - Отвечаю. - «Там, где нормальные люди обычно держат формы для пирогов и сковородки? Действительно, ну кто б не нашел?!»

Джинни смеётся, берет на поднос бокалы, произносит: «Жду вас наверху и не забудьте про лёд...» Улыбается и уходит.

100.
«Что?» - Говорю ему. - «Ещё скажи, что я не прав и что только я, из всех людей, живущих на всём белом свете, не держу на полках под мойкой барное стекло...» «Нет, ты прав... Ты прав.» - Он подходит близко, кладёт мне руку на скулу. - «Ты всегда прав...» «Вот.» - Смеюсь. - «Теперь что?»

Пригибает мою голову к себе, приближается губами к губам: «Теперь я поцелую тебя.»

Раскрываю губы, чтобы впустить его, он целует долго и нежно. Отклоняется, пристально смотрит и говорит: «Какое у Джинни там слово?» «Удивительно?» «Да. Удивительно...» «Что, Поттер, удивительно?» «То, какой ты сейчас, Малфой...»

Со смехом спрашиваю: «Какой я?» «Такой, как сейчас. Спокойный. Расслабленный. Нежный. Не знаю, какой, потому что ещё не видел та... Мерлинова борода!»

«Что такое?» - Интересуюсь. Он кладёт другую руку мне на плечо, ведёт по шее вверх. - «До меня дошло. Я тебя таким не видел. Ты такой... Ты просто счастлив.» «Гы... Поттер.» «Ты же счастлив, Малфой?» «Я счастлив. Угу.»

«И когда ты это говоришь...» - Напрягается, заглядывает в глаза. - «Когда ты говоришь, что счастлив, ты имеешь в виду...» «Да. Я говорю о тебе. То есть, я имею в виду семью.»