T.T.R. + A.L. Epilogue
Jan. 16th, 2020 07:45 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo1.
Вбити його ладен. Насправді. Мене аж трусить від гніву. Та лише тицькаю йому під носа його листа, питаю: «Що це? Поттере, що це?!» А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»
«Мерлінів посох в дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, щоб не навернути його чимось більш вагомим за слово. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його і бачити не мав. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»
Поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і з листа знову на мене. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»
«Геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Гроші хоча б…» - Це кажу вже зовсім заспокоївшись. Майже зовсім. Мабуть.
Він посміхається. Гортає зошит, що лежить перед ним на столі: «Драко. Як ти це зробив?» «Ні-іі-і. Я тобі зараз не Драа-аа-ако. І не скажу, як зробив. І навіть не намагайся розмову на щось інше перевести. Це що?»
2.
Він забирає у мене з рук лист і говорить: «Це лист. До Ала. Звичайнісінький лист. Що тут такого, Мелфой?»
«По-перше…» - Відчуваю, як мене знову зло забирає. – «По-перше, він Албус, а не Ал. Навіть я з першого разу, як мій син про це розповів, запам’ятав, що твого молодшого сина бісить, коли його називають скороченим іменем.»
Він проковтує слину, вирячується на мене здивовано: «Ти говорив зі своїм сином про Ала?» «Албуса.» «Албуса, так. Ти говорив?» «Так. Уявляєш?!» - Дратуюся знову й ще більше. – «Я говорив. Зі своїм сином. Про його найкращого друга. Це нормально. З дітьми говорити. Взагалі. І про їх друзів також.»
3.
Він ковтає і це. Якийсь час мовчить, даючи мені заспокоїтись. Потім питає: «А далі? Ти сказав по-перше. Значить, є і по-друге. Що далі?»
«Далі те, за що тебе можна було б удавити без розмов взагалі.» - Тягнуся через стіл, нігтем чиркаю по аркушах складених. – «Поттер, увага! Скажи мені, що я маю з тобою зробити за порушення умови номер один? Першого з двох наших правил?»
По очам бачу, що він мені не вірить. Дивиться то на мене, то в лист. Встає з-за столу й стоїть. Показую йому очами на те, що він тримає в руках: «Розгорни й прочитай.»
Розгортає аркуші. Біжить поглядом по словах. Вголос йому цитую те, що він читає, так, як запам’ятав: «Єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, не пробачила лише, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку. Скажи мені, ти ідіот?»
4.
Знову падає на стілець. Підіймає на мене очі. Відчуваю, що ось ось заплаче. Обходжу стіл, сідаю перед ним на стільницю, присуваю його на стільці ближче до себе, беру в руки його дурну голову і використовую свій перший заборонений прийом. Знімаю з Поттера окуляри.
Тепер, коли він мене бачить наче в молоці, чи тумані, він може бути більш відвертий, сказати те, що не сказав би, якби міг слідкувати за виразом мого обличчя. «Ну? Що сталося? Що ти вже наробив?»
Розказує, що посварився із сином, коли той приїздив на канікули. Посварився, бо намагався заборонити Албусу дружити з тим, з ким він вже подружився.
«Дійсно ідіот. Ну, а потім?» А потім він сів писати листа, щоб пояснити малому свою дурну поведінку. А потім випив й продовжив. Або навпаки. Спочатку випив й продовжив, а потім подумав, що лист все пояснить й все виправить.
«Таки ідіот.» «Будь ласка, Драко, не треба…» «Будь ласка, Гаррі, заткнись!» - Сиджу над ним і борюся з бажанням опустити на його голову щось важке. Ну, наприклад, чорнильницю. Бажано із замахом. Або просто борюся з бажанням.
5.
Він так близько. Схилився. Лобом вперся в моє коліно і щось там бухтить. «Що ти кажеш?» Піднімає очі, намагається сфокусуватися на моєму обличчі. Повторює: «Я тебе п’ять років так близько не бачив, не мав. Не хочу з тобою лаятися зараз…»
«Оо-о, так. Зараз я спитаю, чого ти не хочеш, чого ти хочеш. Мені ж так це ці…» Перебиває мене: «Драко. П’ять років.» «Насправді чотири. Й три місяці та вісім днів. Календар собі заведи.»
Все. Почуваюся вичавленим. Весь гнів пішов з мене. Мізки починають працювати над тим, що з ним робити і як йому допомогти.
«Все життя, Поттере, я боявся стати схожим на свого батька. Ти знаєш?» «Так.» - Сидить, похнюпившись. – «Знаю.» «Це найбільший мій кошмар. Й знаєш що?» «Що, Мелфой?» «Те, що я дивлюся зараз на тебе і бачу, що ти стаєш більш схожий на Люціуса Абракаса Мелфоя, ніж я Драко Люціус Мелфой…» «Це жорстоко…» «Я не більш жорстокий, ніж ти зі своєю дитиною. Ти збираєшся повторювати всі помилки мого батька? Заборонити дружити? Чи ти не ідіот, ну, скажи?!»
6.
Опускає голову ще нижче і кілька разів зі стогоном стукається нею об мою ногу. Це кляте стогнання – перший заборонений прийом у його арсеналі. Він знає. Й використовує.
Намагаюся опиратися. Збираю всі сили, що їх маю, і суворо кажу: «Перестань. Перестань, бо я встану й піду.»
