S.N. + D.D.B. 5 6 7
Feb. 3rd, 2019 09:26 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo5.
Я провалююсь в непритомність, не встигаючи дізнатися, чи встиг він підхопити мене до того, як я впав.
А, коли я повертаюся у свідомість з темряви й тиші і відкриваю очі, перше, що я бачу – обличчя його.
Він сидить на підлозі. Я на підлозі лежу. Моя голова – у нього на стегні і він притримує її однією рукою. Здається, що до того, як я очі відкрив, він навіть дозволив собі гладити мою голову, бо моє волосся все ще пропущене крізь його напружені пальці і затиснуте в кулакові.
«Ти мене налякав.» - Промовляє він. Обличчя його дійсно стривожене, а у оці – переляк легкий.
Я намагаюсь позбавитись від необхідності догравати сцену сентиментальну. Питаю саркастично: «Заєбав помирати у тебе на руках, хочеш сказати?»
Він морщиться, як від болю зубного. Хитає головою. Підіграє мені, промовляючи: «А що, як залишитись зовсім самому буде ще гірше, ніж залишитися з тобою лиш, брате?» «Не сси.» - Кажу я. – «Будемо жити довго і щасливо. І помремо в один день. Тільки я спочатку, ти потім.»
Він шкіриться. Він все ще утримує мене, стискаючи волосся моє у руці. Питає: «Ти в нормі?» «Я норма.» - Кажу я. – «А ось ти, Тор, якийсь так собі…»
Він посміхається ширше і нарешті питає про те, про що спитати кортить: «Локі, як думаєш, чому у матері не виходило навчити мене цьому, а в тебе – з першого разу?»
«Я тут ні до чого.» - Я сіпаюсь, натякаючи, що він має розтиснути пальці і відпустити мене. І, як тільки він відпускає, підіймаюсь й сідаю. – «Я, брате, тут ні до чого. Це все ти. Розумієш, щоб вміти робити таке, треба точно знати – хто ти є насправді. Знати – у яку саме силу ти трансформуєш те, що заходить в тебе із Всесвіту. Мало чути, що тебе вважають богом Грому, треба знати, що ти він і є. Мабуть, ти раніше ніколи не усвідомлював себе тим, ким ти є, так, як усвідомлюєш зараз. Мабуть, щось сталося сьогодні. Щось таке, що прочистило тобі мізки аж до глибин особистості. Щось сьогодні сталося, Торе?»
Мить він дивиться кудись поверх моєї голови і жує свої губи. Потім відповідає: «Ми билися з Гелою. Потім я побачив, що ти повернувся. Потім вона вдарила мене лезом сюди ось у спину і я, здається, того. Майже здався, здається. Провалився кудись. І бачив дух батька, який сказав мені, що я можу обійтися й без Мьольніра, бо молот ніколи не був джерелом моєї сили, що він лише контролював її і скеровував.»
«Ага.» - Кажу я. – «Це воно, Тор. Нарешті ти справжній бог, а не просто чувак м’язистий із великим ее-е-е молотом. Поздоровляю тебе.» «Щастячко яке, брате мій!» - Буркає він, на мене все ще не глядячи. – «І що далі?» «Нічого.»
«Ні.» - Він хитає головою. - «Ні, Локі, я про те, як ти мене вчитимеш далі? Я хочу вміти як ти. Не просто залишати його от так от, а щоб він, як це робить твій, ходив, говорив, бачив, чув…»
Він дивиться в сторону фантома свого, що все ще стовбичить посеред кімнати, повернутий обличчям до дзеркала і спиною до входу.
Я теж обертаюсь і дивлюся в ту сторону. Збираюся сказати, що спочатку я повинен придумати, що хочу від нього отримати в оплату навчання.
Але я не встигаю рота відкрити. Відчиняються двері. Влітає дурепа Валькірія і, не бачачи нас, що розсілися на підлозі прямо під ногами у неї, говорить до Тора фантомного: «Торе, все готово давно. Всі зібратися на містку. Тебе тільки чекають. Ти йдеш?»
Потім вона, відповіді не отримавши навіть, розвертається і вилітає, а я кажу йому: «Вона хоч колись стукає в двері перед тим, як зайти?» «Думаю, що ні.» - Говорить він з посмішкою. «А ти хоч колись навчишся замикати двері, щоб до тебе не ввалювалися от так от як зараз вона?» - Питаю я знову. Він повертається до мене, дивиться прямо у вічі і промовляє: «Так. Якщо ти ночуватимеш тут.»
6.
«Тобто?» - Я здіймаю брови. – «Ти зараз хочеш сказати, що, поки я вас доганяв на тому роздовбаному фестивальному кориті, ви порозбирали каюти і мені не залишилося жодної?»
Він вишкіряється і знизує плечима: «Ну, тут багато місця. Нам на двох вистачить. Але, якщо ти не хочеш ділити каюту зі мною, можеш попроситися на постій до Брун… Хіль… Ди…»
Я піднімаю руку і пальцем наказую йому тут таки і замовкнути: «Ні!» - Кажу я. – «Краще вже до Халка!» «Ну, до Халка теж можеш.» - Відповідає регочучи. – «Або можеш піти до народу і залишитися з ним, як принц, що розділяє всі тяготи асґардійців, приречених на безхатність…»
«Ага. Вже встав і пішов.» - Відказую я, встаючи і йдучи роздивитися ліжко, що ховається в ніші. Падаю на нього, випробовуючи на пружність і твердість. Повідомляю: «Я буду спати тут.»
