T.T.R. + A.L. 2
Dec. 23rd, 2019 04:33 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo 4.
«Маю себе зрозуміти…» - Я повторюю це вголос. Потім ще раз і ще раз. Мені стає смішно. Думаю, що, можливо, коханий мій був не такий вже й неправий, коли називав мене дурнем, що намагається осягнути премудрості зілляваріння, а сам не здатний розібратися навіть в пальцях на своїй лівій нозі.
А я дурнем і був, бо сором та жаль через те нездійснене рукостискання досить довго змушували мене просто уникати того, хто мене так цікавив.
Так, спочатку він мені не дуже подобався, але дуже цікавив. Цікавив, бо був несхожий ні на кого з тих, кого я тоді знав. Ні, не так. Цікавив, бо був, з усіх людей, яких я знав на той час, найменше схожий на мене.
Можливо, що мене навіть тягло до нього і саме тому я намагався якомога рідше перетинатися з ним. І я навіть уявити не міг, що він, навпаки, слідкує за мною і моїми друзями, скрадається коридорами слідом за нами, шпигує під вікнами геґрідової хижки, знає наші секрети.
5.
Я знову перевертаю аркуш послання обличчям униз, тягнуся до пляшки, що стоїть на краю мого великого столу, щоб налити собі вогневіскі. Наливаю. Дивлюся крізь скло і крізь напій на світло тьмяної лампи, потім роблю ковток і лягаю на спинку крісла.
Згадую ту ніч, коли той малий злісний гад здав нас з Роном і Герміоною професорці Макґонеґел, але так само здав себе, і ми вчотирьох, отримавши покарання, змушені були піти до лісу із Геґрідом, щоб розшукати там пораненого однорога.
Там ми розділилися, Гегрід поставив мене в пару із тим, з ким мені тоді найменше хотілося опинитися у нічному лісі удвох, і на підмогу нам видав страхопуда Ікланя.
Ми йшли між стовбурами дерев, що кронами зливалися з небом, він ніс ліхтар і бухтів: «Нехай но мій батько почує про це. Це робота для слуг.» Я не витримав і сказав: «Та замовкни вже. Лісу байдуже, що ти аристократ і що ти вважаєш, що не маєш тут бути!»
Він зупинився, підняв ліхтар вище, щоб освітити моє і своє обличчя, і промовив: «Ти не знаєш мене. Ти так кажеш про мене, ніби ти знаєш, що я думаю, що вважаю, але ти не знаєш мене.»
Його очі були абсолютно серйозні, в них не було ні краплини кепкування чи злості, тож я зробив те, чого від себе аж ніяк не очікував.
Я ступив крок до нього, простяг руку й сказав: «Так, ти правий, я не знаю тебе. Але ми можемо познайомитися прямо тут й зараз. Привіт. Мене звуть Гаррі Поттер.»
Він хвилину, а може й більше стояв і просто витріщався на мене. Я вже ладен був здатися, але, мабуть, в нього замліла рука, що тримала великий ліхтар, тож він опустив її, поставив ліхтар на землю і, зробивши також один крок назустріч мені, взяв мою долоню в свою, проговоривши: «Привіт. Я Драко Мелфой.»
Його рука була холодна й волога. Вона дрібно тремтіла, як я вирішив, від втоми, бо ліхтар був таки, мабуть, важкий. Я стис його долоню, кілька разів струснув її несильно і відпустив.
Він зробив крок назад, підняв ліхтар знову і ми продовжили путь так, мов би й не зупинялися.
Він продовжував бухтіти про те, що тут йому не місце і що він обов’язково розповість про це татусеві, й я не витримав знову: «Якби я не знав тебе, Драко, то сказав би, що ти злякався.» Він скривився і буркнув: «Я не злякався, Поттер.»
Так ми з ним познайомились. Це був початок нашої з Драко Мелфоєм довгої дивної дружби.
4.
«Должен себя понять...» - Я повторяю это вслух. Потом ещё и ещё раз. Мне становится смешно. Думаю, что, возможно, любимый мой был не такой уж и неправ, когда называл меня дурачком, пытающимся постичь премудрости зельеварения, но при этом не способном разобраться даже в пальцах на своей левой ноге.
А я дураком и был, потому что стыд и сожаление из-за того несбывшегося рукопожатия достаточно долго заставляли меня просто избегать того, кто меня так интересовал.
Да, сначала он мне не очень нравился, но очень интересовал меня. Интересовал, потому что не был похож ни на кого из тех, кого я тогда знал. Нет, не так. Интересовал, ибо, из всех людей, которых я в то время знал, меньше всего был похож на меня.
Возможно, что меня даже тянуло к нему, и именно поэтому я старался как можно реже с ним пересекаться. И я даже представить не мог, что он, наоборот, следит за мной и моими друзьями, крадется коридорами вслед за нами, шпионит под окнами хагридовой хижины, знает наши секреты.
5.
Я снова переворачиваю лист послания лицом вниз, тянусь к бутылке, стоящей на краю моего большого стола, чтобы налить себе огневиски. Лью. Смотрю сквозь стекло и сквозь напиток на свет тусклой лампы, потом делаю глоток и ложусь на спинку кресла.