«Ні!» - Хапає мене обома руками за ноги. – «Скажи, що робити.» «З Албусом? Візьми і напиши інший лист. В якому просто попроси вибачення і скажи, що був не правий, і що він має право вибирати сам собі друзів, а ти радий, що вони в нього є…»
«Це не просто.» «Це просто. Просто перестань постійно виправдовуватися і шукати причини, через які ти зробив ту чи іншу дурню, яку ти зробив. Все! Ти її вже зробив. Не треба пояснювати тим, хто постраждав від твоєї дурні, що тебе змусило. Це не цікаво нікому. Цікаво – щоб ти виправляв.»
Знову б’ється головою об моє коліно: «Я не можу…» «Ти можеш. Просто визнай, що ти зробив дурість, бо ти від природи дурний, а тут на тебе й найшло ще. І напиши йому…» «Я не можу…»
7.
«Ти можеш!» - Запускаю пальці у його цупке волосся, загрібаю у жменю й тягну, щоб змусити підняти голову і подивитись на мене. Стогне знову. «Ну.» - Питаю. – «І що з тобою робити?!» «Все, що завгодно…» - Каже. – «Я тебе п’ять років не…»
Чотири і три місяці з тижнем. Це довго, але насправді і одного дня порізно було б забагато.
Присуває стілець ще ближче до мене. Відпускає мої ноги і обіймає за талію. Головою впирається у низ живота. Щось говорить. «Що на цей раз?» «Драко, я не знаю, чому я так довго тобі не писав. Чому я тебе не покликав раніше?» «Бо ти ідіот. Я вже казав тобі, що ти ідіот?»
8.
Сміється. Підтверджує, що вже чув це від мене. Просить повернути йому на ніс окуляри, бо хоче мене роздивитися. Відповідаю: «Руками дивись.»
Піднімає руки і бере мене за обличчя. Гладить. Водить пальцями по вилицям, щокам і губам. Теж підіймаю свою руку, кладу долоню зверху на його пальці, притискаю їх до рота й цілую.
Дивується: «Ти це пам’ятаєш?!» Починає сміятися знову. Сміючись, сповзає зі стільця і тягне мене за собою на підлогу під стіл.
«Ти з кожним разом стаєш все більш необачний і вибираєш все менш підходящі місця для зустрічей.» - Падаю на нього і, здається, роблю йому трохи боляче, вдаривши груди грудьми.
З вуст його зривається: «Ой!» Очі розширюється. Промовляє: «Я це місце не вибирав, ти сам сюди до мене прийшов.» «Не забувай наступного разу у зошит зразу дарчу на дім…»
Сміємося разом. Він, як голодний, не відпускає мене, тулиться лицем до лиця, ковтає мій сміх. Говорить, що хоче зверху і ми, регочучи, перекочуємося підлогою трохи далі від столу.
9.
«Нас хтось почує.» - Кажу. Він трясе головою: «Ніхто нас не почує. Забудь про усіх інших, крім мене.» «Це легко, Гаррі. Це легко.» «Ще раз…» «Гаррі.» «Ще раз, будь ласка…» «Гаррі. Гаррі. Гаррі… Давай вже.»
Прибираю з його лоба мокре від поту волосся. Облизую шкіру, яку воно прикривало. Він перехоплює одну з моїх рук й припадає губами до передпліччя.
Цілувати мітки на тілах один одного – також заборонений прийом, але що нас зупинить в мить, коли ми вже перестали розрізняти де чиє тіло і хто з нас цілує іншого, а не сам себе пестить.
10.
Падає на мене нарешті. Щось говорить в плече. «Що?» «Скажи, що ти любиш мене.» «Ти і так знаєш.» «Скажи це. Я хочу почути.» «Я люблю тебе, Гаррі.» «Як сильно?» «Більше, ніж власне життя.» «Брешеш.» «Звичайно, брешу.»
Перевертаючись на бік, звалюю його з себе зі словами: «Поттере, що окрім гівна, може тобі, дрищу малорослому, давати такої ваги!»
Ірже. Просить повернути йому окуляри. Вставши на коліна, лапаю стіл над собою, знаходжу їх і чіпляю на місце. Скельця зразу пітніють. Він знову ірже: «Та що ж таке?! Ти спеціально це робиш?!»
«Звісно, що спеціально.» Поки він намагається хоч щось роздивитися, переставляю одне коліно через нього і нависаю всім тілом над ним. «Тепер зверху я.» «Ти роз’ївся.» «То дихай глибше, бо зараз зверху впаду і розчавлю тебе.»
«Ти ж знаєш, що так ти мене не позбудешся. Я так просто не вмру.» - Посміхається, запускаючи пальці в моє волосся, тягне мене вниз на себе, до себе.
Зблизька його лице зовсім юне. «Хлопчик, який вижив.» - Кажу. «Хлопчик, заради якого варто було це зробити.» - Відповідає він. «Хлопчик, який переміг.» - Шепочу йому у волосся. Він також шепоче: «Хлопчик, який змусив…»
«Тсс-с.» - Прикладаю палець до його вуст, заважаючи йому договорити те, що він збирався сказати. – «Третій заборонений прийом.» «Замовкни, Мелфой!» «Сам, Поттере, замовкни. Бо я тебе дійсно уб’ю.» «Я тобі вірю. Авжеж.»
1.
Убить его готов. В самом деле. Меня от гнева трясет прямо. Но только тычу ему под нос его письмо, спрашиваю: «Что это? Поттер, что это?!» А он моргает и как тот телёнок: «Что что?» «Вот это вот что?!» «Малфой, это письмо. И оно не для тебя.» - Наконец отвечает. - «Ты не должен был его читать.»
