![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoТрадиційно за тиждень до свого Дня Народження я хворію на застуду з температурою, ломотою та шмарклями у носі і взагалі в голові.
Про цю традицію я забуваю, але добрий фейсбук пропонує пригадати пости минулих років і виявляється – вау! – що на ті ж самі симптоми вірусного захворювання я жалілась і раніше в цей час…
Традиційно за два дні до свого Дня Народження я падаю в постіль з мігренню того гострого ступеню, який я вже не витримую пересидіти навіть.
Про цю традицію мені фейсбук може і не нагадувати, бо в мене є чоловік, який завжди скаже: «Ну, це як завжди. Зазвичай дев’ятнадцятого двадцятого липня ти кожен рік лежиш з сильним болем, тебе нудить і чудиться тобі у повітрі запах горілих шин і аромат залитою водою землі.»
І так само традиційно перед моїм Днем Народженням зриває дахи людям, яких я кохаю. Чомусь.
Чомусь кохаю, угу.
І чомусь їм зриває дахи.
Про цю традицію сьогодні мені нагадав сам Ем. Якого накрило туманом чи то відчаю, чи то тривоги, і який з того туману мені в скайп скинув фото долоні своєї з обручкою золотою.
«Що би ти відчула…» - Спитав. – «Що би ти подумала, Сано, якби сталося так?» «Відчула б роздратування.» - Чесно відповіла я. – «Приблизно таке, як зараз. Подумала б що? Мабуть, що ти, придурок, з’їхав з глузду і змінив віру з католицької на православну. І до того ж я, недоумок, знаю, де, коли і при яких обставинах зроблена була ця світлина. Мало того, не я одна знаю це. Бо деякі інші люди теж тебе відчувають. І одна людина з тих, що тебе відчувають, навіть спитала мене нах ти міряв перстень якийсь обручальний, спитала, описавши до того ж те, що ти відчував, міряючи це прекрасне кільце!!»
Тільки й сказав: «Ги ги ги.» Поклав на бортик ванни свій телефон. Занурився. Бульбашки носом пускав.
Потім виринув й - на моє запитання: «Це до чого зараз було?» - белькотів: «А може так було б краще? Бо рахунок вже на роки. Місяці. Місяці. Дні йдуть. Й не змінюється нічого. Я просто краду ваш час. Може треба мені відійти і одружитися з кимось, хто буде терпіти те, що ви терпіти не будете? Відійти і дати дорогу до вас тій людині, у якої не буде ні злоєбучого царства, ні з тим царством проблем?..»
Він хотів ще щось додати, але мене вдарило золотим його Таморердором у голову. І я пообіцяла йому прям зараз вдаритись його головою об ванну, бо краще хай болить у обох, ніж я буду слухати спіч цей. Він повірив. Зареготав. Виліз з води і мокрий пішов в ліжко. Впав і зразу заснув.
Я заснути не змогла. Може тому, що вдень виспалась під гігантськими дозами форміграну й алів.
Може тому, що напередодні дня, коли мені виповниться сорок чотири, саме час сісти та добряче подумати про мій час дорогоцінний і про те, на кого я готова чекати і скільки я можу на чекання це виділить років своїх.
Традиционно за неделю до своего Дня Рождения я болею простудой с температурой, ломотой и соплями в носу и вообще в голове.
Об этой традиции я забываю, но добрый фейсбук предлагает вспомнить посты прошлых лет и оказывается - вау! - что на те же симптомы вирусного заболевания я жаловалась раньше примерно в это же время...
Традиционно за два дня до своего Дня Рождения я падаю в постель с мигренью той острой степени, которую я уже не выдерживаю пересидеть даже.
Об этой традиции мне фейсбук может и не напоминать, потому, что есть муж у меня, который всегда скажет: «Ну, это как всегда. Обычно девятнадцатого двадцатого июля ты каждый год лежишь с сильной болью, тебя тошнит и чудится тебе в воздухе запах горелых шин и аромат залитой водою земли.»
И так же традиционно перед моим Днём Рождения срывает крыши людям, которых я люблю. Почему-то.
Почему-то люблю, угу.
И почему-то им крыши срывает.
