![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoСьогодні Ем – задля якихось моментів в роботі над книжкою, здається – проводив у колі опитування. Запитував у кожного з нас – з якою історією з життя усі інші асоціюються настільки, що іншу людину в цій ситуації уявити просто неможливо.
Про самого Ем згадали історію з дівчиною, яку він відвіз в Вуперталь. Про Змія, звісно, дурнувату історію зі жвачкою на пляжі.
А про мене всі думали-думали, а потім хтось сказав: «Ну, власне, навіщо далеко в минуле зазирати? Ти ж ось, наприклад, уся в тій історії, яка сталась сьогодні, коли ти подругу провела додому і по оптикам потім пішла...»
Тож. Розповідаю історію.
Я провела подругу і вирішила прогулятися містом. Ну, і дорогою зайти в першу-ліпшу оптику і купити потрібне мені.
Я зайшла в першу-ліпшу. В оптиці тій дві продавчині та охоронець у цей час обслуговували попереднього клієнта. Крутилися навколо нього всі троє, пропонували то пакорабан, то армані, розповідали про різні принади тих чи інших сонцезахисних окулярів.
Я тупо стояла. Тобто, терпляче. Мабуть.
Чекала, доки хоч одна з продавчинь, або хоча б охоронець, який також вставляв свої 5 копійок клієнту фразами: «Вам ідьот! А єті даже лучше!» звернуть на мене увагу.
В принципі, я розуміла, що їм дуже кортіло продати дядькові окуляри за шість тисяч гривень.
І розуміла, що я така – вся у кедиках і футболочці слизерин – виглядаю не дуже цікавою їм. Що з виду – ну що з мене візьмеш. Тим паче, очевидно, що я не ходжу, не дивлюсь на вітрини, а тупо стою і п'ялюсь на стенд з витратними матеріалами – промивками для лінз, чохлами для окулярів та ганчірочками, угу.
Я стояла. Вони облизували дядька.
Пройшло хвилин сім, або десять.
Дядько сказав в решті решт: «Ні, нічого мені не підходить.» І пішов без покупки. І тут, нарешті, на мене звернули увагу. Одна з продавчинь наблизилась та спитала: «Ви что-то хотєлі?»
«Ні.» - Відповіла я. – «Я вже нічого у вас тут купити не хочу.» І вийшла також.
До наступної оптики пиляти було ще й пиляти, але я дійшла і купила там все потрібне.
Кого я покарала? Хто зна. Точно не людей, які хотіли продати товару на кілька тищ і не заробили не мені ті нещасні 560 гривень.
А себе? Також, ні. Бо я і так збиралась пройти мінімум до Головпоштамту, й пройшла лише на кілька сот метрів далі, ніж збиралась спочатку, угу.
Тобто. Історія просто про тупу принциповість.
А всі мої кажуть, що у цій історія уся я, сі.
Сегодня Эм - для каких-то моментов в работе над книгой, кажется - проводил в нашем кругу опрос. Спрашивал у каждого из нас - с какой историей из жизни все остальные ассоциируются настолько, что другого человека в этой ситуации представить просто невозможно.
О самом Эм вспомнили историю с девушкой, которую он отвёз в Вупперталь. О Змее, конечно, дурацкую историю с жвачкой на пляже.
А обо мне все думали-думали, а потом кто-то сказал: «Ну, собственно, зачем далеко в прошлое заглядывать? Ты вот, например, вся в той истории, которая произошла сегодня, когда ты подругу провела домой и по оптикам потом пошла...»
Поэтому. Рассказываю историю.
Я провела подругу и решила прогуляться городом. Ну, и по дороге зайти в первую попавшуюся оптику и купить нужное мне.
Я зашла в первую попавшуюся. В оптике той две продавщицы и охранник в это время обслуживали предыдущего клиента. Крутились вокруг него все трое, предлагали то пакорабан, то армани, рассказывали о различных прелестях тех или иных солнцезащитных очков.
Я тупо стояла. То есть, терпеливо. Наверное.
Ждала, пока хоть одна из продавщиц, или хотя бы охранник, который также вставлял свои 5 копеек клиенту фразами: «Вам идёт! А эти даже лучше!» обратят на меня внимание.
В принципе, я понимала, что им очень хотелось продать дяде очки за шесть тысяч гривен.
И понимала, что я такая - все в кедиках и футболочке слизериновской - выгляжу не слишком интересной им. Что с виду - ну что с меня взять. Тем более, очевидно, что я не хожу, не смотрю на витрины, а тупо стою и пялюсь на стенд с расходными материалами - промывками для линз, чехлами для очков и тряпочками, угу.
Я стояла. Они облизывали дядю.
Прошло минут семь, или десять.
Дядя сказал в конце концов: «Нет, ничего мне не подходит.» И ушел без покупки. И тут, наконец, на меня обратили внимание. Одна из продавщиц подошла и спросила: «Вы что-то хотели?»
«Нет.» - Ответила я. - «Я уже ничего у вас тут купить не хочу.» И вышла также.
До следующей оптики пилить было ещё и пилить, но я дошла и купила там всё необходимое.
Кого я наказала? Кто знает. Точно не людей, которые хотели продать товара на несколько тыщ и не заработали не мне те несчастные 560 гривен.
А себя? Также нет. Я и так собиралась пройти минимум до Главпочтамта, и прошла лишь на несколько сот метров дальше, чем собиралась сначала, угу.
