T.T.R. + A.L. 31
Jan. 15th, 2020 04:03 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo65.
Та, маю визнати, дуже щасливим моя перемога його не зробила однаково. І навіть вільним не зразу.
Весь час, доки йшли судові процеси над родиною Мелфоїв, на які я регулярно ходив у якості свідка захисту, Драко дувся і дивився на мене вовком.
Я прекрасно його розумів. Він і так мав запхнути весь свій гонор куди поглибше, мав відповідати ввічливо на мільйон запитань, мав давати купу свідчень, раз за разом повторюючи одне і те саме. А тут ще я прилюдно розповідав, що своїми очима бачив як він із батьками втік з поля битви ще до початку бою, нікого не поранив, не вбив, і навіть не замахнувся на вбивство.
Він почувався приниженим, оголеним, а, можливо, й випатраним. А коли я був змушений розповісти про те, як він брехав Белатрисі, що не впізнав мене, мені на нього було аж страшно дивитись. Він сидів блідий, їв свої губи і всім своїм виглядом показував мені, що він мене зараз ненавидить. Демонстрував, як він один лиш умів, найвищій ступінь презирства.
66.
«Що ще ти готовий їм розповісти?» - Процідив він крізь зуби, дивлячись з-під лоба у дзеркало і – у відображенні – одночасно на мене в той день, коли мені таки вдалося перехопити його під час перерви судового засідання в одному із туалетів. – «Про те, що я сказав на мітлі, ти готовий? Про поцілунок розкажеш?!»
Я похитав головою й наблизився. Побачив, як він чіпляється за край кам’яної раковини, немов боїться упасти. Ступив іще крок і зробив те, що мав зробити колись у іншій туалетній кімнаті. Притисся грудьми до його спини і обійняв його, ткнувшись лобом в потилицю.
«Драко…» «Що Драко?» «Пробач за цей сором.» - Сказав я. – «Але я не можу допустити, щоб тебе ув’язнили.» «Яке тобі діло?!» - Він огризався, але руками я відчував, як він відмерзає, розслаблюється, лягає на мене спиною. – «Тобі з того що?» «Мені з того буде погано…»
«Дуже погано?» - Він вивернувся з моїх обіймів і повернувся до мене обличчям. «Дуже.» - Підтвердив я, беручи його за скроні і притягуючи до своїх губ його покусані губи. – «Можливо, якщо тебе посадять, я навіть помру…»
«Не помреш.» - Драко піддався, схилився і дав себе поцілувати, але не відповів на поцілунок, а промовив, торкаючись своїми устами моїх: «Якби ти ставився до предмета, що викладала Трелоні, не так неуважно, як до неї самої, ти, можливо навчився хоч чомусь і знав би, як буде…»
«Як буде?» - Я все ще думав, що він жартує. – «О, скажи мені, мудрий мій друже, що добре вчив Віщування, як буде далі?»
«Добре. Послухай.» - Промовив він, все ще торкаючись губами шкіри моїх губ. Я млів від цих доторків, від запаху Драко в мене трішки паморочилось голова, тож, хоч він і просив мене слухати, я майже не чув, що він тоді говорив.
А він говорив: «Гаррі, послухай, будь ласка. Мене не ув’язнять. Ти не помреш. Ти влаштуєшся в Міністерство. Я буду сидіти в маєтку над якимись книжками. Ми обидва одружимося. Ти одружишся на цій як її, на сестрі Візлі, бо ти почуватимешся зобов’язаним цій родині і не знатимеш, як відмовити дівчині. Я одружуся, бо мої батьки виїдять мені мізки, вимагаючи спадкоємця для роду. Ти заведеш купу дітей. Можливо, що тобі поталанить, і серед рудих і дурних навіть буде один милий, чимось схожий на тебе. Я зупинюсь на одній дитині, але буду робити усе, щоб вона знала, що я її ціную й люблю. Ми будемо поважними членами магічного суспільства, пристойними й достойними магами. Ми ніколи не дамо нікому приводу пліткувати про нас. Ми будемо ввічливо розкланюватися один одному при випадкових зустрічах. Час від часу, раз на кілька місяців, чи раз в кілька років ти відкриватимеш той зошит і писатимеш, що більше не можеш терпіти, так сильно мене хочеш побачити. Я кидатиму тоді всі свої справи і летітиму туди, куди скажеш. Буду залишатися з тобою стільки, скільки буде потрібно. На двох умовах…»
Він відсторонився від мене, щоб упевнитися, що я хоч щось з його віщої промови почув. Я облизав пересохлі губи й спитав у нього: «Яких?»