«Я там вже сплю.» - Каже він. «Це тобі так здається.» - Відповідаю, відриваючи голову від матрацу і дивлячись на брата поблажливо. – «Тобі взагалі спати зась. Ти повинен дні і ночі проводити безсонно, у думах про щастя й добробут народу. Як справжній Асґарду король.»
«Я ще не король.» - Відповідає він без тіні посмішки на обличчі. Я сідаю на ліжку: «Нічого. Це поправимо. Зараз ти підеш туди, де тебе вже чекають. Сядеш у крісло і все. Бац! І ти вже король.»
«Ти думаєш?» - Він підходить до ліжка. Стає поруч зі мною і мені хоч не хоч, а доводиться задирати голову, дивитися на нього знизу уверх.
Він знову питає: «Ти думаєш, це просто так? Бац! Я сідаю у крісло і зразу ж стаю справжнісіньким королем? Ти так думаєш, Локі?»
«Так.» - Я встаю і штовхаю його. – «Набрид вже. Не хочеш бути королем? Посунься, я сяду! Думаєш, що не маєш вибору і що Асґарду не обійтися без короля? Замовкни та йди роби те, що повинен робити!»
«А що я повинен робити?» - Питає він з тим самим виразом на обличчі, з яким нещодавно питав мене: «Подумати що мені?»
Я не стримуюсь, закочую очі, підношу до лоба руку і всім своїм виглядом намагаюсь йому показати, що ніколи не звикну до того, що брат в мене настільки тупий.
«Не знаю.» - Проговорюю я втомлено. – «Торе, я не знаю, що ти повинен робити. Я знаю, що робив би у цій ситуації я. Але що робити тобі – я не знаю. Тому, якщо ти теж не знаєш, давай ти просто підеш і все. Давай. Ти зараз підеш. І станеш їх королем.»
Він піднімає руку, щоб взяти мене за лікоть, але не наважується, тож мить якусь так і стоїть з простягнутою до мене рукою. Потім, нарешті, питає: «Ти будеш зі мною?»
Я перепитую з усмішкою: «Будеш? Не підеш зі мною? А саме будеш? Ти саме так хотів питання сформулювати, чи ні?»
Він мовчить й важко дивиться на мене з-під лоба. Тож я сам простягаю руку, беру його за лікоть й кажу: «Та пішли вже. Буду звісно. З тобою. Бо куди ж я подінуся з космічного корабля, бля...»
7.
Ми йдемо вузькими коридорами до головної зали корабля, де на нього чекають давно. Він мовчить. Я мовчу. Тишу порушують лише наші кроки і віддалений гул великого натовпу, що зібрався подивитися на його коронацію.
Гул наростає з кожним кроком. А він все повільніше йде. Потім зупиняється просто. Я роблю ще пару кроків, теж зупиняюсь й сплескую руками: «Ну, що тепер? Що не так знову?!»
«Локі.» - Починає він. – «Брате, ти завжди мріяв про цей трон. Я не тупий, я розумію, що зараз місце, до якого я йду, не таке вже й привабливе. Немає міста, немає золота й розкошів, немає влади над людьми і світами. Немає нічого. Ми всі біженці, всі вигнанці і трон асґардійського короля не більше ніж назва. Це символ. Але… Але ти дійсно не хочеш цього? Ти дійсно більше не хочеш, хай і символічної, влади? Трону? Королівства? Скажи…»
Я розумію, що гул людський зовсім близько від нас, і що зараз не час і не місце для сцени з закочуванням очей, заламуванням рук і моралями. Тож я просто кажу: «Ні. Ти пробач мене, брате, але ти дійсно тупий. Бо ти ніц не розумієш про владу. Зовсім не символічну. Дивись…»
Я повертаюся на два кроки назад, наближаюсь до нього і роблю те, чого він найменше очікує. Здіймаю руки, беру в долоні його бородату мармизу, притягуючи до себе важку світлу голову, і цілую його.
Я не вперше роблю це. Але вперше, мабуть, я цілую його не для того, щоб завести, подражнити і кинути.
Я тримаю його голову у руках і спочатку просто торкаюся губами його губ. Раз і ще раз. Чекаю, доки він не витримає припливу, що раптово настав у роті його, і судомно ковтне зайву слину. Він робить ковток. Потім глибокий вдих. Вуста його відкриваються і я беру в рота його нижню губу. Торкаюся її язиком, ніжно, майже невідчутно прикушую. Відчуваю, як мій рот наповнюється його смаком. Дихаю його диханням.
Але як тільки він починає відповідати на мій поцілунок – я відпускаю його губи, пригинаю голову нижче, цілую у лоба й питаю: «Ну, що, зрозумів щось про владу?» «Трон мій, а я твій?» - Питає він трохи невпевнено.
«Так.» - Кажу я. – «Так, Тор, ти розумнішаєш прямо на очах моїх. Прям на очах. Трон твій. Ти мій. Крісло там. Ти йдеш отак от туди і нікуди не звертаєш з дороги. Я йду он тим коридором і зайду в зал з інших дверей, бо не збираюся, знаєш, плентатися за тобою крізь тісний натовп наших співгромадян. Тож будь золотком. Поводься чемно та ґречно. Не зганьби маму й тата. Я тобі присягаю, король мій, і благословляю тебе.» «Все сказав?» «Все сказав! Йди вже нарешті. Іди.»
5.
