9 8 2023

[anna_amargo]

Вечором як майже завжди ми йшли саме туди, куди прилетіла ракета. Не дійшли метрів сто, запізнились хвилини на три. Бо змінили свої плани вже вийшовши з дому. Бо спочатку збиралися зайти в чорний АТБ, а потім провести ритуал на День Ложки й Лопати, а дорогою передумали і спочатку ритуал провели.

Тож тепер нашу ритуальну ложку-лопату можна вважати не просто ритуальною, а трішки щасливою навіть. Або ні. Або так. Або можливо й мабуть.



Бо насправді це дивне відчуття, бачити, як вибухом знесло дах з церкви Петра і Павла, де отець Василь хрестив колись обох твоїх дітей і знати, що церква – це лише будівля, але якщо зруйнована вона, то не може бути такого, щоби те, що її зруйнувало, при цьому не поранило і не вбило людей.

І ще більш дивне відчуття – це та хвиля, яку я зрозуміла лише тоді, коли повернулась додому й побачила купу повідомлень із Ліб. Від людей, яких це зачепило.

Хвиля ступору на мить й на пів миті відчаю. Те, що прокотилось в хвилину, яка була після вибуху, те, що відбулося тоді, коли за Київським часом було 19:43, а в головах у сотень, якщо не тисяч людей перемкнулось реле життя-смерть-життя знов. Вони знали, що зі мною все ок. Бо їм - і пари хвилин не пройшло - це в Ліб кинув Змій. Але більшість із них перехопила не мене, а мого чоловіка, і їм дійсно здалось. І вони писали: «Ти Корве?! Ти маєш себе берегти!!!»

Він О'Евхе.
Він Жертвоприношення.
Він Записані Усі Обіцянки.

Й я залежу від цих людей. Так само, як інші люди залежать від мене, авжеж.