Про Совість.
Mar. 18th, 2019 03:00 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo Зранку в фейсбуці написала пост про те, що є у нас у найближчому торговому центрі канцелярська крамниця. Називається вона Наталі.
І про те, що у Наталі тій камер спостережень немає. Замість камер там жіночки. Що ходять невідступно за покупцями між рядів, між товарів, і дивляться невідривно на все, на що дивляться люди, і на все, чого люди торкаються. І написала, що ніхто з них ніколи не спитає: «Вам чимось допомогти?» Вони просто дивляться й все.
І в кінці дописала, що кожного разу, коли я заходжу у Наталі ту, і бачу цей персонал, я чомусь згадую Мор Марнат і те місце у книжці магічній, де написано було: «Ангели-Охоронці не охороняють людей. Вони бережуть від людей прекрасний навколишній світ.»
Ну, написала й написала. Й забула б. Якби не прийшов під той допис якийсь чоловік, який чомусь вирішив залишити коментар типу того, що «якщо ви хочете дізнатися, як виглядає ваша совість - подивіться на отих жіночок в крамниці».
Мене бомбонуло, угу. Я відповіла, що моя совість особиста спить собі зазвичай, а жінки ті по вісім годин на ногах.
Далі була дискусія про мою совість і магію, з якої я зрозуміла, що мій опонент просто плутає таку штуку, як «совість», з тією неприємною штукою, яка зветься «суспільні очікування». А, можливо, що навіть вважає ту «совість» чимось схожою на «думку суспільну».
Я намагалась йому пояснити, що сон для совісті – необхідна умова для щастя людського. Що ті, у кого совість постійно – як оті жіночки в Наталі – ходить, ходить і дивиться – зазвичай нещасні, як діти, на яких гримають кожного разу, коли вони намагаються сховати руки під ковдру.
Чоловік не зрозумів. Щось брякнув про те, що є люди, яким «совість помічник і порадник, а є ті, кому – ворог.» Бо «судячи з етимології, совість – це нагадування про вселенськість людини.» І тим завершив, що, так, мовляв, на світі «є люди, які бояться своєї вселенськості.»
На цьому місці мене бомбонуло ще раз. Я стримуватися перестала і написала: «О, йєс. Ви такі глибокі висновки робите прямо. Спочатку ви сказали, що моя совість виглядає так, як ті тьотки, що ходять зі мною по крамниці і заглядають мені через плече, коли я перебираю зошити і блокноти. А потім сказали, що вони, тьотки ці – комусь помічник і порадник, а хтось їх сприймає, як ворога. От саме це я і називаю – звичайною природною магією. Коли людина сама, без насильства, все розповідає про свій навколишній світ.
Бо, ні, вони не совість, ті жіночки в Наталі, і ніколи нею не будуть. Бо, якщо розкласти, то виходить, що совість - не може бути зовні, поза межами нас. Совість не може повсякчас контролювати нас з впевненістю, що якщо вона відвернеться, ми щось десь поцупимо, або когось поб’ємо. Совість – нам довіряє. Совість спить більшу частину часу і прокидається тільки тоді, коли ми дійсно порушуєм правила. Причому не правила крамниці, які хтось написав для нас, а власні внутрішні правила. І саме тому у декого совість спить навіть тоді, коли вони крадуть чи б’ють. А у мене совість починає колотитися навіть, якщо я не дуже ввічлива з чужими людьми, як от зараз, мабуть.
А ті жінки – вони не совість ні разу. Вони – суспільна думка. Вони срані стандарти убогого суспільства, в якому ми живемо і яке тільки й чекає, що ми десь оступимося, щось поцупимо чи з кимось переспимо, щоб скинути нас у глину і затоптати. Десь так.»
Людина, з якою я сперечалася, щось ще писала. Але. Але я вже заспокоїлась. Бо зрозуміла, що я – у цій суперечці – вивела, несподівано зовсім для себе, формулу власної совісті.
І у формулі цій, побудованій на вічній дихотомії Малларе й Мєртаре, я – Завжди Локі. Я думаю про себе. Я на собі зосереджена. Я зважаю у першу чергу на свої почуття й відчуття. Я орієнтована на те, щоб догодити собі.
І лише тоді, коли я упритул наближаюся до чогось, що почне мене їсти, лише тоді, коли я можу зробити щось таке, про що пожалкую, можливо, звідкись й не звідки раптом з’являється мій Завжди Тор. Що з криком: «Та що ж ти це таке знов тут робиш?!!» перехоплює мене над моєю особистою прірвою і повертає додому.
Бо, це так. Бо цей Mertarē Loki може поводитися як завгодно погано і робити усе, що дозволить собі. Але лиш доти, доки він впевнений, що в міть потрібну його Mallarē Thor прокинеться і скаже: «Та йоптвоюмать досить вже!»