Я проваливаюсь в обморок, не успевая узнать, успел ли он подхватить меня до того, как я грохнулся.
А, когда я возвращаюсь из темноты и тишины в сознание своё и открываю глаза, первое, что я вижу - лицо его.
Он сидит на полу. Я на полу лежу. Моя голова - у него на бедре и он придерживает её одною рукой. Кажется, что до того, как я глаза разлепил, он даже позволил себе гладить меня по голове, потому что мои волосы всё ещё пропущены сквозь его напряжённые пальцы и зажаты в кулаке.
«Ты меня напугал.» - Говорит он. Лицо его действительно встревожено, а в глазу - испуг легкий.
Я стараюсь избавиться от необходимости доигрывать сцену сентиментальную. Спрашиваю саркастически: «Заебал умирать у тебя на руках, хочешь сказать?»
Он морщится, как от боли зубного. Качает головой. Подыгрывает мне и произносит: «А что, если остаться совсем одному будет ещё хуже, чем остаться с тобой лишь, мой брат?» «Не ссы.» - Говорю я. - «Будем жить долго и счастливо. И умрём в один день. Только я сначала, ты после.»
Он скалится. Он всё ещё удерживает меня, сжимая мои волосы в кулаке. Спрашивает: «Ты в норме?» «Я норма.» - Отвечаю я. - «А вот ты, Тор, какой-то такой себе...»
Он улыбается шире и, наконец, заговаривает о том, о чём заговорить очень хочется: «Локи, как думаешь, почему у матери не получалось научить меня этому, а у тебя - с первого раза?»
«Я здесь ни при чём.» - Я дёргаюсь, намекая, что он должен сейчас разжать свои пальцы и отпустить меня. И, как только он отпускает, поднимаюсь и сажусь. - «Я, брат, здесь ни при чём. Это всё ты. Понимаешь, чтобы уметь делать такое, надо точно знать - кто ты есть на самом деле. Знать - в какую именно силу ты трансформирует то, что входит в тебя из Вселенной. Мало слышать, что тебя считают богом Грома, надо знать, что ты он и есть. Наверное, ты раньше никогда не осознавал себя тем, кем ты есть, так, как осознаешь это сейчас. Видимо, что-то случилось сегодня. Что-то такое, что прочистило тебе мозги до глубин твоей личности. Тор, что-то сегодня случилось?»
Мгновение он смотрит куда-то поверх моей головы и жуёт свои губы. Затем отвечает: «Мы сражались с Хелой. Потом я увидел, что ты вернулся. Затем она ударила меня лезвием сюда вот в спину и я, кажется, того. Почти сдался, кажется. Провалился куда-то. И видел дух отца, который сказал мне, что я могу обойтись и без Мьёльнира, потому, что молот никогда не был источником моей силы, он лишь контролировал её и направлял.»
«Ага.» - Киваю я. - «Это оно, Тор. Наконец-то ты настоящий бог, а не просто чувак мускулистый с молотом ээ-э большим. Поздравляю тебя.» «Счастье-то которое, брат мой!» - Бурчит он, на меня всё ещё не глядя. - «И что дальше?» «Ну. Ничего.»
«Нет.» - Он качает головой. - «Нет, Локи, я о том, как ты меня будешь учить дальше? Я хочу уметь так, как ты. Не просто оставлять его вот так вот, а чтобы он, как это делает твой, ходил, говорил, видел, слышал...»
Он смотрит в сторону фантома своего, всё еще торчащего посреди комнаты, обращенного лицом к зеркалу и спиной ко входу в каюту.
Я тоже оборачиваюсь и смотрю в ту же сторону. Собираюсь сказать, что сначала я должен придумать, что хочу от него получить в оплату обучения.
Но я не успеваю открыть рта. Открывается дверь. Влетает дурная Валькирия и, не видя нас, рассевшихся на полу прямо у неё под ногами, сообщает Тору фантомному: «Тор, всё готово давно. Все собраться на мостике. Тебя только ждут. Ты идёшь?»
Затем она, даже ответа не получив, разворачивается и вылетает, а я говорю ему: «Она когда-нибудь стучит в дверь перед тем, как зайти?» «Думаю, что нет.» - Отвечает он с улыбкой. «А ты когда-нибудь научишься запирать двери, чтобы к тебе не вваливались вот так вот, как сейчас она?» - Интересуюсь я снова. Он поворачивается ко мне, смотрит прямо в глаза и произносит: «Да. Если ты будешь здесь ночевать.»
6.
«То есть?» - Я поднимаю брови. - «Ты сейчас хочешь сказать, что, пока я вас догонял на том раздолбанном фестивальном корыте, вы разобрали каюты, и мне ни одной не осталось?»
Он усмехается и пожимает плечами: «Ну, здесь много места. Нам на двоих вполне хватит. Но, если ты не хочешь делить каюту со мной, можешь попроситься на постой к Брун... Гиль... Де...»
Я поднимаю руку и пальцем приказываю ему взять и тут же замолчать: «Нет!» - Говорю я. - «Лучше уж к Халку!» «Ну, к Халку тоже можешь.» - Хохоча отвечает он. - «Или можешь пойти к народу и остаться с ним, как принц, который разделяет все тяготы асгардийцев, обреченных на бездомность...»
«Ага. Уже встал и ушёл.» - Отвечаю я, вставая и идя рассмотреть кровать, скрытую в нише глубокой. Падаю на неё, испытывая на упругость и твёрдость. Сообщаю: «Я буду спать здесь.»
