T.T.R. + A.L. 17 18
Jan. 3rd, 2020 05:18 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo37.
Я сідаю, беру ручку в пальці, перевертаю лист і пишу: «Можливо, він один буде робити тобі, синку, боляче. І, можливо, кожного разу ти віритимеш, що заслужив це. Ти знатимеш, що заслужив, навіть тоді, коли він пообіцяє убити тебе.»
Я витираю це зразу ж, як тільки ставлю крапку. Бо ці слова зайві у листі до дитини. Бо Драко мене не вбив.
Він мав такий шанс у потязі, коли я у мантії-невидимці під покровом перуанської розчинної темряви пробрався в вагон, який зазвичай займали слізерінці і влігся на полиці над ним.
І, як тільки я зайняв це не найзручніше у тому потязі місце, я розумів, що причина, з якої я там опинився, була зовсім не та, яку я придумав собі. Я не хотів розвідати мелфоєвих таємниць і знати, навіщо він ходив в ту крамницю Борджина й Беркеса. Я просто хотів його бачити.
Я хотів побачити Драко не тільки на фото з газет і от я на нього дивився. Я чув його голос. Я навіть чув його дихання і відчував його запах.
І лише коли він задрав голову і поглядів прямо на мене так, немов я був мантією не прикритий, до мене дійшло, що якщо я чую биття його серця і аромат його одягу і його голови, то і він також може відчувати мене.
38.
Тож, коли він спитав: «Хіба мама не вчила тебе, що підслуховувати погано, Поттер?» - я був готовий до того, що він мене зараз уб’є, але він лише скинув мене з полиці і оглушив заклинанням.
Я лежав і не міг ворухнутися, я відчував себе винним і думав, що заслужив на будь яке покарання.
А він стояв наді мною, зле жартував про мою матір й моє нещасливе дитинство, потім зі словами: «Це тобі за мого батька.» вдарив мене ногою в обличчя і зламав мені носа.
Але, коли замість того, щоб продовжити буцкати мене, нездатного дати здачі, чи хоча б захиститись, він нахилився, намацав рукою плаща і, знову мене ховаючи, накрив ним промовивши: «Шуруй назад в Лондон.», я подумав: «О, Мерлін Мерлін, Мелфой, ти не хочеш і не хотів мене вбити, ти просто хотів, щоб мене у цьому році не було в цьому місці.»
Тоді мені стало страшно. Тому, що я зрозумів, що все дійсно так погано, як я собі уявляв. І мені навіть не треба було дивитися на його руки, щоб знати – з ним сталося все те погане, чого я боявся найбільше.
39.
Він не хотів, щоб я був в школі і брав участь у тому, що там вочевидь мало статися.
Але, коли ми з Луною дійшли до воріт Гоґвортсу, я побачив, що Драко затримався, сперечаючись про щось з Філчем біля учнівських валіз й теж запізнився на диліжанс.
І – коли він глянув на мене й сказав: «Красунчик, Поттер.» – я відповів йому посмішкою.
Бо добре вивчив його паскудну малфоєвську натуру. Бо точно знав, що він може тисячу разів не хотіти, щоб я бачив його у хандрі, у розбитому стані, але не пробачить ніколи, якщо я таки залишу його одного розгрібати все те, що він собі заварив.
40.
«І не мрій.» - Сказав йому я, коли, перевдягнувшись і поспішаючи на першу у навчальному році вечерю, забіг у туалет змити кров, що все ще текла з носа, і зіткнувся з ним там. – «І не мрій. Я нікуди не дінусь і не дозволю тобі рулити тут самому.»
«Добре. Я зрозумів.» - Відповів він і потягся до мене рукою. Я відсахнувся, бо мені здалося, що він знову вріже мені по носі, але він лише провів пальцями по моїй верхній губі, а потім облизав їх й промовив задумливо: «В тебе все ще йде кров.»
Я буркнув, що я помітив це. Він, не виходячи з лунатичного стану, поліз у кишеню, витяг білу хустку, згорнув її і приклав до мого лиця: «Ось так. Тримай так.»
Я підняв руку, взяв в нього хустку, притис її до ніздрів й сказав: «Та що з тобою, Мелфой?!» «Такий я ще більше бішу тебе?» - Він посміхнувся нарешті, і це була саме посмішка, а не фірмова його крива усмішка. Він був зовсім не свій.
