T.T.R. + A.L. 16
Jan. 3rd, 2020 12:16 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo35.
Аркуші знову лягають лицем на сукно мого столу. Перо повертається у підставку. Я знову встаю і проходжуюсь кабінетом від дверей до вікна і потім від вікна до дверей. Мені жарко, я знімаю жилет, розстібаю ще пару ґудзиків на сорочці і підкочую рукави.
Я не знаю, що далі писати. Я не знаю, чи зможу я розповісти у листі сину про те літо, коли я був сам один, сидів в Лондоні, роблячи вигляд, що десь подорожую.
Я не знаю, як пояснити дитині, чому я не хотів нікого бачити і чому не пропускав жодного випуску Щоденного Віщуна.
Я й собі, мабуть, не скажу відповіді на останнє питання. Чи тому, що я слідкував за процесом Мелфоя-старшого? Чи тому, що репортерам подобалося фотографувати пригнічених аристократів і принижених багатіїв, і тому майже у кожному випуску я міг бачити світлини з Драко.
«Драко.» - Я промовляю його ім’я вголос. Йду назад до свого столу, заклинанням відмикаю один з його ящиків і дістаю темно-зелений потертий зошит, який не брав до рук уже років з п’ять, чи може бути і більше.
36.
Я стою і дивлюся на зошит, що лежить на моєму столі. Зелений на зеленому. Я поринаю у спогади, занурююсь все глибше і глибше.
Це був один з його подарунків. Він зробив його тоді, коли ми вчилися на третьому курсі. Після того, як я нарешті знайшов час розповісти йому всю історію про Таємну кімнату і про щоденник Тома Редла, який його батько підкинув у кошика Джинні, я спитав, чи знає він як це могло бути зроблено.
«Як зробити кімнату?» - Перепитав він. «Ні. Не кімнату. Зошит. Ти знаєш, як робити такі зошити? Такі, у яких можна було б переписуватися попри відстань і навіть крізь час?» «Це ж елементарно.» - Сказав він тоді, знизавши плечима. – «Але навіщо витрачати на це силу і час, якщо…»
«Ну, якщо це так просто, як кажеш, то зроби мені в подарунок.» - Я його перебив, бо він збирався сказати, що немає сенсу робити таку річ, бо ми і так постійно бачимось в школі. – «Зроби його про всяк випадок.»
Він тоді знову знизав плечима, промовив: «Ну-уу-у… Якщо ти так хочеш… Я зроблю.» І зробив.
А я, отримавши через кілька днів зошит, поклав його у сумку й не згадував про нього роками.
Аж до того літа, коли йшов суд над його батьком і я, ховаючи у торбу чергову вирізку з Віщуна зі знімкою Драко, натрапив пальцями на шкіру прохолодну, знайому, витяг зошита й розгорнув на першій ліпшій сторінці.
«Я ненавиджу тебе!» - Було написано посеред зошита почерком Драко Малфоя. Рядок з’їздив донизу, літери стрибали і падали. – «Я ніколи тобі цього не пробачу. Бачити тебе більше не хочу. Не повертайся у школу, бо я тебе вб’ю ще у потязі.» І нерозбірливо далі.
35.
Листы снова ложатся лицом на сукно моего стола. Перо возвращается в подставку. Я снова встаю и прохаживаюсь кабинетом от двери к окну и потом от окна до двери. Мне жарко, я снимаю жилет, расстёгиваю ещё пару пуговиц на рубашке и закатываю рукава.
Я не знаю, что дальше писать. Я не знаю, смогу ли я рассказать в письме сыну о том лете, когда я был сам один, сидел в Лондоне, делая вид, что отправился в путешествие.
Я не знаю, как объяснить ребёнку, почему я не хотел никого видеть и почему не пропускал ни одного выпуска Ежедневного Пророка.
Я даже, пожалуй, сам себе не скажу ответа на последний вопрос. Потому ли, что я следил за процессом Малфоя-старшего? Или потому, что репортерам нравилось фотографировать угнетённых аристократов и униженных богачей, и поэтому почти в каждом выпуске я мог видеть фотографии с Драко.