«Я там уже сплю.» - Говорит он. «Это тебе так только кажется.» - Отвечаю, отрывая голову от матраса и глядя на него снисходительно. - «Тебе вообще спать нельзя. Ты должен дни и ночи проводить бессонно, в думах о счастье и благоденствии народа свогего. Как настоящий Асгарда король.»
«Я ещё не король.» - Произносит он без тени улыбки на лице. Я сажусь на кровати: «Ничего. Это поправимо. Сейчас ты пойдёшь туда, где тебя уже ждут. Сядешь в кресло и всё. Бац! И ты король.»
«Ты думаешь?» - Он подходит к кровати. Становится рядом со мной и мне волей-неволей, а приходится задирать голову, смотреть на него снизу вверх.
Он снова спрашивает: «Ты думаешь, это просто так? Бац! Я сажусь в кресло и сразу же становлюсь настоящим королём? Ты так думаешь, Локи?»
«Да.» - Я встаю и толкаю его. - «Надоел уже. Не хочешь быть королём? Подвинься, я сяду! Думаешь, что не имеешь выбора, и что Асгард не обойдётся без короля? Замолчи и иди делай то, что должен делать!»
«А что я должен делать?» - Спрашивает он с тем же выражением лица, с которым недавно спрашивал: «Подумать мне что?»
Я не удерживаюсь, закатываю глаза, подношу ко лбу руку и всем своим видом стараюсь ему показать, что никогда не привыкну к тому, что брат у меня настолько тупой.
«Не знаю.» - Проговариваю я устало. - «Тор, я не знаю, что ты должен делать. Я знаю, что делал бы в этой ситуации я. Но что делать тебе - я не знаю. Поэтому, если ты тоже не знаешь, давай ты просто пойдешь туда и всё. Давай! Ты сейчас пойдёшь! И станешь их королем!»
Он поднимает руку, чтобы взять меня за локоть, но не решается, поэтому мгновение какое-то так и стоит с протянутой ко мне рукой. Затем, наконец, спрашивает: «Ты будешь со мной?»
Я переспрашиваю с улыбкой: «Будешь? Не пойдешь со мной? А именно будешь? Ты именно так хотел вопрос сформулировать, или же нет?»
Он молчит и тяжело смотрит на меня исподлобья. Поэтому я сам протягиваю руку, беру его за локоть и говорю: «Да пошли уже. Буду конечно. С тобой. Ибо куда же я денусь с космического корабля, бля...»
7.
Мы идём по узким коридорам в главный зал на корабле, где его давно ждут. Он молчит. Я молчу. Тишину нарушают лишь наши шаги и отдалённый гул большой толпы, собравшейся посмотреть на его коронацию.
Гул нарастает с каждым шагом. А он всё медленнее идёт. Потом просто останавливается. Я делаю ещё пару шагов, останавливаюсь тоже и всплёскиваю руками: «Ну, что теперь? Что не так снова?!»
«Локи.» - Начинает он. - «Брат, ты всегда мечтал об этом троне. Я не тупой, я понимаю, что сейчас место, к которому я иду, не такое уж и привлекательное. Нет города, нет золота и роскоши, нет власти над людьми и мирами. Нет ничего. Мы все беженцы, все изгнанники и трон асгардийского короля не более чем название. Только символ. Но... Но ты действительно не хочешь этого? Ты действительно больше не хочешь, пусть и символической, власти? Трона? Королевства? Скажи...»
Я понимаю, что гул человеческий совсем близко от нас, и что сейчас не время и не место для сцены с закатыванием глаз, заламыванием рук и нравоучениями. Поэтому я просто говорю: «Нет. Ты прости меня, брат, но ты действительно тупой. Ты ничерта не понимаешь о власти. Совсем не символической. Посмотри...»
Я возвращаюсь на два шага назад, приближаюсь к нему и делаю то, чего он меньше всего ожидает. Поднимаю руки, беру в ладони его бородатую физиономию, привлекая к себе тяжелую светлую голову, и целую его.
Я не первый раз делаю это. Но впервые, пожалуй, я целую его не для того, чтобы завести, подразнить и покинуть.
Я держу его голову в руках и сначала просто касаюсь губами его губ. Раз и ещё раз. Жду, пока он не выдержит прилива, внезапно наступившего во рту у него, и судорожно сглотнёт лишнюю слюну. Он делает глоток. Затем глубокий вдох. Уста его открываются, и я беру в рот его нижнюю губу. Касаюсь её языком, нежно, почти неощутимо прикусываю. Чувствую, как мой рот наполняется его вкусом. Дышу его дыханием.
Но как только он начинает отвечать на мой поцелуй - я отпускаю его губы, пригибаю голову ниже, целую в лоб и спрашиваю: «Ну, что, понял что-то о власти?» «Трон мой, а я твой?» - Отвечает он немного неуверенно.
«Да.» - Говорю я. - «Да, Тор, ты умнеешь прямо на глазах моих. Прям на глазах. Трон твой. Ты мой. Кресло там. Ты идешь вот так вот и никуда не сворачиваешь. Я иду вон тем коридором и зайду в зал из других дверей, потому что не собираюсь, знаешь ли, плестись за тобой сквозь тесную толпу наших граждан. Так что будь лапочкой. Веди себя вежливо и со всеми учтиво. Не опозорь маму с папой. Я тебе присягаю, король мой, и благословляю тебя.» «Всё сказал?» «Всё сказал! Иди. Да иди ты уже, наконец.»
