Water and Gin...
May. 13th, 2021 02:24 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoВсесвітня Солона Вода – це те, що об’єднує їх зараз. Те, що їх об’єднало. Як двох людей, яких порізно ніколи, мабуть, й не було.
Будь-який пляж має назву і Перший міг би вибирати з пляжів названих будь-який. Гізборн, Мурівей чи хоч Піху. Але він поїхав туди, де висіла потерта гіркими вітрами табличка: «Тут Заборонено Користуватись Дошкою».
Потім Перший казав, що він зробив це тому, що не бажав ганьбитися, катаючись перед людьми, серед яких професіонали були. Але то було уже потім.
Тоді ж... Він бачив табличку, але вирішив, що то таке... Він просто катався там, де кататися було заборонено. Стояв на хвилі та спостерігав як вранішнє сонце поринає у воду і знову з океану встає.
Він дивився на обрій, на те місце, де вода сходилася із повітрям і не побачив Другого. Другий там був тому, що він також бачив табличку. І тому, що десь чув, що в цьому місці буває мало людей і можна рано вранці поплавати голяком. Бо думав, що в останній день відпустки можна дозволити собі й не таке.
Ця мить. Одна мить. Один ранок. Один день, коли їм обом хотілось побути якийсь час наодинці і без людей, і коли Солона Вода вирішила, що буде краще, якщо навпаки, зробити так, щоб жоден з них ніколи вже не залишався б один.
Потім Другий казав, що він пам’ятає лише те, як спочатку плив під водою, один у теплій воді, і з одягу мав лише маску, а потім як лежав у кареті швидкої і поруч сидів фельдшер та хтось, хто тримав його за руку, а руку цю – біля вуст.
Перший не пам’ятає, як він руку цю цілував, зате пам’ятає все інше. Як відчув, що вдарив дошкою щось, що було під водою. Як побачив, що це людина. Як побачив, що з людини йде кров. Як намагався відстібнути дошку. Як пірнав кілька разів. Як дістав того, хто тонув. Тяг його на берег. Намагався відкачати. Як відчував, що втрачає найближчу до себе людину. Людину, яку бачив уперше. Людину, яку не знав ніколи раніше. Людину, в якої навіть не міг роздивитись лице, бо воно було залите кров’ю.
Єдине, чого не знає ніхто – хто викликав до пляжу швидку.
Єдине, з чим ніхто не сперечається – у цій історії не обійшлось без Води.
Бо там де Вода хоче чогось, вона отримує це.
Бо потім був інший берег, інший пляж, але та сама Солона Вода. Й вона хотіла знову і ще. Ще трохи Води до Вогню і Землі. Потім – лише блакить. Можливо, трохи джину у тонік і тоді вже блакить...
Будь-який пляж має назву і Перший міг би вибирати з пляжів названих будь-який. Гізборн, Мурівей чи хоч Піху. Але він поїхав туди, де висіла потерта гіркими вітрами табличка: «Тут Заборонено Користуватись Дошкою».
Потім Перший казав, що він зробив це тому, що не бажав ганьбитися, катаючись перед людьми, серед яких професіонали були. Але то було уже потім.
Тоді ж... Він бачив табличку, але вирішив, що то таке... Він просто катався там, де кататися було заборонено. Стояв на хвилі та спостерігав як вранішнє сонце поринає у воду і знову з океану встає.
Він дивився на обрій, на те місце, де вода сходилася із повітрям і не побачив Другого. Другий там був тому, що він також бачив табличку. І тому, що десь чув, що в цьому місці буває мало людей і можна рано вранці поплавати голяком. Бо думав, що в останній день відпустки можна дозволити собі й не таке.
Ця мить. Одна мить. Один ранок. Один день, коли їм обом хотілось побути якийсь час наодинці і без людей, і коли Солона Вода вирішила, що буде краще, якщо навпаки, зробити так, щоб жоден з них ніколи вже не залишався б один.
Потім Другий казав, що він пам’ятає лише те, як спочатку плив під водою, один у теплій воді, і з одягу мав лише маску, а потім як лежав у кареті швидкої і поруч сидів фельдшер та хтось, хто тримав його за руку, а руку цю – біля вуст.
Перший не пам’ятає, як він руку цю цілував, зате пам’ятає все інше. Як відчув, що вдарив дошкою щось, що було під водою. Як побачив, що це людина. Як побачив, що з людини йде кров. Як намагався відстібнути дошку. Як пірнав кілька разів. Як дістав того, хто тонув. Тяг його на берег. Намагався відкачати. Як відчував, що втрачає найближчу до себе людину. Людину, яку бачив уперше. Людину, яку не знав ніколи раніше. Людину, в якої навіть не міг роздивитись лице, бо воно було залите кров’ю.
Єдине, чого не знає ніхто – хто викликав до пляжу швидку.
Єдине, з чим ніхто не сперечається – у цій історії не обійшлось без Води.
Бо там де Вода хоче чогось, вона отримує це.
Бо потім був інший берег, інший пляж, але та сама Солона Вода. Й вона хотіла знову і ще. Ще трохи Води до Вогню і Землі. Потім – лише блакить. Можливо, трохи джину у тонік і тоді вже блакить...
