T.T.R. + A.L. 1
Dec. 22nd, 2019 09:15 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Ну, що ж, я таки спробую написати про Драрі. Бо декілька ідей маю вже. Правда, я не думаю, що те, що я напишу, сподобається Антоніні, чи що їй взагалі можна буде показати це у ее-е так би мовити повному обсязі. Але і Антоніна поки що з математикою й за холодну воду не бралась. Так що… Це просто декілька ідей та й усе…
Лист до Молодшого Сина
1.
«Любий Ал, я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче.
Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку.

Ми з тією людиною вже давно не діти, ми виросли, стали чоловіками й батьками. Ми вибачилися за все, що один одному робили і пробачили майже все. Але й досі, коли я кажу цій людині: «Привіт.» й простягаю назустріч їй долоню, я читаю в її погляді, що вона пам’ятає той випадок і що вона мені ще не пробачила…»
2.
Я відкладаю перо, за звичкою перевертаю напівсписаний аркуш так, щоб сховати свій текст від занадто цікавих очей, й закриваю обличчя долонями.
Мерлін, я навіть не можу згадати, що він у ту мить сказав мені такого, через що я не наважився взяти його долоню в свою.
Звісно, щось неприємне про родину Рона, про те, що одні люди кращі за інших, але в той момент Рон ще не був моїм другом, а про різницю між людьми я і сам міг багато що розповісти.
Чому ж тоді я закомизився? Мабуть, тому, що ця простягнута до мене рука була занадто очевидним жестом запропонованої опіки.
Я дивився на цю руку і думав, що всі мої ровесники, які стояли навколо нас на тих сходах, зараз бачать в мені дурника і нікчему, обшарпанця, якому потрібне заступництво більш розумного і вправного хлопчика.
Та саме це він мені тоді, власне, й пропонував. Зарозумілий вишкварок. Стояв, тягнув до мене руку і дивився у очі.
3.
Я прибираю пальці від щік, бо відчуваю, як обличчя наливається кров’ю, стає гарячим, починає пашіти.
Мерлін Моргана та Мордред, та стільки ж можна?! Скільки можна згадувати про це?! Згадувати і відчувати при цьому цей пекучий сором. Сором і жаль, авжеж.
Зітхаючи, перевертаю свій аркуш з розпочатим листом до молодшого сина і продовжую:
«Можливо, я колись отримаю пробачення від коханої людини, але це станеться не раніше, ніж я пробачу сам собі ту дурну впертість, ту не потиснуту руку.
Можливо, що і ти колись пробачиш мені, але для цього ти маєш зрозуміти мене. Та для початку я сам себе маю зрозуміти, мабуть…»
Лист до Молодшого Сина
1.
«Любий Ал, я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче.
Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку.

Ми з тією людиною вже давно не діти, ми виросли, стали чоловіками й батьками. Ми вибачилися за все, що один одному робили і пробачили майже все. Але й досі, коли я кажу цій людині: «Привіт.» й простягаю назустріч їй долоню, я читаю в її погляді, що вона пам’ятає той випадок і що вона мені ще не пробачила…»
2.
Я відкладаю перо, за звичкою перевертаю напівсписаний аркуш так, щоб сховати свій текст від занадто цікавих очей, й закриваю обличчя долонями.
Мерлін, я навіть не можу згадати, що він у ту мить сказав мені такого, через що я не наважився взяти його долоню в свою.
Звісно, щось неприємне про родину Рона, про те, що одні люди кращі за інших, але в той момент Рон ще не був моїм другом, а про різницю між людьми я і сам міг багато що розповісти.
Чому ж тоді я закомизився? Мабуть, тому, що ця простягнута до мене рука була занадто очевидним жестом запропонованої опіки.
Я дивився на цю руку і думав, що всі мої ровесники, які стояли навколо нас на тих сходах, зараз бачать в мені дурника і нікчему, обшарпанця, якому потрібне заступництво більш розумного і вправного хлопчика.
Та саме це він мені тоді, власне, й пропонував. Зарозумілий вишкварок. Стояв, тягнув до мене руку і дивився у очі.
3.
Я прибираю пальці від щік, бо відчуваю, як обличчя наливається кров’ю, стає гарячим, починає пашіти.
Мерлін Моргана та Мордред, та стільки ж можна?! Скільки можна згадувати про це?! Згадувати і відчувати при цьому цей пекучий сором. Сором і жаль, авжеж.
Зітхаючи, перевертаю свій аркуш з розпочатим листом до молодшого сина і продовжую:
«Можливо, я колись отримаю пробачення від коханої людини, але це станеться не раніше, ніж я пробачу сам собі ту дурну впертість, ту не потиснуту руку.
Можливо, що і ти колись пробачиш мені, але для цього ти маєш зрозуміти мене. Та для початку я сам себе маю зрозуміти, мабуть…»