T.T.R. + A.L. 15
Jan. 2nd, 2020 01:38 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo32.
«Чесність з ним – те, єдине, що він вимагатиме в тебе, бо це те, що в родині Мелфоїв завжди є в дефіциті.» - Перечитую я й продовжую: «А єдина монополія, яку сам Мелфой витребує у тебе для себе, скоріше за все буде монополією на твій біль і страждання. Ти можеш дружити з ким хочеш, любити кого побажаєш, але змушувати страждати тебе буде лиш він…»
Я розстібаю пару ґудзиків на сорочці, розминаю долонею шию під коміром, знову дивлюся на своє відображення у дверцятах шафи, і знову сам собі посміхаюся, згадуючи як одного дня в одну мить професорка Амбридж стала найзаклятішим ворогом Драко Мелфоя.
Це був день, коли вона застала в кабінеті у себе мене з Герміоною й Роном. Це був день, коли вся подальша історія могла скластися якось інакше. Але, вимагаючи в мене компромату на Дамблдора, Амбрідж вдарила мене по щоці, а Драко без роздумів наніс їй зворотній удар.
Згадую ту його косу та єхидну усмішку, з якою він слухав, як Герміона плете щось про зброю, яку Дамблдор сховав у Забороненому лісі.
Згадую, як я дивився на нього, очікуючи, що ось ось противний Мелфой прокинеться в ньому, відкриє рота і скаже: «Професор Амбрідж, міс Ґрейнджер вам бреше. Я знаю правду.»
Бо він дійсно знав правду. Я сам йому розповів про те, куди нас Геґрід водив і кого він нам показав.
І він міг видати нас. Але він, такий активний у Інспекційній Дружині, тільки шкірився і ні словом не натякнув голові своєї Дружини про те, що її намагаються пошити у дурепи примітивною імпровізацією.
33.
Я дивився на Герміону, яка відчайдушно і натхненно брехала. Я дивився на Амбрідж, яка вірила і своїй перемозі раділа. І я дивився на Драко, який стояв, також дивився на це і отримував насолоду.
Я знав – в іншому випадку він з задоволенням здав би і брехуху Герміону, і Геґріда з його братом, схованим в хащах.
Але також я знав, що в цей раз Мелфой просто промовчить і дозволить статися всьому тому, що має статися, всьому, що Долорес Амбрідж, на його думку, заслужила одним порухом руки й п’ятьма важкими пальцями.
Я був впевнений в цьому, бо я вже тоді здогадався, що більше, ніж мене, він ненавидить тільки тих, хто зазіхає на його священне право, на його монополію ображати і бити мене.
Амбридж дала мені ляпаса. В присутності Драко. Це була її найбільша, а, може, і єдина помилка у той рік, коли вона досягла піку своєї кар’єри, і він помстився, як міг. Усміхнувся й промовчав.
34.
В той вечір в ту ніч мене попереду чекало багато білю й випробувань. Я стикнувся з батьком Мелфоя. Я бився зі Смертежерами. Я протистояв Волдеморту. Я був побитий, та встояв.
Але Драко, на щастя, не бачив того. На його, щастя, мабуть. Й на моє щастя також.
Бо менше за все мені хотілось би у той час відчувати його десь поруч з собою. Знати, що він все це бачить. Знати, що він на це дивиться, і розуміти, що мій біль відкликається в ньому, що кожен удар, який я відчуваю, відчуває також і він.
Бо в ту секунду, коли я побачив на його вустах ту жорстоку, криву, задоволену посмішку, я розгадав ще одну таємницю нашої з Мелфоєм дружби.
Він ненавидів, коли хтось, окрім нього, робив мені боляче, лише тому, що єдиною людиною, від якої він міг хоч якось мене захистити, був він сам, власною персоною Драко.
32.
«Честность с ним - то, единственное, что он потребует у тебя, потому что это то, что в семье Малфоев всегда в дефиците.» - Перечитываю я и затем продолжаю: «А единственная монополия, которую сам Малфой истребует у тебя для себя, скорее всего будет монополией на твою боль и страдания. Ты можешь дружить с кем хочешь, любить, кого пожелаешь, но заставлять страдать тебя будет лишь он...»
Я расстегиваю пару пуговиц на рубашке, разминаю ладонью шею под воротником, снова смотрю на свое отражение в дверце шкафа, и снова сам себе улыбаюсь, вспоминая, как однажды в одно мгновение профессорша Амбридж стала заклятым врагом Драко Малфоя.
Это был день, когда она застала в кабинете у себя меня с Гермионой и Роном. Это был день, когда вся дальнейшая история могла сложиться как-то иначе. Но, требуя у меня компромата на Дамблдора, Амбридж ударила меня по щеке, а Драко без раздумий нанес ей ответный удар.
Вспоминаю ту косую, ехидную усмешку, с которой он слушал, как Гермиона плетёт что-то об оружии, которое Дамблдор спрятал в Запретном лесу.