Об этой традиции сегодня мне напомнил сам Эм. Которого накрыло туманом то ли отчаяния, то ли тревоги, и который из тумана того мне в скайп скинул фото ладони своей с обручальным кольцом золотым.
«Что бы ты почувствовала...» - Спросил. - «Что бы ты подумала, Сана, если бы случилось вот так?» «Почувствовала бы раздражение.» - Честно ответила я. - «Примерно такое, как сейчас. Подумала бы что? Пожалуй, что ты, придурок, сошёл с ума и сменил веру с католической на православную. И к тому же я, недоумок, знаю, где, когда и при каких обстоятельствах сделана была фотография эта. Мало того, не я одна знаю это. Потому что некоторые другие люди тоже тебя чувствуют. И один человек из тех, что тебя ощущает, даже спросил меня нах ты мерил кольцо какое-то обручальное, спросил, описав ещё к тому же и то, что ты чувствовал, меряя этот перстень прекрасный!!»
Только и сказал: «Гы гы гы.» Положил на бортик ванны телефон. Погрузился. Носом пускал пузыри.
Затем вынырнул и - на мой вопрос: «Это к чему сейчас было?» - бормотал: «А может так было бы лучше? Потому, что счет уже на годы идёт. Месяца. Месяца. Дни идут. И не меняется ничего. Я просто ворую ваше время. Может надо мне отойти и жениться на ком-то, кто будет терпеть то, что вы терпеть не будете? Отойти и дать дорогу к вам тому человеку, у которого не будет ни злоебучого царства, ни с тем царством проблем?..»
Он хотел ещё что-то добавить, но меня ударило золотым его Таморэрдором прям в голову. И я пообещала ему прям сейчас удариться его головой о ванну, ибо лучше пусть болит у обоих, чем я буду слушать спич этот. Он поверил. Захохотал. Вылез из воды и пошёл мокрый в постель. Упал и сразу уснул.
Я заснуть не смогла. Может потому, что днём выспалась под гигантскими дозами формиграна и алив.
Может потому, что накануне дня, когда мне исполнится сорок четыре, самое время сесть и хорошенько подумать о моём времени драгоценном и о том, кого я готова ждать и сколько я могу на ожидание это выделит своих лет.
Про цю традицію я забуваю, але добрий фейсбук пропонує пригадати пости минулих років і виявляється – вау! – що на ті ж самі симптоми вірусного захворювання я жалілась і раніше в цей час…
Традиційно за два дні до свого Дня Народження я падаю в постіль з мігренню того гострого ступеню, який я вже не витримую пересидіти навіть.
Про цю традицію мені фейсбук може і не нагадувати, бо в мене є чоловік, який завжди скаже: «Ну, це як завжди. Зазвичай дев’ятнадцятого двадцятого липня ти кожен рік лежиш з сильним болем, тебе нудить і чудиться тобі у повітрі запах горілих шин і аромат залитою водою землі.»
І так само традиційно перед моїм Днем Народженням зриває дахи людям, яких я кохаю. Чомусь.
Чомусь кохаю, угу.
І чомусь їм зриває дахи.
Про цю традицію сьогодні мені нагадав сам Ем. Якого накрило туманом чи то відчаю, чи то тривоги, і який з того туману мені в скайп скинув фото долоні своєї з обручкою золотою.
«Що би ти відчула…» - Спитав. – «Що би ти подумала, Сано, якби сталося так?» «Відчула б роздратування.» - Чесно відповіла я. – «Приблизно таке, як зараз. Подумала б що? Мабуть, що ти, придурок, з’їхав з глузду і змінив віру з католицької на православну. І до того ж я, недоумок, знаю, де, коли і при яких обставинах зроблена була ця світлина. Мало того, не я одна знаю це. Бо деякі інші люди теж тебе відчувають. І одна людина з тих, що тебе відчувають, навіть спитала мене нах ти міряв перстень якийсь обручальний, спитала, описавши до того ж те, що ти відчував, міряючи це прекрасне кільце!!»
Тільки й сказав: «Ги ги ги.» Поклав на бортик ванни свій телефон. Занурився. Бульбашки носом пускав.
