![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЩоб Майбутнє прийшло хтось має підготувати для нього місце. Плацдарм. Той шматок Сучасності нашої, по якому Майбутнє буде йти, бігти, розганятися поступово.
Це коли ми всі знаємо – яке буде Майбутнє.
Коли ми всі читали Марнат і знаємо, що Майбутнє, новий крок людства по спіралі угору – це повернення Магії. Ну, умовно, угу.
Бо Анхмар так же ж і написав: «Вона повернеться і стане частиною повсякдення кожного живого, кожного хто народиться, бо буде зачатий...»
Але також він написав, що більшість людей не помітить приходу Магії, бо вона прийде не так, як приходить дощ, а так, як приходить ріка. Приход дощу ми помічаємо зразу, коли накрапати починає згори.
А до ріки ми самі йдемо, коли хочемо пити. І вона завжди там, куди ми по воду йдемо. І нам в голову не приходить подумати, що річки там могло би не бути. Ми навіть не думаємо, що потік, який ми бачимо перед собою, десь починався, народжувався, що він залучав струмки і притоки, щоб дійти до нас повноводним таким. Ми не знаємо – скільки шарів різноманітної води ріка несе у собі і що в неї влилося. Ми просто бачимо річку й п’ємо. Коли нам хочеться пити.
Так буде і з Магією. Ну. Анхмар обіцяв.
Ми будемо сидіти, робити щось, їсти, спати, колупатися в носі, колупатися у собі, а потім захотимо пити, тобто, стрибнути угору, на нову сходинку розвитку людської цивілізації. І ми прийдемо до Магії, а вона буде там.
І вона нас всіх прийме.
І виживуть лише ті, хто потоне, ага.
Себто, мало буде підійти, зачерпнути й напитися. Треба буде увійти у ту ріку і стати частиною потоку, і з ним влитися в море і бути морем. Колись.
Зараз же ми всі на стадії: Людство сидить і колупається – частина в носі, частина в собі. А деякі люди нашаровують сенси. Додають у ріку струмки, щоб – коли нам питоньки закортить – ми мали ріку.
Як це виглядає?
Ну, на двох прикладах лиш. На близьких мені прикладах, бо я таки письменник, або хто або де...
Ось є двоє людей з однієї країни. З тієї, якій Світом виділені усі Жертвоприношення. Вони чоловік і жінка. Вони народилися у різних сторіччях, з різницею років, здається, десь у сімдесят. Вони обидвоє письменники. І обидвоє пишуть казки. Які стають ее-е ну хай буде доволі популярні. Так, популярні. Такі, яких попул полісер, ну тобто народ у містах, починають вважати чимось більшим, ніж просто казки.
І не дарма. Не дарма.
Бо казки ці є тими струмками, що вливаються в ріку магічну. Тими незримими поштовхами, які приводять Магію в Світ. В Світ з якого Магію колись дуже неввічливо виперли.
Спочатку чоловік бере християнську мораль і християнську історію і накладає на неї ельфів, гномів, драконів, магів й чарівників, битви, безсилля великих і велику силу малих.
І раптом хтось, хто казку прочитав, зрозумів, що магічний, типу казковий, світ ніяк не протистоїть християнству, і не суперечить йому.
А потім жінка бере уявлення про те, що Магія – це щось для вибраних і не тут, а десь і колись і розказує, що так, Магія трішечки відстає, і в магічному світі ще навчаються при свічках, а зілля варять у казані, але роблять це ті самі люди, яких ми бачимо на вулицях іноді, бо вони нікуди не йшли. Вони просто зробили крок і відступили у тінь. І там, у тій тіні є все, що ми хочемо – однороги, домовики, тролі, дракони і навіть ідея, що світ може змінити будь-хто, навіть не дуже розумний гівнюк.
І раптом хтось, хто казку прочитав, зрозумів, що магія це не десь, а от тут вона вже, лиш зупинися і озирнись і ти побачиш ту паралель, в яку запхані алея магічних крамниць і великий магічний ліс.
