T.T.R. + A.L. 25
Jan. 8th, 2020 05:19 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo52.
«Іноді, Албусе, твій друг Мелфой робитиме навіть більше, ніж йому дозволить сміливість…» - Я читаю написане і мені стає чомусь ніяково, бо, приписуючи хлопчику, якого я зовсім не знаю, риси його батька, якого я знаю аж занадто добре, насправді, я…
«Я виглядаю дурним…» - Промовляю я вголос. В цей час хтось стукає в двері мого кабінету.
Я кажу: «Так, заходьте» І поки двері відчиняються, я встигаю скласти учетверо аркуші з недописаним листом молодшому сину, засунути їх між сторінок зеленого зошита, що все ще лежить на столі, закинути зошит в шухляду і замкнути її заклинанням, яке знаємо тільки я і цей ящик із темрявою.
Після того, як секретарка, що принесла мені на підпис папери, нарешті йде з кабінету, я якийсь час сиджу й дивлюся униз, на шухляду моїх таємниць, а потім встаю й йду до вікна.
Я дивлюся на дощ і згадую, як вибравшись з підвалу і причаївшись на сходах, я дивився не на Герміону, яку збирався рятувати, а на нього. Він сидів за столом низько схиливши голову і тупив на свої руки. Він був немов прибитий. Такий прибитий, що на якусь мить я про Герміону забув і думав, що прийшов рятувати його.
Я згадую швидкий бій, і те, як Белатриса, приставивши ножа до шиї Герміони, наказала нам з Роном кинути палички, а Драко – їх підібрати.
Згадую, з яким злим обличчям він підходив до мене. «Ти вже був вибив з її рук зброю!» - Читалось на його пиці. – «Ти міг би відбитись й втекти! Але ж ні. Ти як слухняний осел кидаєш паличку на підлогу, бо ця гадюка погрожує вбити твою дурну подругу. Поо-одруу-уу-угу… Бруднокровку!»
53.
Він був на мене злий. І коли його тітка сказала йому покликати Волдеморта, а він подивився на матір і зрозумів, що не отримає в неї підтримки, він остаточно впав в відчай.
А коли його батько вийшов вперед і закатав свій рукав, щоб скористатися міткою і викликати Темного Лорда, Драко мало не плакав.
І сльози таки бризнули в нього з очей, коли я, скориставшись метушнею, яку спричинила люстра, що впала й розбилась, підбіг до нього і став рвати у нього із рук чарівні палички.
Він сичав: «Ідіот. Ідіот.» Але я не розумів, що він пручається не на публіку, що він б’ється зі мною по-справжньому, аж поки не опинився в безпеці і не побачив, що разом із трофейною зброєю, забрав і паличку Драко.
52.
«Иногда, Альбус, твой друг Малфой будет делать даже больше, чем ему позволит его смелость...» - Я читаю написанное, и мне становится немного неловко, потому что, приписывая мальчику, которого я совсем не знаю, черты его отца, которого я знаю слишком хорошо, на самом деле, я...
«Я выгляжу дураком...» - Говорю я вслух. В это время кто-то стучит в дверь моего кабинета.
Я говорю: «Да, входите.» и пока двери открываются, я успеваю сложить вчетверо листы с недописанным письмом младшему сыну, засунуть их между страниц зеленой тетради, всё ещё лежащей на столе, забросить тетрадь в ящик и замкнуть его заклинанием, которое знаем только я и эта коробка со тьмой.
После того, как секретарша, которая принесла мне на подпись бумаги, наконец, уходит из кабинета, я некоторое время сижу и смотрю вниз, на ящик моих тайн, а потом встаю и подхожу к окну.
Я смотрю на дождь и вспоминаю, как выбравшись из подвала и притаившись на лестнице, я смотрел не в Гермиону, которую собирался спасать, а на него. Он сидел за столом низко склонив голову и тупил на свои руки. Он был словно прибитый. Такой прибитый, что на мгновение я о Гермионе забыл и думал, что пришёл спасать его.
Я вспоминаю быстрый бой, и то, как Беллатриса, приставив нож к шее Гермионы, приказала нам с Роном бросить палочки, а Драко - их подобрать.
Вспоминаю, с каким злым лицом он подходил ко мне. «Ты уже выбил из её рук оружие.» - Читалось на его морде. - «Ты мог бы отбиться и убежать! Но нет. Ты как послушный осёл бросаешь палочку на пол, потому что эта гадюка угрожает убить твою тупую подругу. Поо-одру-уу-уга... Грязнокровка.»
53.
Он был на меня злой. И когда его тётка сказала ему позвать Волдеморта, а он посмотрел на мать и понял, что не получит у неё никакой поддержки, он окончательно впал в отчаяние.
А уж когда его отец вышел вперёд и закатал свой рукав, чтобы воспользоваться меткой и вызвать Темного Лорда, Драко чуть не плакал.
И слёзы таки брызнули у него из глаз, когда я, воспользовавшись суматохой, которую вызвала упавшая посреди комнаты люстра, подбежал к нему и стал рвать у него из рук волшебные палочки.
Он шипел: «Идиот. Идиот.» Но я не понимал, что он сопротивляется не на публику, что он бьется со мной по-настоящему, пока не оказался в безопасности и не увидел, что вместе с трофейным оружием, забрал и палочку Драко.
