T.T.R. + A.L. 26
Jan. 9th, 2020 12:02 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo54.
Його паличка лягла мені в руку як рідна. Стала продовженням пальців, частиною мого тіла.
Містер Олівандер сказав мені, що якщо я виборов цю паличку в Драко, то тепер вона моя і вважає мене своїм власником.
Та мені здавалося, що він був не зовсім правий. Бо іноді я, беручи в руки паличку, відчував пальці Драко. А якщо міг зосередитися – міг відчути і те, що ті пальці продовжувало.
В мене було занадто мало часу попрактикуватися з можливістю намацувати Мелфоя через шматок теплої деревини, який я вирвав у нього із рук, чи подумати над тим, як це працює, але вже тоді я почав здогадуватися, що Дамблдор, там, на вежі не просто так дозволив Драко роззброїти себе зі словами: «Я полегшу тобі завдання.»
55.
Я мав би зрозуміти раніше, що вже тоді, коли директор навіщось питав в мене про те, чи просто так я проводжу з Герміоною багато часу, чи між нами щось є, він вже знав, що щось є у мене з зовсім іншою людиною. З тією, яка завжди в тіні Герміони і Рона, але постійно десь поруч.
Ми з Драко занадто довго й завзято грали в героя й антагоніста, щоб це не стало виглядати підозріло і не дало розумним людям приводу придивитися до наших стосунків пильніше.
Чим більше я думав про це, тим більше я знаходив підказок. Доказів того, що правий.
І тим частіше я згадував слова Мелфоя про те, що ми з ним схожі вже тим, що у обох нас доля була спланована не нами, а запрограмована нашими батьками. Дорослими.
З якихось пір я був впевнений, що Дамблдор знав про нас двох, і що він передбачив, що якщо бузинова паличка стане належати Драко, то рано чи пізно так чи інакше вона стане моєю.
Бо людина, яка продумала усе до дрібниць зі світлогасником, книгою казок, снитчем й мечем, просто не могла не дати мені в руки ту зброю, якою б я переміг.
54.
Его палочка легла мне в руку как родная. Стала продолжением пальцев, частью моего тела.
Мистер Олливандер сказал мне, что если я отобрал эту палочку у Драко, то теперь она моя и считает меня своим владельцем.
Но мне казалось, что он был не совсем прав. Потому, что иногда я, беря в руки палочку, чувствовал пальцы Драко. А если мог сосредоточиться – мог почувствовать и то, что продолжало те пальцы.
У меня было слишком мало времени попрактиковаться с возможностью нащупывать Малфоя через кусок тёплой древесины, который я вырвал из его рук, или подумать над тем, как это работает, но уже тогда я начал догадываться, что Дамблдор, там, на башне не просто так позволил Драко разоружить себя со словами: «Я облегчу тебе задачу.»
55.
Я должен был раньше понять, что уже тогда, когда директор зачем-то спрашивал у меня о том, просто так ли я провожу с Гермионой много времени или между нами что-то есть, он уже знал, что что-то есть у меня с совсем другим человеком. С тем, который всегда в тени Гермионы и Рона, но постоянно где-то рядом.
Мы с Драко слишком долго и нарочито играли в героя и антагониста, чтобы это не стало выглядеть подозрительно и не дало умным людям повода присмотреться к нашим отношениям пристальней.
Чем больше я думал об этом, тем больше я находил подсказок. Доказательств того, что я прав.
И тем чаще я вспоминал слова Малфоя о том, что мы с ним похожи уже тем, что у обоих нас судьба была спланирована не нами, а запрограммирована нашими родителями. Взрослыми.
С некоторых пор я был уверен, что Дамблдор знал о нас двоих, и он предположил, что если бузинная палочка станет принадлежать Драко, то рано или поздно, так или иначе она станет моей.
Потому, что человек, продумавший всё до мелочей с делюминатором, книгой сказок, снитчем и мечом, просто не мог не дать мне в руки то оружие, которым бы я победил.
