T.T.R. + A.L. 9
Dec. 27th, 2019 12:31 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo18.
«Його батько. О-оо, так…» - Я відсуваю папір, кидаю перо, здавлюю пальцями перенісся і вичавлюю з себе цей стогін. - «Люціус. Люціус. Люціус.»
Люціус – та людина, якій я вдячний безмірно, бо без неї Драко Мелфоя взагалі б не було, та людина, яка мого Драко зробила колись. І Люціус – та людина, яку я голіруч ладен вдавити, бо це саме вона зробила свого Драко таким.
Заплющую очі, пригадую мить, коли Драко, зістрибуючи з розлогого дерева, повідомив мені, що вони з батьком заклалися. Пригадую кожне слово.
«Я думаю.» - Сказав він тоді. – «Ти і десяти хвилин на Тричаклунському Турнірі не витримаєш. А батько не згоден зі мною. Каже, ти здохнеш за п’ять…»
Згадую і навіть тепер почуваюся так, немов на мене хтось вихлюпнув кислоти чи окропу. Пече. Горить.
І тоді мені також пекло і горіло. Отруйні, жорстокі слова самі собою якось склалися у злу, в’їдливу відповідь: «Мені начхати, що думає твій батько, Мелфою. Він лихий і жорстокий. А ти… А ти - просто нікчема.»
Забороло впало. Я горів, я був в полум’ї. Я розвернувся й пішов. Я знав, що ніяке приниження, що його прямо зараз Драко переживе, мене не задовольнить і не втішить. Я його ненавидів, так.
19.
Тоді я ненавидів його, мабуть, уперше по-справжньому. Ненавидів цілу годину, чи навіть і півтори.
А потім він знайшов мене в бібліотеці, де я сидів над сувоями про повадки драконів.
Він підійшов, сів поруч, мовчки сидів якийсь час, дивився невідривно на мене і нарешті сказав: «Пробач. Я не мав тебе обговорювати зі своїм батьком. Пробач.»
«Пробач мені також.» - Я простяг був руку, щоб доторкнутися до його ліктя, але так й не наважився. – «Пробач. Ти не нікчема.»
«Та ні.» - Він вишкірив зуби. – «Я нікчема. Ти правий. Але то таке… Не зважай. А ну… Що там в тебе? Дракони?»
18.
«Его отец. О-оо, даа-а...» - Я отодвигаю бумагу, бросаю перо, сдавливаю пальцами переносицу и выжимаю из себя этот стон. - «Люциус. Люциус. Люциус.»
Люциус - тот человек, которому я благодарен безмерно, потому, что без него Драко Малфоя не было бы вообще, тот человек, который моего Драко сделал. И Люциус - тот человек, которого я голыми руками готов удавить, потому что это именно он сделал своего Драко таким.
Закрываю глаза, вспоминаю момент, когда Драко, спрыгивая с раскидистого дерева, сообщил мне, что они с отцом заключили пари. Помню каждое слово.
«Я считаю.» - Сказал он тогда. - «Ты и десяти минут на Турнире Трёх Волшебников не продержишься. А отец не согласен. Он считает, ты и пяти не выдержишь...»
Вспоминаю и даже теперь чувствую себя так, словно на меня кто-то выплеснул кислоты или кипятка. Печёт. Горит.
И тогда меня тоже обжигало, палило. Ядовитые, жестокие слова сами собой как-то сложились в злой, едкий ответ: «Мне плевать, что там считает твой отец, Малфой. Он злой и жестокий. А ты... А ты - просто жалок.»
Забрало упало. Я горел, я был в пламени. Я развернулся и ушёл. Я знал, что никакое унижение, которое прямо сейчас Драко переживет, меня не удовлетворит, не утешит. Я его ненавидел.
19.
Тогда я ненавидел его, пожалуй, впервые по-настоящему. Ненавидел целый час, или даже, может быть, полтора.
А потом он нашёл меня в библиотеке, где я сидел над свитками о повадках драконов.
Он подошёл, сел рядом, сидел молча какое-то время, смотрел неотрывно на меня и, наконец, сказал: «Прости. Я не должен был тебя обсуждать со своим отцом. Извини.»
«Прости меня тоже.» - Я протянул было руку, чтобы дотронуться до его локтя, но так и не решился. - «Прости. Ты не жалок.»
«Да нет.» - Он осклабился. - «Я жалок. Ты прав. Но это такое... Не обращай внимания. А ну... Что там у тебя? Неужели, драконы?»