«Іноді, Албусе, твій друг Мелфой робитиме навіть більше, ніж йому дозволить сміливість…» - Я читаю написане і мені стає чомусь ніяково, бо, приписуючи хлопчику, якого я зовсім не знаю, риси його батька, якого я знаю аж занадто добре, насправді, я…
«Я виглядаю дурним…» - Промовляю я вголос. В цей час хтось стукає в двері мого кабінету.
Я кажу: «Так, заходьте» І поки двері відчиняються, я встигаю скласти учетверо аркуші з недописаним листом молодшому сину, засунути їх між сторінок зеленого зошита, що все ще лежить на столі, закинути зошит в шухляду і замкнути її заклинанням, яке знаємо тільки я і цей ящик із темрявою.
Після того, як секретарка, що принесла мені на підпис папери, нарешті йде з кабінету, я якийсь час сиджу й дивлюся униз, на шухляду моїх таємниць, а потім встаю й йду до вікна.
Я дивлюся на дощ і згадую, як вибравшись з підвалу і причаївшись на сходах, я дивився не на Герміону, яку збирався рятувати, а на нього. Він сидів за столом низько схиливши голову і тупив на свої руки. Він був немов прибитий. Такий прибитий, що на якусь мить я про Герміону забув і думав, що прийшов рятувати його.
Я згадую швидкий бій, і те, як Белатриса, приставивши ножа до шиї Герміони, наказала нам з Роном кинути палички, а Драко – їх підібрати.
Згадую, з яким злим обличчям він підходив до мене. «Ти вже був вибив з її рук зброю!» - Читалось на його пиці. – «Ти міг би відбитись й втекти! Але ж ні. Ти як слухняний осел кидаєш паличку на підлогу, бо ця гадюка погрожує вбити твою дурну подругу. Поо-одруу-уу-угу… Бруднокровку!»
53.
Він був на мене злий. І коли його тітка сказала йому покликати Волдеморта, а він подивився на матір і зрозумів, що не отримає в неї підтримки, він остаточно впав в відчай.
А коли його батько вийшов вперед і закатав свій рукав, щоб скористатися міткою і викликати Темного Лорда, Драко мало не плакав.
І сльози таки бризнули в нього з очей, коли я, скориставшись метушнею, яку спричинила люстра, що впала й розбилась, підбіг до нього і став рвати у нього із рук чарівні палички.
Він сичав: «Ідіот. Ідіот.» Але я не розумів, що він пручається не на публіку, що він б’ється зі мною по-справжньому, аж поки не опинився в безпеці і не побачив, що разом із трофейною зброєю, забрав і паличку Драко.
52.
«Иногда, Альбус, твой друг Малфой будет делать даже больше, чем ему позволит его смелость...» - Я читаю написанное, и мне становится немного неловко, потому что, приписывая мальчику, которого я совсем не знаю, черты его отца, которого я знаю слишком хорошо, на самом деле, я...
«Я выгляжу дураком...» - Говорю я вслух. В это время кто-то стучит в дверь моего кабинета.
Я говорю: «Да, входите.» и пока двери открываются, я успеваю сложить вчетверо листы с недописанным письмом младшему сыну, засунуть их между страниц зеленой тетради, всё ещё лежащей на столе, забросить тетрадь в ящик и замкнуть его заклинанием, которое знаем только я и эта коробка со тьмой.
После того, как секретарша, которая принесла мне на подпись бумаги, наконец, уходит из кабинета, я некоторое время сижу и смотрю вниз, на ящик моих тайн, а потом встаю и подхожу к окну.
Я смотрю на дождь и вспоминаю, как выбравшись из подвала и притаившись на лестнице, я смотрел не в Гермиону, которую собирался спасать, а на него. Он сидел за столом низко склонив голову и тупил на свои руки. Он был словно прибитый. Такой прибитый, что на мгновение я о Гермионе забыл и думал, что пришёл спасать его.
Я вспоминаю быстрый бой, и то, как Беллатриса, приставив нож к шее Гермионы, приказала нам с Роном бросить палочки, а Драко - их подобрать.
Вспоминаю, с каким злым лицом он подходил ко мне. «Ты уже выбил из её рук оружие.» - Читалось на его морде. - «Ты мог бы отбиться и убежать! Но нет. Ты как послушный осёл бросаешь палочку на пол, потому что эта гадюка угрожает убить твою тупую подругу. Поо-одру-уу-уга... Грязнокровка.»
53.
Он был на меня злой. И когда его тётка сказала ему позвать Волдеморта, а он посмотрел на мать и понял, что не получит у неё никакой поддержки, он окончательно впал в отчаяние.
А уж когда его отец вышел вперёд и закатал свой рукав, чтобы воспользоваться меткой и вызвать Темного Лорда, Драко чуть не плакал.
И слёзы таки брызнули у него из глаз, когда я, воспользовавшись суматохой, которую вызвала упавшая посреди комнаты люстра, подбежал к нему и стал рвать у него из рук волшебные палочки.
Он шипел: «Идиот. Идиот.» Но я не понимал, что он сопротивляется не на публику, что он бьется со мной по-настоящему, пока не оказался в безопасности и не увидел, что вместе с трофейным оружием, забрал и палочку Драко.