Я провалююсь в непритомність, не встигаючи дізнатися, чи встиг він підхопити мене до того, як я впав.
А, коли я повертаюся у свідомість з темряви й тиші і відкриваю очі, перше, що я бачу – обличчя його.
Він сидить на підлозі. Я на підлозі лежу. Моя голова – у нього на стегні і він притримує її однією рукою. Здається, що до того, як я очі відкрив, він навіть дозволив собі гладити мою голову, бо моє волосся все ще пропущене крізь його напружені пальці і затиснуте в кулакові.
«Ти мене налякав.» - Промовляє він. Обличчя його дійсно стривожене, а у оці – переляк легкий.
Я намагаюсь позбавитись від необхідності догравати сцену сентиментальну. Питаю саркастично: «Заєбав помирати у тебе на руках, хочеш сказати?»
Він морщиться, як від болю зубного. Хитає головою. Підіграє мені, промовляючи: «А що, як залишитись зовсім самому буде ще гірше, ніж залишитися з тобою лиш, брате?» «Не сси.» - Кажу я. – «Будемо жити довго і щасливо. І помремо в один день. Тільки я спочатку, ти потім.»
Він шкіриться. Він все ще утримує мене, стискаючи волосся моє у руці. Питає: «Ти в нормі?» «Я норма.» - Кажу я. – «А ось ти, Тор, якийсь так собі…»
Він посміхається ширше і нарешті питає про те, про що спитати кортить: «Локі, як думаєш, чому у матері не виходило навчити мене цьому, а в тебе – з першого разу?»
«Я тут ні до чого.» - Я сіпаюсь, натякаючи, що він має розтиснути пальці і відпустити мене. І, як тільки він відпускає, підіймаюсь й сідаю. – «Я, брате, тут ні до чого. Це все ти. Розумієш, щоб вміти робити таке, треба точно знати – хто ти є насправді. Знати – у яку саме силу ти трансформуєш те, що заходить в тебе із Всесвіту. Мало чути, що тебе вважають богом Грому, треба знати, що ти він і є. Мабуть, ти раніше ніколи не усвідомлював себе тим, ким ти є, так, як усвідомлюєш зараз. Мабуть, щось сталося сьогодні. Щось таке, що прочистило тобі мізки аж до глибин особистості. Щось сьогодні сталося, Торе?»
Мить він дивиться кудись поверх моєї голови і жує свої губи. Потім відповідає: «Ми билися з Гелою. Потім я побачив, що ти повернувся. Потім вона вдарила мене лезом сюди ось у спину і я, здається, того. Майже здався, здається. Провалився кудись. І бачив дух батька, який сказав мені, що я можу обійтися й без Мьольніра, бо молот ніколи не був джерелом моєї сили, що він лише контролював її і скеровував.»
«Ага.» - Кажу я. – «Це воно, Тор. Нарешті ти справжній бог, а не просто чувак м’язистий із великим ее-е-е молотом. Поздоровляю тебе.» «Щастячко яке, брате мій!» - Буркає він, на мене все ще не глядячи. – «І що далі?» «Нічого.»
«Ні.» - Він хитає головою. - «Ні, Локі, я про те, як ти мене вчитимеш далі? Я хочу вміти як ти. Не просто залишати його от так от, а щоб він, як це робить твій, ходив, говорив, бачив, чув…»
Він дивиться в сторону фантома свого, що все ще стовбичить посеред кімнати, повернутий обличчям до дзеркала і спиною до входу.
Я теж обертаюсь і дивлюся в ту сторону. Збираюся сказати, що спочатку я повинен придумати, що хочу від нього отримати в оплату навчання.
Але я не встигаю рота відкрити. Відчиняються двері. Влітає дурепа Валькірія і, не бачачи нас, що розсілися на підлозі прямо під ногами у неї, говорить до Тора фантомного: «Торе, все готово давно. Всі зібратися на містку. Тебе тільки чекають. Ти йдеш?»
Потім вона, відповіді не отримавши навіть, розвертається і вилітає, а я кажу йому: «Вона хоч колись стукає в двері перед тим, як зайти?» «Думаю, що ні.» - Говорить він з посмішкою. «А ти хоч колись навчишся замикати двері, щоб до тебе не ввалювалися от так от як зараз вона?» - Питаю я знову. Він повертається до мене, дивиться прямо у вічі і промовляє: «Так. Якщо ти ночуватимеш тут.»
6.
«Тобто?» - Я здіймаю брови. – «Ти зараз хочеш сказати, що, поки я вас доганяв на тому роздовбаному фестивальному кориті, ви порозбирали каюти і мені не залишилося жодної?»
Він вишкіряється і знизує плечима: «Ну, тут багато місця. Нам на двох вистачить. Але, якщо ти не хочеш ділити каюту зі мною, можеш попроситися на постій до Брун… Хіль… Ди…»
Я піднімаю руку і пальцем наказую йому тут таки і замовкнути: «Ні!» - Кажу я. – «Краще вже до Халка!» «Ну, до Халка теж можеш.» - Відповідає регочучи. – «Або можеш піти до народу і залишитися з ним, як принц, що розділяє всі тяготи асґардійців, приречених на безхатність…»
«Ага. Вже встав і пішов.» - Відказую я, встаючи і йдучи роздивитися ліжко, що ховається в ніші. Падаю на нього, випробовуючи на пружність і твердість. Повідомляю: «Я буду спати тут.»
