A.L. + T.T.R. 65 66

[anna_amargo]

142.
Не знаю, як раніше не усвідомлював річ настільки очевидну. Хвилину просто мовчу, потім зітхаю: «Так. Схоже, це правда. І схоже, що я тебе також. Також тебе бережу.»

«Так. Ти мене також. Хіба це не дивовижно?» - Питає. Буркаю: «Та це прокляття якесь.» Він сміється. Продовжую: «А ти тут мені не іржи. Істинно прокляття, кажу тобі. І синам воно передалось. Вони також один одного бережуть. Але…»

«Що але?» «Їм простіше.» - Зітхаю. – «У них дружба абсолютно без сексу… О, до нас Джинні йде. Щось з ерекцією своєю зроби.»

«Що зробити?» - Встигає спитати. Відповідаю: «Ну, не знаю. Про Снейпа подумай. Уяви, як він взяв перевіряти твоє домашнє завдання, а там таке…»

«Там такее-е-е.» - Він регоче. – «Оце жорстоко було.» «Жорстоко плутати той вид полину, що у зілля любовне, з тим, що йде в проносне… А це… Ти якось переживеш.»

143.
Джинні швидко підходить, сідає навпочіпки поруч. «Послухайте.» - Промовляє схвильовано. - «Я зрозуміла усе. Гаррі, а хтось з нас подумав… Чому Дельфі вибрала саме цей день? Сьогодні?»


Тверезішаю вмить. І ніжність і бажання поспати як рукою зняло. «Волдеморт втратить силу.» - Говорю і на ноги встаю.

«Так. Вона вибрала цей день, бо саме цього дня все змінилося.» - Піднімаючись з підлоги Гаррі говорить.

«Ні. Ні. Ні.» - Дивлюся на Джинні. «Так.» - Говорить мені, а потім, розвернувшись до чоловіка, питає: «Якщо я не помиляюсь, тепер тобі трохи більше року?» «Рік і три місяці.» «Отже, вона могла тебе вбити будь-коли протягом цього року і трьох місяців. Вона й тепер вже майже добу у Ґодриковій Долині. Чого вона чекає?»

«Ні! Джиневро, ні! Ні!» - Спалахую, зриваюсь на крик і ледь дітей не буджу. Гаррі ниє: «Джинні, будь ласка, я й досі не зовсім розумію хід твоїх думок…» «Ти, як завжди, взагалі ні біса не розумієш!» - Йому в обличчя кричу.

Джинні ж, вхопивши обох нас за руки, зі всією своєю силою стискаючи пальці мої й дивлячись на Гаррі, говорить: «А що, як вона чекає не тебе, а його, щоб зупинити його?»

Гаррі, все ще не розуміє. Стоїть з роззявленим ротом. Мені доводиться також мовчати, бо не можу не розуміти, що вона однаково має сказати це все.

Джинні говорить: «Гаррі, Дельфі обрала цей день, бо він буде тут… Тут буде її батько. Вона хоче зустріти його. Бути з ним, з батьком, якого вона любить. Волдемортові біди почалися, коли він напав на тебе. Якби він цього не зробив.» «То став би могутніший. А пітьма стала б ще чорнішою.» «Найкращий спосіб запобігти здійсненню пророцтва – не вбивати Гаррі Поттера, а перешкодити Волдемортові це зробити.»

«Я розумію.» - Гаррі шепоче. «Ти розумієш усе? Усе? Ти, дійсно, розумієш усе?» - Беру його за грудки і струшую кулька разів. – «Гаррі, любий, ти дійсно розумієш, що Джинні говорить про те, що нам треба от тут зупинити цю навіжену. Зупинити її. А потім просто дивитися, як… Дивитися на те, як він вб’є твоїх батьків і спробує вбити тебе? Ти це розумієш?»

144.
Не знаю, навіщо питаю це. Бо по лицю його очевидно, що він розуміє усе. На його обличчі відображається біль. Без внутрішньої боротьби.

Він забирає свою руку у дружини й обіймає її, притискаючи до плеча свого. Іншою рукою він торкається моєї щоки. Проводить пальцями по вилиці й скроні.