«Мерлинов посох в жопу тебе!!» - Еле сдерживаюсь, чтобы не бросить в него чем-то более весомым чем слово. - «Конечно, это письмо! Конечно, я не должен был его читать. Я его и видеть не должен был. Но вот оно! Я его держу в руках!»
Постепенно меня отпускает, потому что он продолжает моргать, переводя взгляд с меня на письмо и с письма опять на меня. Мямлит: «Так как это? Ты сделал тетрадь порталом? Через неё можно было не только переписываться, а и вещи передавать?»
«Гений! Ты гений!! Тебе, чтобы это понять, понадобилось всего двадцать пять лет! Ну, вот. Ты знаешь. Ура! В следующий раз положи туда что-то более полезное. Дарственную на свой дом. Деньги хотя бы...» - Это говорю совсем успокоившись. Почти совсем. Может быть.
Он улыбается. Листает тетрадь, лежащую перед ним на столе: «Драко. Как ты это сделал?» «Неее-е-ет. Я тебе сейчас не Драа-аа-ако. И не скажу, как сделал. И даже не пытайся разговор на другое перевести. Это что?»
2.
Он забирает у меня из рук письмо и говорит: «Это письмо. К Алу. Обычное письмо. Что здесь такого, Малфой?»
«Во-первых...» - Чувствую, как меня снова зло забирает. - «Во-первых, он Альбус, а не Ал. Даже я с первого раза, после того как мой сын об этом сказал, запомнил, что твоего младшего сына бесит, когда его называют сокращенным именем.»
Он проглатывает слюну, пялится на меня удивленно: «Ты говорил со своим сыном об Але?» «Альбусе.» «Альбусе, да. Ты говорил?» «Да. Представляешь?!» - Раздражаюсь снова и ещё больше. - «Я говорил. Со своим сыном. О его лучшем друге. Это нормально. С детьми говорить. Вообще. И об их друзьях тоже.»
3.
Он глотает и это. Какое-то время молчит, давая мне успокоиться. Затем спрашивает: «А дальше? Ты сказал, во-первых. Значит, есть и во-вторых. Что дальше?»
«А дальше то, за что тебя можно было бы удавить без разговоров вообще.» - Тянусь через стол, ногтем чиркаю по листам сложенным вчетверо. - «Поттер, внимание! Скажи мне, что я с тобой сделать за нарушение условия номер один? Первого из двух наших правил?»
По глазам вижу, что он мне не верит. Смотрит то на меня, то в письмо. Встает из-за стола и стоит. Показываю ему глазами на то, что он держит в руках: «Разверни и прочитай.»
Разворачивает письмо. Бежит взглядом по словам. Вслух ему цитирую то, что он читает, так, как запомнил: «Единственный человек, которого я любил всю жизнь, простил мне всё, не простил лишь, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку. Скажи мне, ты идиот?»
4.
Снова падает на стул. Поднимает на меня глаза. Чувствую, что вот вот заплачет. Обхожу стол, сажусь перед ним на столешницу, придвигаю его на стуле ближе к себе, беру в руки его глупую голову и использую свой первый запрещённый приём. Снимаю с Поттера очки.
Теперь, когда он меня видит как в молоке, или словно в тумане, он может быть более откровенным, сказать то, что не сказал бы, если бы мог следить за выражением моего лица. «Ну? Что случилось? Что ты наделал?»
Рассказывает, что поссорился с сыном, когда тот приезжал на каникулы. Поссорился, потому что пытался запретить Альбусу дружить с тем, с кем он уже подружился.
«Действительно идиот. Ну, а потом?» А потом он сел писать письмо, чтобы объяснить младшему свою глупое поведение. А потом выпил и продолжил. Или наоборот. Сначала выпил и продолжил, а потом подумал, что письмо всё объяснит и всё исправит.
«Таки идиот.» «Пожалуйста, Драко, не надо...» «Пожалуйста, Гарри, заткнись!» - Сижу над ним и борюсь с желанием опустить на голову что-то тяжелое. Ну, например, чернильницу. Желательно с покушением. Или просто борюсь с желанием.
5.
Он так близко. Склонился. Лбом упёрся в моё колено и что-то бухтит. «Что ты говоришь?» Поднимает глаза, пытается сфокусироваться на моём лице. Повторяет: «Я тебя пять лет так близко не видел, не был с тобой. Не хочу с тобой ругаться сейчас...»
«Оо-о, да. Сейчас я спрошу, чего ты не хочешь, чего ты хочешь. Мне же так это инте...» Перебивает меня: «Драко. Пять лет.» «На самом деле четыре. Плюс три месяца и восемь дней. Календарь себе заведи.»
Всё. Чувствую себя выжатым. Весь гнев ушёл из меня. Мозги начинают работать над тем, что с ним делать и как ему помогать.
«Всю жизнь, Поттер, я боялся стать похожим на своего отца. Ты знаешь?» «Да.» - Сидит, опустив голову. - «Знаю». «Это самый большой мой кошмар. И знаешь что?» «Что, Малфой?» «То, что я смотрю сейчас на тебя и вижу, что ты становишься больше похож на Люциуса Абракаса Малфоя, чем я, Драко Люциус Малфой...» «Это жестоко...» «Я не более жестокий, чем ты со своим ребёнком. Ты собираешься повторять все ошибки моего отца? Запретить дружить? И ты не идиот, ну, скажи?!»