«Драко.» - Я вслух говорю его имя. Иду обратно к своему столу, заклинанием открываю один из его ящиков и достаю тёмно-зелёную потертую тетрадь, которую не брал в руки уже лет пять, а может быть даже больше.
36.
Я стою и смотрю на тетрадь, лежащую на моём столе. Зелёная на зелёном. Я погружаюсь в воспоминания, погружаюсь всё глубже и глубже.
Это был один из его подарков. Он сделал его тогда, когда мы учились на третьем курсе. После того, как я наконец нашёл время рассказать ему всю историю о Тайной комнате и о дневнике Тома Реддла, подкинутом его отцом в корзинку Джинни, я спросил, знает ли он как это могло быть сделано.
«Как сделать комнату?» - Переспросил он. «Нет. Не комнату. Тетрадь. Ты знаешь, как делать такие тетради? Такие, в которых можно было бы переписываться несмотря на расстояние и даже сквозь время?» «Это же элементарно.» - Сказал он тогда, пожав плечами. - «Но зачем тратить на это силу и время, если...»
«Ну, если это так просто, как говоришь, то сделай мне просто в подарок.» - Я его перебил, потому, что он собирался сказать, что нет смысла делать такую вещь, ведь мы и так постоянно видимся в школе. - «Сделай на всякий случай.»
Он тогда снова пожал плечами, сказал: «Ну-уу-у... Если ты так хочешь... Я сделаю.» И сделал.
А я, получив через несколько дней тетрадь, положил её в сумку и не вспоминал о ней годами.
Вплоть до того лета, когда шёл суд над его отцом и я, пряча в сумку очередную вырезку из Пророка со снимком Драко, наткнулся пальцами на кожу прохладную, знакомую, вытащил тетрадь и развернул её на первой попавшейся странице.
«Я ненавижу тебя!» - Было написано в середине тетради почерком Драко Малфоя. Строка съезжала вниз, буквы прыгали и падали. - «Я никогда тебе этого не прощу. Видеть тебя больше не хочу. Не возвращайся в школу, или я тебя убью ещё в поезде.» И неразборчиво дальше.
Аркуші знову лягають лицем на сукно мого столу. Перо повертається у підставку. Я знову встаю і проходжуюсь кабінетом від дверей до вікна і потім від вікна до дверей. Мені жарко, я знімаю жилет, розстібаю ще пару ґудзиків на сорочці і підкочую рукави.
Я не знаю, що далі писати. Я не знаю, чи зможу я розповісти у листі сину про те літо, коли я був сам один, сидів в Лондоні, роблячи вигляд, що десь подорожую.
Я не знаю, як пояснити дитині, чому я не хотів нікого бачити і чому не пропускав жодного випуску Щоденного Віщуна.
Я й собі, мабуть, не скажу відповіді на останнє питання. Чи тому, що я слідкував за процесом Мелфоя-старшого? Чи тому, що репортерам подобалося фотографувати пригнічених аристократів і принижених багатіїв, і тому майже у кожному випуску я міг бачити світлини з Драко.
«Драко.» - Я промовляю його ім’я вголос. Йду назад до свого столу, заклинанням відмикаю один з його ящиків і дістаю темно-зелений потертий зошит, який не брав до рук уже років з п’ять, чи може бути і більше.
36.
Я стою і дивлюся на зошит, що лежить на моєму столі. Зелений на зеленому. Я поринаю у спогади, занурююсь все глибше і глибше.
Це був один з його подарунків. Він зробив його тоді, коли ми вчилися на третьому курсі. Після того, як я нарешті знайшов час розповісти йому всю історію про Таємну кімнату і про щоденник Тома Редла, який його батько підкинув у кошика Джинні, я спитав, чи знає він як це могло бути зроблено.
«Як зробити кімнату?» - Перепитав він. «Ні. Не кімнату. Зошит. Ти знаєш, як робити такі зошити? Такі, у яких можна було б переписуватися попри відстань і навіть крізь час?» «Це ж елементарно.» - Сказав він тоді, знизавши плечима. – «Але навіщо витрачати на це силу і час, якщо…»
«Ну, якщо це так просто, як кажеш, то зроби мені в подарунок.» - Я його перебив, бо він збирався сказати, що немає сенсу робити таку річ, бо ми і так постійно бачимось в школі. – «Зроби його про всяк випадок.»