«Драко.» - Говорить, дивлячись у вічі мої. – «Драко. Ти ж знав це тоді. Ти сам мені говорив, що часовороти потрібні не для того, щоб щось виправляти в минулому, а для того, щоб у сучасному нашому все залишалось таким, яким його зробили уже. Тож скажи мені. Давайте. Обоє ви. Скажіть же мені. Хто із вас двох готовий зараз щось змінити ось тут і отримати щось інше у часі, у якому ми тепер живемо? Ні? Ні? Джинні, ні? Драко, точно ні? Не ризикнеш? Ні? Ну, так ото ж…»

145.
Схлипую, давлюся повітрям. Беру його також за голову. Притискаюся лобом. Промовляю: «Ну, і як же я тебе збережу, якщо ти упертий такий?» «Ніяк.» - Відповідає. – «Бо зараз взагалі моя черга тобі твоє життя зберегти. Таке, як воно є тепер.»

Відчувши біль в пальцях від засильного рукостискання, опускаю очі униз і усвідомлюю, що все ще тримаю долоню Джинні в своїй.

Вона також дивиться вниз. Піднімаємо погляди наші разом. Відпускаю її руку і за талію обіймаю її.

«Він не впертий.» - Вона знаходить в собі сили пожартувати. – «Він просто до свого крісла в міністерстві вже звик, і не хоче ні за що поступатися тим кріслом тобі.»

146.
Не знаю, як міг забути про них, про парочку Ґрейнджер і Візлі. Але таки, мабуть, забув. Бо коли Рон підходить зі словами: «О, і що тут за ніжності?» - аж підскакую: «Ой!»

«Не хочеш також обійнятися?» - Питаю, у себе прийшовши, і Візлі відстрибує на кілька кроків: «Та ні, Мелфою, та ні. Досить з тебе і моєї сестри. Тискайся з нею, а мене не чіпай. У родині Візлі повинно бути хоч кілька абсолютно нормальних людей.»

Схиляюся до Джиневри: «Він це серйозно? Про нормальних людей. Може йому розказати, що мій син дуже чітко націлений колись одружитися з його дочкою і наробити їй купу рудих та білявих дітей?»

«Ні.» - Сміється Джинні. «Ні. Ти що? Звісно, ні.» - Говорить її чоловік. «Ок. Як скажете.» - Розмикаю обійми, відпускаю обох їх. – «Хай живе, як нормальна людина. Поки що. Потім йому буде сюрприз.»



142.
Не знаю, как раньше не осознавал вещь настолько очевидную. Минуту просто молчу, потом вздыхаю: «Да. Похоже, это правда. И, похоже, что я тебя тоже. Тоже тебя берегу.»

«Да. Ты меня тоже. Разве это не удивительно?» - Спрашивает. Буркаю: «Да это проклятие какое-то.» Он смеётся. Продолжаю: «А ты здесь мне не ржи. Истинно проклятие, говорю тебе. И сыновьям оно передалось. Они также друг друга берегут. Но...»

«Что но?» «Им проще.» - Вздыхаю. - «У них дружба абсолютно без секса... О, к нам Джинни идёт. С эрекцией что-то сделай своей.»

«Что сделать?» - Успевает спросить. Отвечаю: «Ну, не знаю. О Снейпе подумай. Представь, как он взял проверять твоё домашнее задание, а там такое...»

«Там такое-е-ээ-э.» - Он хохочет. - «Это было жестоко.» «Жестоко путать тот вид полыни, что идёт в зелье любовное, с тем, что в слабительное... А это... Ты как-нибудь переживёшь.»

143.
Джинни быстро подходит, садится на корточки рядом. «Послушайте.» - Взволнованно говорит. - «Я поняла всё. Гарри, а никто не подумал... Почему Дельфи выбрала именно этот день? Сегодня?»

Трезвею мгновенно. И нежность, и желание поспать, как рукою сняло. «Волдеморт потеряет силу.» - Говорю и на ноги встаю.

«Да. Она выбрала этот день, потому что именно сегодня всё изменилось.» - Поднимаясь с пола, Гарри произносит.

«Нет. Нет. Нет. » - Смотрю на Джинни. «Да.» - Говорит она мне, а потом, развернувшись к мужу, спрашивает: «Если я не ошибаюсь, теперь тебе чуть больше года?» «Год и три месяца.» «Целый год и три месяца – она могла убить тебя и раньше. Она и теперь уже почти сутки в Годриковой Лощине. Чего она ждёт?»

