A.L. + T.T.R. 107 108

[anna_amargo]

86.
Не знаю, чому раптом про формальності згадую. Однією рукою гладжу волосся Джиневри, іншою знаходжу голову Гаррі. Запитую у жінки так, наче запитую у обох: «Джинні, мені сказати, що я тебе люблю, чи це і так очевидно?»

Гаррі говорить: «Скажи.» Джинні сміється, трішки відстороняє мене, опускає очі униз, потім піднімає їх, дивиться на мене: «Здається, це очевидно, але ти однаково це скажи.»

Притуляюся вустами до її скроні: «Я люблю тебе, Джиневро.» Вона торкається губами моїх губ. Проводить ними по обличчю моєму. Промовляє: «Я тебе також, Драко. І я впевнена, що мені не здається.»

«О, Джинні.» - Не можу стриматись і знову видихаю в обличчя їй. Гаррі, що в цей час цілує жінці потилицю, і, обійнявши іззаду її, пестить груди й живіт, підіймає погляд і мені посміхається. Говорить: «Ну, раз так, то давайте туди вже…»

Розриває наш з Джинні поцілунок, бере нас за руки і тягне з кухні коридором коротким, а потім сходами вгору.

87.
«Не треба світла.» - Говорить вона йому в спальні. Він не розуміє: «Чому це?» «Просто не треба і все.»

Мої очі намагаються призвичаїтися до напівтемряви. «Ваша спальня зелена, чи що?» - Запитую, сміючись. «Тсс-с.» - Гаррі прикладає палець до моїх губ. – «Нікому не кажи, але це – улюблений колір Джиневри…»

Ми сміємось обоє. Він витягає запонки з моїх манжетів і таки знімає сорочку. Розстібаю в цей час на його штанях пасок, цілую його по-справжньому уперше з того часу, як приходив на роботу до нього похизуватися своїм золотим артефактом. Це якщо не рахувати поцілунку...

«Ні!» - Шипить він, побачивши мої думки. – «Не згадуй про поцілунок у церкві.» «Добре.» - Відповідаю, беручи його за дупу і притискаючи до себе з силою усією.

«Як же я скучив…» - Бурмоче він, тримаючи мене за голову і обціловуючи моє обличчя, цілуючи у шию і голову, цілуючи у волосся. – «Драко, як же дико я скучив…»

Джиневра, що в цей час розібрала вже ліжко, наближається з покривалом в руках, розкриває його, наче великі шовкові крила, і накидає на нас, накриває покривалом тим нас обох з головами й сама під нього заходить також.

88.
«Можете уявити, що це Мантія-невидимка.» - Говорить, обіймаючи нас двох одночасно, як колись вже робила. – «Ми сховались. Невидимі. Можемо тут залишитися, якщо вам так зручно. Можемо вийти…»

«Вийдемо.» - Гаррі тягне за край покривала і стягає його з наших голів. – «Вийдемо. Бо Мелфой зранку вилив, мабуть, на себе стільки парфумів, що є ризик задихнутись тут з ним…»

Отримує копняка. Знову хапає за руки і тягне нас в постіль, дорогою вистрибуючи зі штанів і стягуючи сукню із Джинні. Канючить: «А можна світла хоч трішечки? Ну, можна-аа-а? Тут таке буде, буде таке, а я не побачу нічого…» Отримує ще раз копняка.

А потім, в ту мить, коли намагаюся вдарити його ще й утретє за слова: «Це тому, що Драко пузо собі відростив і не хоче, щоб бачили?!», він вивертається, обіймає мене й валить на простирадла.

Впавши, відчуваю вагу його, збудження, й відчуваю як мене знову огортає, охоплює і топить в собі той самий аромат меду, змішаного з молоком. Аромат, вже знайомий мені.

89.
Не знаю, чому все це здається знайомим. Ліжко, яке бачу уперше. Тканина простирадла під спиною. Темрява і тьмяне світло на кінчику палички, яким Джинні підсвічує собі наш з Гаррі поцілунок. Її обличчя над нами. Посмішка, з якою вона спостерігає за тим, як її чоловік цілує мене у щелепу, в шию і спускається нижче, торкаючись губами всіх моїх шрамів по черзі.