6.
Опускает голову ещё ниже и несколько раз со стоном стучится нею о мою ногу. Эти проклятое стенания - первый запрещенный приём в его арсенале. Он знает. И он использует это.
Стараюсь сопротивляться. Собираю все силы, которые есть, и строго говорю: «Перестань. Перестань, или я встану и уйду.»
«Нет!» - Хватает меня обеими руками за ноги. - «Скажи, что делать». «С Альбусом? Возьми и напиши другое письмо. В котором просто попроси прощения и скажи, что был не прав, и что он имеет право выбирать сам себе друзей, а ты рад, что они у него есть...»
«Это не просто.» «Это просто. Просто перестань постоянно оправдываться и искать причины, по которым ты сделал ту или иную дурость, которую ты сделал. Всё! Ты её уже сделал. Не надо объяснять тем, кто пострадал от твоей дурости, что тебя заставило. Это не интересно никому. Интересно - чтобы ты исправлял.»
Опять бьется головой о моё колено: «Я не могу...» «Ты можешь. Просто признай, что ты сделал глупость, потому, что ты дурак от природы, а тут на тебя и нашло ещё. И напиши ему...» «Я не могу…»
7.
«Ты можешь!» - Запускаю пальцы в его жесткие волосы, загребаю их в горсть и тяну, чтобы заставить его поднять голову и посмотреть на меня. Стонет снова. «Ну.» - Спрашиваю. - «И что с тобой делать?!» «Всё, что угодно...» - Говорит. - «Я тебя пять лет не...»
Четыре и три месяца с неделей. Это долго, но на самом деле и день порознь было бы много.
Придвигает стул ещё ближе ко мне. Отпускает мои ноги и обнимает за талию. Головой упирается в низ живота. Что-то мычит. «Что в этот раз?» «Драко, я не знаю, почему я так долго тебе не писал. Почему я тебя не позвал раньше?» «Потому, что ты идиот. Я уже говорил тебе, что ты идиот?»
8.
Смеётся. Подтверждает, что это от меня уже слышал. Просит вернуть ему на нос очки, потому что хочет меня рассмотреть. Отвечаю: «Руками смотри.»
Поднимает руки и берёт меня за лицо. Гладит. Водит пальцами по скулам, щекам и губам. Тоже поднимаю руку, кладу ладонь сверху на его пальцы, прижимаю их ко рту и целую.
Удивляется: «Ты это помнишь?!» Начинает смеяться снова. Смеясь, сползает со стула и тянет меня за собой на пол под стол.
«Ты с каждым разом становишься всё более рисковый и выбираешь всё менее подходящие места для встреч.» - Падаю на него и, кажется, делаю ему немного больно, ударив грудь грудью.
Из уст его срывается: «Ой!» Глаза расширяются. Говорит: «Я это место не выбирал, ты сам сюда ко мне пришел.» «Не забывай в следующий раз в тетрадь сразу дарственную на дом...»
Смеемся вместе. Он, как голодный, не отпускает меня, прижимается лицом к лицу, глотает мой смех. Говорит, что хочет сверху и мы, хохоча, перекатываемся по полу чуть дальше от стола.
9.
«Нас кто-то услышит.» - Говорю. Он трясет головой: «Никто нас не услышит. Забудь обо всех, кроме меня.» «Это легко, Гарри. Это легко.» «Ещё раз...» «Гарри.» «Ещё раз, пожалуйста…» «Гарри. Гарри. Гарри... Давай уже.»
Убираю с его лба мокрые от пота волосы. Облизываю кожу, которую они прикрывали. Он перехватывает одну из моих рук и припадает губами к предплечью.
Целовать метки на телах друг друга - также запрещенный приём, но кто нас остановит в момент, когда мы уже перестали различать где чье тело и кто из нас целует другого, а не сам себя ласкает.
10.
Падает на меня, наконец. Что-то говорит мне в плечо. «Что?» «Скажи, что ты любишь меня.» «Ты и так знаешь.» «Скажи это. Я хочу услышать.» «Я люблю тебя, Гарри.» «Как сильно?» «Больше, чем собственную жизнь.» «Врёшь.» «Конечно же, вру.»
Переворачиваясь на бок, сваливаю его с себя со словами: «Поттер, что кроме говна, может тебе, дрыщу малорослому, давать такой вес?»
Ржёт. Просит вернуть ему очки. Встав на колени, лапаю стол над собой, нахожу их и цепляю на место. Стекла сразу запотевают. Он снова ржёт: «Да что же такое?! Ты специально так делаешь?!»
«Конечно, специально.» Пока он пытается хоть что-то рассмотреть, переставляю одно колено через него, и нависаю всем телом над ним. «Теперь сверху я.» «Ты разъелся.» «Так дыши глубже, потому что сейчас сверху упаду и раздавлю тебя.»
«Ты же знаешь, что так ты от меня не избавишься. Так просто я не умру.» - Улыбается, запуская пальцы в мои волосы, тянет меня вниз на себя, к себе.
Вблизи его лицо совсем юное. «Мальчик, который выжил.» - Говорю. «Мальчик, ради которого стоило это сделать.» - Отвечает он. «Мальчик, который победил.» - Шепчу ему в волосы. Он также шепчет: «Мальчик, который заставил...»
«Тсс-с.» - Прикладываю палец к его губам, мешая ему договорить то, что он собирался сказать. - «Третий запрещённый приём». «Заткнись, Малфой!» «Сам, Поттер, заткнись. Или тебя и правда убью.» «Я тебе верю. Конечно.»