«Нет! Джиневра, нет! Нет!» - Загораюсь, срываюсь на крик и едва детей не бужу. Гарри ноет: «Джинни, пожалуйста… Я не совсем понимаю ход твоих мыслей...» «Ты, как всегда, вообще ни черта не понимаешь!» - В лицо Гарри кричу.

Джинни же, схватив обоих нас за руки, со всей своей силой сжимая пальцы мои, и глядя на Гарри, спрашивает: «А что, если она ждёт не тебя, а его, чтобы остановить его?»

Гарри, всё ещё не понимает. Стоит с открытым ртом. Мне приходится также молчать, потому что не могу не признать, что Джинни всё равно должна сказать это всё.

И она говорит: «Гарри, Дельфи выбрала сегодняшний день, потому что он появится здесь... Здесь будет её отец. Она хочет встретиться с ним. Быть с ним, с отцом, которого она любит. Злоключения Волдеморта начались, когда он напал на тебя. Если бы он этого не сделал…» «Он стал бы ещё могущественней. А тьма стала бы ещё чернее.» «Да. И лучший способ предотвратить совершение пророчества - не убивать Гарри Поттера, а помешать Волдеморту это сделать.»

«Я понимаю.» - Шепчет Гарри. «Ты понимаешь всё? Всё? Ты, действительно, понимаешь всё?» - Беру его за грудки и встряхиваю несколько раз. - «Гарри, дорогой, ты действительно понимаешь, что Джинни говорит о том, что нам надо вот здесь остановить эту чокнутую. Остановить её. А потом просто смотреть, как... Смотреть на то, как он убьет твоих родителей и попытается убить тебя? Ты это понимаешь? Совсем?»

144.
Не знаю, зачем спрашиваю это. Потому что по лицу его видно, что он понимает всё. На его лице отражается боль. Но без внутренней совершенно борьбы.

Он забирает свою руку у жены и обнимает её, прижимая к плечу своему. Другой рукой он касается моей щеки. Проводит пальцами по скуле и виску.

«Драко.» - говорит, глядя в глаза мои. - «Драко. Ты же знал это тогда. Ты сам мне говорил, что времявороты нужны не для того, чтобы что-то исправлять в прошлом, а для того, чтобы в настоящем нашем всё оставалось таким, каким его уже сделали. Поэтому скажи мне. Давайте. Оба вы. Скажите же мне. Кто из вас двоих готов сейчас что-то изменить вот здесь вот и получить что-то другое во времени, в котором мы теперь все живем? Нет? Нет? Джинни, нет? Драко, точно нет? Не рискнешь? Нет? Ну, так вот же...»

145.
Всхлипываю, давлюсь воздухом. Беру его также за голову. Прижимаюсь к лбу лбом. Говорю: «Ну, и как же я сберегу тебя, если ты упрямый такой?» «Никак.» - Отвечает. - «Потому что сейчас вообще моя очередь тебе сберечь твою жизнь. Такую, какая она сейчас есть.»

Почувствовав боль в пальцах от слишком сильного рукопожатия, опускаю глаза вниз и понимаю, что всё ещё держу руку Джинни в своей.

Она также смотрит вниз. Поднимаем взгляды наши вместе. Отпускаю её руку и за талию обнимаю её.

«Он не упрямый.» - Она пошутить в себе силы находит. - «Он просто к своему креслу в министерстве уже очень привык и не хочет ни за что уступать то кресло тебе.»

146.
Не знаю, как мог забыть о них, о парочке Грейнджер и Уизли. Но все-таки, очевидно, забыл. Потому, что когда Рон подходит со словами: «О, и что здесь за нежности?» - подскакиваю от неожиданности: «О!»

«Не хочешь также обняться?» - Спрашиваю, вернувшись в себя, и Уизли отскакивает на несколько шагов: «Да нет, Малфой, нет-нет-нет. Хватит с тебя и моей сестры. Тискайся с ней, а меня не трогай. В семье Уизли должно быть хоть несколько абсолютно нормальных людей.»

Склоняюсь к Джиневре: «Он это серьезно? Про нормальных людей. Может ему рассказать, что мой сын очень чётко нацелен когда-то жениться на его дочери, и наделать ей кучу рыжих и белокурых детей?»

«Нет.» - Смеётся Джинни. «Нет. Ты что? Конечно же, нет.» - Говорит её муж. «Ок. Как скажете. » - Размыкаю объятия, отпускаю их обоих. - «Пусть живёт, как нормальный человек. Пока что. Потом ему будет сюрприз.»