Вспоминаю, как я смотрел на него, ожидая, что вот-вот противный Малфой в нём проснется, откроет рот и скажет: «Профессор Амбридж, мисс Грейнджер вам врёт. Я знаю правду.»
Потому, что он действительно знал правду. Я сам ему рассказал о том, куда нас Хагрид водил и кого он нам показал.
И он мог выдать нас. Но он, такой активный в Инспекционной Дружине, только скалился и ни словом не намекнул главе своей Дружины о том, что её пытаются пошить в дуры примитивной импровизацией.
33.
Я смотрел на Гермиону, что отчаянно и вдохновенно врала. Я смотрел на Амбридж, которая верила в свою победу и радовалась. И я смотрел на Драко, который стоял, также смотрел на это и получал удовольствие.
Я знал - в противном случае он с удовольствием сдал бы и лгунью Гермиону, и Хагрида с его братом, спрятанным в чаще
Но также я знал, что в этот раз Малфой просто промолчит и позволит произойти всему тому, что должно произойти, всему, что Долорес Амбридж, по его мнению, заслужила одним движением руки и пятью тяжелыми пальцами.
Я был уверен в этом, потому что я уже тогда понял, что больше, чем меня, он ненавидит только тех, кто посягает на его священное право, по его монополию оскорблять и бить меня.
Амбридж дала мне пощёчину. В присутствии Драко. Это была её самая большая, а, может, и единственная ошибка в тот год, когда она достигла пика своей карьеры, и он отомстил, как мог. Улыбнулся и промолчал.
34.
В тот вечер, в ту ночь меня впереди ждало много боли и испытаний. Я столкнулся с отцом Малфоя. Я дрался с Пожирателями Смерти. Я противостоял Волдеморту. Я был избит, и устоял.
Но Драко, к счастью, не видел этого. На его счастье, наверное. И на моё счастье тоже.
Потому, что меньше всего мне хотелось бы в то время чувствовать его где-то рядом с собой. Знать, что он всё это видит. Знать, что он на это смотрит, и понимать, что моя боль отзывается в нём, что каждый удар, который я чувствую, чувствует также и он.
Потому что в ту секунду, когда я увидел его устах ту жестокую, кривую, довольную улыбку, я разгадал еще одну тайну нашей с Малфоем дружбы.
Он ненавидел, когда кто-то, кроме него, делал мне больно, только потому, что единственным человеком, от которого он мог хоть как-то меня защитить, был он сам, собственной персоною Драко.
«Чесність з ним – те, єдине, що він вимагатиме в тебе, бо це те, що в родині Мелфоїв завжди є в дефіциті.» - Перечитую я й продовжую: «А єдина монополія, яку сам Мелфой витребує у тебе для себе, скоріше за все буде монополією на твій біль і страждання. Ти можеш дружити з ким хочеш, любити кого побажаєш, але змушувати страждати тебе буде лиш він…»
Я розстібаю пару ґудзиків на сорочці, розминаю долонею шию під коміром, знову дивлюся на своє відображення у дверцятах шафи, і знову сам собі посміхаюся, згадуючи як одного дня в одну мить професорка Амбридж стала найзаклятішим ворогом Драко Мелфоя.
Це був день, коли вона застала в кабінеті у себе мене з Герміоною й Роном. Це був день, коли вся подальша історія могла скластися якось інакше. Але, вимагаючи в мене компромату на Дамблдора, Амбрідж вдарила мене по щоці, а Драко без роздумів наніс їй зворотній удар.
Згадую ту його косу та єхидну усмішку, з якою він слухав, як Герміона плете щось про зброю, яку Дамблдор сховав у Забороненому лісі.
Згадую, як я дивився на нього, очікуючи, що ось ось противний Мелфой прокинеться в ньому, відкриє рота і скаже: «Професор Амбрідж, міс Ґрейнджер вам бреше. Я знаю правду.»
Бо він дійсно знав правду. Я сам йому розповів про те, куди нас Геґрід водив і кого він нам показав.
І він міг видати нас. Але він, такий активний у Інспекційній Дружині, тільки шкірився і ні словом не натякнув голові своєї Дружини про те, що її намагаються пошити у дурепи примітивною імпровізацією.
33.
Я дивився на Герміону, яка відчайдушно і натхненно брехала. Я дивився на Амбрідж, яка вірила і своїй перемозі раділа. І я дивився на Драко, який стояв, також дивився на це і отримував насолоду.
Я знав – в іншому випадку він з задоволенням здав би і брехуху Герміону, і Геґріда з його братом, схованим в хащах.
Але також я знав, що в цей раз Мелфой просто промовчить і дозволить статися всьому тому, що має статися, всьому, що Долорес Амбрідж, на його думку, заслужила одним порухом руки й п’ятьма важкими пальцями.