Тож я спитав: «Ти пробачив мене?» «За що? А-аа. За батька? Я не був злий на тебе. Не ти його змусив робити це… Не…» - Він знову простяг вперед руку, але не доторкнувся до мене, а просто потримав її витягнутою у повітрі перед моїм обличчям, а потім опустив.
«Драко.» - Насилу вимовив я. – «Я можу чимось тобі допомогти?» Він довго дивився на мене, скоріше за все намагаючись змусити себе назвати мене на ім’я, але так і не зміг. Сказав: «Ні, Поттере. Це не твої проблеми. Не твоя справа. Тож просто не заважай.»
Потім він подумав ще трохи, знову посміхнувся й промовив: «Але ж ти не зможеш не заважати? Ну, так же ж?»
Я кивнув й він пішов, залишивши мене у туалетній кімнаті. А коли я приєднався до всіх у Великій Залі, я побачив, що Малфой все в тому ж стані задумливості сидить за столом Слізеріну і водить бездумно паличкою перед карафою, намагаючись, мабуть, зробити вино із води.
37.
Я сажусь, беру ручку в пальцы, переворачиваю лист и пишу: «Возможно, он один будет делать тебе, сынок, больно. И, возможно, каждый раз ты будешь верить, что заслужил это. Ты будешь знать, что заслужил, даже если он пообещает убить тебя.»
Я вытираю это сразу же, как только ставлю точку. Потому, что эти слова лишние в письме к ребёнку. Потому, что Драко меня таки не убил.
Он имел такой шанс в поезде, когда я в мантии-невидимке под покровом перуанской растворимой тьмы пробрался в вагон, который обычно занимали слизеринцы, и улёгся на полке над ним.
И, как только я занял это не самое удобное в том поезде место, я понял, что причина, по которой я там оказался, была совсем не та, которую я придумал себе. Я не хотел выведать мелфоевских тайн и узнать, зачем он ходил в ту лавку Борджина и Беркеса. Я просто хотел его видеть.
Я хотел увидеть Драко не только на фото из газет, и вот я на него смотрел. Я слышал его голос. Я даже слышал его дыхание и чувствовал его запах.
И лишь когда он задрал голову и взглянул прямо на меня так, словно я был мантией не прикрыт, до меня дошло, что если я слышу биение его сердца и аромат его одежды и его головы, то и он также может чувствовать меня.
38.
Поэтому, когда он спросил: «Разве мамочка не говорила тебе, что подслушивать не вежливо, Поттер?» - я был готов к тому, что он меня сейчас вот убьет, но он только сбросил меня с полки и оглушил заклинанием.
Я лежал и не мог шевельнуться, я чувствовал себя виноватым и думал, что заслужил какое-то наказание.
А он стоял надо мной, зло шутил о моей матери и моём несчастливом детстве, потом со словами: «Это тебе за моего отца.» Ударил меня ногою в лицо и сломал мне нос.
Но - когда вместо того, чтобы продолжить пинать меня, неспособного дать сдачи, или хотя бы защититься, он наклонился, нащупал рукой плащ и, опять меня пряча, накрыл им, сказав: «Приятной поездки в Лондон.» - я подумал: «О, Мерлин Мерлин, Малфой, ты не хочешь и не хотел меня убить, ты хотел, чтобы меня в этом году не было в этом месте.»
Тогда мне стало страшно. Потому, что я понял, что всё действительно так плохо, как я себе представлял. И мне даже не надо было смотреть на его руки, чтобы знать - с ним произошло всё то плохое, чего я мог бы бояться.
39.
Он не хотел, чтобы я был в школе и участвовал в том, что там явно должно было случиться.
Но, когда мы с Полумной дошли до ворот Хогвартса, я увидел, что Драко задержался, споря о чем-то с Филчем у ученических чемоданов, и тоже опоздал на свой дилижанс.
И - когда он посмотрел на меня и сказал: «Классно выглядишь, Поттер.» - я ответил ему улыбкой.
Потому что хорошо изучил его дрянную малфоевскую натуру. Потому что точно знал, что он может тысячу раз не хотеть, чтобы я видел его в хандре, в разбитом состоянии, но не простит никогда, если я таки оставлю его одного разгребать всё то, что он себе заварил.