Потім виринув й - на моє запитання: «Це до чого зараз було?» - белькотів: «А може так було б краще? Бо рахунок вже на роки. Місяці. Місяці. Дні йдуть. Й не змінюється нічого. Я просто краду ваш час. Може треба мені відійти і одружитися з кимось, хто буде терпіти те, що ви терпіти не будете? Відійти і дати дорогу до вас тій людині, у якої не буде ні злоєбучого царства, ні з тим царством проблем?..»
Він хотів ще щось додати, але мене вдарило золотим його Таморердором у голову. І я пообіцяла йому прям зараз вдаритись його головою об ванну, бо краще хай болить у обох, ніж я буду слухати спіч цей. Він повірив. Зареготав. Виліз з води і мокрий пішов в ліжко. Впав і зразу заснув.
Я заснути не змогла. Може тому, що вдень виспалась під гігантськими дозами форміграну й алів.
Може тому, що напередодні дня, коли мені виповниться сорок чотири, саме час сісти та добряче подумати про мій час дорогоцінний і про те, на кого я готова чекати і скільки я можу на чекання це виділить років своїх.
Традиционно за неделю до своего Дня Рождения я болею простудой с температурой, ломотой и соплями в носу и вообще в голове.
Об этой традиции я забываю, но добрый фейсбук предлагает вспомнить посты прошлых лет и оказывается - вау! - что на те же симптомы вирусного заболевания я жаловалась раньше примерно в это же время...
Традиционно за два дня до своего Дня Рождения я падаю в постель с мигренью той острой степени, которую я уже не выдерживаю пересидеть даже.
Об этой традиции мне фейсбук может и не напоминать, потому, что есть муж у меня, который всегда скажет: «Ну, это как всегда. Обычно девятнадцатого двадцатого июля ты каждый год лежишь с сильной болью, тебя тошнит и чудится тебе в воздухе запах горелых шин и аромат залитой водою земли.»
И так же традиционно перед моим Днём Рождения срывает крыши людям, которых я люблю. Почему-то.
Почему-то люблю, угу.
И почему-то им крыши срывает.
Об этой традиции сегодня мне напомнил сам Эм. Которого накрыло туманом то ли отчаяния, то ли тревоги, и который из тумана того мне в скайп скинул фото ладони своей с обручальным кольцом золотым.
«Что бы ты почувствовала...» - Спросил. - «Что бы ты подумала, Сана, если бы случилось вот так?» «Почувствовала бы раздражение.» - Честно ответила я. - «Примерно такое, как сейчас. Подумала бы что? Пожалуй, что ты, придурок, сошёл с ума и сменил веру с католической на православную. И к тому же я, недоумок, знаю, где, когда и при каких обстоятельствах сделана была фотография эта. Мало того, не я одна знаю это. Потому что некоторые другие люди тоже тебя чувствуют. И один человек из тех, что тебя ощущает, даже спросил меня нах ты мерил кольцо какое-то обручальное, спросил, описав ещё к тому же и то, что ты чувствовал, меряя этот перстень прекрасный!!»
Только и сказал: «Гы гы гы.» Положил на бортик ванны телефон. Погрузился. Носом пускал пузыри.
Затем вынырнул и - на мой вопрос: «Это к чему сейчас было?» - бормотал: «А может так было бы лучше? Потому, что счет уже на годы идёт. Месяца. Месяца. Дни идут. И не меняется ничего. Я просто ворую ваше время. Может надо мне отойти и жениться на ком-то, кто будет терпеть то, что вы терпеть не будете? Отойти и дать дорогу к вам тому человеку, у которого не будет ни злоебучого царства, ни с тем царством проблем?..»
Он хотел ещё что-то добавить, но меня ударило золотым его Таморэрдором прям в голову. И я пообещала ему прям сейчас удариться его головой о ванну, ибо лучше пусть болит у обоих, чем я буду слушать спич этот. Он поверил. Захохотал. Вылез из воды и пошёл мокрый в постель. Упал и сразу уснул.
Я заснуть не смогла. Может потому, что днём выспалась под гигантскими дозами формиграна и алив.
Может потому, что накануне дня, когда мне исполнится сорок четыре, самое время сесть и хорошенько подумать о моём времени драгоценном и о том, кого я готова ждать и сколько я могу на ожидание это выделит своих лет.