Вбити його ладен. Насправді. Мене аж трусить від гніву. Та лише тицькаю йому під носа його листа, питаю: «Що це? Поттере, що це?!» А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»
«Мерлінів посох в дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, щоб не навернути його чимось більш вагомим за слово. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його і бачити не мав. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»
Поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і з листа знову на мене. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»
«Геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Гроші хоча б…» - Це кажу вже зовсім заспокоївшись. Майже зовсім. Мабуть.
Він посміхається. Гортає зошит, що лежить перед ним на столі: «Драко. Як ти це зробив?» «Ні-іі-і. Я тобі зараз не Драа-аа-ако. І не скажу, як зробив. І навіть не намагайся розмову на щось інше перевести. Це що?»
2.
Він забирає у мене з рук лист і говорить: «Це лист. До Ала. Звичайнісінький лист. Що тут такого, Мелфой?»
«По-перше…» - Відчуваю, як мене знову зло забирає. – «По-перше, він Албус, а не Ал. Навіть я з першого разу, як мій син про це розповів, запам’ятав, що твого молодшого сина бісить, коли його називають скороченим іменем.»
Він проковтує слину, вирячується на мене здивовано: «Ти говорив зі своїм сином про Ала?» «Албуса.» «Албуса, так. Ти говорив?» «Так. Уявляєш?!» - Дратуюся знову й ще більше. – «Я говорив. Зі своїм сином. Про його найкращого друга. Це нормально. З дітьми говорити. Взагалі. І про їх друзів також.»
3.
Він ковтає і це. Якийсь час мовчить, даючи мені заспокоїтись. Потім питає: «А далі? Ти сказав по-перше. Значить, є і по-друге. Що далі?»
«Далі те, за що тебе можна було б удавити без розмов взагалі.» - Тягнуся через стіл, нігтем чиркаю по аркушах складених. – «Поттер, увага! Скажи мені, що я маю з тобою зробити за порушення умови номер один? Першого з двох наших правил?»
По очам бачу, що він мені не вірить. Дивиться то на мене, то в лист. Встає з-за столу й стоїть. Показую йому очами на те, що він тримає в руках: «Розгорни й прочитай.»
Розгортає аркуші. Біжить поглядом по словах. Вголос йому цитую те, що він читає, так, як запам’ятав: «Єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, не пробачила лише, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку. Скажи мені, ти ідіот?»
4.
Знову падає на стілець. Підіймає на мене очі. Відчуваю, що ось ось заплаче. Обходжу стіл, сідаю перед ним на стільницю, присуваю його на стільці ближче до себе, беру в руки його дурну голову і використовую свій перший заборонений прийом. Знімаю з Поттера окуляри.
Тепер, коли він мене бачить наче в молоці, чи тумані, він може бути більш відвертий, сказати те, що не сказав би, якби міг слідкувати за виразом мого обличчя. «Ну? Що сталося? Що ти вже наробив?»
Розказує, що посварився із сином, коли той приїздив на канікули. Посварився, бо намагався заборонити Албусу дружити з тим, з ким він вже подружився.
«Дійсно ідіот. Ну, а потім?» А потім він сів писати листа, щоб пояснити малому свою дурну поведінку. А потім випив й продовжив. Або навпаки. Спочатку випив й продовжив, а потім подумав, що лист все пояснить й все виправить.
«Таки ідіот.» «Будь ласка, Драко, не треба…» «Будь ласка, Гаррі, заткнись!» - Сиджу над ним і борюся з бажанням опустити на його голову щось важке. Ну, наприклад, чорнильницю. Бажано із замахом. Або просто борюся з бажанням.
5.
Він так близько. Схилився. Лобом вперся в моє коліно і щось там бухтить. «Що ти кажеш?» Піднімає очі, намагається сфокусуватися на моєму обличчі. Повторює: «Я тебе п’ять років так близько не бачив, не мав. Не хочу з тобою лаятися зараз…»
«Оо-о, так. Зараз я спитаю, чого ти не хочеш, чого ти хочеш. Мені ж так це ці…» Перебиває мене: «Драко. П’ять років.» «Насправді чотири. Й три місяці та вісім днів. Календар собі заведи.»
Все. Почуваюся вичавленим. Весь гнів пішов з мене. Мізки починають працювати над тим, що з ним робити і як йому допомогти.
«Все життя, Поттере, я боявся стати схожим на свого батька. Ти знаєш?» «Так.» - Сидить, похнюпившись. – «Знаю.» «Це найбільший мій кошмар. Й знаєш що?» «Що, Мелфой?» «Те, що я дивлюся зараз на тебе і бачу, що ти стаєш більш схожий на Люціуса Абракаса Мелфоя, ніж я Драко Люціус Мелфой…» «Це жорстоко…» «Я не більш жорстокий, ніж ти зі своєю дитиною. Ти збираєшся повторювати всі помилки мого батька? Заборонити дружити? Чи ти не ідіот, ну, скажи?!»
6.
Опускає голову ще нижче і кілька разів зі стогоном стукається нею об мою ногу. Це кляте стогнання – перший заборонений прийом у його арсеналі. Він знає. Й використовує.
Намагаюся опиратися. Збираю всі сили, що їх маю, і суворо кажу: «Перестань. Перестань, бо я встану й піду.»
