Von Einem and Heavy Karma.

[anna_amargo]

Театр Абсурду. П’єса: «Карма, яка знову настигла.» Дійові особи: Ем, якому треба подивитися кілька приміщень у Лондоні і вибрати те, де він буде писати лекцію. Змій, який підробляє у Ема особистим водієм у цей день. Дін, якому його роботодавець видав ключі від семи галерей і на кілька годин нарік асистентом у Ема.

Зустріч. Дін дивиться на Ема так, наче намагається поєднати наявний образ і уявлення в голові. Виглядає це незручно і навіть трішечки підозріло. Гієна всередині Змія принюхується й вже напоготові хихотіти і бігати колами по червоній землі. Але Дін мовчить і заводить парочку на перший об’єкт.

В Лондоні на чотири секунди з’являється сонце. Золото й срібло ллються у вікна. Дін – обводячи широким жестом приміщення: «Так, тут багато світла, але дуже погана акустика…» Ем: «Я буду в петличці, акустика хвилює мене в останню чергу…» Дін – затинаючись: «Але. Але. Хіба це не важливо для музики?» Змій показує всі двісті тридцять дев’ять зубів. Ем чухає щоку: «Ее-е. Жодної музики. Я розказуватиму про картину…»

Після секундної німої сцени Дін: «О, ви і в живописі… І живопис… Я просто погуглив. Ви граєте на трубі…» У Ема робиться оте от лице, коли його плутають з кимсь з незлічимого числа однофамільців й рідні. Змій безпардонно випускає гієну, яка тявкає і ірже. При цьому Змій простягає руку долонею догори, щоб забрати у Ема п’ять фунтів, які ходять туди-сюди кожен раз, коли когось одного з них при іншому раптово й жорстко принижують. Ем ляпає йому об долоню грошима і пояснює Діну, що він не той «фон Егегей» і що навіть не впевнений, що той, якого Дін нагуглив, поки їхав і віз від роботодавця свого ключі, хоч якийсь йому, Ему, родич. Змій щось хрипить про те, що австрійців й про те, що прізвище Ема німецьке й промовляється навіть не як «ей ти як там тебе фон Ей»…

Дін все розуміє. Ем каже, що це все не підходить, бо занадто багато рослин і волого. Дін киває так енергійно, наче дійсно все зрозумів.

Виходять. Розсаджуються по авто. Змій дає сигнал фарами Діну, який спостерігає за ними у дзеркальце заднього виду. Дін рушає. Змій відпускає автівку за Діновою слідом також. Ем: «Ну, давай вже, кажи!» Змій: «Повторюй за мною, дойч… Коли у мене стільки ж рідні, як на небі зірок, і я засинаю раніше, ніж встигну перелічити першу стоню своїх троюродних, семиюродних, двадцятиюродних кузенів, яких звуть Майнхард, Максиміліан чи Еміль, я не сміюся над другом, якому якийсь обкурений прищавий кур’єр, передаючи в готелі конверт, сказав о, та ви Вудлі, це ж ви зробили оту тупу гру, яку неможливо пройти, бо в ній немає жодної логіки й яка просто вимагає грошей?» Ем: «Я…» Змій: «Не сміюся.» Ем: «Не сміюся…» Іржуть.

За двадцять хвилин паркуються біля чергової будівлі. Ем, у якого від сміху звело трохи щелепу: «Чому вони завжди гуглять?!» Змій: «Бо вони бачать твоє фон у паперах і їм цікаво глянути як виглядає хтось, хто не прибрав з паперів те фон так, наче це принципово. Але їм не везе. Вони знаходять того хлопця і думають, що приїде хтось гарний і витончений…» Ем - обурено: «Хей?!» Змій: «Правильно. А приїздиш ти…» Ем - гнівно: «Ее-е-хее-ее-ей!!» Змій: «О, так. Саме ти. І без своєї труби…»

Дін вже на порозі й намагається відкрити двері, які, мабуть, заклинило. Він штовхає їх спочатку долонею, а потім плечем. Змій і Ем все ще в машині й ведуть суперечку про те, в який це раз Ема при Зміюці поплутали з кимсь, хто не таке, як Ем, бидло. Змій каже, що це вже в четвертий. Ем наполягає, що таких разів було лише три.

Дін штовхає двері сильніше. З дверей висипається скло. На сцену ножем гільйотини падає пильна завіса. Бо ще більш абсурдною вистава вже бути не може. У принципі.

За завісою Змій: «А, так, дійсно. Всього три рази. Про четвертий я просто читав десь у Сани. Вона колись щось таке вже описувала…» Ем, вивалюючись з пасажирського місця і перекрикуючи сигналізацію, яка увімкнулась у галереї: «Господи-Боже-ж-Ти-мій!!»

Дін жалібно від дверей: «А може ми звідси поїдемо? Як ви дивитеся на те, щоб зараз просто поїхати звідси і все?»