A.L. + T.T.R. 89 90

[anna_amargo]

38.
Не знаю, чому він не питає про те, чи був інший спосіб захистити його, не змушуючи жити у Дурслів, під захистом крові маминої сестри.

Він мовчить. Обіймає мене. Відчуваю його долоні на потилиці і спині. Говорить: «Я довго на нього ображався за це. Дуже довго. І можливо, ще й зараз...»

Притуляюсь до його вуха губами: «Золото моє, Гаррі, тут я хотів би копнути Дамблдора... Але. Я маю погодитись з ним. Я також думаю, що іншого способу захистити тебе не було...»

Він мовчить якусь мить. Потім каже: «Ти... Ти міг би сказати, що був. І я би повірив тобі.»

«Ні.» - Сміюсь, трясу головою. – «Ти ж знаєш. Навіть, якщо б я хотів... Я тобі не брешу. Й до того ж. Є купа причин ненавидіти Дамблодора, але не ця... Та все ж тут. Тут я би його прибив лиш за те, що він тобі про цей захист толком не пояснив. А ще за те, що він тебе не попередив...»

«Ну. Не мовчи. Не попередив про що?» «Про Пітера Петіґру...» «Пітера Петіґру?» «А ти не зрозумів? Тебе захищала кров матері, що була у тобі. Щоб захист цей зняти – варто було лише взяти частину крові собі. І коли цей щур мерзенний порізав тебе і віддав твою кров Волдеморту все стало... Все стало дуже складним.»

39.
«Все стало дуже складним.» - Повторює він, мов луна. – «Ти думаєш, мені було б легше, якби Дамблдор мені все це... Про кров. Про мамине жертвоприношення. Про те, що захист крові й любові можна зняти, відібравши з мене кілька краплин... Ти думаєш мені було б легше, якби він про все це зі мною поговорив?»

«Не думаю.» - Кажу йому чесно. – «Можливо, що ні. Та скоріше за все, що ні. Але. Він був єдиний дорослий, який все це знав, або здогадувався про все це. І він не розповів. Не навчив тебе захищатися і сам тебе не захистив...»

40.
Не знаю, чому, але Гаррі раптом говорить: «Ні. Є щось ще інше... Драко, є щось, за шо ти його... Все це. Все це просто претензії. Образи твої за мене. Твоє бажання мене вберегти. Але є ще щось інше. От те, за що ти його саме ненавидиш... За що ти його ненавидиш? Розкажи мені це.»

«Ти знаєш.» - Відповідаю. – «Ти знаєш прекрасно. Ми вже не раз говорили про це.»

«Ні.» - Давить мені руками на спину. – «Це ти говорив. Намагався поговорити. А я не слухав. Слухати не хотів. Тепер давай, все спочатку... За що ти його...»

«За те, що він прорахував кожен твій крок. Кожен жест. За те, що він для цілей своїх використав все у тобі. Всі твої гарні риси. І всі твої недоліки. І все, чим ти володів і все, що ти любив. Буквально все, чим ти володів й що любив. І навіть друзів. Й мене. Він був не просто розумний. Він вмів грати у мережу. Розставляти людей й передбачати події. Так, щоб все, що відбувалося і відбулося, і мало відбутись колись, тебе далі вело. Кожен твій крок прораховувався. Кожна людина, що зустрічалась тобі, мала або пройти повз, або чимось допомогти. Не тобі. Дамблдору. У його великій меті...»

Зупиняюся на одну мить, щоб подивитись на нього, але він так міцно тримає мене в обіймах, що все, що можу побачити – це його волосся, потилиця і плече.

«Це було очевидно.» - Кажу. – «Очевидно з того моменту, коли він раптом поїхав і залишив щастя розібратись з Квірелом і камінцем тим тобі. І потім – постійно. Але з... З моменту... З того моменту на башті, коли я прийшов його вбити, а ти змушений був дивитись на це... А потім з його заповіту. Це стало все... Навіть ти. Думаю, що навіть ти мав би побачити це...»

«Так, Драко.» - Торкається губами шкіри на моїй шиї. – «Я побачив. І я зрозумів.» «Так, Гаррі. Важко було би не зрозуміти. Будь кому. Навіть тобі. Книжка для Ґерміони, яка не змогла б мати книжку нову і не прочитати її. Світлогасник для Рона, психа, що мав втекти й загубитися, а потім дорогу шукати...» «Й паличка та сама. Тобі.»

41.
Не знаю, чому, коли він це вимовляє, мене починає трясти. Й він згрібає мне, притискає до себе щільніше. Шепоче: «Я зрозумів. Я давно здогадався про це. Про те, що він навмисно дав тобі вибити у нього паличку з рук, щоб вона стала моєю. Він передбачив, що вона стане моєю. Він передбачив і це...»