Прошу її нахилитися. Нахиляється. Кінчиком язика проводить по моєму лобі, по носі, зупиняється на губах. Кажу їй: «Джинні, я знаю твій запах.» «Я твій також.» «Ні.» - Посміхаюся. – «Я зараз зрозумів, що я давно знаю твій запах. Він наче завжди зі мною був...» Вона вже сміється: «Аналогічно. Дурко. Ну, подумай. Гаррі носив наші запахи туди сюди, від тебе до мене і навпаки. Звісно, що ми один одного знаємо...»

Вона сидить наді мною. Схилилась і її волосся впало мені на лице. Її аромат поглинає мене. В темряві тягнуся на запах, туди де він сильніший, густіший. Знаходжу рукою щиколотку Джинні, обхоплюю, пальцями гладжу, піднімаюся вище, до коліна, й потім ще вище. Ще вище. Промовляю: «Гаррі тебе, а я Гаррі. Ти згодна так?»

90.
«Я так незгоден!» - Він відривається від заціловування мого живота, піднімає голову, дивиться у наш бік й навіть в темряві бачу його вишкірені у посмішці зуби. – «Ви з Джинні все це почали. Ви й кінчайте. Все ясно?»

«Що він говорить?» - Перепитує жінка. «Говорить, що коли ми були з ним минулого разу, він мені віддавався, тож тепер моя черга. Я тебе, він мене.»

Вона сміється: «Смішні ви. Так і не подорослішали. В чомусь.» Присувається ближче. Лягає поруч. Дає себе обійняти. Обіймає сама, перевертається на спину, вкладаючи мене зверху на себе. Дозволяє мені на неї всім моїм тілом лягти.

91.
«Я дуже давно з жінкою не був.» - Шепочу їй на вухо, поринаючи в аромат, що вже мені майже рідний. – «Не хочу все зіпсувати.»

«Не сміши мене….» - Каже вона. – «Це як літати. Роками можна пішки ходити і на мітлу не сідати, але коли ти її візьмеш у руки, ти зразу згадаєш…» «Це ти мене зараз смішиш...»

«Не смійся, Драко, давай!» - Вона бере мою голову в руки і так її розвертає, щоб наші обидва обличчя потрапили у промінь рідкого, жовтавого світла, що заходить з вулиці в спальню.

Бачу її очі. Відчуваю всю важкість спітнілого Гаррі, що лягає на мою спину, пальцями впиваючись в плечі. Входжу в неї в ту мить, коли він входить у мене. Зразу знаходимо ритм. Нависаю над нею, спираючись на лікті і утримуючи на собі чоловіка її. Спостерігаю за тим, як очі її розширюється, а обличчя стає зосередженим, кам’яним. Питаю: «Джинні, не важко?»

Виринає. Дивиться так, наче прокинулась і уперше мене побачила: «Ні, Драко, ні. Так, Драко, давай...»

Прошу: «Скажи це ще раз.» І Джинні повторює: «Драко.» «Ще раз, будь ласка…» «Драко. Драко. Давай.» І, обхоплюючи мене однією рукою за шию, а другою хапаючи чоловіка свого за волосся, вона промовляє: «Оо-о, так, це ви обидва. Це ви. Драко і Гаррі. Мій Гаррі і Драко мій…»

92.
Ми кінчаємо одночасно. Всі троє. Мене трясе, ослаблі вмить руки не витримують вже ваги, яку тримаю, але не наважуюсь впасти на неї, бо усвідомлюю, що обоє ми з Гаррі для жінки, мабуть, заважкі...

«Ляж.» - Каже вона, розплющуючи очі. – «Ляж на хвильку. Обоє ляжте на мить. Я хочу відчути вагу.»

Розслаблююсь, обережно опускаюсь на неї всім тілом. Обіймає нас, гладить спину Гаррі, який зарився носом в волосся моє і намагається вирівняти дихання, щоби повернути собі здатність говорити дурню. Давить на його спину і притискає нас до себе сильніше. Цілує мене у шию.

Шепоче: «Дивовижно.» Гаррі каже: «Ага.» «А знаєте, що найдивовижніше?» - Питає, відпускаючи нас і даючи нам влягтися по обидва боки від неї. «Що?» - Запитує він.

«Те, що так буде завжди.» - Відповідає Джиневра, сідає у ліжку, щоб знайти ковдру, яку ми збили ногами, знаходить і знову лягає, вкриваючи усіх трьох.


