Рожевий Зошит 17.
Apr. 26th, 2017 07:37 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo21.
«Чорт. Ем. Я знаю, що іноді ти робиш дуже дурні речі. Але ця вже — занадто... Аж занадто дурна...» - Тепер моя черга театрально зітхати і очі закочувати. - «Це наручники, Ем...»
«Ja ja. Я помітив. Я знаю. Це і справді наручники. Але не зовсім справжні. Дивись. Вони без ключа. Тобто тут ось треба ось так от натиснути. Просто натиснути й все. І оп! Вони відкриваються... І ти це зможеш зробити...»
«Я не зможу...» «Ти зможеш. Ти багато що можеш, коли ти в моєму тілі. Не примушуй мене зараз пригадувати і перераховувати. Ти можеш все, коли ти в мені. А тут тобі з мого тіла потрібно буде вийти ось настільки. На стільки...» - Ти перед моїм носом зводиш пальці. Великий і вказівний. - «Бачиш? Це небагато...» «Бачу. Але я не зможу.» «Зможеш.» «Ні.» «Ну, добре. Тоді домовимося...»
«Ой нє... Нє нєє-є ні. Ні. Ні. Ні, Ем. І ще сто разів тобі ні!» - Мій протест вже не театральний і бурхливий по-справжньому. Бо я знаю, що важить це слово і що воно означає у тебе.
«Домовимось...» - Це значить, ти зробиш саме так, як задумав вже. І навіть не почухаєшся, щоб на йоту хоча б план змінити.
«Домовимося давай. Ти спробуєш раз. Один тільки раз. На стільки ось вийти із мене і натиснути на цю дурну защіпку. Якщо в тебе не вийде, ти зателефонуєш Лосю. У Лося є ключ від квартири моєї. Він приїде і мене радо звільнить...» «Обожемій. Я вже уявляю, як я з Запоріжжя телефоную в Берлін і ламаною англійською Хано твоєму кажу, що його добрий друг себе прикував кайданками до свого ліжечка і потребує допомоги прям зараз... І він стоїть такий собі і роззирається на всі боки — чи не сховалося десь у кущах з прихованою камерою довбане телебачення...» «Та ні. Він навіть не здивується.» - Відповідаєш ти і роздягатися починаєш. - «Він до такого вже звик. У нього в телефоні навіть папка є спеціальна. Називається Мій Товариш der Döskopp. Там наскладовано вже майже три гігабайти різного такого зі мною. Так що — якщо що, то телефонуй і не бійся. Він примчиться, як вітер. Порже. Зробить декілька знімків. А потім зніме це з мене. Ну, я сподіваюсь...» «Щоо-ооо?!» «Сподіваюсь, що Лось зараз в місті, а не десь у дупі якійсь без зв'язку і свідомості...» «Щооо-ооо?!! Ем, та ти...» «Так, Сано. Це я. І не до ліжка. Ти ж пам'ятаєш? Ліжко нове і нове узголів'я, тут просто нікуди зачепитися буде...»
І ти йдеш до ванної. Я йду додому біситися. А коли повертаюся — вже не голосом поруч, а прямо в тіло твоє — ти, немов цар на троні, сидиш на кришці унітазу, витягнувши ноги й схрестивши їх, і поклавши голову на закинуті схрещені руки. Зап'ястки твої скуті наручниками. Пальці стиснуті в кулаки. А на обличчі вираз такий, мов ти спиш, бачиш кошмар, але не можеш прокинутися.
Позаду тебе — мідна труба, що від стіни відступає ледь ледь. В зазор між стіною й трубою протягнений коротесенький ланцюжок, що зв'язує браслети кайданок. Руки твої починають уже замлівати і я це відчуваю уже.
«Я увесь твій.» - Ти промовляєш, майже не розтуляючи рота і не відкривши очей. - «Я весь твій, дорогенька...»