«Я там вже сплю.» - Каже він. «Це тобі так здається.» - Відповідаю, відриваючи голову від матрацу і дивлячись на брата поблажливо. – «Тобі взагалі спати зась. Ти повинен дні і ночі проводити безсонно, у думах про щастя й добробут народу. Як справжній Асґарду король.»
«Я ще не король.» - Відповідає він без тіні посмішки на обличчі. Я сідаю на ліжку: «Нічого. Це поправимо. Зараз ти підеш туди, де тебе вже чекають. Сядеш у крісло і все. Бац! І ти вже король.»
«Ти думаєш?» - Він підходить до ліжка. Стає поруч зі мною і мені хоч не хоч, а доводиться задирати голову, дивитися на нього знизу уверх.
Він знову питає: «Ти думаєш, це просто так? Бац! Я сідаю у крісло і зразу ж стаю справжнісіньким королем? Ти так думаєш, Локі?»
«Так.» - Я встаю і штовхаю його. – «Набрид вже. Не хочеш бути королем? Посунься, я сяду! Думаєш, що не маєш вибору і що Асґарду не обійтися без короля? Замовкни та йди роби те, що повинен робити!»
«А що я повинен робити?» - Питає він з тим самим виразом на обличчі, з яким нещодавно питав мене: «Подумати що мені?»
Я не стримуюсь, закочую очі, підношу до лоба руку і всім своїм виглядом намагаюсь йому показати, що ніколи не звикну до того, що брат в мене настільки тупий.
«Не знаю.» - Проговорюю я втомлено. – «Торе, я не знаю, що ти повинен робити. Я знаю, що робив би у цій ситуації я. Але що робити тобі – я не знаю. Тому, якщо ти теж не знаєш, давай ти просто підеш і все. Давай. Ти зараз підеш. І станеш їх королем.»
Він піднімає руку, щоб взяти мене за лікоть, але не наважується, тож мить якусь так і стоїть з простягнутою до мене рукою. Потім, нарешті, питає: «Ти будеш зі мною?»
Я перепитую з усмішкою: «Будеш? Не підеш зі мною? А саме будеш? Ти саме так хотів питання сформулювати, чи ні?»
Він мовчить й важко дивиться на мене з-під лоба. Тож я сам простягаю руку, беру його за лікоть й кажу: «Та пішли вже. Буду звісно. З тобою. Бо куди ж я подінуся з космічного корабля, бля...»
7.
Ми йдемо вузькими коридорами до головної зали корабля, де на нього чекають давно. Він мовчить. Я мовчу. Тишу порушують лише наші кроки і віддалений гул великого натовпу, що зібрався подивитися на його коронацію.
Гул наростає з кожним кроком. А він все повільніше йде. Потім зупиняється просто. Я роблю ще пару кроків, теж зупиняюсь й сплескую руками: «Ну, що тепер? Що не так знову?!»
«Локі.» - Починає він. – «Брате, ти завжди мріяв про цей трон. Я не тупий, я розумію, що зараз місце, до якого я йду, не таке вже й привабливе. Немає міста, немає золота й розкошів, немає влади над людьми і світами. Немає нічого. Ми всі біженці, всі вигнанці і трон асґардійського короля не більше ніж назва. Це символ. Але… Але ти дійсно не хочеш цього? Ти дійсно більше не хочеш, хай і символічної, влади? Трону? Королівства? Скажи…»
Я розумію, що гул людський зовсім близько від нас, і що зараз не час і не місце для сцени з закочуванням очей, заламуванням рук і моралями. Тож я просто кажу: «Ні. Ти пробач мене, брате, але ти дійсно тупий. Бо ти ніц не розумієш про владу. Зовсім не символічну. Дивись…»
Я повертаюся на два кроки назад, наближаюсь до нього і роблю те, чого він найменше очікує. Здіймаю руки, беру в долоні його бородату мармизу, притягуючи до себе важку світлу голову, і цілую його.
Я не вперше роблю це. Але вперше, мабуть, я цілую його не для того, щоб завести, подражнити і кинути.
Я тримаю його голову у руках і спочатку просто торкаюся губами його губ. Раз і ще раз. Чекаю, доки він не витримає припливу, що раптово настав у роті його, і судомно ковтне зайву слину. Він робить ковток. Потім глибокий вдих. Вуста його відкриваються і я беру в рота його нижню губу. Торкаюся її язиком, ніжно, майже невідчутно прикушую. Відчуваю, як мій рот наповнюється його смаком. Дихаю його диханням.
Але як тільки він починає відповідати на мій поцілунок – я відпускаю його губи, пригинаю голову нижче, цілую у лоба й питаю: «Ну, що, зрозумів щось про владу?» «Трон мій, а я твій?» - Питає він трохи невпевнено.
«Так.» - Кажу я. – «Так, Тор, ти розумнішаєш прямо на очах моїх. Прям на очах. Трон твій. Ти мій. Крісло там. Ти йдеш отак от туди і нікуди не звертаєш з дороги. Я йду он тим коридором і зайду в зал з інших дверей, бо не збираюся, знаєш, плентатися за тобою крізь тісний натовп наших співгромадян. Тож будь золотком. Поводься чемно та ґречно. Не зганьби маму й тата. Я тобі присягаю, король мій, і благословляю тебе.» «Все сказав?» «Все сказав! Йди вже нарешті. Іди.»
5.
Я проваливаюсь в обморок, не успевая узнать, успел ли он подхватить меня до того, как я грохнулся.