Звісно, це лише два приклади. Звісно таких людей сотні, а, можливо, і тисячі. І кожен із них – це струмок. Який готує Світ до Води, тобто, до повернення Магії. Головне тут – так, популярність. Масовість. Доступність ідеї для всіх.
Й само собою, що такі іще будуть. І завтра, й післязавтра, й колись. І у всіх сферах культури й науки, та навіть, можливо, релігії.
Але.
За людьми стоїть Сила. Сила, яка приходить у Світ. Сила, яка тут має своїх представників.
Саме тому – при всіх претензіях (о, а їх багато, угу) до цих авторів – я точно не з тих, хто захоче за щось їх буцнуть.
P.S. Це я так. Пояснила позицію тим моїм любчикам з Ліб, хто не розуміє, чому не можна одночасно бути дотичним до Магії і плюватися в її послів.
І окремо Сергію: «Якщо щось ще незрозуміло, на картинку ще раз подивись.» (Так-так, мені тут мої накидали купу дуже класних картинок з сіром Фелтоном, сі. На випадок, якщо треба буде думку мою донести...)
Чтобы Будущее пришло кто-то должен подготовить для него место. Плацдарм. Тот кусок современности нашей, по которому Будущее будет идти, бежать, разгоняться постепенно.
Это когда мы все знаем - какое у нас будет Будущее.
Когда мы все читали Марнат и поняли, что будущее, новый шаг человечества по спирали наверх - это возвращение Магии. Ну, условно, угу.
Потому, что Анхмар так ведь и написал: «Она вернется и станет частью повседневной жизни каждого живого, каждого кто родится, потому, что будет зачат...»
Но также он написал, что большинство людей не заметит прихода Магии, потому что она придет не так, как приходит дождь, а так, как приходит река. Приход дождя мы замечаем сразу, когда накрапывать начинает на головы.
А к реке мы сами идём, когда хотим пить. И она всегда там, куда мы по воду идём. И нам в голову не приходит подумать, что реки там могло бы не быть. Мы даже не думаем, что поток, который мы видим перед собой, где-нибудь начинался, рождался, что он привлекал ручьи и притоки, чтобы дойти до нас полноводным таким. Мы не знаем - сколько слоев различной воды река несет в себе и что нименно в неё влилось. Мы просто видим реку и пьем. Когда нам хочется пить.
Так будет и с Магией. Ну. Анхмар обещал.
Мы будем сидеть, делать что-то, есть, спать, ковыряться в носу, ковыряться в себе, а потом захотим вдруг попить, то есть, прыгнуть вверх, на новую ступень развития человеческой цивилизации. И мы придём к Магии, а она будет там.
И она нас всех примет.
И выживут только те, кто утонет, ага.
То есть, мало будет подойти, зачерпнуть и напиться. Надо будет войти в ту реку и стать частью потока, и с ним влиться в море и быть морем. Потом.
Сейчас же мы все на стадии Человечество сидит и ковыряется - часть в носу, часть в себе. А некоторые люди занимаются тем, что наслаивают смыслы. Добавляют в реку ручьи, чтобы - когда нам попить наконец-то захочется - мы имели реку.
Как это выглядит?
Ну, на двух лишь примерах. На близких мне примерах, я же писатель, или кто или где...
Вот есть два человека из одной страны. Из той, которой Миром выделены все Жертвоприношения. Они мужчина и женщина. Они родились в разных столетиях, с разницей лет, кажется, где-то в семьдесят. Они оба писатели. И оба пишут сказки. Которые становятся ээ-э ну пусть будет довольно популярны. Так, популярны. Такие, которых попул полисер, ну то есть народ в городах, начинают считать чем-то большим, чем просто сказки.
И не зря. И не зря.
Потому, что сказки эти являются теми ручьями, вливающимися в реку магическую. Теми незримыми толчками, которые приводят Магию в Мир. В Мир, из которого Магию когда очень невежливо выперли.
