T.T.R. + A.L. 21
Jan. 4th, 2020 12:02 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo44.
Далі все було саме так, як він і сказав. Тобто, як мало бути. І, коли ми з ним розминулися на сходах Астрономічної вежі, я вже знав – чим все це скінчиться.
Дамблор наказав мені сховатися унизу, не показуватися нікому і ні з ким не розмовляти. Він сказав: «Хоч би що сталися, ти повинен залишатися там.»
І я пішов і зайняв своє місце. Це було місце звичайного спостерігача, з якого я дивився на Драко. Я дивився знизу уверх. Чув, як Драко каже: «Він довіряє мені. Я обраний.»
Бачив, як він тримає на прицілі своєї палички директора Гоґвортсу, як він його обеззброює.
Я витяг свою паличку і направив її на Драко, але це був лише жест, бо я знав, що не зможу. Не зможу зробити це ще раз.
45.
Тож коли все скінчилося і я навіщось біг за групкою Смертежерів, що зробили свою справу і тікали із Гоґвортсу, я був повний ненавистю. До самого себе, мабуть. І до Снейпа в якому бачив своє відображення.
Я кричав не Мелфою, а Снейпу про те, що він зрадник. Я кричав: «Він тобі довіряв!» Я вимагав, щоб він бився зі мною, я хотів його вбити.
Бо, якби я його тоді вбив, мені, можливо, полегшало би. Бо мене розривало навпіл, а потім ще на маленькі шматочки від того, що я одночасно ненавидів його і був йому щиро вдячний.
Я був вдячний професору Снейпу за те, що він не дозволив Драко стати вбивцею Дамблдора, що він не дав Мелфою-молодшому занапастити душу, розбити її на друзки.
Тому я біг. Я щось кричав. Я намагався поцілити в спину Снейпу всіма страшними закляттями, які знав і пам’ятав. Але думати я міг лише про те, що це був не Драко.
«Дякую, що не ти!» - Колотилося в глотці. – «Дякую, що це не ти! Дякую, що ти не зміг! Дякую, що ти сцикло!! Дякую, дуже дякую! Дуже дякую, гад!»
44.
Дальше все было именно так, как он и сказал. То есть, как должно было быть. И, когда мы с ним разминулись на лестнице Астрономической башни, я уже знал - чем всё это кончится.
Дамблор приказал мне спрятаться внизу, не показываться никому и ни с кем не разговаривать. Он сказал: «Что бы ни произошло, ты должен оставаться там.»
И я пошёл и занял своё место. Это было место обычного наблюдателя, с которого я смотрел на Драко. Я смотрел снизу вверх. Слышал, как Драко говорит: «Он верит мне. Он меня выбрал.»
Видел, как он держит на прицеле своей палочки директора Хогвартса, как он его обезоруживает.
Я вытащил свою палочку и направил её на Драко, но это был лишь жест, я знал, что не смогу. Не смогу сделать это ещё раз.
45.
Поэтому когда всё закончилось, и я зачем-то бежал за группкой Пожирателей, сделавших своё дело и покидавших Хогвартс, я был полон ненавистью. К самому себе, может быть. И к Снейпу, в котором я видел своё отражение.
Я кричал не Малфою, а Снейпу о том, что он предатель. Я кричал: «Он тебе доверял!» Я требовал, чтобы он дрался со мной, я хотел его убить.
Потому, что, если бы я его тогда убил, мне, возможно, стало бы легче. Потому, что меня разрывало пополам, а потом ещё на маленькие кусочки от того, что я одновременно ненавидел его и был ему искренне благодарен.
Я был благодарен профессору Снейпу за то, что он не позволил Драко стать убийцей Дамблдора, что он не дал Малфою-младшему погубить свою душу, разбить её вдребезги.
Поэтому я бежал. Я что-то кричал. Я пытался попасть в спину Снейпу всеми страшными заклинаниями, которые знал и помнил. Но думать я мог только о том, что это был не Драко.
«Спасибо, что не ты!» - Колотилось в моей глотке. - «Спасибо, что это не ты! Спасибо, что ты не смог! Спасибо, что ты ссыкло!! Спасибо, большое спасибо! Спасибо большое, гад!»