«Ні!» - Хапає мене обома руками за ноги. – «Скажи, що робити.» «З Албусом? Візьми і напиши інший лист. В якому просто попроси вибачення і скажи, що був не правий, і що він має право вибирати сам собі друзів, а ти радий, що вони в нього є…»
«Це не просто.» «Це просто. Просто перестань постійно виправдовуватися і шукати причини, через які ти зробив ту чи іншу дурню, яку ти зробив. Все! Ти її вже зробив. Не треба пояснювати тим, хто постраждав від твоєї дурні, що тебе змусило. Це не цікаво нікому. Цікаво – щоб ти виправляв.»
Знову б’ється головою об моє коліно: «Я не можу…» «Ти можеш. Просто визнай, що ти зробив дурість, бо ти від природи дурний, а тут на тебе й найшло ще. І напиши йому…» «Я не можу…»
7.
«Ти можеш!» - Запускаю пальці у його цупке волосся, загрібаю у жменю й тягну, щоб змусити підняти голову і подивитись на мене. Стогне знову. «Ну.» - Питаю. – «І що з тобою робити?!» «Все, що завгодно…» - Каже. – «Я тебе п’ять років не…»
Чотири і три місяці з тижнем. Це довго, але насправді і одного дня порізно було б забагато.
Присуває стілець ще ближче до мене. Відпускає мої ноги і обіймає за талію. Головою впирається у низ живота. Щось говорить. «Що на цей раз?» «Драко, я не знаю, чому я так довго тобі не писав. Чому я тебе не покликав раніше?» «Бо ти ідіот. Я вже казав тобі, що ти ідіот?»
8.
Сміється. Підтверджує, що вже чув це від мене. Просить повернути йому на ніс окуляри, бо хоче мене роздивитися. Відповідаю: «Руками дивись.»
Піднімає руки і бере мене за обличчя. Гладить. Водить пальцями по вилицям, щокам і губам. Теж підіймаю свою руку, кладу долоню зверху на його пальці, притискаю їх до рота й цілую.
Дивується: «Ти це пам’ятаєш?!» Починає сміятися знову. Сміючись, сповзає зі стільця і тягне мене за собою на підлогу під стіл.
«Ти з кожним разом стаєш все більш необачний і вибираєш все менш підходящі місця для зустрічей.» - Падаю на нього і, здається, роблю йому трохи боляче, вдаривши груди грудьми.
З вуст його зривається: «Ой!» Очі розширюється. Промовляє: «Я це місце не вибирав, ти сам сюди до мене прийшов.» «Не забувай наступного разу у зошит зразу дарчу на дім…»
Сміємося разом. Він, як голодний, не відпускає мене, тулиться лицем до лиця, ковтає мій сміх. Говорить, що хоче зверху і ми, регочучи, перекочуємося підлогою трохи далі від столу.
9.
«Нас хтось почує.» - Кажу. Він трясе головою: «Ніхто нас не почує. Забудь про усіх інших, крім мене.» «Це легко, Гаррі. Це легко.» «Ще раз…» «Гаррі.» «Ще раз, будь ласка…» «Гаррі. Гаррі. Гаррі… Давай вже.»
Прибираю з його лоба мокре від поту волосся. Облизую шкіру, яку воно прикривало. Він перехоплює одну з моїх рук й припадає губами до передпліччя.
Цілувати мітки на тілах один одного – також заборонений прийом, але що нас зупинить в мить, коли ми вже перестали розрізняти де чиє тіло і хто з нас цілує іншого, а не сам себе пестить.
10.
Падає на мене нарешті. Щось говорить в плече. «Що?» «Скажи, що ти любиш мене.» «Ти і так знаєш.» «Скажи це. Я хочу почути.» «Я люблю тебе, Гаррі.» «Як сильно?» «Більше, ніж власне життя.» «Брешеш.» «Звичайно, брешу.»
Перевертаючись на бік, звалюю його з себе зі словами: «Поттере, що окрім гівна, може тобі, дрищу малорослому, давати такої ваги!»
Ірже. Просить повернути йому окуляри. Вставши на коліна, лапаю стіл над собою, знаходжу їх і чіпляю на місце. Скельця зразу пітніють. Він знову ірже: «Та що ж таке?! Ти спеціально це робиш?!»
«Звісно, що спеціально.» Поки він намагається хоч щось роздивитися, переставляю одне коліно через нього і нависаю всім тілом над ним. «Тепер зверху я.» «Ти роз’ївся.» «То дихай глибше, бо зараз зверху впаду і розчавлю тебе.»
«Ти ж знаєш, що так ти мене не позбудешся. Я так просто не вмру.» - Посміхається, запускаючи пальці в моє волосся, тягне мене вниз на себе, до себе.
Зблизька його лице зовсім юне. «Хлопчик, який вижив.» - Кажу. «Хлопчик, заради якого варто було це зробити.» - Відповідає він. «Хлопчик, який переміг.» - Шепочу йому у волосся. Він також шепоче: «Хлопчик, який змусив…»
«Тсс-с.» - Прикладаю палець до його вуст, заважаючи йому договорити те, що він збирався сказати. – «Третій заборонений прийом.» «Замовкни, Мелфой!» «Сам, Поттере, замовкни. Бо я тебе дійсно уб’ю.» «Я тобі вірю. Авжеж.»
1.
Убить его готов. В самом деле. Меня от гнева трясет прямо. Но только тычу ему под нос его письмо, спрашиваю: «Что это? Поттер, что это?!» А он моргает и как тот телёнок: «Что что?» «Вот это вот что?!» «Малфой, это письмо. И оно не для тебя.» - Наконец отвечает. - «Ты не должен был его читать.»