Сначала мужчина берёт христианскую мораль и христианскую историю и накладывает на неё эльфов, гномов, драконов, магов и волшебников, битвы, бессилие больших и большую силу малых.
И кто-то, кто сказку прочитал, понялвдруг , что магический, типа сказочный, мир никак не противостоит христианству, и не противоречит ему.
А потом женщина берет представление о том, что Магия - это что-то для избранных и не здесь, а где-то и когда-то, и рассказывает, что да, Магия немножечко отстаёт, и в магическом мире ещё учатся при свечах, а зелье варят в котле, но делают это те самые люди, которых мы видим на улицах иногда, потому что они никуда не уходили. Они просто сделали шаг и отступили в тень. И там, в тени есть всё, чего мы захотим - единороги, домовые, тролли, драконы и даже идея, что мир может любой не самый умный говнюк изменить.
И кто-то, кто сказку прочитал, понял вдруг, что Магия это не где-то, а вот здесь вот уже, только остановись и оглянись и увидишь ту параллель, в которую запихнуты аллея магических магазинов и большой магический лес.
Конечно, это лишь два примера. Конечно, таких людей сотни, а, возможно, и тысячи. И каждый из них - это ручей. Который готовит Мир для Воды, то есть для возвращения Магии. Главное здесь - так, известность. Массовость. Доступность идеи для всех.
И само собой, что такие ещё будут. И завтра, и послезавтра, и потом ещё и ещё. И во всех сферах культуры и науки, и даже, возможно, религии.
Но.
За людьми стоит Сила. Сила, которая возвращается в Мир. Сила, которая здесь имеет представителей.
Именно поэтому - при всех претензиях (о, а их много, угу) к этим авторам - я точно не из тех, кто захочет хоть за что-то их пнуть.
P.S. Это я так. Объяснила позицию тем моим бусинкам с Либ, тем, кто не понимает, почему нельзя одновременно быть касательным к Магии и плеваться в её послов.
И отдельно Сергею: «Если что-то ещё непонятно, на картинку ещё раз посмотри.» (Да-да, мне здесь мои набросали кучу очень классных картинок с сиром Фелтоном. На случай, если мне надо будет мысль мою донести...)
Це коли ми всі знаємо – яке буде Майбутнє.
Коли ми всі читали Марнат і знаємо, що Майбутнє, новий крок людства по спіралі угору – це повернення Магії. Ну, умовно, угу.
Бо Анхмар так же ж і написав: «Вона повернеться і стане частиною повсякдення кожного живого, кожного хто народиться, бо буде зачатий...»
Але також він написав, що більшість людей не помітить приходу Магії, бо вона прийде не так, як приходить дощ, а так, як приходить ріка. Приход дощу ми помічаємо зразу, коли накрапати починає згори.
А до ріки ми самі йдемо, коли хочемо пити. І вона завжди там, куди ми по воду йдемо. І нам в голову не приходить подумати, що річки там могло би не бути. Ми навіть не думаємо, що потік, який ми бачимо перед собою, десь починався, народжувався, що він залучав струмки і притоки, щоб дійти до нас повноводним таким. Ми не знаємо – скільки шарів різноманітної води ріка несе у собі і що в неї влилося. Ми просто бачимо річку й п’ємо. Коли нам хочеться пити.
Так буде і з Магією. Ну. Анхмар обіцяв.
Ми будемо сидіти, робити щось, їсти, спати, колупатися в носі, колупатися у собі, а потім захотимо пити, тобто, стрибнути угору, на нову сходинку розвитку людської цивілізації. І ми прийдемо до Магії, а вона буде там.
І вона нас всіх прийме.
І виживуть лише ті, хто потоне, ага.
Себто, мало буде підійти, зачерпнути й напитися. Треба буде увійти у ту ріку і стати частиною потоку, і з ним влитися в море і бути морем. Колись.
Зараз же ми всі на стадії: Людство сидить і колупається – частина в носі, частина в собі. А деякі люди нашаровують сенси. Додають у ріку струмки, щоб – коли нам питоньки закортить – ми мали ріку.
Як це виглядає?