Він тоді знову знизав плечима, промовив: «Ну-уу-у… Якщо ти так хочеш… Я зроблю.» І зробив.
А я, отримавши через кілька днів зошит, поклав його у сумку й не згадував про нього роками.
Аж до того літа, коли йшов суд над його батьком і я, ховаючи у торбу чергову вирізку з Віщуна зі знімкою Драко, натрапив пальцями на шкіру прохолодну, знайому, витяг зошита й розгорнув на першій ліпшій сторінці.
«Я ненавиджу тебе!» - Було написано посеред зошита почерком Драко Малфоя. Рядок з’їздив донизу, літери стрибали і падали. – «Я ніколи тобі цього не пробачу. Бачити тебе більше не хочу. Не повертайся у школу, бо я тебе вб’ю ще у потязі.» І нерозбірливо далі.
35.
Листы снова ложатся лицом на сукно моего стола. Перо возвращается в подставку. Я снова встаю и прохаживаюсь кабинетом от двери к окну и потом от окна до двери. Мне жарко, я снимаю жилет, расстёгиваю ещё пару пуговиц на рубашке и закатываю рукава.
Я не знаю, что дальше писать. Я не знаю, смогу ли я рассказать в письме сыну о том лете, когда я был сам один, сидел в Лондоне, делая вид, что отправился в путешествие.
Я не знаю, как объяснить ребёнку, почему я не хотел никого видеть и почему не пропускал ни одного выпуска Ежедневного Пророка.
Я даже, пожалуй, сам себе не скажу ответа на последний вопрос. Потому ли, что я следил за процессом Малфоя-старшего? Или потому, что репортерам нравилось фотографировать угнетённых аристократов и униженных богачей, и поэтому почти в каждом выпуске я мог видеть фотографии с Драко.
«Драко.» - Я вслух говорю его имя. Иду обратно к своему столу, заклинанием открываю один из его ящиков и достаю тёмно-зелёную потертую тетрадь, которую не брал в руки уже лет пять, а может быть даже больше.
36.
Я стою и смотрю на тетрадь, лежащую на моём столе. Зелёная на зелёном. Я погружаюсь в воспоминания, погружаюсь всё глубже и глубже.
Это был один из его подарков. Он сделал его тогда, когда мы учились на третьем курсе. После того, как я наконец нашёл время рассказать ему всю историю о Тайной комнате и о дневнике Тома Реддла, подкинутом его отцом в корзинку Джинни, я спросил, знает ли он как это могло быть сделано.
«Как сделать комнату?» - Переспросил он. «Нет. Не комнату. Тетрадь. Ты знаешь, как делать такие тетради? Такие, в которых можно было бы переписываться несмотря на расстояние и даже сквозь время?» «Это же элементарно.» - Сказал он тогда, пожав плечами. - «Но зачем тратить на это силу и время, если...»
«Ну, если это так просто, как говоришь, то сделай мне просто в подарок.» - Я его перебил, потому, что он собирался сказать, что нет смысла делать такую вещь, ведь мы и так постоянно видимся в школе. - «Сделай на всякий случай.»
Он тогда снова пожал плечами, сказал: «Ну-уу-у... Если ты так хочешь... Я сделаю.» И сделал.
А я, получив через несколько дней тетрадь, положил её в сумку и не вспоминал о ней годами.
Вплоть до того лета, когда шёл суд над его отцом и я, пряча в сумку очередную вырезку из Пророка со снимком Драко, наткнулся пальцами на кожу прохладную, знакомую, вытащил тетрадь и развернул её на первой попавшейся странице.
«Я ненавижу тебя!» - Было написано в середине тетради почерком Драко Малфоя. Строка съезжала вниз, буквы прыгали и падали. - «Я никогда тебе этого не прощу. Видеть тебя больше не хочу. Не возвращайся в школу, или я тебя убью ещё в поезде.» И неразборчиво дальше.