40.
«И не мечтай.» - Сказал ему я, когда, переодевшись и спеша на первый в учебном году ужин, забежал в туалет смыть кровь, всё ещё текущую из носа, и столкнулся с ним там. - «И не мечтай. Я никуда не денусь и не позволю тебе рулить здесь самому.»
«Хорошо. Я понял.» - Ответил он и потянулся ко мне рукой. Я отшатнулся, потому что мне показалось, что он снова врежет мне по носу, но он только провел пальцами по моей верхней губе, а затем облизал их и сказал задумчиво: «У тебя продолжает идти кровь.»
Я буркнул, что я заметил это. Он, не выходя из лунатического состояния, полез в карман, вытащил белый платок, свернул его и приложил к моему лицу: «Вот так. Держи так.»
Я поднял руку, взял у него платок, прижал его к ноздрям и сказал: «Да что это с тобою, Малфой?!» «Такой я ещё больше бешу тебя?» - Он улыбнулся наконец, и это была именно улыбка, а не фирменная его кривая ухмылка. Он был совсем не свой.
Поэтому я спросил: «Ты простил меня?» «За что? А-аа. За отца? Я не был зол на тебя. Не ты его заставил делать всё это... Не...» - Он снова протянул вперёд руку, но не коснулся меня, а просто подержал её вытянутой в воздухе перед моим лицом, а затем опустил.
«Драко.» - С трудом произнес я. - «Я могу чем-то тебе помочь?» Он долго смотрел на меня, скорее всего пытаясь заставить себя назвать меня по имени, но так и не смог. Сказал: «Нет, Поттер. Это не твои проблемы. Не твоё дело. Поэтому просто не мешай.»
Затем он подумал ещё немного, снова улыбнулся и произнёс: «Но ты же не сможешь не мешать? Ну, ведь верно?»
Я кивнул и он ушёл, оставив меня в туалетной комнате. А когда я присоединился ко всем в Большом Зале, я увидел, что Малфой всё в том же состоянии задумчивости сидит за столом Слизерина и водит бездумно палочкой перед графином, пытаясь, видимо, сделать вино из воды.
Я сідаю, беру ручку в пальці, перевертаю лист і пишу: «Можливо, він один буде робити тобі, синку, боляче. І, можливо, кожного разу ти віритимеш, що заслужив це. Ти знатимеш, що заслужив, навіть тоді, коли він пообіцяє убити тебе.»
Я витираю це зразу ж, як тільки ставлю крапку. Бо ці слова зайві у листі до дитини. Бо Драко мене не вбив.
Він мав такий шанс у потязі, коли я у мантії-невидимці під покровом перуанської розчинної темряви пробрався в вагон, який зазвичай займали слізерінці і влігся на полиці над ним.
І, як тільки я зайняв це не найзручніше у тому потязі місце, я розумів, що причина, з якої я там опинився, була зовсім не та, яку я придумав собі. Я не хотів розвідати мелфоєвих таємниць і знати, навіщо він ходив в ту крамницю Борджина й Беркеса. Я просто хотів його бачити.
Я хотів побачити Драко не тільки на фото з газет і от я на нього дивився. Я чув його голос. Я навіть чув його дихання і відчував його запах.
І лише коли він задрав голову і поглядів прямо на мене так, немов я був мантією не прикритий, до мене дійшло, що якщо я чую биття його серця і аромат його одягу і його голови, то і він також може відчувати мене.
38.
Тож, коли він спитав: «Хіба мама не вчила тебе, що підслуховувати погано, Поттер?» - я був готовий до того, що він мене зараз уб’є, але він лише скинув мене з полиці і оглушив заклинанням.
Я лежав і не міг ворухнутися, я відчував себе винним і думав, що заслужив на будь яке покарання.
А він стояв наді мною, зле жартував про мою матір й моє нещасливе дитинство, потім зі словами: «Це тобі за мого батька.» вдарив мене ногою в обличчя і зламав мені носа.
Але, коли замість того, щоб продовжити буцкати мене, нездатного дати здачі, чи хоча б захиститись, він нахилився, намацав рукою плаща і, знову мене ховаючи, накрив ним промовивши: «Шуруй назад в Лондон.», я подумав: «О, Мерлін Мерлін, Мелфой, ти не хочеш і не хотів мене вбити, ти просто хотів, щоб мене у цьому році не було в цьому місці.»