Ну, на двох прикладах лиш. На близьких мені прикладах, бо я таки письменник, або хто або де...
Ось є двоє людей з однієї країни. З тієї, якій Світом виділені усі Жертвоприношення. Вони чоловік і жінка. Вони народилися у різних сторіччях, з різницею років, здається, десь у сімдесят. Вони обидвоє письменники. І обидвоє пишуть казки. Які стають ее-е ну хай буде доволі популярні. Так, популярні. Такі, яких попул полісер, ну тобто народ у містах, починають вважати чимось більшим, ніж просто казки.
І не дарма. Не дарма.
Бо казки ці є тими струмками, що вливаються в ріку магічну. Тими незримими поштовхами, які приводять Магію в Світ. В Світ з якого Магію колись дуже неввічливо виперли.
Спочатку чоловік бере християнську мораль і християнську історію і накладає на неї ельфів, гномів, драконів, магів й чарівників, битви, безсилля великих і велику силу малих.
І раптом хтось, хто казку прочитав, зрозумів, що магічний, типу казковий, світ ніяк не протистоїть християнству, і не суперечить йому.
А потім жінка бере уявлення про те, що Магія – це щось для вибраних і не тут, а десь і колись і розказує, що так, Магія трішечки відстає, і в магічному світі ще навчаються при свічках, а зілля варять у казані, але роблять це ті самі люди, яких ми бачимо на вулицях іноді, бо вони нікуди не йшли. Вони просто зробили крок і відступили у тінь. І там, у тій тіні є все, що ми хочемо – однороги, домовики, тролі, дракони і навіть ідея, що світ може змінити будь-хто, навіть не дуже розумний гівнюк.І раптом хтось, хто казку прочитав, зрозумів, що магія це не десь, а от тут вона вже, лиш зупинися і озирнись і ти побачиш ту паралель, в яку запхані алея магічних крамниць і великий магічний ліс.
Звісно, це лише два приклади. Звісно таких людей сотні, а, можливо, і тисячі. І кожен із них – це струмок. Який готує Світ до Води, тобто, до повернення Магії. Головне тут – так, популярність. Масовість. Доступність ідеї для всіх.
Й само собою, що такі іще будуть. І завтра, й післязавтра, й колись. І у всіх сферах культури й науки, та навіть, можливо, релігії.
Але.
За людьми стоїть Сила. Сила, яка приходить у Світ. Сила, яка тут має своїх представників.
Саме тому – при всіх претензіях (о, а їх багато, угу) до цих авторів – я точно не з тих, хто захоче за щось їх буцнуть.
P.S. Це я так. Пояснила позицію тим моїм любчикам з Ліб, хто не розуміє, чому не можна одночасно бути дотичним до Магії і плюватися в її послів.
І окремо Сергію: «Якщо щось ще незрозуміло, на картинку ще раз подивись.» (Так-так, мені тут мої накидали купу дуже класних картинок з сіром Фелтоном, сі. На випадок, якщо треба буде думку мою донести...)
Чтобы Будущее пришло кто-то должен подготовить для него место. Плацдарм. Тот кусок современности нашей, по которому Будущее будет идти, бежать, разгоняться постепенно.
Это когда мы все знаем - какое у нас будет Будущее.
Когда мы все читали Марнат и поняли, что будущее, новый шаг человечества по спирали наверх - это возвращение Магии. Ну, условно, угу.
Потому, что Анхмар так ведь и написал: «Она вернется и станет частью повседневной жизни каждого живого, каждого кто родится, потому, что будет зачат...»
Но также он написал, что большинство людей не заметит прихода Магии, потому что она придет не так, как приходит дождь, а так, как приходит река. Приход дождя мы замечаем сразу, когда накрапывать начинает на головы.
А к реке мы сами идём, когда хотим пить. И она всегда там, куда мы по воду идём. И нам в голову не приходит подумать, что реки там могло бы не быть. Мы даже не думаем, что поток, который мы видим перед собой, где-нибудь начинался, рождался, что он привлекал ручьи и притоки, чтобы дойти до нас полноводным таким. Мы не знаем - сколько слоев различной воды река несет в себе и что нименно в неё влилось. Мы просто видим реку и пьем. Когда нам хочется пить.
