Про щось таке.
Sep. 5th, 2019 10:10 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoНа черговий мій пост у фейсбуці, занадто, як здалося комусь, оптимістичний, ага, я отримала у приватку чергове: «Це вам, мабуть, просто так хочеться, то ви себе просто вмовляєте у це вірити, а насправді…»
Отримала, прочитала. І-іі-і. Понеслася. Прям вибісило. Бо насправді… Бо насправді все це не має жодного стосунку до віри. Це не про віру мою. Не про віру це. Взагалі.
Бо в це вірити неможливо. Як неможливо вірити в повітря, або ну от хоч в математику, чи у власні ноги. У власні ноги хтось вірить? Ні, не в те, що вони здатні витримати марафон, чи видряпатися драбиною вгору, а просто так. В існування їх. Ні. У ноги не вірять. Люди, у яких ноги є, просто користуються ними.
Так само і це. Знання. Відчуття. Існування. Якщо воно вже існує – воно існує і все. Воно не колись, не в майбутньому, не в планах, не в видіннях моїх. Воно просто є. Воно тут.
Я можу помилятися в часі. Бо «воно тут» - це пружина. Час може – як пружина, яку зверху тягнуть – розтягуватися, час може – як пружина, на яку тиснуть зверху – стискатися.
Я можу помилятись в подробицях. Наприклад, я бачу дітей, але думаю чогось, що їх виношувати буде не справжня мати, не та, з чиїх яйцеклітин будуть вирощені ембріони, а жінка, що погодилася бути сурогатною мамою. Або я бачу заміжньою дівчину знайому якусь, але не бачу обличчя майбутнього її чоловіка і думаю, що це той, з яким вона зараз якраз на побачення ходить.
Але це не більше ніж спрощення. Мій мозок намагається просто знайти для мене пояснення того, що я бачу.
Щось типу: «Сано, ти бачиш дітей у жінки цієї, але знаєш, що в неї зі здоров’ям дуже погано і їй буде важко виношувати? Ок. Все просто. Це будуть діти, яких виносить сурогатна матуся.» Чи: «Сано, ти бачиш, що ця дівчина колись вийде заміж? Ну, ясне красне. Ось вона вже три місяці зустрічається з Василем і він їй дуже подобається. За нього ж, мабуть, і вийде!»
Мій мозок додумує те, що я знаю.
Так само, як уночі він – для моїх ніг, у існуванні яких сумнівів я не маю – додумує в темряві путь від ліжка до туалету.
На додуманому путі може стояти неприбраний кимось стілець, або лежати мопс Рома. На додуманому путі я можу спіткнутись і впасти. Але це ніяк не завадить мені мати ноги і знати, що вони в мене є.
Тож я просто знаю. А не вірю у щось. Я не вірю. Я взагалі, здається, мало у що вірю. Мабуть.
Отримала, прочитала. І-іі-і. Понеслася. Прям вибісило. Бо насправді… Бо насправді все це не має жодного стосунку до віри. Це не про віру мою. Не про віру це. Взагалі.
Бо в це вірити неможливо. Як неможливо вірити в повітря, або ну от хоч в математику, чи у власні ноги. У власні ноги хтось вірить? Ні, не в те, що вони здатні витримати марафон, чи видряпатися драбиною вгору, а просто так. В існування їх. Ні. У ноги не вірять. Люди, у яких ноги є, просто користуються ними.
Так само і це. Знання. Відчуття. Існування. Якщо воно вже існує – воно існує і все. Воно не колись, не в майбутньому, не в планах, не в видіннях моїх. Воно просто є. Воно тут.
Я можу помилятися в часі. Бо «воно тут» - це пружина. Час може – як пружина, яку зверху тягнуть – розтягуватися, час може – як пружина, на яку тиснуть зверху – стискатися.
Я можу помилятись в подробицях. Наприклад, я бачу дітей, але думаю чогось, що їх виношувати буде не справжня мати, не та, з чиїх яйцеклітин будуть вирощені ембріони, а жінка, що погодилася бути сурогатною мамою. Або я бачу заміжньою дівчину знайому якусь, але не бачу обличчя майбутнього її чоловіка і думаю, що це той, з яким вона зараз якраз на побачення ходить.
Але це не більше ніж спрощення. Мій мозок намагається просто знайти для мене пояснення того, що я бачу.
Щось типу: «Сано, ти бачиш дітей у жінки цієї, але знаєш, що в неї зі здоров’ям дуже погано і їй буде важко виношувати? Ок. Все просто. Це будуть діти, яких виносить сурогатна матуся.» Чи: «Сано, ти бачиш, що ця дівчина колись вийде заміж? Ну, ясне красне. Ось вона вже три місяці зустрічається з Василем і він їй дуже подобається. За нього ж, мабуть, і вийде!»
Мій мозок додумує те, що я знаю.
Так само, як уночі він – для моїх ніг, у існуванні яких сумнівів я не маю – додумує в темряві путь від ліжка до туалету.
На додуманому путі може стояти неприбраний кимось стілець, або лежати мопс Рома. На додуманому путі я можу спіткнутись і впасти. Але це ніяк не завадить мені мати ноги і знати, що вони в мене є.
Тож я просто знаю. А не вірю у щось. Я не вірю. Я взагалі, здається, мало у що вірю. Мабуть.
