![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoТаки про це напишу. Бо я не знаю як хто, а я обожнюю Змія за дивовижну рису, яку я в собі досі не можу ні виховати, ні віднайти. За вміння бачити те, що я бачу, але не помічаю взагалі та вапщє.
Сидимо. Я роблю щось своє. Він колупає в Марнат формули різноманітні, пов’язані хоч якось зі шкірою людською. Як ті, що дозволяють лікувати різноманітні її хвороби, так і ті, що можуть до цих хвороб призвести.
Раптом він робить жест, який я відчуваю, і який зазвичай означає: «Я тебе викликаю в гаджет із голови. Зверни увагу сюди.»
Підіймаю голову, вмикаю скайп: «Ну, що іще?» Запитує: «Як думаєш, скільки років ритуалу з втиканням дерев’яних дрізок у стільники із медом? Ну, тому, через який робилися виразки на тілі. Болячки різноманітні шкірні й підшкірні...»
Намагаюся зорієнтуватись. Кажу: «Ну-уу-у. Не знаю. Але десь там Герб писав Анхмару про те, що тітка його батька робила таке чуваку, який звинуватив у чомусь чоловіка її.»
Киває. Говорить: «Тобто, вона точно старша за Герберта, їй років тищу уже...» Й я – все ще не розуміючи, до чого він веде – тягну: «Ну-у-уу, мабуть, угу...»
І ось тут він з виглядом переможця розвалюється на стільці, випускає дим носом, дивиться на мене як на трохи тупу – й промовляє: «Скажи мені зараз, що вони тоді, тисячу років тому, поняття зеленого не мали про те, що тіло - це набір мікроскопічних клітин, й уявлення не мали про те, як влаштований наш епітелій, а взяли дикий мед у стільниках просто так, від балди...»
Потім він насолоджується якусь хвилину картинкою. Показує в камеру жестом, який я відчуваю також і який я повторюю своєю рукою за ним: «Щелепу підбери і рота закрий.» «Прям ненавиджу тебе зараз!» - Кажу.
Й він ірже, а я собі сиджу, переварюю все, що він тільки що дозволив мені зрозуміти. І думаю: «Добре. Добре що він такий є. Взагалі і вапщє...»
Таки об этом напишу. Я не знаю как кто, а я обожаю Змея за удивительную черту, которую я в себе до сих пор не могу ни воспитать, ни найти. За умение видеть то, что я вижу, но не замечаю вообще и взагалі.
Сидим. Я делаю что-то своё. Он ковыряет в Марнат формулы разнообразные, связанные хоть как-то с человеческой кожей. Как те, что позволяют лечить различные её болезни, так и те, которые могут к этим болезням привести.
Вдруг он делает жест, который я чувствую, и который обычно означает: «Я тебя вызываю в гаджет из головы. Обрати внимание сюда.»
Поднимаю голову, включаю скайп: «Ну, что ещё?» Спрашивает: «Как думаешь, сколько лет ритуалу с втыканием деревянных щепок в соты с мёдом? Ну, тот, через который делались язвы на теле. Болячки различные кожные и подкожные...»
Пытаюсь сориентироваться. Говорю: «Ну-уу-у. Не знаю. Но где-то там Герб писал Анхмару о том, что тётка его отца делала такое чуваку, который обвинил в чем-то мужа её.»
Кивает. Говорит: «То есть, она точно старше Герберта, ей лет тыщу уже...» И я - всё ещё не понимая, к чему он ведёт - тяну: «Ну-у-уу, пожалуй, угу...»
И вот тут он с видом победителя разваливается на стуле, выпускает дым носом, смотрит на меня как на немного тупую - и говорит: «Скажи мне сейчас, что они тогда, тысячу лет назад, понятия зелёного не имели о том, что тело - это набор микроскопических клеток, и понятия не имели о том, как устроен наш эпителий, а взяли дикий мед в сотах просто так, от балды...»
Затем он наслаждается минуту картинкой. Показывает в камеру жестом, который я чувствую тоже и который я повторяю своею рукою за ним: «Челюсть подбери, рот закрой.» «Прям ненавижу тебя сейчас!» - Говорю.