Тоді мені стало страшно. Тому, що я зрозумів, що все дійсно так погано, як я собі уявляв. І мені навіть не треба було дивитися на його руки, щоб знати – з ним сталося все те погане, чого я боявся найбільше.
39.
Він не хотів, щоб я був в школі і брав участь у тому, що там вочевидь мало статися.
Але, коли ми з Луною дійшли до воріт Гоґвортсу, я побачив, що Драко затримався, сперечаючись про щось з Філчем біля учнівських валіз й теж запізнився на диліжанс.
І – коли він глянув на мене й сказав: «Красунчик, Поттер.» – я відповів йому посмішкою.
Бо добре вивчив його паскудну малфоєвську натуру. Бо точно знав, що він може тисячу разів не хотіти, щоб я бачив його у хандрі, у розбитому стані, але не пробачить ніколи, якщо я таки залишу його одного розгрібати все те, що він собі заварив.
40.
«І не мрій.» - Сказав йому я, коли, перевдягнувшись і поспішаючи на першу у навчальному році вечерю, забіг у туалет змити кров, що все ще текла з носа, і зіткнувся з ним там. – «І не мрій. Я нікуди не дінусь і не дозволю тобі рулити тут самому.»
«Добре. Я зрозумів.» - Відповів він і потягся до мене рукою. Я відсахнувся, бо мені здалося, що він знову вріже мені по носі, але він лише провів пальцями по моїй верхній губі, а потім облизав їх й промовив задумливо: «В тебе все ще йде кров.»
Я буркнув, що я помітив це. Він, не виходячи з лунатичного стану, поліз у кишеню, витяг білу хустку, згорнув її і приклав до мого лиця: «Ось так. Тримай так.»
Я підняв руку, взяв в нього хустку, притис її до ніздрів й сказав: «Та що з тобою, Мелфой?!» «Такий я ще більше бішу тебе?» - Він посміхнувся нарешті, і це була саме посмішка, а не фірмова його крива усмішка. Він був зовсім не свій.
Тож я спитав: «Ти пробачив мене?» «За що? А-аа. За батька? Я не був злий на тебе. Не ти його змусив робити це… Не…» - Він знову простяг вперед руку, але не доторкнувся до мене, а просто потримав її витягнутою у повітрі перед моїм обличчям, а потім опустив.
«Драко.» - Насилу вимовив я. – «Я можу чимось тобі допомогти?» Він довго дивився на мене, скоріше за все намагаючись змусити себе назвати мене на ім’я, але так і не зміг. Сказав: «Ні, Поттере. Це не твої проблеми. Не твоя справа. Тож просто не заважай.»
Потім він подумав ще трохи, знову посміхнувся й промовив: «Але ж ти не зможеш не заважати? Ну, так же ж?»
Я кивнув й він пішов, залишивши мене у туалетній кімнаті. А коли я приєднався до всіх у Великій Залі, я побачив, що Малфой все в тому ж стані задумливості сидить за столом Слізеріну і водить бездумно паличкою перед карафою, намагаючись, мабуть, зробити вино із води.
37.
Я сажусь, беру ручку в пальцы, переворачиваю лист и пишу: «Возможно, он один будет делать тебе, сынок, больно. И, возможно, каждый раз ты будешь верить, что заслужил это. Ты будешь знать, что заслужил, даже если он пообещает убить тебя.»
Я вытираю это сразу же, как только ставлю точку. Потому, что эти слова лишние в письме к ребёнку. Потому, что Драко меня таки не убил.
Он имел такой шанс в поезде, когда я в мантии-невидимке под покровом перуанской растворимой тьмы пробрался в вагон, который обычно занимали слизеринцы, и улёгся на полке над ним.
И, как только я занял это не самое удобное в том поезде место, я понял, что причина, по которой я там оказался, была совсем не та, которую я придумал себе. Я не хотел выведать мелфоевских тайн и узнать, зачем он ходил в ту лавку Борджина и Беркеса. Я просто хотел его видеть.
Я хотел увидеть Драко не только на фото из газет, и вот я на него смотрел. Я слышал его голос. Я даже слышал его дыхание и чувствовал его запах.