86.
Не знаю, почему вдруг про формальности вспоминаю. Одной рукой глажу волосы Джиневры, другой нахожу голову Гарри. Спрашиваю у женщины так, как будто спрашиваю у обоих: «Джинни, мне сказать, что я тебя люблю, или это и так очевидно?»

Гарри говорит: «Скажи.» Джинни смеется, немного отстраняет меня, опускает глаза вниз, затем поднимает их, смотрит на меня: «Кажется, это очевидно, но ты всё равно скажи.»

Прислоняюсь губами к её виску: «Я люблю тебя, Джиневра.» Она касается губами моих губ. Проводит ими по лицу моему. Говорит: «Я тебя тоже, Драко. И я уверена, что мне не кажется.»

«О, Джинни.» - Не могу удержаться и снова выдыхаю в лицо ей. Гарри, который в это время целует жене затылок, и, обняв сзади её, ласкает грудь и живот, поднимает взгляд и мне улыбается. Говорит: «Ну, раз так, то давайте туда уже...»

Разрывает наш с Джинни поцелуй, берёт нас за руки и тянет из кухни по коридору короткому, а затем вверх по лестнице.

87.
«Не надо света.» - Говорит она ему в спальне. Он не понимает: «Почему это?» «Просто не надо и всё.»

Мои глаза пытаются привыкнуть к полутьме. «Ваша спальня зелёная, что ли?» - Спрашиваю, смеясь. «Тсс-с.» - Гарри прикладывает палец к моим губам. - «Никому не говори, но это - любимый цвет Джиневры...»

Мы смеемся оба. Он вытягивает запонки из моих рукавов и таки снимает рубашку. Расстёгиваю в это время на его штанах пояс, целую его по-настоящему впервые с тех пор, как приходил на работу к нему похвастаться своим золотым артефактом. Это если не считать поцелуя...

«Нет!» - Шипит он, увидев мои мысли. - «Не вспоминай о поцелуе в церкви». «Хорошо.» - Отвечаю, беру его за задницу и прижимаю к себе со всей силой.

«Как же я соскучился...» - Бормочет он, держа меня за голову и обцеловывая мое лицо, целуя в шею и голову, целуя в волосы. - «Драко, как же дико я соскучился...»

Джиневра, которая в это время разобрала уже кровать, приближается с покрывалом в руках, раскрывает его, как большие шелковые крылья, и набрасывает на нас, накрывает покрывалом нас обоих с головами и сама под него заходит также.

88.
«Можете представить, что это Мантия-невидимка.» - Говорит, обнимая нас двоих одновременно, как когда-то уже делала. - «Мы спрятались. Невидимы. Можем здесь остаться, если вам так удобно. Можем выйти...»

«Выйдем.» - Гарри тянет за край покрывала и стягивает его с наших голов. - «Выйдем. Потому, что Малфой утром вылил, видимо, на себя столько духов, что есть риск задохнуться здесь с ним...»

Получает пинка. Опять хватает за руки и тянет нас в постель, по дороге выпрыгивая из штанов и стягивая платье с Джинни. Клянчит: «А можно света хоть немного? Ну, можно-аа-а? Здесь такое будет, будет такое, а я не увижу ничего...» Получает ещё раз пинка.

А потом, в тот момент, когда пытаюсь ударить его ещё и в третий раз за слова: «Это потому, что Драко пузо себе отрастил и не хочет, чтобы видели?!», он выворачивается, обнимает меня и валит на простыни.

Упав, чувствую вес его и его возбуждение, и чувствую как меня снова окутывает, охватывает и топит в себе тот самый аромат меда, смешанного с молоком. Аромат, уже мне знакомый.

89.
Не знаю, почему всё это кажется знакомым. Кровать, которую вижу впервые. Ткань простыни под спиной. Темнота и тусклый свет на кончике палочки, которым Джинни подсвечивает себе наш с Гарри поцелуй. Её лицо над нами. Улыбка, с которой она наблюдает за тем, как её муж целует меня в челюсть, в шею и спускается ниже, касаясь губами всех моих шрамов по очереди.