И он ржёт, а я себе сижу, перевариваю всё, что он только что позволил мне понять. И думаю: «Хорошо. Хорошо что он такой есть. Вообще и взагалі... »
Сидимо. Я роблю щось своє. Він колупає в Марнат формули різноманітні, пов’язані хоч якось зі шкірою людською. Як ті, що дозволяють лікувати різноманітні її хвороби, так і ті, що можуть до цих хвороб призвести.
Раптом він робить жест, який я відчуваю, і який зазвичай означає: «Я тебе викликаю в гаджет із голови. Зверни увагу сюди.»
Підіймаю голову, вмикаю скайп: «Ну, що іще?» Запитує: «Як думаєш, скільки років ритуалу з втиканням дерев’яних дрізок у стільники із медом? Ну, тому, через який робилися виразки на тілі. Болячки різноманітні шкірні й підшкірні...»
Намагаюся зорієнтуватись. Кажу: «Ну-уу-у. Не знаю. Але десь там Герб писав Анхмару про те, що тітка його батька робила таке чуваку, який звинуватив у чомусь чоловіка її.»
Киває. Говорить: «Тобто, вона точно старша за Герберта, їй років тищу уже...» Й я – все ще не розуміючи, до чого він веде – тягну: «Ну-у-уу, мабуть, угу...»
І ось тут він з виглядом переможця розвалюється на стільці, випускає дим носом, дивиться на мене як на трохи тупу – й промовляє: «Скажи мені зараз, що вони тоді, тисячу років тому, поняття зеленого не мали про те, що тіло - це набір мікроскопічних клітин, й уявлення не мали про те, як влаштований наш епітелій, а взяли дикий мед у стільниках просто так, від балди...»
Потім він насолоджується якусь хвилину картинкою. Показує в камеру жестом, який я відчуваю також і який я повторюю своєю рукою за ним: «Щелепу підбери і рота закрий.» «Прям ненавиджу тебе зараз!» - Кажу.
Й він ірже, а я собі сиджу, переварюю все, що він тільки що дозволив мені зрозуміти. І думаю: «Добре. Добре що він такий є. Взагалі і вапщє...»
Таки об этом напишу. Я не знаю как кто, а я обожаю Змея за удивительную черту, которую я в себе до сих пор не могу ни воспитать, ни найти. За умение видеть то, что я вижу, но не замечаю вообще и взагалі.
Сидим. Я делаю что-то своё. Он ковыряет в Марнат формулы разнообразные, связанные хоть как-то с человеческой кожей. Как те, что позволяют лечить различные её болезни, так и те, которые могут к этим болезням привести.
Вдруг он делает жест, который я чувствую, и который обычно означает: «Я тебя вызываю в гаджет из головы. Обрати внимание сюда.»
Поднимаю голову, включаю скайп: «Ну, что ещё?» Спрашивает: «Как думаешь, сколько лет ритуалу с втыканием деревянных щепок в соты с мёдом? Ну, тот, через который делались язвы на теле. Болячки различные кожные и подкожные...»
Пытаюсь сориентироваться. Говорю: «Ну-уу-у. Не знаю. Но где-то там Герб писал Анхмару о том, что тётка его отца делала такое чуваку, который обвинил в чем-то мужа её.»
Кивает. Говорит: «То есть, она точно старше Герберта, ей лет тыщу уже...» И я - всё ещё не понимая, к чему он ведёт - тяну: «Ну-у-уу, пожалуй, угу...»
И вот тут он с видом победителя разваливается на стуле, выпускает дым носом, смотрит на меня как на немного тупую - и говорит: «Скажи мне сейчас, что они тогда, тысячу лет назад, понятия зелёного не имели о том, что тело - это набор микроскопических клеток, и понятия не имели о том, как устроен наш эпителий, а взяли дикий мед в сотах просто так, от балды...»
Затем он наслаждается минуту картинкой. Показывает в камеру жестом, который я чувствую тоже и который я повторяю своею рукою за ним: «Челюсть подбери, рот закрой.» «Прям ненавижу тебя сейчас!» - Говорю.
И он ржёт, а я себе сижу, перевариваю всё, что он только что позволил мне понять. И думаю: «Хорошо. Хорошо что он такой есть. Вообще и взагалі... »