Я був впевнений в цьому, бо я вже тоді здогадався, що більше, ніж мене, він ненавидить тільки тих, хто зазіхає на його священне право, на його монополію ображати і бити мене.
Амбридж дала мені ляпаса. В присутності Драко. Це була її найбільша, а, може, і єдина помилка у той рік, коли вона досягла піку своєї кар’єри, і він помстився, як міг. Усміхнувся й промовчав.
34.
В той вечір в ту ніч мене попереду чекало багато білю й випробувань. Я стикнувся з батьком Мелфоя. Я бився зі Смертежерами. Я протистояв Волдеморту. Я був побитий, та встояв.
Але Драко, на щастя, не бачив того. На його, щастя, мабуть. Й на моє щастя також.
Бо менше за все мені хотілось би у той час відчувати його десь поруч з собою. Знати, що він все це бачить. Знати, що він на це дивиться, і розуміти, що мій біль відкликається в ньому, що кожен удар, який я відчуваю, відчуває також і він.
Бо в ту секунду, коли я побачив на його вустах ту жорстоку, криву, задоволену посмішку, я розгадав ще одну таємницю нашої з Мелфоєм дружби.
Він ненавидів, коли хтось, окрім нього, робив мені боляче, лише тому, що єдиною людиною, від якої він міг хоч якось мене захистити, був він сам, власною персоною Драко.
32.
«Честность с ним - то, единственное, что он потребует у тебя, потому что это то, что в семье Малфоев всегда в дефиците.» - Перечитываю я и затем продолжаю: «А единственная монополия, которую сам Малфой истребует у тебя для себя, скорее всего будет монополией на твою боль и страдания. Ты можешь дружить с кем хочешь, любить, кого пожелаешь, но заставлять страдать тебя будет лишь он...»
Я расстегиваю пару пуговиц на рубашке, разминаю ладонью шею под воротником, снова смотрю на свое отражение в дверце шкафа, и снова сам себе улыбаюсь, вспоминая, как однажды в одно мгновение профессорша Амбридж стала заклятым врагом Драко Малфоя.
Это был день, когда она застала в кабинете у себя меня с Гермионой и Роном. Это был день, когда вся дальнейшая история могла сложиться как-то иначе. Но, требуя у меня компромата на Дамблдора, Амбридж ударила меня по щеке, а Драко без раздумий нанес ей ответный удар.
Вспоминаю ту косую, ехидную усмешку, с которой он слушал, как Гермиона плетёт что-то об оружии, которое Дамблдор спрятал в Запретном лесу.
Вспоминаю, как я смотрел на него, ожидая, что вот-вот противный Малфой в нём проснется, откроет рот и скажет: «Профессор Амбридж, мисс Грейнджер вам врёт. Я знаю правду.»
Потому, что он действительно знал правду. Я сам ему рассказал о том, куда нас Хагрид водил и кого он нам показал.
И он мог выдать нас. Но он, такой активный в Инспекционной Дружине, только скалился и ни словом не намекнул главе своей Дружины о том, что её пытаются пошить в дуры примитивной импровизацией.
33.
Я смотрел на Гермиону, что отчаянно и вдохновенно врала. Я смотрел на Амбридж, которая верила в свою победу и радовалась. И я смотрел на Драко, который стоял, также смотрел на это и получал удовольствие.
Я знал - в противном случае он с удовольствием сдал бы и лгунью Гермиону, и Хагрида с его братом, спрятанным в чаще
Но также я знал, что в этот раз Малфой просто промолчит и позволит произойти всему тому, что должно произойти, всему, что Долорес Амбридж, по его мнению, заслужила одним движением руки и пятью тяжелыми пальцами.
Я был уверен в этом, потому что я уже тогда понял, что больше, чем меня, он ненавидит только тех, кто посягает на его священное право, по его монополию оскорблять и бить меня.
Амбридж дала мне пощёчину. В присутствии Драко. Это была её самая большая, а, может, и единственная ошибка в тот год, когда она достигла пика своей карьеры, и он отомстил, как мог. Улыбнулся и промолчал.
34.
В тот вечер, в ту ночь меня впереди ждало много боли и испытаний. Я столкнулся с отцом Малфоя. Я дрался с Пожирателями Смерти. Я противостоял Волдеморту. Я был избит, и устоял.
Но Драко, к счастью, не видел этого. На его счастье, наверное. И на моё счастье тоже.
Потому, что меньше всего мне хотелось бы в то время чувствовать его где-то рядом с собой. Знать, что он всё это видит. Знать, что он на это смотрит, и понимать, что моя боль отзывается в нём, что каждый удар, который я чувствую, чувствует также и он.
Потому что в ту секунду, когда я увидел его устах ту жестокую, кривую, довольную улыбку, я разгадал еще одну тайну нашей с Малфоем дружбы.
Он ненавидел, когда кто-то, кроме него, делал мне больно, только потому, что единственным человеком, от которого он мог хоть как-то меня защитить, был он сам, собственной персоною Драко.