Драко посміхнувся, радіючи, що я таки слухав, знову схилився до мене, але тепер не до вуст, а до вуха: «Ти нікому не скажеш, що ти мене кохаєш. Це перша. І ти ніколи більше не будеш ловити мене в туалетах для настільки важливих розмов, бо ми постійно освідчуємося десь між умивальниками і пісуарами… І це починає бісити…»
67.
Я посміхаюсь, згадуючи ту умову номер два про зустрічі в туалетах. Згадую про зошит, закинутий у шухляду. Згадую, що у зошиті лежить недописаний лист до Ала.
Схиляюся, відмикаю шухляду заклинанням, виуджую зошит із темряви, кладу на стіл перед собою і починаю гортати у пошуках захованих у нього учетверо складених аркушів.
Я встигаю прогортати чисті сторінки зеленого зошита від початку до кінця і від кінця до початку разів із п’ять, або шість, до миті, коли починаю відчувати зміни в кабінеті. Запах Драко Мелфоя. Його дихання. Серцебиття. Його злість.
Я підіймаю очі, дивлюся на його дуже недобре обличчя, на простягнуту руку, що ледь тремтить, тримаючи перед моїм носом складений вчетверо лист, і встигаю подумати, що в цій ситуації розумніше було би писати не сповідь для сина, а нашвидкуруч заповіт.
І Драко, немов відкликаючись на ці думки, сичить: «Поттере. Я тебе зараз уб’ю.» І я йому вірю, авжеж.
65.
Но, должен признать, очень счастливым моя победа его не сделала всё равно. И даже свободным не сразу.
Всё время, пока шли судебные процессы над семьей Малфоев, на которые я регулярно ходил в качестве свидетеля защиты, Драко дулся и смотрел на меня волком.
Я прекрасно его понимал. Ему и так пришлось запихнуть весь свой гонор куда поглубже, а ведь он ещё должен был отвечать вежливо на миллионы вопросов, должен был давать кучу показаний, раз за разом повторяя одно и то же. А тут ещ1 я публично рассказывал, что своими глазами видел как он с родителями бежал с поля битвы еще до начала боя, никого не ранил, не убил и даже не покусился на убийство.
Он чувствовал себя униженным, обнаженным, а, возможно, и выпотрошенным. А когда я был вынужден рассказать о том, как он лгал Беллатрисе, что не узнал меня, мне на него было страшно смотреть. Он сидел бледный, ел свои губы и всем своим видом показывал мне, что он меня сейчас ненавидит. Демонстрировал, как он один лишь умел, наивысшую степень презрения.
66.
«Что ещё ты готов им рассказать?» - Процедил он сквозь зубы, глядя исподлобья в зеркало и - в отражении - на меня в тот день, когда мне удалось перехватить его во время перерыва судебного заседания в одном из туалетов. - «О том, что я сказал на метле, ты готов? О поцелуе расскажешь?!»
Я покачал головой и приблизился. Увидел, как он цепляется за край каменной раковины, словно боится упасть. Ступил ещё шаг и сделал то, что должен был сделать когда-то в другой туалетной комнате. Прижался грудью к его спине и обнял его, уткнувшись лбом в затылок.
«Драко...» «Что Драко?» «Прости за этот позор.» - Сказал я. - «Но я не могу допустить, чтобы тебя посадили.» «Какое тебе дело?!» - Он огрызался, но руками я чувствовал, как он отмерзает, расслабляется, ложится на меня всей спиной. - «Тебе что с того?» «Мне с того будет плохо...»
