Як вода. Как вода, может быть.
Jan. 26th, 2021 05:09 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoКілька людей питаннями своїми повернули мене до початку. Туди, де базальт був дивний, дивовижний, цікавий, бо завжди був раптовий. Неконтрольований нічим, окрім вітру. Того вітру, яким мене заносило час від часу в голови їх.
«Ти не глюк?» «Я не глюк.» «Ну, то давай мені адресу. Я вишлю листа, щоб пересвідчитися, що ти не глюк...»
Зараз же, повертаючись до того, найпершого листа, до конверта, на якому Т.В. написав справжній адрес і прізвище, я думаю, що вже тоді він був правий – немає сенсу ховатися за абонентською скринькою, якщо твій адресат вже в тебе у голові.
«Ти пам’ятаєш, що ти прислав?» «Е-ее... Так. Щось колекційне. З Гаррі Поттера. Так?» «Так. Тобі не здається, що в цьому був якийсь символізм. Ну, з урахуванням того, що потім на Гаррі Поттері у мене тут заквасилося і рости почало?» «Ну. Можливо. Хоча. Просто якщо це були не глюки у голові, а справжня магія, то перше, що приходить у голову, коли ти думаєш про те, що покласти в конверт разом з листом, це мабуть...» «Ага...»
Він ірже, а я думаю про те, як дивно зараз відчувається зв’язок. Тепер нікого нікуди вітром не носить уже.
Тепер ця як вода. Постійна навколо. Я знаю, що вона є, але майже не відчуваю її. До тих пір, поки хтось не скаже щось, що мене зацікавить, не стане їсти щось, на що реагує язик мій, або не спіткнеться наприклад.
Всі сидять у воді. Аж ось падає камінь. Себто Ем знову різко підводить голову, готуючи щось на своїй кухні, вдаряється лобом об розчахнуті дверцята шафки навісної і...
«Ой!» Сіпаються усі. Пів миті по-справжньому боляче. А за мить кілька людей одночасно починають аплодувати: «Мо-ло-дець! Знову шафа! Знову та сама! Постійність – ознака якості німецької, йєс!»
І я, дочекавшись миті, коли овації стихнуть, кажу: «Ви помітили, що це тепер як вода?» А Т.В. говорить: «Ну, якщо брати до уваги, що в людському тілі також води дофіга, то бути в воді інших людей і не відчувати води – це не так вже і дивно. Якщо ти виллєш склянку води у ванну з водою...»
Ем торкається забитого лоба. Закочує очі. Намагається всім в голови увіпхати слово: «Зануда.»
А я додаю: «І я помітила, як тільки вас стало так багато, як у ванні води, я перестала багато писати про вас...» «Бо весь текст вода про воду?» - Запитує хтось. «Угу.» - Відповідаю усім.
Несколько человек вопросами своими вернули меня к началу. Туда, где базальт был странный, удивительный, интересный, потому что всегда был внезапный. Неконтролируемый ничем, кроме ветра. Того ветра, которым меня заносило время от времени в головы их.
«Ты не глюк?» «Я не глюк.» «Ну, давай мне адрес тогда. Я вышлю письмо, чтобы убедиться, что ты не глюк...»
Сейчас же, возвращаясь к тому, первому письму, к конверту, на котором Т.В. написал настоящий адрес и фамилию, я думаю, что уже тогда он был прав - нет смысла прятаться за абонентским ящиком, если твой адресат уже у тебя в голове.
«Ты помнишь, что ты прислал?» «Э-ээ... Да. Что-то коллекционное. Из Гарри Поттера. Да?» «Да. Тебе не кажется, что в этом был какой-то символизм. Ну, с учётом того, что потом на Гарри Поттере у меня здесь заквасилося и расти начало?» «Ну. Возможно. Хотя. Просто, если это были не глюки в голове, а настоящая магия, то первое, что приходит в голову, когда ты думаешь о том, что положить в конверт вместе с письмом, это наверное...» «Да...»
Он ржёт, а я думаю о том, как странно сейчас ощущается связь. Теперь никого никуда ветром не носит уже.
Теперь это как вода. Постоянная вокруг. Я знаю, что она есть, но почти не чувствую её. До тех пор, пока кто-то не скажет что-то, что меня заинтересует, не станет есть что-то, на что реагирует моя язык, либо, например, не споткнется.
Все сидят в воде. И вот падает камень. То есть, Эм снова резко поднимает голову, готовя что-то на кухне своей, ударяется лбом о распахнутые дверцы шкафчика навесного и...
«Ой!» Дёргаются все. Пол-момента по-настоящему больно. А через мгновение несколько человек одновременно начинают аплодировать: «Мо-ло-дец! Опять шкаф! Опять тот же! Постоянство - признак качества немецкого, йес!»
И я, дождавшись момента, когда овации утихнут, говорю: «Вы заметили, что это теперь как вода?» А Т.В. говорит: «Ну, если считать, что в человеческом теле также воды дофига, то быть в воде других людей и не чувствовать воды - это не так уж и удивительно. Если ты выльешь стакан воды в ванну с водой...»
Эм касается ударенного лба. Закатывает глаза. Пытается всем в головы впихнуть слово «Зануда.»