«Мерлинов посох в жопу тебе!!» - Еле сдерживаюсь, чтобы не бросить в него чем-то более весомым чем слово. - «Конечно, это письмо! Конечно, я не должен был его читать. Я его и видеть не должен был. Но вот оно! Я его держу в руках!»
Постепенно меня отпускает, потому что он продолжает моргать, переводя взгляд с меня на письмо и с письма опять на меня. Мямлит: «Так как это? Ты сделал тетрадь порталом? Через неё можно было не только переписываться, а и вещи передавать?»
«Гений! Ты гений!! Тебе, чтобы это понять, понадобилось всего двадцать пять лет! Ну, вот. Ты знаешь. Ура! В следующий раз положи туда что-то более полезное. Дарственную на свой дом. Деньги хотя бы...» - Это говорю совсем успокоившись. Почти совсем. Может быть.
Он улыбается. Листает тетрадь, лежащую перед ним на столе: «Драко. Как ты это сделал?» «Неее-е-ет. Я тебе сейчас не Драа-аа-ако. И не скажу, как сделал. И даже не пытайся разговор на другое перевести. Это что?»
2.
Он забирает у меня из рук письмо и говорит: «Это письмо. К Алу. Обычное письмо. Что здесь такого, Малфой?»
«Во-первых...» - Чувствую, как меня снова зло забирает. - «Во-первых, он Альбус, а не Ал. Даже я с первого раза, после того как мой сын об этом сказал, запомнил, что твоего младшего сына бесит, когда его называют сокращенным именем.»
Он проглатывает слюну, пялится на меня удивленно: «Ты говорил со своим сыном об Але?» «Альбусе.» «Альбусе, да. Ты говорил?» «Да. Представляешь?!» - Раздражаюсь снова и ещё больше. - «Я говорил. Со своим сыном. О его лучшем друге. Это нормально. С детьми говорить. Вообще. И об их друзьях тоже.»
3.
Он глотает и это. Какое-то время молчит, давая мне успокоиться. Затем спрашивает: «А дальше? Ты сказал, во-первых. Значит, есть и во-вторых. Что дальше?»
«А дальше то, за что тебя можно было бы удавить без разговоров вообще.» - Тянусь через стол, ногтем чиркаю по листам сложенным вчетверо. - «Поттер, внимание! Скажи мне, что я с тобой сделать за нарушение условия номер один? Первого из двух наших правил?»
По глазам вижу, что он мне не верит. Смотрит то на меня, то в письмо. Встает из-за стола и стоит. Показываю ему глазами на то, что он держит в руках: «Разверни и прочитай.»
Разворачивает письмо. Бежит взглядом по словам. Вслух ему цитирую то, что он читает, так, как запомнил: «Единственный человек, которого я любил всю жизнь, простил мне всё, не простил лишь, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку. Скажи мне, ты идиот?»
4.
Снова падает на стул. Поднимает на меня глаза. Чувствую, что вот вот заплачет. Обхожу стол, сажусь перед ним на столешницу, придвигаю его на стуле ближе к себе, беру в руки его глупую голову и использую свой первый запрещённый приём. Снимаю с Поттера очки.
Теперь, когда он меня видит как в молоке, или словно в тумане, он может быть более откровенным, сказать то, что не сказал бы, если бы мог следить за выражением моего лица. «Ну? Что случилось? Что ты наделал?»
Рассказывает, что поссорился с сыном, когда тот приезжал на каникулы. Поссорился, потому что пытался запретить Альбусу дружить с тем, с кем он уже подружился.
«Действительно идиот. Ну, а потом?» А потом он сел писать письмо, чтобы объяснить младшему свою глупое поведение. А потом выпил и продолжил. Или наоборот. Сначала выпил и продолжил, а потом подумал, что письмо всё объяснит и всё исправит.
«Таки идиот.» «Пожалуйста, Драко, не надо...» «Пожалуйста, Гарри, заткнись!» - Сижу над ним и борюсь с желанием опустить на голову что-то тяжелое. Ну, например, чернильницу. Желательно с покушением. Или просто борюсь с желанием.
5.
Он так близко. Склонился. Лбом упёрся в моё колено и что-то бухтит. «Что ты говоришь?» Поднимает глаза, пытается сфокусироваться на моём лице. Повторяет: «Я тебя пять лет так близко не видел, не был с тобой. Не хочу с тобой ругаться сейчас...»
«Оо-о, да. Сейчас я спрошу, чего ты не хочешь, чего ты хочешь. Мне же так это инте...» Перебивает меня: «Драко. Пять лет.» «На самом деле четыре. Плюс три месяца и восемь дней. Календарь себе заведи.»
Всё. Чувствую себя выжатым. Весь гнев ушёл из меня. Мозги начинают работать над тем, что с ним делать и как ему помогать.
«Всю жизнь, Поттер, я боялся стать похожим на своего отца. Ты знаешь?» «Да.» - Сидит, опустив голову. - «Знаю». «Это самый большой мой кошмар. И знаешь что?» «Что, Малфой?» «То, что я смотрю сейчас на тебя и вижу, что ты становишься больше похож на Люциуса Абракаса Малфоя, чем я, Драко Люциус Малфой...» «Это жестоко...» «Я не более жестокий, чем ты со своим ребёнком. Ты собираешься повторять все ошибки моего отца? Запретить дружить? И ты не идиот, ну, скажи?!»
6.