И лишь когда он задрал голову и взглянул прямо на меня так, словно я был мантией не прикрыт, до меня дошло, что если я слышу биение его сердца и аромат его одежды и его головы, то и он также может чувствовать меня.
38.
Поэтому, когда он спросил: «Разве мамочка не говорила тебе, что подслушивать не вежливо, Поттер?» - я был готов к тому, что он меня сейчас вот убьет, но он только сбросил меня с полки и оглушил заклинанием.
Я лежал и не мог шевельнуться, я чувствовал себя виноватым и думал, что заслужил какое-то наказание.
А он стоял надо мной, зло шутил о моей матери и моём несчастливом детстве, потом со словами: «Это тебе за моего отца.» Ударил меня ногою в лицо и сломал мне нос.
Но - когда вместо того, чтобы продолжить пинать меня, неспособного дать сдачи, или хотя бы защититься, он наклонился, нащупал рукой плащ и, опять меня пряча, накрыл им, сказав: «Приятной поездки в Лондон.» - я подумал: «О, Мерлин Мерлин, Малфой, ты не хочешь и не хотел меня убить, ты хотел, чтобы меня в этом году не было в этом месте.»
Тогда мне стало страшно. Потому, что я понял, что всё действительно так плохо, как я себе представлял. И мне даже не надо было смотреть на его руки, чтобы знать - с ним произошло всё то плохое, чего я мог бы бояться.
39.
Он не хотел, чтобы я был в школе и участвовал в том, что там явно должно было случиться.
Но, когда мы с Полумной дошли до ворот Хогвартса, я увидел, что Драко задержался, споря о чем-то с Филчем у ученических чемоданов, и тоже опоздал на свой дилижанс.
И - когда он посмотрел на меня и сказал: «Классно выглядишь, Поттер.» - я ответил ему улыбкой.
Потому что хорошо изучил его дрянную малфоевскую натуру. Потому что точно знал, что он может тысячу раз не хотеть, чтобы я видел его в хандре, в разбитом состоянии, но не простит никогда, если я таки оставлю его одного разгребать всё то, что он себе заварил.
40.
«И не мечтай.» - Сказал ему я, когда, переодевшись и спеша на первый в учебном году ужин, забежал в туалет смыть кровь, всё ещё текущую из носа, и столкнулся с ним там. - «И не мечтай. Я никуда не денусь и не позволю тебе рулить здесь самому.»
«Хорошо. Я понял.» - Ответил он и потянулся ко мне рукой. Я отшатнулся, потому что мне показалось, что он снова врежет мне по носу, но он только провел пальцами по моей верхней губе, а затем облизал их и сказал задумчиво: «У тебя продолжает идти кровь.»
Я буркнул, что я заметил это. Он, не выходя из лунатического состояния, полез в карман, вытащил белый платок, свернул его и приложил к моему лицу: «Вот так. Держи так.»
Я поднял руку, взял у него платок, прижал его к ноздрям и сказал: «Да что это с тобою, Малфой?!» «Такой я ещё больше бешу тебя?» - Он улыбнулся наконец, и это была именно улыбка, а не фирменная его кривая ухмылка. Он был совсем не свой.
Поэтому я спросил: «Ты простил меня?» «За что? А-аа. За отца? Я не был зол на тебя. Не ты его заставил делать всё это... Не...» - Он снова протянул вперёд руку, но не коснулся меня, а просто подержал её вытянутой в воздухе перед моим лицом, а затем опустил.
«Драко.» - С трудом произнес я. - «Я могу чем-то тебе помочь?» Он долго смотрел на меня, скорее всего пытаясь заставить себя назвать меня по имени, но так и не смог. Сказал: «Нет, Поттер. Это не твои проблемы. Не твоё дело. Поэтому просто не мешай.»
Затем он подумал ещё немного, снова улыбнулся и произнёс: «Но ты же не сможешь не мешать? Ну, ведь верно?»
Я кивнул и он ушёл, оставив меня в туалетной комнате. А когда я присоединился ко всем в Большом Зале, я увидел, что Малфой всё в том же состоянии задумчивости сидит за столом Слизерина и водит бездумно палочкой перед графином, пытаясь, видимо, сделать вино из воды.