То есть. История просто про тупую принципиальность.
А все мои говорят, что в этой истории вся я, си.
Про самого Ем згадали історію з дівчиною, яку він відвіз в Вуперталь. Про Змія, звісно, дурнувату історію зі жвачкою на пляжі.
А про мене всі думали-думали, а потім хтось сказав: «Ну, власне, навіщо далеко в минуле зазирати? Ти ж ось, наприклад, уся в тій історії, яка сталась сьогодні, коли ти подругу провела додому і по оптикам потім пішла...»
Тож. Розповідаю історію.
Я провела подругу і вирішила прогулятися містом. Ну, і дорогою зайти в першу-ліпшу оптику і купити потрібне мені.
Я зайшла в першу-ліпшу. В оптиці тій дві продавчині та охоронець у цей час обслуговували попереднього клієнта. Крутилися навколо нього всі троє, пропонували то пакорабан, то армані, розповідали про різні принади тих чи інших сонцезахисних окулярів.
Я тупо стояла. Тобто, терпляче. Мабуть.
Чекала, доки хоч одна з продавчинь, або хоча б охоронець, який також вставляв свої 5 копійок клієнту фразами: «Вам ідьот! А єті даже лучше!» звернуть на мене увагу.
В принципі, я розуміла, що їм дуже кортіло продати дядькові окуляри за шість тисяч гривень.
І розуміла, що я така – вся у кедиках і футболочці слизерин – виглядаю не дуже цікавою їм. Що з виду – ну що з мене візьмеш. Тим паче, очевидно, що я не ходжу, не дивлюсь на вітрини, а тупо стою і п'ялюсь на стенд з витратними матеріалами – промивками для лінз, чохлами для окулярів та ганчірочками, угу.
Я стояла. Вони облизували дядька.
Пройшло хвилин сім, або десять.
Дядько сказав в решті решт: «Ні, нічого мені не підходить.» І пішов без покупки. І тут, нарешті, на мене звернули увагу. Одна з продавчинь наблизилась та спитала: «Ви что-то хотєлі?»
«Ні.» - Відповіла я. – «Я вже нічого у вас тут купити не хочу.» І вийшла також.
До наступної оптики пиляти було ще й пиляти, але я дійшла і купила там все потрібне.
Кого я покарала? Хто зна. Точно не людей, які хотіли продати товару на кілька тищ і не заробили не мені ті нещасні 560 гривень.
А себе? Також, ні. Бо я і так збиралась пройти мінімум до Головпоштамту, й пройшла лише на кілька сот метрів далі, ніж збиралась спочатку, угу.
Тобто. Історія просто про тупу принциповість.
А всі мої кажуть, що у цій історія уся я, сі.
Сегодня Эм - для каких-то моментов в работе над книгой, кажется - проводил в нашем кругу опрос. Спрашивал у каждого из нас - с какой историей из жизни все остальные ассоциируются настолько, что другого человека в этой ситуации представить просто невозможно.
О самом Эм вспомнили историю с девушкой, которую он отвёз в Вупперталь. О Змее, конечно, дурацкую историю с жвачкой на пляже.
А обо мне все думали-думали, а потом кто-то сказал: «Ну, собственно, зачем далеко в прошлое заглядывать? Ты вот, например, вся в той истории, которая произошла сегодня, когда ты подругу провела домой и по оптикам потом пошла...»
Поэтому. Рассказываю историю.
Я провела подругу и решила прогуляться городом. Ну, и по дороге зайти в первую попавшуюся оптику и купить нужное мне.
Я зашла в первую попавшуюся. В оптике той две продавщицы и охранник в это время обслуживали предыдущего клиента. Крутились вокруг него все трое, предлагали то пакорабан, то армани, рассказывали о различных прелестях тех или иных солнцезащитных очков.
Я тупо стояла. То есть, терпеливо. Наверное.
Ждала, пока хоть одна из продавщиц, или хотя бы охранник, который также вставлял свои 5 копеек клиенту фразами: «Вам идёт! А эти даже лучше!» обратят на меня внимание.
В принципе, я понимала, что им очень хотелось продать дяде очки за шесть тысяч гривен.
И понимала, что я такая - все в кедиках и футболочке слизериновской - выгляжу не слишком интересной им. Что с виду - ну что с меня взять. Тем более, очевидно, что я не хожу, не смотрю на витрины, а тупо стою и пялюсь на стенд с расходными материалами - промывками для линз, чехлами для очков и тряпочками, угу.
Я стояла. Они облизывали дядю.
Прошло минут семь, или десять.
Дядя сказал в конце концов: «Нет, ничего мне не подходит.» И ушел без покупки. И тут, наконец, на меня обратили внимание. Одна из продавщиц подошла и спросила: «Вы что-то хотели?»
«Нет.» - Ответила я. - «Я уже ничего у вас тут купить не хочу.» И вышла также.
До следующей оптики пилить было ещё и пилить, но я дошла и купила там всё необходимое.
Кого я наказала? Кто знает. Точно не людей, которые хотели продать товара на несколько тыщ и не заработали не мне те несчастные 560 гривен.
А себя? Также нет. Я и так собиралась пройти минимум до Главпочтамта, и прошла лишь на несколько сот метров дальше, чем собиралась сначала, угу.
То есть. История просто про тупую принципиальность.
А все мои говорят, что в этой истории вся я, си.