Вспоминаю ту ночь, когда этот малый злобный гад сдал нас с Роном и Гермионой профессору Макгонагалл, но так же сдал себя, и мы вчетвером, получив наказание, вынуждены были идти с Хагридом в лес, чтобы разыскать там раненого единорога.
Там мы разделились, Хагрид поставил меня в пару с тем, с кем мне тогда меньше всего хотелось оказаться в ночном лесу вдвоем, и на помощь нам выдал пугливого волкодава Клыка.
Мы шли между стволами деревьев, слившихся кронами с небом, он нес фонарь и бухтел: «Пусть только мой папа узнает об этом. Это работа прислуги.» Я не выдержал и сказал: «Да замолчи уже. Лесу безразлично, что ты аристократ и что ты считаешь, что тебя здесь быть не должно.»
Он остановился, поднял фонарь повыше, чтобы осветить моё и своё лицо и проговорил: «Ты не знаешь меня. Ты так говоришь обо мне, будто ты знаешь, что я думаю, что считаю, но ты не знаешь меня.»
Его глаза были абсолютно серьезны, в них не было ни капли насмешки или злобы, и я сделал то, чего от себя никак не ожидал.
Я сделал шаг к нему, протянул руку и сказал: «Да, ты прав, я не знаю тебя. Но мы можем познакомиться прямо здесь и сейчас. Здравствуй. Меня зовут Гарри Поттер. »
Он минуту, а может и больше стоял и просто пялился на меня. Я уже готов был сдаться, но, видимо, у него занемела рука, державшая большой фонарь, и он опустил её, поставил фонарь на землю и, сделав также один шаг навстречу мне, взял мою ладонь в свою, проговорив: «Привет. Я Драко Малфой.»
Его рука была холодная и влажная. Она мелко дрожала, как я решил, от усталости, потому что фонарь был-таки, пожалуй, тяжелый. Я сжал его ладонь, несколько раз встряхнул её несильно и отпустил.
Он сделал шаг назад, поднял фонарь снова и мы продолжили путь так, как будто бы не останавливались.
Он продолжал бухтеть о том, что здесь ему не место, и что он обязательно расскажет об этом папе, и я не выдержал снова: «Если бы я не знал тебя, Драко, то сказал бы, что ты испугался.» Он поморщился и пробормотал: «Заткнись, Поттер.»
Так мы с ним познакомились. Это было начало нашей с Драко Малфоем долгой и странной дружбы.
«Маю себе зрозуміти…» - Я повторюю це вголос. Потім ще раз і ще раз. Мені стає смішно. Думаю, що, можливо, коханий мій був не такий вже й неправий, коли називав мене дурнем, що намагається осягнути премудрості зілляваріння, а сам не здатний розібратися навіть в пальцях на своїй лівій нозі.
А я дурнем і був, бо сором та жаль через те нездійснене рукостискання досить довго змушували мене просто уникати того, хто мене так цікавив.
Так, спочатку він мені не дуже подобався, але дуже цікавив. Цікавив, бо був несхожий ні на кого з тих, кого я тоді знав. Ні, не так. Цікавив, бо був, з усіх людей, яких я знав на той час, найменше схожий на мене.
Можливо, що мене навіть тягло до нього і саме тому я намагався якомога рідше перетинатися з ним. І я навіть уявити не міг, що він, навпаки, слідкує за мною і моїми друзями, скрадається коридорами слідом за нами, шпигує під вікнами геґрідової хижки, знає наші секрети.
5.
Я знову перевертаю аркуш послання обличчям униз, тягнуся до пляшки, що стоїть на краю мого великого столу, щоб налити собі вогневіскі. Наливаю. Дивлюся крізь скло і крізь напій на світло тьмяної лампи, потім роблю ковток і лягаю на спинку крісла.
Згадую ту ніч, коли той малий злісний гад здав нас з Роном і Герміоною професорці Макґонеґел, але так само здав себе, і ми вчотирьох, отримавши покарання, змушені були піти до лісу із Геґрідом, щоб розшукати там пораненого однорога.
Там ми розділилися, Гегрід поставив мене в пару із тим, з ким мені тоді найменше хотілося опинитися у нічному лісі удвох, і на підмогу нам видав страхопуда Ікланя.
Ми йшли між стовбурами дерев, що кронами зливалися з небом, він ніс ліхтар і бухтів: «Нехай но мій батько почує про це. Це робота для слуг.» Я не витримав і сказав: «Та замовкни вже. Лісу байдуже, що ти аристократ і що ти вважаєш, що не маєш тут бути!»
Він зупинився, підняв ліхтар вище, щоб освітити моє і своє обличчя, і промовив: «Ти не знаєш мене. Ти так кажеш про мене, ніби ти знаєш, що я думаю, що вважаю, але ти не знаєш мене.»
Його очі були абсолютно серйозні, в них не було ні краплини кепкування чи злості, тож я зробив те, чого від себе аж ніяк не очікував.