А, когда я возвращаюсь из темноты и тишины в сознание своё и открываю глаза, первое, что я вижу - лицо его.
Он сидит на полу. Я на полу лежу. Моя голова - у него на бедре и он придерживает её одною рукой. Кажется, что до того, как я глаза разлепил, он даже позволил себе гладить меня по голове, потому что мои волосы всё ещё пропущены сквозь его напряжённые пальцы и зажаты в кулаке.
«Ты меня напугал.» - Говорит он. Лицо его действительно встревожено, а в глазу - испуг легкий.
Я стараюсь избавиться от необходимости доигрывать сцену сентиментальную. Спрашиваю саркастически: «Заебал умирать у тебя на руках, хочешь сказать?»
Он морщится, как от боли зубного. Качает головой. Подыгрывает мне и произносит: «А что, если остаться совсем одному будет ещё хуже, чем остаться с тобой лишь, мой брат?» «Не ссы.» - Говорю я. - «Будем жить долго и счастливо. И умрём в один день. Только я сначала, ты после.»
Он скалится. Он всё ещё удерживает меня, сжимая мои волосы в кулаке. Спрашивает: «Ты в норме?» «Я норма.» - Отвечаю я. - «А вот ты, Тор, какой-то такой себе...»
Он улыбается шире и, наконец, заговаривает о том, о чём заговорить очень хочется: «Локи, как думаешь, почему у матери не получалось научить меня этому, а у тебя - с первого раза?»
«Я здесь ни при чём.» - Я дёргаюсь, намекая, что он должен сейчас разжать свои пальцы и отпустить меня. И, как только он отпускает, поднимаюсь и сажусь. - «Я, брат, здесь ни при чём. Это всё ты. Понимаешь, чтобы уметь делать такое, надо точно знать - кто ты есть на самом деле. Знать - в какую именно силу ты трансформирует то, что входит в тебя из Вселенной. Мало слышать, что тебя считают богом Грома, надо знать, что ты он и есть. Наверное, ты раньше никогда не осознавал себя тем, кем ты есть, так, как осознаешь это сейчас. Видимо, что-то случилось сегодня. Что-то такое, что прочистило тебе мозги до глубин твоей личности. Тор, что-то сегодня случилось?»
Мгновение он смотрит куда-то поверх моей головы и жуёт свои губы. Затем отвечает: «Мы сражались с Хелой. Потом я увидел, что ты вернулся. Затем она ударила меня лезвием сюда вот в спину и я, кажется, того. Почти сдался, кажется. Провалился куда-то. И видел дух отца, который сказал мне, что я могу обойтись и без Мьёльнира, потому, что молот никогда не был источником моей силы, он лишь контролировал её и направлял.»
«Ага.» - Киваю я. - «Это оно, Тор. Наконец-то ты настоящий бог, а не просто чувак мускулистый с молотом ээ-э большим. Поздравляю тебя.» «Счастье-то которое, брат мой!» - Бурчит он, на меня всё ещё не глядя. - «И что дальше?» «Ну. Ничего.»
«Нет.» - Он качает головой. - «Нет, Локи, я о том, как ты меня будешь учить дальше? Я хочу уметь так, как ты. Не просто оставлять его вот так вот, а чтобы он, как это делает твой, ходил, говорил, видел, слышал...»
Он смотрит в сторону фантома своего, всё еще торчащего посреди комнаты, обращенного лицом к зеркалу и спиной ко входу в каюту.
Я тоже оборачиваюсь и смотрю в ту же сторону. Собираюсь сказать, что сначала я должен придумать, что хочу от него получить в оплату обучения.
Но я не успеваю открыть рта. Открывается дверь. Влетает дурная Валькирия и, не видя нас, рассевшихся на полу прямо у неё под ногами, сообщает Тору фантомному: «Тор, всё готово давно. Все собраться на мостике. Тебя только ждут. Ты идёшь?»
Затем она, даже ответа не получив, разворачивается и вылетает, а я говорю ему: «Она когда-нибудь стучит в дверь перед тем, как зайти?» «Думаю, что нет.» - Отвечает он с улыбкой. «А ты когда-нибудь научишься запирать двери, чтобы к тебе не вваливались вот так вот, как сейчас она?» - Интересуюсь я снова. Он поворачивается ко мне, смотрит прямо в глаза и произносит: «Да. Если ты будешь здесь ночевать.»
6.
«То есть?» - Я поднимаю брови. - «Ты сейчас хочешь сказать, что, пока я вас догонял на том раздолбанном фестивальном корыте, вы разобрали каюты, и мне ни одной не осталось?»
Он усмехается и пожимает плечами: «Ну, здесь много места. Нам на двоих вполне хватит. Но, если ты не хочешь делить каюту со мной, можешь попроситься на постой к Брун... Гиль... Де...»
Я поднимаю руку и пальцем приказываю ему взять и тут же замолчать: «Нет!» - Говорю я. - «Лучше уж к Халку!» «Ну, к Халку тоже можешь.» - Хохоча отвечает он. - «Или можешь пойти к народу и остаться с ним, как принц, который разделяет все тяготы асгардийцев, обреченных на бездомность...»
«Ага. Уже встал и ушёл.» - Отвечаю я, вставая и идя рассмотреть кровать, скрытую в нише глубокой. Падаю на неё, испытывая на упругость и твёрдость. Сообщаю: «Я буду спать здесь.»