«Очень плохо?» - Он вывернулся из моих объятий и повернулся ко мне лицом. «Очень.» - Подтвердил я, беря его за виски и притягивая к своим губам его покусанные губы. - «Возможно, если тебя посадят, я даже умру...»
«Не умрешь.» - Драко подчинился, склонился и дал себя поцеловать, но не ответил на поцелуй, а сказал, касаясь устами моих: «Если бы ты относился к предмету, который преподавала Трелони, не так небрежно, как к ней самой, ты, возможно научился бы хоть чему-то и знал, как будет...»
«Как будет?» - Я всё ещё думал, что он шутит. - «О, скажи мне, мудрый мой друг, хорошо учившийся на Предсказаниях, как будет дальше?»
«Хорошо. Послушай.» - Произнес он, всё ещё касаясь губами кожи моих губ. Я млел от этих прикосновений, от запаха Драко у меня немного кружилась голова, поэтому, хоть он и просил меня слушать, я почти не слышал, что он тогда говорил.
А он говорил: «Гарри, послушай, пожалуйста. Меня не посадят. Ты не умрёшь. Ты устроишься в Министерство. Я буду сидеть в поместье над какими-то книгами. Мы оба женимся. Ты женишься на этой как её, сестре Уизли, ты будешь чувствовать себя обязанным этой семье, и не будешь знать, как отказать девушке. Я женюсь, потому что мои родители выедят мне мозги, требуя роду наследника. Ты заведёшь кучу детей. Возможно, что тебе повезёт, и, среди рыжих и глупых, даже будет один милый, чем-то похожий на тебя. Я остановлюсь на одном ребёнке, но буду делать всё, чтобы он знал, что я его ценю и люблю. Мы будем уважаемыми членами магического сообщества, приличными и достойными магами. Мы никогда не дадим никому повода судачить о нас. Мы будем вежливо раскланиваться друг другу при случайных встречах. Время от времени, раз в несколько месяцев, или раз в несколько лет ты будешь открывать ту тетрадь, и будешь писать, что больше не можешь терпеть, так сильно меня хочешь увидеть. Я тогда буду бросать все свои дела и лететь туда, куда скажешь. Буду оставаться с тобой столько, сколько потребуется. На двух условиях...»
Он отстранился от меня, чтобы удостовериться, что я хоть что-то из его пророческой речи услышал. Я облизал пересохшие губы и спросил у него: «Каких?»
Драко улыбнулся, радуясь, что я таки слушал, снова склонился ко мне, но теперь не к губам, а к уху: «Ты никому не скажешь, что ты меня любишь. Это первое. И ты никогда не будешь ловить меня в туалетах для столь важных разговоров, потому что мы постоянно объясняемся где-то между умывальниками и писсуарами... И это начинает бесить...»
67.
Я улыбаюсь, вспоминая то условие номер два о встречах в туалетах. Вспоминаю про тетрадь, заброшенную в ящик. Вспоминаю, что в тетради лежит недописанное письмо для Ала.
Склоняюсь, открываю ящик заклинанием, выуживаю из тьмы тетрадь, кладу на стол перед собой и начинаю листать в поисках, спрятанных в неё вчетверо сложенных, листов.
Я успеваю пролистать чистые страницы зеленой тетради от начала до конца и от конца к началу раз пять или шесть, до момента, когда начинаю чувствовать изменения в кабинете. Запах Драко Малфоя. Его дыхание. Сердцебиение. Его злость.
Я поднимаю глаза, смотрю на его очень недоброе лицо, на протянутую, мелко дрожащую руку, держащую перед моим носом сложенное вчетверо письмо, и успеваю подумать, что в этой ситуации разумнее было бы писать не исповедь для сына, а по-быстрому завещание.
И Драко, словно отзываясь на эти мысли, шипит: «Поттер. Я тебя сейчас убью.» И я ему верю, конечно.