А я добавляю: «И я заметила что, как только вас стало так много, как в ванне воды, я перестала много писать о вас...» «Так, будто весь текст вода о воде?» - Спрашивает кто-то. «Угу.» - Отвечаю я всем.
«Ти не глюк?» «Я не глюк.» «Ну, то давай мені адресу. Я вишлю листа, щоб пересвідчитися, що ти не глюк...»
Зараз же, повертаючись до того, найпершого листа, до конверта, на якому Т.В. написав справжній адрес і прізвище, я думаю, що вже тоді він був правий – немає сенсу ховатися за абонентською скринькою, якщо твій адресат вже в тебе у голові.
«Ти пам’ятаєш, що ти прислав?» «Е-ее... Так. Щось колекційне. З Гаррі Поттера. Так?» «Так. Тобі не здається, що в цьому був якийсь символізм. Ну, з урахуванням того, що потім на Гаррі Поттері у мене тут заквасилося і рости почало?» «Ну. Можливо. Хоча. Просто якщо це були не глюки у голові, а справжня магія, то перше, що приходить у голову, коли ти думаєш про те, що покласти в конверт разом з листом, це мабуть...» «Ага...»
Він ірже, а я думаю про те, як дивно зараз відчувається зв’язок. Тепер нікого нікуди вітром не носить уже.
Тепер ця як вода. Постійна навколо. Я знаю, що вона є, але майже не відчуваю її. До тих пір, поки хтось не скаже щось, що мене зацікавить, не стане їсти щось, на що реагує язик мій, або не спіткнеться наприклад.
Всі сидять у воді. Аж ось падає камінь. Себто Ем знову різко підводить голову, готуючи щось на своїй кухні, вдаряється лобом об розчахнуті дверцята шафки навісної і...
«Ой!» Сіпаються усі. Пів миті по-справжньому боляче. А за мить кілька людей одночасно починають аплодувати: «Мо-ло-дець! Знову шафа! Знову та сама! Постійність – ознака якості німецької, йєс!»
І я, дочекавшись миті, коли овації стихнуть, кажу: «Ви помітили, що це тепер як вода?» А Т.В. говорить: «Ну, якщо брати до уваги, що в людському тілі також води дофіга, то бути в воді інших людей і не відчувати води – це не так вже і дивно. Якщо ти виллєш склянку води у ванну з водою...»
Ем торкається забитого лоба. Закочує очі. Намагається всім в голови увіпхати слово: «Зануда.»
А я додаю: «І я помітила, як тільки вас стало так багато, як у ванні води, я перестала багато писати про вас...» «Бо весь текст вода про воду?» - Запитує хтось. «Угу.» - Відповідаю усім.
Несколько человек вопросами своими вернули меня к началу. Туда, где базальт был странный, удивительный, интересный, потому что всегда был внезапный. Неконтролируемый ничем, кроме ветра. Того ветра, которым меня заносило время от времени в головы их.
«Ты не глюк?» «Я не глюк.» «Ну, давай мне адрес тогда. Я вышлю письмо, чтобы убедиться, что ты не глюк...»
Сейчас же, возвращаясь к тому, первому письму, к конверту, на котором Т.В. написал настоящий адрес и фамилию, я думаю, что уже тогда он был прав - нет смысла прятаться за абонентским ящиком, если твой адресат уже у тебя в голове.
«Ты помнишь, что ты прислал?» «Э-ээ... Да. Что-то коллекционное. Из Гарри Поттера. Да?» «Да. Тебе не кажется, что в этом был какой-то символизм. Ну, с учётом того, что потом на Гарри Поттере у меня здесь заквасилося и расти начало?» «Ну. Возможно. Хотя. Просто, если это были не глюки в голове, а настоящая магия, то первое, что приходит в голову, когда ты думаешь о том, что положить в конверт вместе с письмом, это наверное...» «Да...»
Он ржёт, а я думаю о том, как странно сейчас ощущается связь. Теперь никого никуда ветром не носит уже.
Теперь это как вода. Постоянная вокруг. Я знаю, что она есть, но почти не чувствую её. До тех пор, пока кто-то не скажет что-то, что меня заинтересует, не станет есть что-то, на что реагирует моя язык, либо, например, не споткнется.
Все сидят в воде. И вот падает камень. То есть, Эм снова резко поднимает голову, готовя что-то на кухне своей, ударяется лбом о распахнутые дверцы шкафчика навесного и...
«Ой!» Дёргаются все. Пол-момента по-настоящему больно. А через мгновение несколько человек одновременно начинают аплодировать: «Мо-ло-дец! Опять шкаф! Опять тот же! Постоянство - признак качества немецкого, йес!»
И я, дождавшись момента, когда овации утихнут, говорю: «Вы заметили, что это теперь как вода?» А Т.В. говорит: «Ну, если считать, что в человеческом теле также воды дофига, то быть в воде других людей и не чувствовать воды - это не так уж и удивительно. Если ты выльешь стакан воды в ванну с водой...»
Эм касается ударенного лба. Закатывает глаза. Пытается всем в головы впихнуть слово «Зануда.»
А я добавляю: «И я заметила что, как только вас стало так много, как в ванне воды, я перестала много писать о вас...» «Так, будто весь текст вода о воде?» - Спрашивает кто-то. «Угу.» - Отвечаю я всем.