Зітхаю. Промовляю: «От в цьому різниця. Ти його любиш, бо думаєш, що він тебе так любив, що все знав про тебе й передбачав і таке. А я його ненавиджу, бо вважаю, що він використовував тебе. Що те, що ти його любиш, дозволяло йому програмувати твої вчинки... І не тільки твої...»

«Він знав, що ти її віддаси?» «Або знав, що ти цю кляту паличку в мене з рук відбереш...»

«Або...» - Він починає і замовкає. Завмирає в моїх руках на кілька секунд, а потім таки договорює: «Або знав що ми... Одне ціле. І немає різниці у чиїй та річ руці...»

«Бачиш.» - Відповідаю йому. – «Я упевнений в цьому. Упевнений, що Дамблдор першим це зрозумів. Зразу після того, як. Як ти поранив мене. Знав раніше, ніж здогадалися ми.»

«І ти за це його ненавидиш?» - Нарешті відпускає мене. Розмикає обійми, відхиляється, дивиться в моє лице.

Кажу: «За це – особливо. І взагалі – за все... Бо... Гаррі, це не любов. Знати про людину більше, ніж вона знає про себе і користуватися цим. Це що завгодно, Гаррі, але це не любов. Мій інфантильний батько, за якого я мав вступитися, любив мене. Снейп тебе вічно гриз, не давав тобі спуску, але він тебе любив. А оце от усе... Не хочу про це говорити вже...» «Добре.» - Він знову мене обіймає. – «Добре, сонце, не говори...»

42.
«Це так мило.» - Роздається над нашими головами голос Джиневри. – «Вийшли й пропали. Сіли на холодні сходи пообніматися й поговорить. Глупа ніч. Герміона давно вже пішла. Ви не хочете повернутись додому? На кухню. Там є стільці. Нові. Дуже зручні.»

Піднімаюся, сміюся: «О, так, забирай його й додому веди, бо він вже дістав шмарклями і Дамблдором своїм...»

Гаррі також встає і дає Джинні руку. Дивиться на мене: «А ти?» «А я додому піду.» «Можна подумати, тобі є що вдома робити...» - Буркає у відповідь він. Ошкірююся: «Маю ж я подивитися, чи дім мій на місці, чи йому не потрібен ремонт.»


89. 38.
Не знаю, почему он не спрашивает о том, был ли другой способ защитить его, не вынуждая жить у Дурслей, под защитой крови маминой сестры.

Он молчит. Обнимает меня. Чувствую его ладони на затылке и спине. Говорит: «Я долго на него обижался за это. Очень долго. И возможно, еще и сейчас...»

Прижимаюсь к его уху губами: «Золото моё, Гарри, здесь я хотел бы посильнее пнуть Дамблдора... Но. Я согласиться с ним вынужден. Я также думаю, что не было другого способа как-то тебя защитить...»

Он молчит мгновение. Потом говорит: «Ты... Ты мог бы сказать, что был. И я бы поверил тебе.»

«Нет.» - Смеюсь, трясу головой. - «Ты же знаешь. Даже если бы я хотел... Я тебе не вру. И к тому же. Есть куча причин ненавидеть Дамблодора, но не эта... И всё же здесь. Здесь я бы его прибил лишь за то, что он тебе про эту защиту толком не объяснил. А ещё за то, что он тебя не предупредил...»

«Ну. Не молчи. О чём не предупредил?» «О Питере Петтигрю...» «Питере Петтигрю?» «А ты не понял? Тебя защищала кровь матери, которая была в тебе. Чтобы защиту эту снять - стоило лишь взять часть твоей крови себе. И когда эта мерзкая крыса порезала тебя и отдала твою кровь Волдеморту всё стало... Всё стало очень сложным.»

39.
«Все стало очень сложным.» - Повторяет он, будто эхо. - «Ты думаешь, мне было бы легче, если бы Дамблдор мне всё это... Про кровь. О мамином жертвоприношении. О том, что защиту на крови и любви можно снять, отобрав из меня несколько капель... Ты думаешь мне было бы легче, если бы он обо всём этом со мной поговорил?»

«Не думаю.» - Говорю ему честно. - «Возможно, что нет. И скорее всего, что нет. Но. Он был единственный взрослый, все это знавший или догадывавшийся о случившемся. И он не рассказал. Не научил тебя защищаться и сам тебя не защитил...»

40.
Не знаю, почему, но Гарри вдруг говорит: «Нет. Есть что-то ещё... Драко, есть что-то, за что ты его... Всё это. Все это просто претензии. Обиды твои за меня. Твоё желание меня уберечь. Но есть ещё что-то другое. Вот то, за что ты его именно ненавидишь... За что ты его ненавидишь? Вот это вот мне расскажи.»