Та, маю визнати, дуже щасливим моя перемога його не зробила однаково. І навіть вільним не зразу.
Весь час, доки йшли судові процеси над родиною Мелфоїв, на які я регулярно ходив у якості свідка захисту, Драко дувся і дивився на мене вовком.
Я прекрасно його розумів. Він і так мав запхнути весь свій гонор куди поглибше, мав відповідати ввічливо на мільйон запитань, мав давати купу свідчень, раз за разом повторюючи одне і те саме. А тут ще я прилюдно розповідав, що своїми очима бачив як він із батьками втік з поля битви ще до початку бою, нікого не поранив, не вбив, і навіть не замахнувся на вбивство.
Він почувався приниженим, оголеним, а, можливо, й випатраним. А коли я був змушений розповісти про те, як він брехав Белатрисі, що не впізнав мене, мені на нього було аж страшно дивитись. Він сидів блідий, їв свої губи і всім своїм виглядом показував мені, що він мене зараз ненавидить. Демонстрував, як він один лиш умів, найвищій ступінь презирства.
66.
«Що ще ти готовий їм розповісти?» - Процідив він крізь зуби, дивлячись з-під лоба у дзеркало і – у відображенні – одночасно на мене в той день, коли мені таки вдалося перехопити його під час перерви судового засідання в одному із туалетів. – «Про те, що я сказав на мітлі, ти готовий? Про поцілунок розкажеш?!»
Я похитав головою й наблизився. Побачив, як він чіпляється за край кам’яної раковини, немов боїться упасти. Ступив іще крок і зробив те, що мав зробити колись у іншій туалетній кімнаті. Притисся грудьми до його спини і обійняв його, ткнувшись лобом в потилицю.
«Драко…» «Що Драко?» «Пробач за цей сором.» - Сказав я. – «Але я не можу допустити, щоб тебе ув’язнили.» «Яке тобі діло?!» - Він огризався, але руками я відчував, як він відмерзає, розслаблюється, лягає на мене спиною. – «Тобі з того що?» «Мені з того буде погано…»
«Дуже погано?» - Він вивернувся з моїх обіймів і повернувся до мене обличчям. «Дуже.» - Підтвердив я, беручи його за скроні і притягуючи до своїх губ його покусані губи. – «Можливо, якщо тебе посадять, я навіть помру…»
«Не помреш.» - Драко піддався, схилився і дав себе поцілувати, але не відповів на поцілунок, а промовив, торкаючись своїми устами моїх: «Якби ти ставився до предмета, що викладала Трелоні, не так неуважно, як до неї самої, ти, можливо навчився хоч чомусь і знав би, як буде…»
«Як буде?» - Я все ще думав, що він жартує. – «О, скажи мені, мудрий мій друже, що добре вчив Віщування, як буде далі?»
«Добре. Послухай.» - Промовив він, все ще торкаючись губами шкіри моїх губ. Я млів від цих доторків, від запаху Драко в мене трішки паморочилось голова, тож, хоч він і просив мене слухати, я майже не чув, що він тоді говорив.
А він говорив: «Гаррі, послухай, будь ласка. Мене не ув’язнять. Ти не помреш. Ти влаштуєшся в Міністерство. Я буду сидіти в маєтку над якимись книжками. Ми обидва одружимося. Ти одружишся на цій як її, на сестрі Візлі, бо ти почуватимешся зобов’язаним цій родині і не знатимеш, як відмовити дівчині. Я одружуся, бо мої батьки виїдять мені мізки, вимагаючи спадкоємця для роду. Ти заведеш купу дітей. Можливо, що тобі поталанить, і серед рудих і дурних навіть буде один милий, чимось схожий на тебе. Я зупинюсь на одній дитині, але буду робити усе, щоб вона знала, що я її ціную й люблю. Ми будемо поважними членами магічного суспільства, пристойними й достойними магами. Ми ніколи не дамо нікому приводу пліткувати про нас. Ми будемо ввічливо розкланюватися один одному при випадкових зустрічах. Час від часу, раз на кілька місяців, чи раз в кілька років ти відкриватимеш той зошит і писатимеш, що більше не можеш терпіти, так сильно мене хочеш побачити. Я кидатиму тоді всі свої справи і летітиму туди, куди скажеш. Буду залишатися з тобою стільки, скільки буде потрібно. На двох умовах…»
Він відсторонився від мене, щоб упевнитися, що я хоч щось з його віщої промови почув. Я облизав пересохлі губи й спитав у нього: «Яких?»
