![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoІноді я їх плутаю всередині себе. Змія і Ан. Бо в чомусь вони однакові, а по-суті, мабуть, одне. Щось ціле, що окремо - двома тілами - живе.
Тож – якщо я не зосереджена, чи займаюся чимсь, від чого не можу, або не хочу відволіктись, а щось, що йде від них мені муляє – я сіпаю першого Змія. Його першого просто тому, що він чує мене у своїй голові, на відміну від Ан.
Тож, коли я не зразу усвідомлюю хто - я гукаю його. Або іноді навіть пишу, щоб залишити ілюзію, що я ввічлива і не лізу зразу кричати у нього голові. Як сьогодні.
«Сядь нормально.» - Пишу. Відповідає: «Що?» «Сядь нормально. Ти незручно сидиш і я від цього також відчуваю незручність...» «Аа-а...» - Говорить він, бо він не соромиться показати, що зовсім-зовсім не ввічливий. Він говорить і я його голос впізнаю у собі. – «Аа-а-а. Ні. Я взагалі не сиджу. Я тільки що закінчив працювати, тож ліг і ноги на стінці.» «Аа-а...» - Говорю я також. – «Тоді це не ти. Це Ан.» «Так.» - Він моментально хмурнішає, як небо перед грозою. І я цю переміну відчуваю і всередині і обличчям також, бо його міна відображається на моєму лиці. – «Так. Мабуть це вона. Передавай їй привіт.» - Він промовляє це і за мить робить жест, який означає, що він знає, що його привіт її лиш засмутить. – «Або краще не треба. Мабуть.»
Він відміняє сказане, тому я нічого не передаю. Я просто питаю у месенджер: «Це у вас тривога, да? Ти в коридорі? Бо незручно сидиш...» Ан відповідає: «Мммм так, у нас. От як ти знаєш, шо я незручно сиджу?! Ну як?»
Я посміхаюся, бо Змій таких питань не ставить ніколи. Він знає завжди, чому я знаю, як він сидить, зручно чи не зручно йому. А Ан я пишу: «Ну, я вас плутаю іноді. Я пишу Змію, сядь нормально, а він відповідає, що взагалі лежить ноги на стінку, бо тільки робота його закінчилась. Й тоді я розумію, що то ти сидиш незручно...» Вона каже: «Незручно, бо киця зайняла мій стільчик, то мені на табуреточку прийшлося сісти...»
Ми переписуємося ще про щось. А Змій у цей час забраний назад свій привіт роздивляється зі всіх сторін, гладить, наче сиріточку, свій непереданий Ан.Б. привіт. Потім бере телефон. Підносить його над обличчям, застить собі стелю ним. Я завмираю. Нічого не пишу й не кажу. Чекаю, доки Змій промовить вголос «Siri? You think I'm an idiot?»
Щоб сказати: «Я не Сірі. Але угу.»
Тож – якщо я не зосереджена, чи займаюся чимсь, від чого не можу, або не хочу відволіктись, а щось, що йде від них мені муляє – я сіпаю першого Змія. Його першого просто тому, що він чує мене у своїй голові, на відміну від Ан.
Тож, коли я не зразу усвідомлюю хто - я гукаю його. Або іноді навіть пишу, щоб залишити ілюзію, що я ввічлива і не лізу зразу кричати у нього голові. Як сьогодні.
«Сядь нормально.» - Пишу. Відповідає: «Що?» «Сядь нормально. Ти незручно сидиш і я від цього також відчуваю незручність...» «Аа-а...» - Говорить він, бо він не соромиться показати, що зовсім-зовсім не ввічливий. Він говорить і я його голос впізнаю у собі. – «Аа-а-а. Ні. Я взагалі не сиджу. Я тільки що закінчив працювати, тож ліг і ноги на стінці.» «Аа-а...» - Говорю я також. – «Тоді це не ти. Це Ан.» «Так.» - Він моментально хмурнішає, як небо перед грозою. І я цю переміну відчуваю і всередині і обличчям також, бо його міна відображається на моєму лиці. – «Так. Мабуть це вона. Передавай їй привіт.» - Він промовляє це і за мить робить жест, який означає, що він знає, що його привіт її лиш засмутить. – «Або краще не треба. Мабуть.»
Він відміняє сказане, тому я нічого не передаю. Я просто питаю у месенджер: «Це у вас тривога, да? Ти в коридорі? Бо незручно сидиш...» Ан відповідає: «Мммм так, у нас. От як ти знаєш, шо я незручно сиджу?! Ну як?»
Я посміхаюся, бо Змій таких питань не ставить ніколи. Він знає завжди, чому я знаю, як він сидить, зручно чи не зручно йому. А Ан я пишу: «Ну, я вас плутаю іноді. Я пишу Змію, сядь нормально, а він відповідає, що взагалі лежить ноги на стінку, бо тільки робота його закінчилась. Й тоді я розумію, що то ти сидиш незручно...» Вона каже: «Незручно, бо киця зайняла мій стільчик, то мені на табуреточку прийшлося сісти...»
Ми переписуємося ще про щось. А Змій у цей час забраний назад свій привіт роздивляється зі всіх сторін, гладить, наче сиріточку, свій непереданий Ан.Б. привіт. Потім бере телефон. Підносить його над обличчям, застить собі стелю ним. Я завмираю. Нічого не пишу й не кажу. Чекаю, доки Змій промовить вголос «Siri? You think I'm an idiot?»
Щоб сказати: «Я не Сірі. Але угу.»
