Про сакральний момент.
Dec. 30th, 2022 03:41 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЦе як море. Як Світовий Океан. Який суть одне ціле, одна безкінечна, поєднана, ціла й всепроникна вода. Але який може при цьому бути різним в різних місцях. Тут ніжно погладжує пляж, там розбиває об риф корабель.
Це спільні думки. Які залишаються спільними навіть тоді, коли люди окремі, в різних містах та між собою ведуть діалог через вебкамери телефонів та ноутів.
Змій – поступово пришвидшуючись під Pizzica di San Vito dei Normanni – показує в камеру Ему чарівничий правиці танок. Танок, в якому рука, простягнута уперед, залишається недвижима і танцюють лиш пальці, демонструючи різні жести магічні під музику, потрапляючи в ритм.
Ем дивиться на це, дивиться, а потім в якусь мить зупиняє Змія й говорить: «Окей. Не показуй цього нікому чужому.» Змій дивуючись: «Окей. Але чому раптом це?» А Ем: «Бо я тобі забороняю. Бо це чистий секс.» Й Змій – мить подумавши – каже: «О, Ем, це найкращий комплімент, який мені робили останнім часом.»
Й оттут починається Море. Бо – за пів секунди до того, як Змій це промовить і поки він говорить це – я наче пропускаю крізь свою голову всі ті думки, які несуться в його голові.
Вони схожі на ланцюжок спогадів, що чіплялись один за одного і йдуть один за одним. Я бачу, що саме він згадав перед тим, як почав говорити. І я бачу, що він згадує, коли говорить про комплімент. І щоб пересвідчитися, що я побачила саме те, з чого вибудовувався ланцюжок – вирішую поцікавитись: «А перед тим який був найкращим?»
І Змій – ще мить подумавши - промовляє: «Що я дуже вправно згортаю брудний памперс рулетиком до того, як він встигає роз...» Він хоче сказати слово «розсмердиться». Але він не договорює «рікс», бо Ем падає обличчям на клавіатуру зі словами: «У вас двох із Саною великий талант зіпсувати будь-який прекрасний, я би навіть сказав сакральний момент.» Й Змій – подумавши ще одну мить говорить: «Дякую, цей комплімент був навіть кращій за попередній...»
І поки вони наче дві коняки іржуть я намагаюся оформити, скласти до купи думки. Й знаходжу цей образ Моря. Океану – як спільного простору для усіх наших думок.
Думок, які вибудовують якісь ланцюжки, з яких народжується усе те, що ми говоримо вголос один одному після того, як побігом подумаємо про сто тисяч різних інших речей.
І це як бонус, як подарунок якийсь. Бо зазвичай люди чують лиш те, що їм говорять. Але не знають – які шляхи привели ці слова на язик. Не знають, що навіть у простенької фрази про вибір салату, про погоду, чи про комплімент за спиною десяток зчеплених між собою думок. Не знають, як прекрасно виглядає цей швидкісний потяг майже неусвідомлених образів, що виштовхує останню думку у рот.
Від: «Обоже, Ем, не кажи мені, що те, що я роблю, чистий секс, бо ти мене цим лякаєш…» - повз: «І Сана це чула.» й «Так, правильно, перед тим, як таке показувати чужому комусь, варто мабуть зробити чистку шкіри та манікюр, бо рукам після саду пиздець.» - і нарешті відштовхуючись від: «Зате Салліван похвалив…» та «А коли ще мені казали щось таке ж дивне, як оце зараз Ем, але при цьому я був гордий собою? А ну, так, коли я отой памперс згорнув…» - до сказаного нарешті: «О, дякую, Ем, це найкращій комплімент, який я чув останнім часом…»
А потім сміх.
І насправді це й є найпрекрасніший, дивовижний, абсолютно сакральний момент…
Це спільні думки. Які залишаються спільними навіть тоді, коли люди окремі, в різних містах та між собою ведуть діалог через вебкамери телефонів та ноутів.
Змій – поступово пришвидшуючись під Pizzica di San Vito dei Normanni – показує в камеру Ему чарівничий правиці танок. Танок, в якому рука, простягнута уперед, залишається недвижима і танцюють лиш пальці, демонструючи різні жести магічні під музику, потрапляючи в ритм.
Ем дивиться на це, дивиться, а потім в якусь мить зупиняє Змія й говорить: «Окей. Не показуй цього нікому чужому.» Змій дивуючись: «Окей. Але чому раптом це?» А Ем: «Бо я тобі забороняю. Бо це чистий секс.» Й Змій – мить подумавши – каже: «О, Ем, це найкращий комплімент, який мені робили останнім часом.»
Й оттут починається Море. Бо – за пів секунди до того, як Змій це промовить і поки він говорить це – я наче пропускаю крізь свою голову всі ті думки, які несуться в його голові.
Вони схожі на ланцюжок спогадів, що чіплялись один за одного і йдуть один за одним. Я бачу, що саме він згадав перед тим, як почав говорити. І я бачу, що він згадує, коли говорить про комплімент. І щоб пересвідчитися, що я побачила саме те, з чого вибудовувався ланцюжок – вирішую поцікавитись: «А перед тим який був найкращим?»
І Змій – ще мить подумавши - промовляє: «Що я дуже вправно згортаю брудний памперс рулетиком до того, як він встигає роз...» Він хоче сказати слово «розсмердиться». Але він не договорює «рікс», бо Ем падає обличчям на клавіатуру зі словами: «У вас двох із Саною великий талант зіпсувати будь-який прекрасний, я би навіть сказав сакральний момент.» Й Змій – подумавши ще одну мить говорить: «Дякую, цей комплімент був навіть кращій за попередній...»
І поки вони наче дві коняки іржуть я намагаюся оформити, скласти до купи думки. Й знаходжу цей образ Моря. Океану – як спільного простору для усіх наших думок.
Думок, які вибудовують якісь ланцюжки, з яких народжується усе те, що ми говоримо вголос один одному після того, як побігом подумаємо про сто тисяч різних інших речей.
І це як бонус, як подарунок якийсь. Бо зазвичай люди чують лиш те, що їм говорять. Але не знають – які шляхи привели ці слова на язик. Не знають, що навіть у простенької фрази про вибір салату, про погоду, чи про комплімент за спиною десяток зчеплених між собою думок. Не знають, як прекрасно виглядає цей швидкісний потяг майже неусвідомлених образів, що виштовхує останню думку у рот.
Від: «Обоже, Ем, не кажи мені, що те, що я роблю, чистий секс, бо ти мене цим лякаєш…» - повз: «І Сана це чула.» й «Так, правильно, перед тим, як таке показувати чужому комусь, варто мабуть зробити чистку шкіри та манікюр, бо рукам після саду пиздець.» - і нарешті відштовхуючись від: «Зате Салліван похвалив…» та «А коли ще мені казали щось таке ж дивне, як оце зараз Ем, але при цьому я був гордий собою? А ну, так, коли я отой памперс згорнув…» - до сказаного нарешті: «О, дякую, Ем, це найкращій комплімент, який я чув останнім часом…»
А потім сміх.
І насправді це й є найпрекрасніший, дивовижний, абсолютно сакральний момент…