Так будет и с Магией. Ну. Анхмар обещал.
Мы будем сидеть, делать что-то, есть, спать, ковыряться в носу, ковыряться в себе, а потом захотим вдруг попить, то есть, прыгнуть вверх, на новую ступень развития человеческой цивилизации. И мы придём к Магии, а она будет там.
И она нас всех примет.
И выживут только те, кто утонет, ага.
То есть, мало будет подойти, зачерпнуть и напиться. Надо будет войти в ту реку и стать частью потока, и с ним влиться в море и быть морем. Потом.
Сейчас же мы все на стадии Человечество сидит и ковыряется - часть в носу, часть в себе. А некоторые люди занимаются тем, что наслаивают смыслы. Добавляют в реку ручьи, чтобы - когда нам попить наконец-то захочется - мы имели реку.
Как это выглядит?
Ну, на двух лишь примерах. На близких мне примерах, я же писатель, или кто или где...
Вот есть два человека из одной страны. Из той, которой Миром выделены все Жертвоприношения. Они мужчина и женщина. Они родились в разных столетиях, с разницей лет, кажется, где-то в семьдесят. Они оба писатели. И оба пишут сказки. Которые становятся ээ-э ну пусть будет довольно популярны. Так, популярны. Такие, которых попул полисер, ну то есть народ в городах, начинают считать чем-то большим, чем просто сказки.
И не зря. И не зря.
Потому, что сказки эти являются теми ручьями, вливающимися в реку магическую. Теми незримыми толчками, которые приводят Магию в Мир. В Мир, из которого Магию когда очень невежливо выперли.
Сначала мужчина берёт христианскую мораль и христианскую историю и накладывает на неё эльфов, гномов, драконов, магов и волшебников, битвы, бессилие больших и большую силу малых.
И кто-то, кто сказку прочитал, понялвдруг , что магический, типа сказочный, мир никак не противостоит христианству, и не противоречит ему.
А потом женщина берет представление о том, что Магия - это что-то для избранных и не здесь, а где-то и когда-то, и рассказывает, что да, Магия немножечко отстаёт, и в магическом мире ещё учатся при свечах, а зелье варят в котле, но делают это те самые люди, которых мы видим на улицах иногда, потому что они никуда не уходили. Они просто сделали шаг и отступили в тень. И там, в тени есть всё, чего мы захотим - единороги, домовые, тролли, драконы и даже идея, что мир может любой не самый умный говнюк изменить.
И кто-то, кто сказку прочитал, понял вдруг, что Магия это не где-то, а вот здесь вот уже, только остановись и оглянись и увидишь ту параллель, в которую запихнуты аллея магических магазинов и большой магический лес.
Конечно, это лишь два примера. Конечно, таких людей сотни, а, возможно, и тысячи. И каждый из них - это ручей. Который готовит Мир для Воды, то есть для возвращения Магии. Главное здесь - так, известность. Массовость. Доступность идеи для всех.
И само собой, что такие ещё будут. И завтра, и послезавтра, и потом ещё и ещё. И во всех сферах культуры и науки, и даже, возможно, религии.
Но.
За людьми стоит Сила. Сила, которая возвращается в Мир. Сила, которая здесь имеет представителей.
Именно поэтому - при всех претензиях (о, а их много, угу) к этим авторам - я точно не из тех, кто захочет хоть за что-то их пнуть.
P.S. Это я так. Объяснила позицию тем моим бусинкам с Либ, тем, кто не понимает, почему нельзя одновременно быть касательным к Магии и плеваться в её послов.
И отдельно Сергею: «Если что-то ещё непонятно, на картинку ещё раз посмотри.» (Да-да, мне здесь мои набросали кучу очень классных картинок с сиром Фелтоном. На случай, если мне надо будет мысль мою донести...)