«Ем...» - Кажу я, здогадуватися починаючи. - «Ем, це ж не про секс зараз, так?» «Так.» - Погоджуєшся ти. - «Зараз це не про секс...» «Ем, зараз це про довіру?» «Мугу, ти права, як завжди. Зараз це про довіру.» «Ем... Ти правда віриш, що я зможу відкрити їх?» «Так, Сано. Я не вірю. Я знаю. Я знаю, що ти їх відкриєш...» «Ем...» «Сано, або ти їх зараз відкриєш, або тобі доведеться Лосю зателефонувати і він приїде і матиме ще одну світлину в колекцію. Я голяка. На унітазі. Прикутий до труби від бачка...» «Ем...» «І руки мої затекли вже. Я майже не відчуваю їх...» «Ем! Ти сволота! Ти навіжена сволота!!!»
Тут я виходжу із себе і починаю штурхати тебе і трясти. Сильно штурхати і сильно трясти. Попутно розповідаючи тобі, що я з тобою зараз зроблю і барвисто змальовуючи тобі всі ті тортури і всі ті варіанти померти, які на тебе чекають за мить на цьому унітазові.
І мабуть на момент якийсь я таки виходжу не тільки із себе, а й з тебе також, бо, коли заспокоююсь і починаю ротом хапати повітря, роблячи перепочинок собі — я бачу перед очима твої визволені руки. Ти держиш їх простягнутими уперед і, розганяючи кров, стискаєш і розтискаєш пальці побілілі.
На лівому зап'ясткові метляються кайданки на все ще застібнутому браслетові одному. На правому — неглибока смуга червона, в місці, де врізався був той браслет, який я таки розстібнула.
«От бачиш.» - Кажеш ти. - «Ну, скажи ж, що ти бачиш це...» «Нічого тобі не скажу. Я не розмовляю з тобою, гівнюк ти, Ем Майнхарде...» «Ооо-ооо-о, так, я гівнюк, кохана моя фрау. Але я знаю тепер, що, якщо знову десь потраплю в халепу, то можу кликати тебе, а не Хано Лося. Ти мене, може, і відмотлошиш добряче. Але не сфотографуєш хоча б, так?..»
«Чорт. Ем. Я знаю, що іноді ти робиш дуже дурні речі. Але ця вже — занадто... Аж занадто дурна...» - Тепер моя черга театрально зітхати і очі закочувати. - «Це наручники, Ем...»
«Ja ja. Я помітив. Я знаю. Це і справді наручники. Але не зовсім справжні. Дивись. Вони без ключа. Тобто тут ось треба ось так от натиснути. Просто натиснути й все. І оп! Вони відкриваються... І ти це зможеш зробити...»
«Я не зможу...» «Ти зможеш. Ти багато що можеш, коли ти в моєму тілі. Не примушуй мене зараз пригадувати і перераховувати. Ти можеш все, коли ти в мені. А тут тобі з мого тіла потрібно буде вийти ось настільки. На стільки...» - Ти перед моїм носом зводиш пальці. Великий і вказівний. - «Бачиш? Це небагато...» «Бачу. Але я не зможу.» «Зможеш.» «Ні.» «Ну, добре. Тоді домовимося...»
«Ой нє... Нє нєє-є ні. Ні. Ні. Ні, Ем. І ще сто разів тобі ні!» - Мій протест вже не театральний і бурхливий по-справжньому. Бо я знаю, що важить це слово і що воно означає у тебе.
«Домовимось...» - Це значить, ти зробиш саме так, як задумав вже. І навіть не почухаєшся, щоб на йоту хоча б план змінити.