Я ступив крок до нього, простяг руку й сказав: «Так, ти правий, я не знаю тебе. Але ми можемо познайомитися прямо тут й зараз. Привіт. Мене звуть Гаррі Поттер.»
Він хвилину, а може й більше стояв і просто витріщався на мене. Я вже ладен був здатися, але, мабуть, в нього замліла рука, що тримала великий ліхтар, тож він опустив її, поставив ліхтар на землю і, зробивши також один крок назустріч мені, взяв мою долоню в свою, проговоривши: «Привіт. Я Драко Мелфой.»
Його рука була холодна й волога. Вона дрібно тремтіла, як я вирішив, від втоми, бо ліхтар був таки, мабуть, важкий. Я стис його долоню, кілька разів струснув її несильно і відпустив.
Він зробив крок назад, підняв ліхтар знову і ми продовжили путь так, мов би й не зупинялися.
Він продовжував бухтіти про те, що тут йому не місце і що він обов’язково розповість про це татусеві, й я не витримав знову: «Якби я не знав тебе, Драко, то сказав би, що ти злякався.» Він скривився і буркнув: «Я не злякався, Поттер.»
Так ми з ним познайомились. Це був початок нашої з Драко Мелфоєм довгої дивної дружби.
4.
«Должен себя понять...» - Я повторяю это вслух. Потом ещё и ещё раз. Мне становится смешно. Думаю, что, возможно, любимый мой был не такой уж и неправ, когда называл меня дурачком, пытающимся постичь премудрости зельеварения, но при этом не способном разобраться даже в пальцах на своей левой ноге.
А я дураком и был, потому что стыд и сожаление из-за того несбывшегося рукопожатия достаточно долго заставляли меня просто избегать того, кто меня так интересовал.
Да, сначала он мне не очень нравился, но очень интересовал меня. Интересовал, потому что не был похож ни на кого из тех, кого я тогда знал. Нет, не так. Интересовал, ибо, из всех людей, которых я в то время знал, меньше всего был похож на меня.
Возможно, что меня даже тянуло к нему, и именно поэтому я старался как можно реже с ним пересекаться. И я даже представить не мог, что он, наоборот, следит за мной и моими друзьями, крадется коридорами вслед за нами, шпионит под окнами хагридовой хижины, знает наши секреты.
5.
Я снова переворачиваю лист послания лицом вниз, тянусь к бутылке, стоящей на краю моего большого стола, чтобы налить себе огневиски. Лью. Смотрю сквозь стекло и сквозь напиток на свет тусклой лампы, потом делаю глоток и ложусь на спинку кресла.
Вспоминаю ту ночь, когда этот малый злобный гад сдал нас с Роном и Гермионой профессору Макгонагалл, но так же сдал себя, и мы вчетвером, получив наказание, вынуждены были идти с Хагридом в лес, чтобы разыскать там раненого единорога.
Там мы разделились, Хагрид поставил меня в пару с тем, с кем мне тогда меньше всего хотелось оказаться в ночном лесу вдвоем, и на помощь нам выдал пугливого волкодава Клыка.
Мы шли между стволами деревьев, слившихся кронами с небом, он нес фонарь и бухтел: «Пусть только мой папа узнает об этом. Это работа прислуги.» Я не выдержал и сказал: «Да замолчи уже. Лесу безразлично, что ты аристократ и что ты считаешь, что тебя здесь быть не должно.»
Он остановился, поднял фонарь повыше, чтобы осветить моё и своё лицо и проговорил: «Ты не знаешь меня. Ты так говоришь обо мне, будто ты знаешь, что я думаю, что считаю, но ты не знаешь меня.»
Его глаза были абсолютно серьезны, в них не было ни капли насмешки или злобы, и я сделал то, чего от себя никак не ожидал.
Я сделал шаг к нему, протянул руку и сказал: «Да, ты прав, я не знаю тебя. Но мы можем познакомиться прямо здесь и сейчас. Здравствуй. Меня зовут Гарри Поттер. »
Он минуту, а может и больше стоял и просто пялился на меня. Я уже готов был сдаться, но, видимо, у него занемела рука, державшая большой фонарь, и он опустил её, поставил фонарь на землю и, сделав также один шаг навстречу мне, взял мою ладонь в свою, проговорив: «Привет. Я Драко Малфой.»
Его рука была холодная и влажная. Она мелко дрожала, как я решил, от усталости, потому что фонарь был-таки, пожалуй, тяжелый. Я сжал его ладонь, несколько раз встряхнул её несильно и отпустил.
Он сделал шаг назад, поднял фонарь снова и мы продолжили путь так, как будто бы не останавливались.
Он продолжал бухтеть о том, что здесь ему не место, и что он обязательно расскажет об этом папе, и я не выдержал снова: «Если бы я не знал тебя, Драко, то сказал бы, что ты испугался.» Он поморщился и пробормотал: «Заткнись, Поттер.»
Так мы с ним познакомились. Это было начало нашей с Драко Малфоем долгой и странной дружбы.