Його паличка лягла мені в руку як рідна. Стала продовженням пальців, частиною мого тіла.
Містер Олівандер сказав мені, що якщо я виборов цю паличку в Драко, то тепер вона моя і вважає мене своїм власником.
Та мені здавалося, що він був не зовсім правий. Бо іноді я, беручи в руки паличку, відчував пальці Драко. А якщо міг зосередитися – міг відчути і те, що ті пальці продовжувало.
В мене було занадто мало часу попрактикуватися з можливістю намацувати Мелфоя через шматок теплої деревини, який я вирвав у нього із рук, чи подумати над тим, як це працює, але вже тоді я почав здогадуватися, що Дамблдор, там, на вежі не просто так дозволив Драко роззброїти себе зі словами: «Я полегшу тобі завдання.»
55.
Я мав би зрозуміти раніше, що вже тоді, коли директор навіщось питав в мене про те, чи просто так я проводжу з Герміоною багато часу, чи між нами щось є, він вже знав, що щось є у мене з зовсім іншою людиною. З тією, яка завжди в тіні Герміони і Рона, але постійно десь поруч.
Ми з Драко занадто довго й завзято грали в героя й антагоніста, щоб це не стало виглядати підозріло і не дало розумним людям приводу придивитися до наших стосунків пильніше.
Чим більше я думав про це, тим більше я знаходив підказок. Доказів того, що правий.
І тим частіше я згадував слова Мелфоя про те, що ми з ним схожі вже тим, що у обох нас доля була спланована не нами, а запрограмована нашими батьками. Дорослими.
З якихось пір я був впевнений, що Дамблдор знав про нас двох, і що він передбачив, що якщо бузинова паличка стане належати Драко, то рано чи пізно так чи інакше вона стане моєю.
Бо людина, яка продумала усе до дрібниць зі світлогасником, книгою казок, снитчем й мечем, просто не могла не дати мені в руки ту зброю, якою б я переміг.
54.
Его палочка легла мне в руку как родная. Стала продолжением пальцев, частью моего тела.
Мистер Олливандер сказал мне, что если я отобрал эту палочку у Драко, то теперь она моя и считает меня своим владельцем.
Но мне казалось, что он был не совсем прав. Потому, что иногда я, беря в руки палочку, чувствовал пальцы Драко. А если мог сосредоточиться – мог почувствовать и то, что продолжало те пальцы.
У меня было слишком мало времени попрактиковаться с возможностью нащупывать Малфоя через кусок тёплой древесины, который я вырвал из его рук, или подумать над тем, как это работает, но уже тогда я начал догадываться, что Дамблдор, там, на башне не просто так позволил Драко разоружить себя со словами: «Я облегчу тебе задачу.»
55.
Я должен был раньше понять, что уже тогда, когда директор зачем-то спрашивал у меня о том, просто так ли я провожу с Гермионой много времени или между нами что-то есть, он уже знал, что что-то есть у меня с совсем другим человеком. С тем, который всегда в тени Гермионы и Рона, но постоянно где-то рядом.
Мы с Драко слишком долго и нарочито играли в героя и антагониста, чтобы это не стало выглядеть подозрительно и не дало умным людям повода присмотреться к нашим отношениям пристальней.
Чем больше я думал об этом, тем больше я находил подсказок. Доказательств того, что я прав.
И тем чаще я вспоминал слова Малфоя о том, что мы с ним похожи уже тем, что у обоих нас судьба была спланирована не нами, а запрограммирована нашими родителями. Взрослыми.
С некоторых пор я был уверен, что Дамблдор знал о нас двоих, и он предположил, что если бузинная палочка станет принадлежать Драко, то рано или поздно, так или иначе она станет моей.
Потому, что человек, продумавший всё до мелочей с делюминатором, книгой сказок, снитчем и мечом, просто не мог не дать мне в руки то оружие, которым бы я победил.