«Ты знаешь.» - Отвечаю. - «Ты знаешь прекрасно. Мы уже не раз говорили об этом.»

«Нет.» - Давит мне руками на спину. - «Это ты говорил. Пытался поговорить. А я не слушал. Слушать этого не хотел. Теперь давай, всё сначала... За что ты его...»

«За то, что он просчитал каждый твой шаг. Каждый жест. За то, что он для целей своих использовал всё в тебе. Все твои хорошие черты. И все твои недостатки. И всё, чем ты владел и всё, что ты любил. Буквально всё, чем ты владел и что любил. И даже друзей. И меня. Он был не просто умный. Он умел играть в сеть. Расставлять людей и предсказывать события. Так, чтобы всё, что происходило и произошло, и должно было состояться когда-нибудь, тебя дальше вело. Каждый твой шаг просчитывался. Каждый человек, встречавшийся тебе, должен был или пройти мимо, или чем-то помочь. Не тебе. Дамблдору. В его великой цели...»

Останавливаюсь на секунду, чтобы посмотреть на него, но он так крепко держит меня в объятиях, что всё, что могу увидеть — это его волосы, затылок и плечо.

«Это было очевидно.» - Говорю. - «Очевидно с того момента, когда он вдруг уехал и оставил счастье разобраться с Квиреллом и тем камнем тебе. И потом – постоянно. Но... С момента... С того момента на башне, когда я пришёл его убить, а ты вынужден был на это смотреть... А потом с его завещания. Это стало всё... Даже ты. Думаю, что даже ты должен был увидеть это...»

«Да, Драко.» - Касается губами кожи на моей шее. - «Я увидел. И я понял.» «Да, Гарри. Трудно было бы не понять. Кому-либо. Даже тебе. Книга для Гермионы, которая бы не смогла иметь новую книгу и её не прочитать. Делюминатор для Рона, психа, который должен был убежать и потеряться, а потом дорогу искать...» «И палочка та же. Тебе.»

90. 41.
Не знаю, почему, когда он это произносит, меня начинает трясти. И он сгребает меня, прижимает плотнее к себе. Шепчет: «Я понял. Я давно догадался об этом. О том, что он намеренно дал тебе выбить у него палочку из рук, чтобы она стала моей. Он предположил, что она станет моей. Он предсказал и это...»

Вздыхаю. Говорю: «Вот в этом разница. Ты его любишь, и поэтому думаешь, что он тебя так любил, что всё знал о тебе и предполагал и такое. А я его ненавижу, потому что считаю, что он использовал тебя. Что то, что ты его любишь, позволяло ему программировать твои поступки... И не только твои...»

«Он знал, что ты её отдашь?» «Или знал, что ты эту проклятую палочку у меня из рук вырвешь...»

«Или...» - Он начинает и замолкает. Замирает в моих руках на несколько секунд, а потом-таки договаривает: «Или он знал, что мы... Одно целое. И нет разницы в чьей эта вещь руке...»

«Видишь.» - Отвечаю ему. - «Я уверен в этом. Уверен, что Дамблдор первым это понял. Сразу после того, как. Как ты ранил меня. Знал раньше, чем догадались мы.»

«И ты за это его ненавидишь?» - Наконец отпускает меня. Размыкает объятия, отклоняется, смотрит в моё лицо.

Говорю: «За это - особенно. Но вообще-то – за всё... Потому, что... Гарри, это не любовь. Знать о человеке больше, чем он знает о себе и пользоваться этим. Это что угодно, Гарри, но это не любовь. Мой инфантильный отец, за которого я должен был заступиться, любил меня. Снейп тебя вечно грыз, не давал тебе спуска, но он тебя тоже любил. Вот это вот всё... Не хочу об этом говорить больше...» «Хорошо.» - Он снова меня обнимает. - «Хорошо, солнце, не говори...»

42.
«Это так мило.» - Раздаётся над нашими головами голос Джиневры. - «Вышли и пропали. Сели на холодные ступеньки пообниматься и поговорить. Глубокая ночь. Гермиона давно уже ушла. Вы не хотите вернуться домой? На кухню. Там есть стулья. Новые. Очень удобные стулья.»

Поднимаюсь, смеюсь: «О да, возьми его и домой отведи, потому что он уже достал соплями и Дамблдором своим...»

Гарри также встаёт и дает Джинни руку. Смотрит на меня: «А ты?» «А я домой пойду.» «Можно подумать, тебе есть что дома делать...» - Буркает он в ответ. Оскаливаюсь: «Должен же я посмотреть, на месте ли дом мой, не нужен ли моему дому ремонт.»