Драко посміхнувся, радіючи, що я таки слухав, знову схилився до мене, але тепер не до вуст, а до вуха: «Ти нікому не скажеш, що ти мене кохаєш. Це перша. І ти ніколи більше не будеш ловити мене в туалетах для настільки важливих розмов, бо ми постійно освідчуємося десь між умивальниками і пісуарами… І це починає бісити…»
67.
Я посміхаюсь, згадуючи ту умову номер два про зустрічі в туалетах. Згадую про зошит, закинутий у шухляду. Згадую, що у зошиті лежить недописаний лист до Ала.
Схиляюся, відмикаю шухляду заклинанням, виуджую зошит із темряви, кладу на стіл перед собою і починаю гортати у пошуках захованих у нього учетверо складених аркушів.
Я встигаю прогортати чисті сторінки зеленого зошита від початку до кінця і від кінця до початку разів із п’ять, або шість, до миті, коли починаю відчувати зміни в кабінеті. Запах Драко Мелфоя. Його дихання. Серцебиття. Його злість.
Я підіймаю очі, дивлюся на його дуже недобре обличчя, на простягнуту руку, що ледь тремтить, тримаючи перед моїм носом складений вчетверо лист, і встигаю подумати, що в цій ситуації розумніше було би писати не сповідь для сина, а нашвидкуруч заповіт.
І Драко, немов відкликаючись на ці думки, сичить: «Поттере. Я тебе зараз уб’ю.» І я йому вірю, авжеж.
65.
Но, должен признать, очень счастливым моя победа его не сделала всё равно. И даже свободным не сразу.
Всё время, пока шли судебные процессы над семьей Малфоев, на которые я регулярно ходил в качестве свидетеля защиты, Драко дулся и смотрел на меня волком.
Я прекрасно его понимал. Ему и так пришлось запихнуть весь свой гонор куда поглубже, а ведь он ещё должен был отвечать вежливо на миллионы вопросов, должен был давать кучу показаний, раз за разом повторяя одно и то же. А тут ещ1 я публично рассказывал, что своими глазами видел как он с родителями бежал с поля битвы еще до начала боя, никого не ранил, не убил и даже не покусился на убийство.
Он чувствовал себя униженным, обнаженным, а, возможно, и выпотрошенным. А когда я был вынужден рассказать о том, как он лгал Беллатрисе, что не узнал меня, мне на него было страшно смотреть. Он сидел бледный, ел свои губы и всем своим видом показывал мне, что он меня сейчас ненавидит. Демонстрировал, как он один лишь умел, наивысшую степень презрения.
66.
«Что ещё ты готов им рассказать?» - Процедил он сквозь зубы, глядя исподлобья в зеркало и - в отражении - на меня в тот день, когда мне удалось перехватить его во время перерыва судебного заседания в одном из туалетов. - «О том, что я сказал на метле, ты готов? О поцелуе расскажешь?!»
Я покачал головой и приблизился. Увидел, как он цепляется за край каменной раковины, словно боится упасть. Ступил ещё шаг и сделал то, что должен был сделать когда-то в другой туалетной комнате. Прижался грудью к его спине и обнял его, уткнувшись лбом в затылок.
«Драко...» «Что Драко?» «Прости за этот позор.» - Сказал я. - «Но я не могу допустить, чтобы тебя посадили.» «Какое тебе дело?!» - Он огрызался, но руками я чувствовал, как он отмерзает, расслабляется, ложится на меня всей спиной. - «Тебе что с того?» «Мне с того будет плохо...»