«Домовимося давай. Ти спробуєш раз. Один тільки раз. На стільки ось вийти із мене і натиснути на цю дурну защіпку. Якщо в тебе не вийде, ти зателефонуєш Лосю. У Лося є ключ від квартири моєї. Він приїде і мене радо звільнить...» «Обожемій. Я вже уявляю, як я з Запоріжжя телефоную в Берлін і ламаною англійською Хано твоєму кажу, що його добрий друг себе прикував кайданками до свого ліжечка і потребує допомоги прям зараз... І він стоїть такий собі і роззирається на всі боки — чи не сховалося десь у кущах з прихованою камерою довбане телебачення...» «Та ні. Він навіть не здивується.» - Відповідаєш ти і роздягатися починаєш. - «Він до такого вже звик. У нього в телефоні навіть папка є спеціальна. Називається Мій Товариш der Döskopp. Там наскладовано вже майже три гігабайти різного такого зі мною. Так що — якщо що, то телефонуй і не бійся. Він примчиться, як вітер. Порже. Зробить декілька знімків. А потім зніме це з мене. Ну, я сподіваюсь...» «Щоо-ооо?!» «Сподіваюсь, що Лось зараз в місті, а не десь у дупі якійсь без зв'язку і свідомості...» «Щооо-ооо?!! Ем, та ти...» «Так, Сано. Це я. І не до ліжка. Ти ж пам'ятаєш? Ліжко нове і нове узголів'я, тут просто нікуди зачепитися буде...»
І ти йдеш до ванної. Я йду додому біситися. А коли повертаюся — вже не голосом поруч, а прямо в тіло твоє — ти, немов цар на троні, сидиш на кришці унітазу, витягнувши ноги й схрестивши їх, і поклавши голову на закинуті схрещені руки. Зап'ястки твої скуті наручниками. Пальці стиснуті в кулаки. А на обличчі вираз такий, мов ти спиш, бачиш кошмар, але не можеш прокинутися.
Позаду тебе — мідна труба, що від стіни відступає ледь ледь. В зазор між стіною й трубою протягнений коротесенький ланцюжок, що зв'язує браслети кайданок. Руки твої починають уже замлівати і я це відчуваю уже.
«Я увесь твій.» - Ти промовляєш, майже не розтуляючи рота і не відкривши очей. - «Я весь твій, дорогенька...»
«Ем...» - Кажу я, здогадуватися починаючи. - «Ем, це ж не про секс зараз, так?» «Так.» - Погоджуєшся ти. - «Зараз це не про секс...» «Ем, зараз це про довіру?» «Мугу, ти права, як завжди. Зараз це про довіру.» «Ем... Ти правда віриш, що я зможу відкрити їх?» «Так, Сано. Я не вірю. Я знаю. Я знаю, що ти їх відкриєш...» «Ем...» «Сано, або ти їх зараз відкриєш, або тобі доведеться Лосю зателефонувати і він приїде і матиме ще одну світлину в колекцію. Я голяка. На унітазі. Прикутий до труби від бачка...» «Ем...» «І руки мої затекли вже. Я майже не відчуваю їх...» «Ем! Ти сволота! Ти навіжена сволота!!!»
Тут я виходжу із себе і починаю штурхати тебе і трясти. Сильно штурхати і сильно трясти. Попутно розповідаючи тобі, що я з тобою зараз зроблю і барвисто змальовуючи тобі всі ті тортури і всі ті варіанти померти, які на тебе чекають за мить на цьому унітазові.
І мабуть на момент якийсь я таки виходжу не тільки із себе, а й з тебе також, бо, коли заспокоююсь і починаю ротом хапати повітря, роблячи перепочинок собі — я бачу перед очима твої визволені руки. Ти держиш їх простягнутими уперед і, розганяючи кров, стискаєш і розтискаєш пальці побілілі.
На лівому зап'ясткові метляються кайданки на все ще застібнутому браслетові одному. На правому — неглибока смуга червона, в місці, де врізався був той браслет, який я таки розстібнула.
«От бачиш.» - Кажеш ти. - «Ну, скажи ж, що ти бачиш це...» «Нічого тобі не скажу. Я не розмовляю з тобою, гівнюк ти, Ем Майнхарде...» «Ооо-ооо-о, так, я гівнюк, кохана моя фрау. Але я знаю тепер, що, якщо знову десь потраплю в халепу, то можу кликати тебе, а не Хано Лося. Ти мене, може, і відмотлошиш добряче. Але не сфотографуєш хоча б, так?..»