«Його батько. О-оо, так…» - Я відсуваю папір, кидаю перо, здавлюю пальцями перенісся і вичавлюю з себе цей стогін. - «Люціус. Люціус. Люціус.»
Люціус – та людина, якій я вдячний безмірно, бо без неї Драко Мелфоя взагалі б не було, та людина, яка мого Драко зробила колись. І Люціус – та людина, яку я голіруч ладен вдавити, бо це саме вона зробила свого Драко таким.
Заплющую очі, пригадую мить, коли Драко, зістрибуючи з розлогого дерева, повідомив мені, що вони з батьком заклалися. Пригадую кожне слово.
«Я думаю.» - Сказав він тоді. – «Ти і десяти хвилин на Тричаклунському Турнірі не витримаєш. А батько не згоден зі мною. Каже, ти здохнеш за п’ять…»
Згадую і навіть тепер почуваюся так, немов на мене хтось вихлюпнув кислоти чи окропу. Пече. Горить.
І тоді мені також пекло і горіло. Отруйні, жорстокі слова самі собою якось склалися у злу, в’їдливу відповідь: «Мені начхати, що думає твій батько, Мелфою. Він лихий і жорстокий. А ти… А ти - просто нікчема.»
Забороло впало. Я горів, я був в полум’ї. Я розвернувся й пішов. Я знав, що ніяке приниження, що його прямо зараз Драко переживе, мене не задовольнить і не втішить. Я його ненавидів, так.
19.
Тоді я ненавидів його, мабуть, уперше по-справжньому. Ненавидів цілу годину, чи навіть і півтори.
А потім він знайшов мене в бібліотеці, де я сидів над сувоями про повадки драконів.
Він підійшов, сів поруч, мовчки сидів якийсь час, дивився невідривно на мене і нарешті сказав: «Пробач. Я не мав тебе обговорювати зі своїм батьком. Пробач.»
«Пробач мені також.» - Я простяг був руку, щоб доторкнутися до його ліктя, але так й не наважився. – «Пробач. Ти не нікчема.»
«Та ні.» - Він вишкірив зуби. – «Я нікчема. Ти правий. Але то таке… Не зважай. А ну… Що там в тебе? Дракони?»
18.
«Его отец. О-оо, даа-а...» - Я отодвигаю бумагу, бросаю перо, сдавливаю пальцами переносицу и выжимаю из себя этот стон. - «Люциус. Люциус. Люциус.»
Люциус - тот человек, которому я благодарен безмерно, потому, что без него Драко Малфоя не было бы вообще, тот человек, который моего Драко сделал. И Люциус - тот человек, которого я голыми руками готов удавить, потому что это именно он сделал своего Драко таким.
Закрываю глаза, вспоминаю момент, когда Драко, спрыгивая с раскидистого дерева, сообщил мне, что они с отцом заключили пари. Помню каждое слово.
«Я считаю.» - Сказал он тогда. - «Ты и десяти минут на Турнире Трёх Волшебников не продержишься. А отец не согласен. Он считает, ты и пяти не выдержишь...»
Вспоминаю и даже теперь чувствую себя так, словно на меня кто-то выплеснул кислоты или кипятка. Печёт. Горит.
И тогда меня тоже обжигало, палило. Ядовитые, жестокие слова сами собой как-то сложились в злой, едкий ответ: «Мне плевать, что там считает твой отец, Малфой. Он злой и жестокий. А ты... А ты - просто жалок.»
Забрало упало. Я горел, я был в пламени. Я развернулся и ушёл. Я знал, что никакое унижение, которое прямо сейчас Драко переживет, меня не удовлетворит, не утешит. Я его ненавидел.
19.
Тогда я ненавидел его, пожалуй, впервые по-настоящему. Ненавидел целый час, или даже, может быть, полтора.
А потом он нашёл меня в библиотеке, где я сидел над свитками о повадках драконов.
Он подошёл, сел рядом, сидел молча какое-то время, смотрел неотрывно на меня и, наконец, сказал: «Прости. Я не должен был тебя обсуждать со своим отцом. Извини.»
«Прости меня тоже.» - Я протянул было руку, чтобы дотронуться до его локтя, но так и не решился. - «Прости. Ты не жалок.»
«Да нет.» - Он осклабился. - «Я жалок. Ты прав. Но это такое... Не обращай внимания. А ну... Что там у тебя? Неужели, драконы?»