Далі все було саме так, як він і сказав. Тобто, як мало бути. І, коли ми з ним розминулися на сходах Астрономічної вежі, я вже знав – чим все це скінчиться.
Дамблор наказав мені сховатися унизу, не показуватися нікому і ні з ким не розмовляти. Він сказав: «Хоч би що сталися, ти повинен залишатися там.»
І я пішов і зайняв своє місце. Це було місце звичайного спостерігача, з якого я дивився на Драко. Я дивився знизу уверх. Чув, як Драко каже: «Він довіряє мені. Я обраний.»
Бачив, як він тримає на прицілі своєї палички директора Гоґвортсу, як він його обеззброює.
Я витяг свою паличку і направив її на Драко, але це був лише жест, бо я знав, що не зможу. Не зможу зробити це ще раз.
45.
Тож коли все скінчилося і я навіщось біг за групкою Смертежерів, що зробили свою справу і тікали із Гоґвортсу, я був повний ненавистю. До самого себе, мабуть. І до Снейпа в якому бачив своє відображення.
Я кричав не Мелфою, а Снейпу про те, що він зрадник. Я кричав: «Він тобі довіряв!» Я вимагав, щоб він бився зі мною, я хотів його вбити.
Бо, якби я його тоді вбив, мені, можливо, полегшало би. Бо мене розривало навпіл, а потім ще на маленькі шматочки від того, що я одночасно ненавидів його і був йому щиро вдячний.
Я був вдячний професору Снейпу за те, що він не дозволив Драко стати вбивцею Дамблдора, що він не дав Мелфою-молодшому занапастити душу, розбити її на друзки.
Тому я біг. Я щось кричав. Я намагався поцілити в спину Снейпу всіма страшними закляттями, які знав і пам’ятав. Але думати я міг лише про те, що це був не Драко.
«Дякую, що не ти!» - Колотилося в глотці. – «Дякую, що це не ти! Дякую, що ти не зміг! Дякую, що ти сцикло!! Дякую, дуже дякую! Дуже дякую, гад!»
44.
Дальше все было именно так, как он и сказал. То есть, как должно было быть. И, когда мы с ним разминулись на лестнице Астрономической башни, я уже знал - чем всё это кончится.
Дамблор приказал мне спрятаться внизу, не показываться никому и ни с кем не разговаривать. Он сказал: «Что бы ни произошло, ты должен оставаться там.»
И я пошёл и занял своё место. Это было место обычного наблюдателя, с которого я смотрел на Драко. Я смотрел снизу вверх. Слышал, как Драко говорит: «Он верит мне. Он меня выбрал.»
Видел, как он держит на прицеле своей палочки директора Хогвартса, как он его обезоруживает.
Я вытащил свою палочку и направил её на Драко, но это был лишь жест, я знал, что не смогу. Не смогу сделать это ещё раз.
45.
Поэтому когда всё закончилось, и я зачем-то бежал за группкой Пожирателей, сделавших своё дело и покидавших Хогвартс, я был полон ненавистью. К самому себе, может быть. И к Снейпу, в котором я видел своё отражение.
Я кричал не Малфою, а Снейпу о том, что он предатель. Я кричал: «Он тебе доверял!» Я требовал, чтобы он дрался со мной, я хотел его убить.
Потому, что, если бы я его тогда убил, мне, возможно, стало бы легче. Потому, что меня разрывало пополам, а потом ещё на маленькие кусочки от того, что я одновременно ненавидел его и был ему искренне благодарен.
Я был благодарен профессору Снейпу за то, что он не позволил Драко стать убийцей Дамблдора, что он не дал Малфою-младшему погубить свою душу, разбить её вдребезги.
Поэтому я бежал. Я что-то кричал. Я пытался попасть в спину Снейпу всеми страшными заклинаниями, которые знал и помнил. Но думать я мог только о том, что это был не Драко.
«Спасибо, что не ты!» - Колотилось в моей глотке. - «Спасибо, что это не ты! Спасибо, что ты не смог! Спасибо, что ты ссыкло!! Спасибо, большое спасибо! Спасибо большое, гад!»