«Очень плохо?» - Он вывернулся из моих объятий и повернулся ко мне лицом. «Очень.» - Подтвердил я, беря его за виски и притягивая к своим губам его покусанные губы. - «Возможно, если тебя посадят, я даже умру...»
«Не умрешь.» - Драко подчинился, склонился и дал себя поцеловать, но не ответил на поцелуй, а сказал, касаясь устами моих: «Если бы ты относился к предмету, который преподавала Трелони, не так небрежно, как к ней самой, ты, возможно научился бы хоть чему-то и знал, как будет...»
«Как будет?» - Я всё ещё думал, что он шутит. - «О, скажи мне, мудрый мой друг, хорошо учившийся на Предсказаниях, как будет дальше?»
«Хорошо. Послушай.» - Произнес он, всё ещё касаясь губами кожи моих губ. Я млел от этих прикосновений, от запаха Драко у меня немного кружилась голова, поэтому, хоть он и просил меня слушать, я почти не слышал, что он тогда говорил.
А он говорил: «Гарри, послушай, пожалуйста. Меня не посадят. Ты не умрёшь. Ты устроишься в Министерство. Я буду сидеть в поместье над какими-то книгами. Мы оба женимся. Ты женишься на этой как её, сестре Уизли, ты будешь чувствовать себя обязанным этой семье, и не будешь знать, как отказать девушке. Я женюсь, потому что мои родители выедят мне мозги, требуя роду наследника. Ты заведёшь кучу детей. Возможно, что тебе повезёт, и, среди рыжих и глупых, даже будет один милый, чем-то похожий на тебя. Я остановлюсь на одном ребёнке, но буду делать всё, чтобы он знал, что я его ценю и люблю. Мы будем уважаемыми членами магического сообщества, приличными и достойными магами. Мы никогда не дадим никому повода судачить о нас. Мы будем вежливо раскланиваться друг другу при случайных встречах. Время от времени, раз в несколько месяцев, или раз в несколько лет ты будешь открывать ту тетрадь, и будешь писать, что больше не можешь терпеть, так сильно меня хочешь увидеть. Я тогда буду бросать все свои дела и лететь туда, куда скажешь. Буду оставаться с тобой столько, сколько потребуется. На двух условиях...»
Он отстранился от меня, чтобы удостовериться, что я хоть что-то из его пророческой речи услышал. Я облизал пересохшие губы и спросил у него: «Каких?»
Драко улыбнулся, радуясь, что я таки слушал, снова склонился ко мне, но теперь не к губам, а к уху: «Ты никому не скажешь, что ты меня любишь. Это первое. И ты никогда не будешь ловить меня в туалетах для столь важных разговоров, потому что мы постоянно объясняемся где-то между умывальниками и писсуарами... И это начинает бесить...»
67.
Я улыбаюсь, вспоминая то условие номер два о встречах в туалетах. Вспоминаю про тетрадь, заброшенную в ящик. Вспоминаю, что в тетради лежит недописанное письмо для Ала.
Склоняюсь, открываю ящик заклинанием, выуживаю из тьмы тетрадь, кладу на стол перед собой и начинаю листать в поисках, спрятанных в неё вчетверо сложенных, листов.
Я успеваю пролистать чистые страницы зеленой тетради от начала до конца и от конца к началу раз пять или шесть, до момента, когда начинаю чувствовать изменения в кабинете. Запах Драко Малфоя. Его дыхание. Сердцебиение. Его злость.
Я поднимаю глаза, смотрю на его очень недоброе лицо, на протянутую, мелко дрожащую руку, держащую перед моим носом сложенное вчетверо письмо, и успеваю подумать, что в этой ситуации разумнее было бы писать не исповедь для сына, а по-быстрому завещание.
И Драко, словно отзываясь на эти мысли, шипит: «Поттер. Я тебя сейчас убью.» И я ему верю, конечно.