Опускает голову ещё ниже и несколько раз со стоном стучится нею о мою ногу. Эти проклятое стенания - первый запрещенный приём в его арсенале. Он знает. И он использует это.
Стараюсь сопротивляться. Собираю все силы, которые есть, и строго говорю: «Перестань. Перестань, или я встану и уйду.»
«Нет!» - Хватает меня обеими руками за ноги. - «Скажи, что делать». «С Альбусом? Возьми и напиши другое письмо. В котором просто попроси прощения и скажи, что был не прав, и что он имеет право выбирать сам себе друзей, а ты рад, что они у него есть...»
«Это не просто.» «Это просто. Просто перестань постоянно оправдываться и искать причины, по которым ты сделал ту или иную дурость, которую ты сделал. Всё! Ты её уже сделал. Не надо объяснять тем, кто пострадал от твоей дурости, что тебя заставило. Это не интересно никому. Интересно - чтобы ты исправлял.»
Опять бьется головой о моё колено: «Я не могу...» «Ты можешь. Просто признай, что ты сделал глупость, потому, что ты дурак от природы, а тут на тебя и нашло ещё. И напиши ему...» «Я не могу…»
7.
«Ты можешь!» - Запускаю пальцы в его жесткие волосы, загребаю их в горсть и тяну, чтобы заставить его поднять голову и посмотреть на меня. Стонет снова. «Ну.» - Спрашиваю. - «И что с тобой делать?!» «Всё, что угодно...» - Говорит. - «Я тебя пять лет не...»
Четыре и три месяца с неделей. Это долго, но на самом деле и день порознь было бы много.
Придвигает стул ещё ближе ко мне. Отпускает мои ноги и обнимает за талию. Головой упирается в низ живота. Что-то мычит. «Что в этот раз?» «Драко, я не знаю, почему я так долго тебе не писал. Почему я тебя не позвал раньше?» «Потому, что ты идиот. Я уже говорил тебе, что ты идиот?»
8.
Смеётся. Подтверждает, что это от меня уже слышал. Просит вернуть ему на нос очки, потому что хочет меня рассмотреть. Отвечаю: «Руками смотри.»
Поднимает руки и берёт меня за лицо. Гладит. Водит пальцами по скулам, щекам и губам. Тоже поднимаю руку, кладу ладонь сверху на его пальцы, прижимаю их ко рту и целую.
Удивляется: «Ты это помнишь?!» Начинает смеяться снова. Смеясь, сползает со стула и тянет меня за собой на пол под стол.
«Ты с каждым разом становишься всё более рисковый и выбираешь всё менее подходящие места для встреч.» - Падаю на него и, кажется, делаю ему немного больно, ударив грудь грудью.
Из уст его срывается: «Ой!» Глаза расширяются. Говорит: «Я это место не выбирал, ты сам сюда ко мне пришел.» «Не забывай в следующий раз в тетрадь сразу дарственную на дом...»
Смеемся вместе. Он, как голодный, не отпускает меня, прижимается лицом к лицу, глотает мой смех. Говорит, что хочет сверху и мы, хохоча, перекатываемся по полу чуть дальше от стола.
9.
«Нас кто-то услышит.» - Говорю. Он трясет головой: «Никто нас не услышит. Забудь обо всех, кроме меня.» «Это легко, Гарри. Это легко.» «Ещё раз...» «Гарри.» «Ещё раз, пожалуйста…» «Гарри. Гарри. Гарри... Давай уже.»
Убираю с его лба мокрые от пота волосы. Облизываю кожу, которую они прикрывали. Он перехватывает одну из моих рук и припадает губами к предплечью.
Целовать метки на телах друг друга - также запрещенный приём, но кто нас остановит в момент, когда мы уже перестали различать где чье тело и кто из нас целует другого, а не сам себя ласкает.
10.
Падает на меня, наконец. Что-то говорит мне в плечо. «Что?» «Скажи, что ты любишь меня.» «Ты и так знаешь.» «Скажи это. Я хочу услышать.» «Я люблю тебя, Гарри.» «Как сильно?» «Больше, чем собственную жизнь.» «Врёшь.» «Конечно же, вру.»
Переворачиваясь на бок, сваливаю его с себя со словами: «Поттер, что кроме говна, может тебе, дрыщу малорослому, давать такой вес?»
Ржёт. Просит вернуть ему очки. Встав на колени, лапаю стол над собой, нахожу их и цепляю на место. Стекла сразу запотевают. Он снова ржёт: «Да что же такое?! Ты специально так делаешь?!»
«Конечно, специально.» Пока он пытается хоть что-то рассмотреть, переставляю одно колено через него, и нависаю всем телом над ним. «Теперь сверху я.» «Ты разъелся.» «Так дыши глубже, потому что сейчас сверху упаду и раздавлю тебя.»
«Ты же знаешь, что так ты от меня не избавишься. Так просто я не умру.» - Улыбается, запуская пальцы в мои волосы, тянет меня вниз на себя, к себе.
Вблизи его лицо совсем юное. «Мальчик, который выжил.» - Говорю. «Мальчик, ради которого стоило это сделать.» - Отвечает он. «Мальчик, который победил.» - Шепчу ему в волосы. Он также шепчет: «Мальчик, который заставил...»
«Тсс-с.» - Прикладываю палец к его губам, мешая ему договорить то, что он собирался сказать. - «Третий запрещённый приём». «Заткнись, Малфой!» «Сам, Поттер, заткнись. Или тебя и правда убью.» «Я тебе верю. Конечно.»