І про те, що у Наталі тій камер спостережень немає. Замість камер там жіночки. Що ходять невідступно за покупцями між рядів, між товарів, і дивляться невідривно на все, на що дивляться люди, і на все, чого люди торкаються. І написала, що ніхто з них ніколи не спитає: «Вам чимось допомогти?» Вони просто дивляться й все.
І в кінці дописала, що кожного разу, коли я заходжу у Наталі ту, і бачу цей персонал, я чомусь згадую Мор Марнат і те місце у книжці магічній, де написано було: «Ангели-Охоронці не охороняють людей. Вони бережуть від людей прекрасний навколишній світ.»
Ну, написала й написала. Й забула б. Якби не прийшов під той допис якийсь чоловік, який чомусь вирішив залишити коментар типу того, що «якщо ви хочете дізнатися, як виглядає ваша совість - подивіться на отих жіночок в крамниці».
Мене бомбонуло, угу. Я відповіла, що моя совість особиста спить собі зазвичай, а жінки ті по вісім годин на ногах.
Далі була дискусія про мою совість і магію, з якої я зрозуміла, що мій опонент просто плутає таку штуку, як «совість», з тією неприємною штукою, яка зветься «суспільні очікування». А, можливо, що навіть вважає ту «совість» чимось схожою на «думку суспільну».
Я намагалась йому пояснити, що сон для совісті – необхідна умова для щастя людського. Що ті, у кого совість постійно – як оті жіночки в Наталі – ходить, ходить і дивиться – зазвичай нещасні, як діти, на яких гримають кожного разу, коли вони намагаються сховати руки під ковдру.
Чоловік не зрозумів. Щось брякнув про те, що є люди, яким «совість помічник і порадник, а є ті, кому – ворог.» Бо «судячи з етимології, совість – це нагадування про вселенськість людини.» І тим завершив, що, так, мовляв, на світі «є люди, які бояться своєї вселенськості.»
На цьому місці мене бомбонуло ще раз. Я стримуватися перестала і написала: «О, йєс. Ви такі глибокі висновки робите прямо. Спочатку ви сказали, що моя совість виглядає так, як ті тьотки, що ходять зі мною по крамниці і заглядають мені через плече, коли я перебираю зошити і блокноти. А потім сказали, що вони, тьотки ці – комусь помічник і порадник, а хтось їх сприймає, як ворога. От саме це я і називаю – звичайною природною магією. Коли людина сама, без насильства, все розповідає про свій навколишній світ.
Бо, ні, вони не совість, ті жіночки в Наталі, і ніколи нею не будуть. Бо, якщо розкласти, то виходить, що совість - не може бути зовні, поза межами нас. Совість не може повсякчас контролювати нас з впевненістю, що якщо вона відвернеться, ми щось десь поцупимо, або когось поб’ємо. Совість – нам довіряє. Совість спить більшу частину часу і прокидається тільки тоді, коли ми дійсно порушуєм правила. Причому не правила крамниці, які хтось написав для нас, а власні внутрішні правила. І саме тому у декого совість спить навіть тоді, коли вони крадуть чи б’ють. А у мене совість починає колотитися навіть, якщо я не дуже ввічлива з чужими людьми, як от зараз, мабуть.
А ті жінки – вони не совість ні разу. Вони – суспільна думка. Вони срані стандарти убогого суспільства, в якому ми живемо і яке тільки й чекає, що ми десь оступимося, щось поцупимо чи з кимось переспимо, щоб скинути нас у глину і затоптати. Десь так.»
Людина, з якою я сперечалася, щось ще писала. Але. Але я вже заспокоїлась. Бо зрозуміла, що я – у цій суперечці – вивела, несподівано зовсім для себе, формулу власної совісті.І у формулі цій, побудованій на вічній дихотомії Малларе й Мєртаре, я – Завжди Локі. Я думаю про себе. Я на собі зосереджена. Я зважаю у першу чергу на свої почуття й відчуття. Я орієнтована на те, щоб догодити собі.
І лише тоді, коли я упритул наближаюся до чогось, що почне мене їсти, лише тоді, коли я можу зробити щось таке, про що пожалкую, можливо, звідкись й не звідки раптом з’являється мій Завжди Тор. Що з криком: «Та що ж ти це таке знов тут робиш?!!» перехоплює мене над моєю особистою прірвою і повертає додому.
Бо, це так. Бо цей Mertarē Loki може поводитися як завгодно погано і робити усе, що дозволить собі. Але лиш доти, доки він впевнений, що в міть потрібну його Mallarē Thor прокинеться і скаже: «Та йоптвоюмать досить вже!»