«Я там уже сплю.» - Говорит он. «Это тебе так только кажется.» - Отвечаю, отрывая голову от матраса и глядя на него снисходительно. - «Тебе вообще спать нельзя. Ты должен дни и ночи проводить бессонно, в думах о счастье и благоденствии народа свогего. Как настоящий Асгарда король.»
«Я ещё не король.» - Произносит он без тени улыбки на лице. Я сажусь на кровати: «Ничего. Это поправимо. Сейчас ты пойдёшь туда, где тебя уже ждут. Сядешь в кресло и всё. Бац! И ты король.»
«Ты думаешь?» - Он подходит к кровати. Становится рядом со мной и мне волей-неволей, а приходится задирать голову, смотреть на него снизу вверх.
Он снова спрашивает: «Ты думаешь, это просто так? Бац! Я сажусь в кресло и сразу же становлюсь настоящим королём? Ты так думаешь, Локи?»
«Да.» - Я встаю и толкаю его. - «Надоел уже. Не хочешь быть королём? Подвинься, я сяду! Думаешь, что не имеешь выбора, и что Асгард не обойдётся без короля? Замолчи и иди делай то, что должен делать!»
«А что я должен делать?» - Спрашивает он с тем же выражением лица, с которым недавно спрашивал: «Подумать мне что?»
Я не удерживаюсь, закатываю глаза, подношу ко лбу руку и всем своим видом стараюсь ему показать, что никогда не привыкну к тому, что брат у меня настолько тупой.
«Не знаю.» - Проговариваю я устало. - «Тор, я не знаю, что ты должен делать. Я знаю, что делал бы в этой ситуации я. Но что делать тебе - я не знаю. Поэтому, если ты тоже не знаешь, давай ты просто пойдешь туда и всё. Давай! Ты сейчас пойдёшь! И станешь их королем!»
Он поднимает руку, чтобы взять меня за локоть, но не решается, поэтому мгновение какое-то так и стоит с протянутой ко мне рукой. Затем, наконец, спрашивает: «Ты будешь со мной?»
Я переспрашиваю с улыбкой: «Будешь? Не пойдешь со мной? А именно будешь? Ты именно так хотел вопрос сформулировать, или же нет?»
Он молчит и тяжело смотрит на меня исподлобья. Поэтому я сам протягиваю руку, беру его за локоть и говорю: «Да пошли уже. Буду конечно. С тобой. Ибо куда же я денусь с космического корабля, бля...»
7.
Мы идём по узким коридорам в главный зал на корабле, где его давно ждут. Он молчит. Я молчу. Тишину нарушают лишь наши шаги и отдалённый гул большой толпы, собравшейся посмотреть на его коронацию.
Гул нарастает с каждым шагом. А он всё медленнее идёт. Потом просто останавливается. Я делаю ещё пару шагов, останавливаюсь тоже и всплёскиваю руками: «Ну, что теперь? Что не так снова?!»
«Локи.» - Начинает он. - «Брат, ты всегда мечтал об этом троне. Я не тупой, я понимаю, что сейчас место, к которому я иду, не такое уж и привлекательное. Нет города, нет золота и роскоши, нет власти над людьми и мирами. Нет ничего. Мы все беженцы, все изгнанники и трон асгардийского короля не более чем название. Только символ. Но... Но ты действительно не хочешь этого? Ты действительно больше не хочешь, пусть и символической, власти? Трона? Королевства? Скажи...»
Я понимаю, что гул человеческий совсем близко от нас, и что сейчас не время и не место для сцены с закатыванием глаз, заламыванием рук и нравоучениями. Поэтому я просто говорю: «Нет. Ты прости меня, брат, но ты действительно тупой. Ты ничерта не понимаешь о власти. Совсем не символической. Посмотри...»
Я возвращаюсь на два шага назад, приближаюсь к нему и делаю то, чего он меньше всего ожидает. Поднимаю руки, беру в ладони его бородатую физиономию, привлекая к себе тяжелую светлую голову, и целую его.
Я не первый раз делаю это. Но впервые, пожалуй, я целую его не для того, чтобы завести, подразнить и покинуть.
Я держу его голову в руках и сначала просто касаюсь губами его губ. Раз и ещё раз. Жду, пока он не выдержит прилива, внезапно наступившего во рту у него, и судорожно сглотнёт лишнюю слюну. Он делает глоток. Затем глубокий вдох. Уста его открываются, и я беру в рот его нижнюю губу. Касаюсь её языком, нежно, почти неощутимо прикусываю. Чувствую, как мой рот наполняется его вкусом. Дышу его дыханием.
Но как только он начинает отвечать на мой поцелуй - я отпускаю его губы, пригибаю голову ниже, целую в лоб и спрашиваю: «Ну, что, понял что-то о власти?» «Трон мой, а я твой?» - Отвечает он немного неуверенно.
«Да.» - Говорю я. - «Да, Тор, ты умнеешь прямо на глазах моих. Прям на глазах. Трон твой. Ты мой. Кресло там. Ты идешь вот так вот и никуда не сворачиваешь. Я иду вон тем коридором и зайду в зал из других дверей, потому что не собираюсь, знаешь ли, плестись за тобой сквозь тесную толпу наших граждан. Так что будь лапочкой. Веди себя вежливо и со всеми учтиво. Не опозорь маму с папой. Я тебе присягаю, король мой, и благословляю тебя.» «Всё сказал?» «Всё сказал! Иди. Да иди ты уже, наконец.»