Прошу её наклониться. Наклоняется. Кончиком языка проводит по моему лбу, по носу, останавливается на губах. Говорю ей: «Джинни, я знаю твой запах.» «Я твой тоже.» «Нет.» - Улыбаюсь. - «Я сейчас понял, что я давно знаю твой запах. Он как будто всегда со мной был...» Она уже смеётся: «Аналогично. Дурко. Ну, подумай. Гарри носил наши запахи туда сюда, от тебя ко мне и наоборот. Конечно, мы друг друга знаем...»

Она сидит надо мной. Наклонилась и её волосы упали мне на лицо. Её аромат поглощает меня. В темноте тянусь на запах, туда где он сильнее и гуще. Нахожу рукой щиколотку Джинни, обхватываю, пальцами глажу, поднимаюсь выше, до колена, и потом ещё выше. Ещё выше. Говорю: «Гарри тебя, а я Гарри. Ты согласна так?»

90.
«Я так не согласен!» - Он отрывается от зацеловывания моего живота, поднимает голову, смотрит в нашу сторону и даже в темноте вижу его оскаленные в улыбке зубы. - «Вы с Джинни всё это начали. Вы и кончайте. Всё ясно?»

«Что он говорит?» - Переспрашивает женщина. «Говорит, что когда мы были с ним в прошлый раз, он мне отдавался, и теперь моя очередь. Я тебя, он меня.»

Она смеется: «Смешные вы. Так и не повзрослели. В чём-то.» Придвигается ближе. Ложится рядом. Даёт себя обнять. Обнимает сама, переворачивается на спину, укладывая меня сверху на себя. Позволяет мне на неё всем моим телом лечь.

91.
«Я очень давно с женщиной не был.» - Шепчу ей на ухо, погружаясь в аромат, уже почти мне родной. - «Не хочу всё испортить.»

«Не смеши меня....» - Произносит она. - «Это как летать. Годами можно пешком ходить и на метлу не садиться, но когда ты её возьмёшь в руки, ты сразу вспомнишь...» «Это ты меня сейчас смешишь...»

«Не смейся, Драко, давай!» - Она берёт мою голову в руки и так её поворачивает, чтобы оба наши лица попали в луч жидкого, желтоватого света, заходящего с улицы в спальню.

Вижу её глаза. Чувствую всю тяжесть вспотевшего Гарри, ложащегося на мою спину, пальцами впивающегося в мои плечи. Вхожу в неё в тот момент, когда он входит в меня. Сразу находим ритм. Нависаю над ней, опираясь на локти и удерживая на себе её мужа. Наблюдаю за тем, как глаза её расширяются, а лицо становится сосредоточенным, каменным. Спрашиваю: «Джинни, не тяжело?»

Выныривает. Смотрит так, как будто проснулась и впервые меня увидела: «Нет, Драко, нет. Да, Драко, давай...»

Прошу: «Скажи это ещё раз.» И Джинни повторяет: «Драко.» «Ещё раз, пожалуйста...» «Драко. Драко. Давай.» И, обхватывая меня одной рукою за шею, а второй хватая своего мужа за волосы, она говорит: «Оо-о, да, это вы оба. Это вы. Драко и Гарри. Мой Гарри и Драко мой...»

92.
Мы кончаем одновременно. Все трое. Меня трясёт, ослабевшие моментально руки не выдерживают уже веса, который держу, но не решаюсь упасть на неё, потому, что осознаю, что оба мы с Гарри для женщины, пожалуй, тяжеловаты...

«Ляг.» - Говорит она, открывая глаза. - «Ляг на минуту. Оба лягте на минуту. Я хочу почувствовать вес.»

Расслабляюсь, осторожно опускаюсь на неё всем телом. Обнимает нас, гладит спину Гарри, зарывшего носом в мои волосы мои и пытающегося выровнять дыхание, чтобы вернуть себе способность говорить ерунду. Давит на его спину и прижимает нас к себе сильнее. Целует меня в шею.

Шепчет: «Удивительно.» Гарри произносит: «Ага.» «А знаете, что самое удивительное?» - Спрашивает, отпуская нас и давая нам улечься по обе стороны от неё. «Что?» - Интересуется он.

«То, что так будет всегда.» - Отвечает Джиневра, садится в постели, чтобы найти одеяло, которое мы сбили ногами, находит его и снова ложится, укрывая всех троих.